Поняття регіону в країнознавстві. Євроатлантичний простір

Виходячи з цивілізаційного підходу, держави світу можна поділити на декілька регіонів. Слово „регіон” походить від латинського „regere”, що спочатку означало „проводити межі”, а згодом набуло значення „керувати”. У науку цей термін увійшов з другої половини ХІХ століття. Проте, досі відсутнє єдине універсальне для всіх наук визначення цього поняття і категорія „регіону в різних науках має відмінне тлумачення.

Географічний регіон – це частина земної поверхні, яка має чітко окреслені природні кордони (моря, гори, пустелі тощо). Іноді говорять ще про область, район, територію, частину країни, яка відрізняється від інших подібних сукупністю економічно-географічних умов, які склалися в наслідок природніх процесів та історично, і етнічно-національного складу населення. Як писав з цього приводу відомий теоретик геополітики Галфорд Маккіндер: „Регіон - це комплекс, що складається з землі, повітря, флори, фауни і людського населення, що можуть розглядатися в їхніх особливих відносинах один з одним і які складають разом визначену і характерну частину поверхні землі”[5].

Історичний регіон – це одна або декілька країн світу, що були поєднані спільним історичним розвитком на протязі певного часу, а також частина однієї країни, історичний розвиток якої вирізняється власною специфікою.

Культурний регіон - це одна або декілька країн світу, а також частини однієї країни, що визначаються певними культурними особливостями.

Поняття регіону використовується також і в праві, адже воно присутнє в законодавстві окремих держав. Формально-юридичне трактування розглядає регіони як суб'єкти федерації чи іншої субнаціональної одиниці, чиї права й обов'язки визначені Конституцією чи іншими законами. Наприклад, регіониє суб’єктом права Російської Федерації.

Політологія використовує поняття регіону у подвійному сенсі для означення внутрішніх регіонів в середині окремих держав та міжнародно-політичних регіонів на карті світу. Внутрішньо-політичний регіон – це частина держави, політичне життя якої вирізняється певною специфікою.

Міжнародно-політичний регіон – це сукупність держав, які в силу тих чи інших причин у значно більшому ступені взаємодіють одна з одною, ніж з іншими державами, або, як писав відомий фахівець в дослідженні міжнародних відносин Карл Дойч „регіон являє собою групу країн, що по багатьом очевидним параметрам більш взаємозалежні одна з одною, чим з іншими країнами”[6]..

Така взаємодія є подекуди дуже тісною. Вплив Сполучених Штатів Америки на політичні події у Європі є не меншим, а значно більшим, ніж вплив багатьох держав‚ розташованих безпосередньо на континенті. Під впливом цих факторів політичного характеру виникли поняття Північноатлантичного, Євразійського та Середземноморського регіонів, які не мають під собою чіткого географічного обґрунтування, але широко вживаються в засобах масової інформації‚ політичних документах та науковій літературі. Аналогічним чином функціонують такі поняття як „Схід” і „Захід”‚ „держави Центрально–Східної Європи” та інші.

Регіони розглядаються як певні територіальні одиниці (райони, області, зони), що вирізняються з-поміж інших таких же одиниць специфічними рисами (географічними, геологічними, етнографічними, економічними, мовними тощо). Тому

Спираючись на такий підхід, ми будемо в подальшому застосовувати поняття Євроатлантичного регіону, який розуміємо в міжнародно-політологічному сенсі, адже, як писав відомий американський дослідник Уолтер Айзард: „Ієрархію регіонів визначає тільки наукова проблема... Регіон детермінований тим питанням, вивченням якого ми займаємося. Регіон зникає як визначення, як тільки ми заглибимося в чисто просторове теоретизування і повертається як концепція, необхідна для обґрунтування наших доктрин”[7].

Під Євроатлантичним регіоном розуміємо простір, що включає в себе дві країни Північної Америки – США і Канаду, 43 власне європейські країни та 3 країни, розташовані у Європі та Азії – Туреччину, Казахстан й Росію[8] (Див. Табл. 1). Окрім того, географи англо-саксонських країн відносять до Європи також 3 країни Кавказького регіону – Грузію, Вірменію та Азербайджан. Тобто разом – 51 держава. Євроатлантичний регіон - це географічний, історичний, політичний й культурний простір, що об’єднаний спільною історією, християнською культурною спадщиною та численними регіональними міжнародними організаціями (такими як Європейський союз, НАТО, ОБСЄ, Рада Європи тощо), з якими тією чи іншою мірою пов’язані всі перераховані вище держави.

В запропонованому курсі лекцій з країнознавства буде розглянута лише частина з перерахованих країн, оскільки країнознавство країн СНД складає предмет окремого курсу, а Туреччина вивчається в рамках країнознавства Азії і Африки. У нашому курсі увага буде зосереджена на США Канаді, державах Західної, Центральної та Південної Європи, Балкан та Балтії.

 

Таблиця 1. Держави Європи

Держави, повністю розташовані в Європі:
1. Австрія 2. Албанія 3. Андорра 4. Білорусь 5. Бельгія 6. Болгарія 7. Боснія і Герцеговина 8. Ватикан 9. Велика Британія 10. Греція 11. Данія 12. Ірландія 13. Ісландія 14. Іспанія 15. Італія,	16. Латвія 17. Литва 18. Ліхтенштейн 19. Люксембург 20. Македонія 21. Мальта 22. Молдавія 23. Монако 24. Нідерланди, 25. Німеччина 26. Норвегія, 27. Польща, 28. Португалія, 29. Румунія		30. Сан-Марино 31. Сербія 32. Словаччина 33. Словенія 34. Угорщина 35. Україна 36. Фінляндія 37. Франція 38. Хорватія 39. Чорногорія 40. Чехія 41. Швейцарія 42. Швеція 43. Естонія
Держави, частково розташовані в Європі:
44. Казахстан		45. Туреччина		46. Російська Федерація
Залежні території:
47. Гібралтар

Перераховані країни С.Гантінгтон узагальнив в понятті „західної цивілізації”, визначивши вісім характеристик, що відрізняють її від інших. До них належать, по-перше, класична спадщина. Західна цивілізація – це цивілізація третього покоління, – спадкоємиць Античності і європейського Середньовіччя. З Греції нею було запозичено раціональну філософію, з Риму - право‚ латину та західне християнство.

По-друге, західне християнство – католицизм та протестантизм, що, походячи від спільного кореня, з часів Реформації та Контрреформації достатньо мирно співіснують в країнах Півдня і Півночі Західної Європи. Відносно мирна конкурентна боротьба між ними стала джерелом розвитку обох цих релігійних напрямків, сприяла посиленню раціональних обґрунтувань у їхніх теологічних побудовах та узвичаєнню релігійного плюралізму.

По-третє, європейські мови, що належать переважно до романської, германської та слов’янської груп індоєвропейської мовної родини й увібрали в себе значні пласти грецької і, особливо, латинської лексики.

Четвертою ознакою є поділ духовної та світської влади, релігії та політики. До роздумів С.Гантінгтона можна додати, що такий поділ є наслідком філософської концепції двох істин, сформульованої у ХІУ столітті визначним англійським теологом-схоластом генералом чернечого ордену францисканців В.Оккамом (бл.1281–1349 рр.). Ця концепція стала світоглядною передумовою Аугзбурзького миру 1555 року з його принципом „чия влада, того і релігія”, а пізніше – правового закріплення релігійних свобод, що в свою чергу відкрило шлях закріпленню і інших свобод та прав людини та розбудові плюралістичних суспільств.

П’ятою ознакою є панування закону, тобто концепція центрального місця права у регулюванні всіх сфер суспільного життя, запозичена від римлян. Ця традиція пізніше лягла в основу конституціоналізму і захисту прав людини, включаючи право власності, та боротьби проти встановлення деспотичної влади.

Шостою - соціальний плюралізм, тобто співіснування в суспільстві різноманітних автономних груп, що сприяє формуванню громадянського суспільства і перешкоджає надмірному втручанню держави у сферу приватного життя її громадян.

Сьомою - представницькі інститути, що представляють і узгоджують інтереси різних суспільних груп за умов соціального плюралізму і знаходять вираз у парламентаризмі та місцевому самоврядуванні, на основі яких у ХІХ та ХХ століттях поступово сформувалися представницькі демократії.

І останньою, восьмою ознакою є індивідуалізм, тобто підкреслення цінності індивіда на противагу групі, традиція індивідуальних прав і свобод, сприйняття права на індивідуальний вибір, з якої випливає принцип рівних прав для всіх індивідів.

Взятий окремо, кожен з перерахованих чинників зустрічається і в незахідних суспільствах, однак їх поєднання є унікальним, і саме це унікальне поєднання дало Заходу ту специфіку, яка відрізняє його від решти цивілізацій. Ці концепції, цінності, встановлені практики та суспільні інститути просто набули ширшого розповсюдження на Заході, ніж у рамках інших цивілізацій. І вони ж, значною мірою, дозволили Заходу здійснити модернізацію власних та незахідних суспільств.