Країнознавство як наукова дисципліна у системі природничих та суспільних наук

Курс “КРАЇНОЗНАВСТВО” розпочинає комплекс загальних дисциплін, що будуть вивчатися студентами у вищому навчальному закладі у рамках фахової підготовки зі спеціальностей, пов’язаних з міжнародною проблематикою. Яким же чином можна визначити країнознавство? Країнознавство - це наукова та навчальна дисципліна, яка займається комплексним вивченням країн, систематизує й узагальнює різнорідні дані про їхні місце розташування, природу, населення, господарство, історію, право, культуру, релігію, геополітичне становище, зовнішню політику, місце в системі міжнародних відносин.

Отже, країнознавство є інтегральною (синтетичною) галуззю науки, об’єктом вивчення якої виступають країни як основні одиниці соціально-політичної організації світу, а також їх великі частини (райони) і регіональні угруповання”, наприклад – слов’янські, латиноамериканські, скандинавські країни; окремі регіони Великої Британії (Англія, Шотландія, Уелс), Франції (Бретань, Нормандія, Шампань та інші), Німечиини (Баварія, Саарланд і т.д.); а також – регіональні об’єднання - Європейський Союз, СНД, Бенілюкс тощо.

Таким чином, якщо пригадати поділ людських знань на науки (англ. science) й дисципліни-галузі (англ. studies), то країнознавство однозначно належить до останніх і його впровадження у навчальні плани усіх спеціальностей напряму підготовки 0304 „ Міжнародні відносини ”* віддзеркалює тенденцію до посилення інтердисциплінарних підходів, що панує сьогодні в науці.

Предмет наукової дисципліни складають тенденції й проблеми розвитку окремих країн і регіонів світу; системоутворюючі характеристики (політична, правова, соціальна, економічна) країн; різні аспекти історії, культури, релігії, демографії, господарства, зовнішньої політики сучасних держав; методологічні основи, методи та методики країнознавчих досліджень.

Поряд із комплексним “універсальним” підходом до вивчення країн, у науці поширюються дослідження вузько спеціалізованого характеру, що спрямовані на найважливіші проблеми тих країн, які вивчаються. З огляду на це сформувалися такі види країнознавства: географічне, історичне, природниче, суспільно-політичне, міжнародно-політичне, військово-політичне, медико-географічне тощо. Така проблемна зорієнтованість країнознавства як наукової міжгалузевої дисципліни сприяє зростанню його практичної значимості і в той же час створює умови для розвитку методологічної бази.

У цьому сенсі можна говорити про різні виміри міжнародного країнознавства – політичний, правовий, економічний, географічний, історичний, культурний і т. п. Водночас у предметному полі міжнародного країнознавства виокремлюються чотири основні сфери – політика, економіка, культура, право.

Завдання міжнародного країнознавства слід розглядати у трьох основних аспектах:

1. Науково-теоретичному – розроблення цілісної концепції розвитку та функціонування всього суспільства з урахуванням співвідношення і взаємозв’язку між різними системами суспільної організації (політичною, соціальною, господарською, правовою тощо).

2. Навчальному – озброєння студентів теоретичними знаннями в галузі різних сфер життя окремих країн і регіонів/районів, а також практичними вміннями побудови комплексних країнознавчих характеристик із використанням набутих знань і дослідницьких країнознавчих методів.

3. Публіцистичному (дескриптивному, описовому), який спрямований на підвищення загального рівня ерудованості студентів шляхом ознайомлення з основними характеристиками країн та регіонів світу з використанням різноманітних ЗМІ та формування у них вміння систематизувати та доносити таку інформацію до цільових аудиторій через пресу, періодику, публічні виступи. Останнє є невід’ємною складовою професійних вмінь майбутніх міжнародників і вимагає від них вдосконалення власних літературних та ораторських здібностей.

Основними функціями міжнародного країнознавства з погляду сучасного наукового бачення і комплексного підходу є: 1) описова; 2) інформаційно-аналітична (методика одержання, обробки, узагальнення та передачі країнознавчої інформації); 3) культурно-освітня; 4) науково-дослідницька; 5) практична; 6) прогностична; 7) методологічна (розробка та використання методів дослідження й аналізу країнознавчої інформації); 8) світоглядна. 

Слід зазначити, що міжнародне країнознавство і пов’язана з його розробками та дослідницькими методиками типологія країн стають одними з найбільш актуальних тем на сучасному ринку. Тому поєднання комплексного країнознавчого підходу до вивчення країн, регіонів/районів, міст із методологією рейтингових оцінок має велику вагу і може порівняно швидко привести до створення нової сучасної професії, ядром якої будуть фахівці в галузі комплексного країнознавства, зокрема міжнародники-країнознавці.

Метою курсу є формування у студентів комплексного підходу до вивчення країн і регіонів СНД, Європи та Північної Америки, розуміння тенденцій світового розвитку і закономірностей формування сучасної політичної карти світу, уявлення про цивілізаційний підхід до вивчення країн, розуміння глобальних і регіональних тенденцій світового розвитку; а також ознайомлення студентів із найважливішими питаннями проблемного та культурно-образного країнознавства пострадянського та євроатлантичного просторів.

Вивчення курсу ставить перед викладачем і студентом низку завдань:

· ознайомлення студентів із понятійно-категоріальним апаратом курсу „Країнознавство”;

· вивчення історичних, культурно-цивілізаційних, геополітичних, суспільно-економічних, політико-правових, етнодемографічних і природно-кліматичних особливостей розвитку країн і регіонів Європи та Північної Америки;

· формування вміння використовувати країнознавчу інформацію у майбутній фаховій роботі.

Курс повинен дати студентові загальні знання про:

· понятійно-категоріальний апарат наукової дисципліни „Країнознавство”, зокрема, дефініції та властивості геосистем, визначення держави, країни та роль цих акторів у міжнародних відносинах;

· загальну структуру країнознавчих досліджень Європи та Північної Америки;

· друковані, інтернетівські й мультимедійні джерела країнознавчої інформації;

· особливості системного і комплексного підходів у дослідженнях країн та регіонів Європи та Північної Америки;

· геополітичні, природно-кліматичні, етнодемографічні, культурно-цивілізаційні, історичні, суспільно-економічні та політико-правові особливості розвитку країн і регіонів Європи та Північної Америки;

· науково-практичні складові країнознавства Європи та Північної Америки.

Опанувавши курс, студент повинен набути такі вміння:

· добирати, систематизувати й аналізувати країнознавчу інформацію;

· будувати загальну схему країнознавчої характеристики;

· орієнтуватися в політичних, соціальних та гуманітарних проблемах сучасного світу;

· використовувати методології системного (у тому числі, геосистемного та геокомплексологічного) та порівняльного підходів у дослідженні міжнародних відносин, зокрема, застосовувати системний підхід при побудові схем країнознавчих досліджень;

· формулювати припущення, передбачення та прогнози у міжнародних відносинах;

· визначати місце держави у міжнародних відносинах регіону й частини світу;

· складати наукову бібліографію з країнознавчої та міжнародно-політичної проблематики;

· готувати письмові та усні реферати, а також презентації із запропонованої проблематики, використовуючи для цього сучасні комп’ютерні технології;

· застосовувати країнознавчі знання для формування сучасного „образу” майбутньої професії.

Вивчаючи курс, студент разом зі знаннями та вміннями має також набути активну громадянську позицію у питаннях захисту національних інтересів України у відносинах з державами Європи й Північної Америки.

Місце навчальної дисципліни у структурно-логічній схемі програми освітньо-професійної підготовки бакалавра з усіх спеціальностей напряму підготовки 0304 „Міжнародні відносини”. Для розуміння студентами змісту країнознавства і формування „образу” майбутньої професії, у процесі викладання „Країнознавства” активно використовується предметна область дисциплін, які прослуховуються студентами на першому курсі навчання: „Історія України”, „Політологія”, „Соціологія”, „Теорія та історія держави і права”, „Логіка”, „Іноземна мова”. При цьому кожна суспільна дисципліна розглядається як джерело країнознавчої інформації.

Вивчення дисципліни передбачає також наявність у студентів загальних знань зі шкільного курсу історії, географії, біології, зарубіжної літератури, музики, малювання тощо.

Знання, отримані в ході вивчення курсу, є базовими при вивченні таких дисциплін, як „Демократичне врядування та культура миру”, „Економіка та зовнішньоекономічні зв’язки України”, „Іноземна мова спеціальності”, „Історія політичних та правових вчень”, „Конфліктологія та теорія переговорів”, „Міжнародні відносини і світова політика”, „Теорія міжнародних відносин”, „Міжнародні економічні відносини”, „Політологія”, „Релігієзнавство”, „Світова економіка” тощо.

 

Цивілізаційний підхід

Необхідність вивчення та засвоєння такого об’ємного та різнорідного матеріалу як характеристики країн світу ставить перед нами проблему їхньої систематизації, тобто упорядкування за певними критеріями. В якості основи систематизації нами було обрано цивілізаційний підхід та принцип регіоналізму, що дозволяє розділити країни світу на декілька регіонів відповідно до характеристик, які називають „цивілізаційними”.

Цивілізаційний підхід являє собою достатньо спрощену модель, яка дозволяє значною мірою пояснити ті процеси, які відбуваються з людством наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття.

Цивілізацію (від латинського civilis – „громадський”, державний) можна визначити як спосіб життя групи людських спільнот, яка посідає певну територію („район, культурний простір”, за Ф.Броделем); має „унікальну комбінацію традицій, суспільних структур і культури” (І.Валлерстайн), а також цінностей, вірувань, традицій, соціальних інститутів; об’єднується мовою, історією, релігією, звичаями, суб’єктивною ідентифікацією її населення (С.Гантінгтон. – С. 50 - 51)[1]; та еволюціонуючи і змінюючись існує протягом довгих історичних періодів (Ф.Бродель). Цивілізація – це „культурна спільнота найвищого рангу”, „самий широкий рівень культурної ідентичності людей” (С.Гантінгтон. – С. 51).

Формування, становлення та розвиток кожної цивілізацій відбуваються в рамках певного природно-географічного середовища, яке обумовлює такі параметри цивілізацій як географічне розташування, геополітичне становище, характер природних ресурсів і можливості їхнього використання, особливості господарської діяльності, специфіку етнодемографічної ситуації тощо.

Цивілізації не мають чітко визначених меж і точного початку та кінця. Люди можуть ідентифікувати себе по-різному і роблять це. В результаті склад і форма цивілізацій змінюються з часом.

Засновником цивілізаційного підходу до історичного процесу вважається російський вчений, історик, біолог, соціолог Н.Я.Данілевський (1822 - 1885), автор книги „Росія та Європа” (1869). Виходячи з популярних наприкінці ХІХ століття в Росії ідей панславізму, він вважав, що головними суб’єктами історичного процесу є не держави або нації, а культурно-релігійні спільноти (культурно-історичні типи) та підкреслював принципові цивілізаційні розбіжності Росії та держав Західної Європи.

Думки, подібні до ідей Данілевського висловлювали й інші вчені, зокрема, Костянтин Леонтьев, Освальд Шпенґлер, Т.І.Савицький, Лев Гумільов, Пітирим Сорокін, С.Н.Айзенштадт, Макс Вебер, Еміль Дюркгейм, Альфред Вебер, А.Л.Кребер, Філипп Бегбі, Керол Куінглі, Раштон Колборн, Кристофер Даусон, Фернан Бродель, Уїльям Г. Макніл, Адда Боземен, Еммануїл Валлерстайн та Феліппе Фернан-дез-Аместо.

Цивілізаційна теорія розвитку людства була вперше сформульована британським істориком Арнольдом Джозефом Тойнбі (Toynbee, Arnold Joseph, 1889–1975) у книзі „Осягнення історії” (A Study of History, 12 vols., 1934–1961). А.Тойнбі у 1925 - 1955 рр. був науковим керівником Королівського інституту міжнародних відносин і науковим співробітником Лондонського університету. У 1920-1946 – редактором журналу „Огляд міжнародних відносин”. Одночасно під час Другої світової війни - директором наукового відділу міністерства закордонних справ Великобританії[2].

У своїй праці А.Тойбі дійшов висновку про невідповідність дійсності широко розповсюдженого уявлення, ніби людська цивілізація являє собою певне ціле. На його думку, таке уявлення є наслідком того, „що наша західна цивілізація накинула мережу своєї економічної системи мало не на цілий світ, і економічна уніфікація на західний взірець спричинила, на цій основі, і політичну уніфікацію”[3].

В реальності, людство створило відносно значну кількість самодостатніх цивілізацій, що співіснують у часі, але мають між собою досить мало спільного. Початково, Тойнбі виділяв 22 великі цивілізації, потім - 23, але пізніше — зменшив їх число до тринадцяти. Кожна з цивілізацій розвивається самостійно та проходить при цьому стадії: виникнення, зростання, надлому та розкладу. Процеси розвитку цивілізацій не відбуваються паралельно, що є основною причиною нерівномірності світового розвитку та узалежнення і підкорення одних народів іншими.

Протягом історії поруч з цивілізаціями існувала і, подекуди, продовжує існувати ще велика кількість „груп людей, які мали індивідуальну культуру, але не мали жодної культурної ідентичності вищого рівня” (С.Гантінгтон. – С.51). Такі дрібні суспільства „живуть порівняно недовго, вони розселяються на обмеженому географічному просторі й об'єднують не так багато людських створінь”[4].

Розпад СРСР‚ події в Югославії‚ арабо–ізраільській конфлікт призвели до відродження цивілізаційної теорії у працях директора Інституту стратегічних досліджень ім. Джона Олина при Гарвардському університеті Сем’юеля П.Гантінгтона‚ зокрема у статті в журналі „Foreign Affairs” (1993)‚ а пізніше – окремій книзі із назвою „Зіткнення цивілізацій” (1996).

Основна гіпотеза С.Гантингтона полягає у тому, що в сучасних міжнародних відносинах стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства.

Тому нині широкі маси населення розчаровані у ідеологіях повертаються до своїх фундаментальних основ, таких як: релігія, мова, історія, суспільні цінності та традиції, інституції. Тобто, вони намагаються відновити свою культурну окремішність, що вимагає виділення і навіть протиставлення іншим народам.

Йдучи далі С.Гантінгтон приходить до висновку‚ що людські суспільства розвиваються у рамках особливих стабільних регіонально–ментальних спільнот – цивілізацій‚ які‚ наче гени‚ попри на зміни форми‚ визначають незмінний зміст суспільних утворень‚ які формуються у рамках певного регіону. Використовуючи особливості розвитку культури та релігії, в якості критеріїв С.Гантінгтон визначив вісім цивілізацій:

1) західна (атлантична), що опирається на цінності західного християнства й європейської культури, також представлені в масовій американській культурі.

2) православна, побудована на спадщині візантійського православного відгалуження християнства, що на відміну від християнства західного не зазнало значних впливів Відродження, Реформації та Просвітництва, а також традиційних культурах народів Балкан та Східної Європи, особливо російській та грецькій; для неї є характерним прагнення до формування централізованих бюрократичних держав;

3) китайська (конфуціанська), базована на традиційних цінностях конфуціанства, що розуміється не лише в якості релігії, але й філософського вчення;

4) японська, в основі якої лежать традиційні цінності та інститути японського суспільства, особливо традиційне японське язичництво - синто;

5) ісламська, притаманна передусім арабським, але також і іншим мусульманським країнам, спирається на релігію ісламу, правову систему шаріату та традиційну арабську культуру і її ремінісценції у інших культурах мусульманського Сходу;

6) індуїстська, визначальною для якої є культурна спадщина індуїзму включно з кастовою системою;

7) латиноамериканська, спадкоємиця традиційних індіанських культур та католицтва, не зачепленого Реформацією, кланова та авторитарна за своєю суттю;

8) африканська – продовження традиційних африканських культур, що територіально охоплюють більшу частину континенту на Південь від Сахари і зазнали сильного західного впливу в епоху європейського імперіалізму.

Окрім того, С.Гантінгтон так само як А.Тойнбі виділяє й дрібніші цивілізаційні утворення – „буддійську цивілізацію теравади” (об’єднує Шрі-Ланку, Бірму, Таїланд, Лаос і Камбоджу), „буддійську цивілізацію махаяни” (Монголія, Бутан та населення Тибету), „цивілізацію англомовних жителів островів Карибського моря” тощо. В рамках кожної з цивілізаційних спільнот він вважає за доцільне виділити, де це можливо, „субцивілізації”, „цивілізаційні варіанти” та окремі культури.

Сучасні держави-нації залишаються головними акторами міжнародних відносин, але найзначніші конфлікти глобальної політики будуть розвиватися між націями і групами, що належать до різних цивілізацій.

Типологізація країн світу за цивілізаційним критерієм є зручною для систематизації, оскільки враховує не лише зовнішні ознаки – географічне розташування, розміри території, ступінь економічного розвитку, але й етногенез населення, ступінь спорідненості культур та соціальних інститутів.