Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Кафедра країнознавства

 

 

К.політ.н., асистент Р.А.Кривонос

 

КРАЇНОЗНАВСТВО

(частина 2):

Країни Європи та Північної Америки

КУРС ЛЕКЦІЙ

 

Затверджено

Вченою радою

Інституту міжнародних відносин

“___” ________________ 2006 року.

                                   Протокол № __________

 

 

Київ 2006

ТЕМА 1

ЗАГАЛЬНА КРАЇНОЗНАВЧА ХАРАКТЕРИСТИКА І ОСОБЛИВОСТІ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН ЄВРОПИ І ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ

Лекція 1 (2 год.)

Мета, завдання та загальна характеристика курсу

План

Країнознавство як наукова дисципліна у системі природничих та суспільних наук.

Цивілізаційний підхід.

Поняття регіону в країнознавстві. Євроатлантичний простір.

Структура навчального курсу та його викладу.

Загальний огляд джерел та літератури з країнознавства Європи й Північної Америки.

Цивілізаційний підхід

Необхідність вивчення та засвоєння такого об’ємного та різнорідного матеріалу як характеристики країн світу ставить перед нами проблему їхньої систематизації, тобто упорядкування за певними критеріями. В якості основи систематизації нами було обрано цивілізаційний підхід та принцип регіоналізму, що дозволяє розділити країни світу на декілька регіонів відповідно до характеристик, які називають „цивілізаційними”.

Цивілізаційний підхід являє собою достатньо спрощену модель, яка дозволяє значною мірою пояснити ті процеси, які відбуваються з людством наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття.

Цивілізацію (від латинського civilis – „громадський”, державний) можна визначити як спосіб життя групи людських спільнот, яка посідає певну територію („район, культурний простір”, за Ф.Броделем); має „унікальну комбінацію традицій, суспільних структур і культури” (І.Валлерстайн), а також цінностей, вірувань, традицій, соціальних інститутів; об’єднується мовою, історією, релігією, звичаями, суб’єктивною ідентифікацією її населення (С.Гантінгтон. – С. 50 - 51)[1]; та еволюціонуючи і змінюючись існує протягом довгих історичних періодів (Ф.Бродель). Цивілізація – це „культурна спільнота найвищого рангу”, „самий широкий рівень культурної ідентичності людей” (С.Гантінгтон. – С. 51).

Формування, становлення та розвиток кожної цивілізацій відбуваються в рамках певного природно-географічного середовища, яке обумовлює такі параметри цивілізацій як географічне розташування, геополітичне становище, характер природних ресурсів і можливості їхнього використання, особливості господарської діяльності, специфіку етнодемографічної ситуації тощо.

Цивілізації не мають чітко визначених меж і точного початку та кінця. Люди можуть ідентифікувати себе по-різному і роблять це. В результаті склад і форма цивілізацій змінюються з часом.

Засновником цивілізаційного підходу до історичного процесу вважається російський вчений, історик, біолог, соціолог Н.Я.Данілевський (1822 - 1885), автор книги „Росія та Європа” (1869). Виходячи з популярних наприкінці ХІХ століття в Росії ідей панславізму, він вважав, що головними суб’єктами історичного процесу є не держави або нації, а культурно-релігійні спільноти (культурно-історичні типи) та підкреслював принципові цивілізаційні розбіжності Росії та держав Західної Європи.

Думки, подібні до ідей Данілевського висловлювали й інші вчені, зокрема, Костянтин Леонтьев, Освальд Шпенґлер, Т.І.Савицький, Лев Гумільов, Пітирим Сорокін, С.Н.Айзенштадт, Макс Вебер, Еміль Дюркгейм, Альфред Вебер, А.Л.Кребер, Філипп Бегбі, Керол Куінглі, Раштон Колборн, Кристофер Даусон, Фернан Бродель, Уїльям Г. Макніл, Адда Боземен, Еммануїл Валлерстайн та Феліппе Фернан-дез-Аместо.

Цивілізаційна теорія розвитку людства була вперше сформульована британським істориком Арнольдом Джозефом Тойнбі (Toynbee, Arnold Joseph, 1889–1975) у книзі „Осягнення історії” (A Study of History, 12 vols., 1934–1961). А.Тойнбі у 1925 - 1955 рр. був науковим керівником Королівського інституту міжнародних відносин і науковим співробітником Лондонського університету. У 1920-1946 – редактором журналу „Огляд міжнародних відносин”. Одночасно під час Другої світової війни - директором наукового відділу міністерства закордонних справ Великобританії[2].

У своїй праці А.Тойбі дійшов висновку про невідповідність дійсності широко розповсюдженого уявлення, ніби людська цивілізація являє собою певне ціле. На його думку, таке уявлення є наслідком того, „що наша західна цивілізація накинула мережу своєї економічної системи мало не на цілий світ, і економічна уніфікація на західний взірець спричинила, на цій основі, і політичну уніфікацію”[3].

В реальності, людство створило відносно значну кількість самодостатніх цивілізацій, що співіснують у часі, але мають між собою досить мало спільного. Початково, Тойнбі виділяв 22 великі цивілізації, потім - 23, але пізніше — зменшив їх число до тринадцяти. Кожна з цивілізацій розвивається самостійно та проходить при цьому стадії: виникнення, зростання, надлому та розкладу. Процеси розвитку цивілізацій не відбуваються паралельно, що є основною причиною нерівномірності світового розвитку та узалежнення і підкорення одних народів іншими.

Протягом історії поруч з цивілізаціями існувала і, подекуди, продовжує існувати ще велика кількість „груп людей, які мали індивідуальну культуру, але не мали жодної культурної ідентичності вищого рівня” (С.Гантінгтон. – С.51). Такі дрібні суспільства „живуть порівняно недовго, вони розселяються на обмеженому географічному просторі й об'єднують не так багато людських створінь”[4].

Розпад СРСР‚ події в Югославії‚ арабо–ізраільській конфлікт призвели до відродження цивілізаційної теорії у працях директора Інституту стратегічних досліджень ім. Джона Олина при Гарвардському університеті Сем’юеля П.Гантінгтона‚ зокрема у статті в журналі „Foreign Affairs” (1993)‚ а пізніше – окремій книзі із назвою „Зіткнення цивілізацій” (1996).

Основна гіпотеза С.Гантингтона полягає у тому, що в сучасних міжнародних відносинах стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства.

Тому нині широкі маси населення розчаровані у ідеологіях повертаються до своїх фундаментальних основ, таких як: релігія, мова, історія, суспільні цінності та традиції, інституції. Тобто, вони намагаються відновити свою культурну окремішність, що вимагає виділення і навіть протиставлення іншим народам.

Йдучи далі С.Гантінгтон приходить до висновку‚ що людські суспільства розвиваються у рамках особливих стабільних регіонально–ментальних спільнот – цивілізацій‚ які‚ наче гени‚ попри на зміни форми‚ визначають незмінний зміст суспільних утворень‚ які формуються у рамках певного регіону. Використовуючи особливості розвитку культури та релігії, в якості критеріїв С.Гантінгтон визначив вісім цивілізацій:

1) західна (атлантична), що опирається на цінності західного християнства й європейської культури, також представлені в масовій американській культурі.

2) православна, побудована на спадщині візантійського православного відгалуження християнства, що на відміну від християнства західного не зазнало значних впливів Відродження, Реформації та Просвітництва, а також традиційних культурах народів Балкан та Східної Європи, особливо російській та грецькій; для неї є характерним прагнення до формування централізованих бюрократичних держав;

3) китайська (конфуціанська), базована на традиційних цінностях конфуціанства, що розуміється не лише в якості релігії, але й філософського вчення;

4) японська, в основі якої лежать традиційні цінності та інститути японського суспільства, особливо традиційне японське язичництво - синто;

5) ісламська, притаманна передусім арабським, але також і іншим мусульманським країнам, спирається на релігію ісламу, правову систему шаріату та традиційну арабську культуру і її ремінісценції у інших культурах мусульманського Сходу;

6) індуїстська, визначальною для якої є культурна спадщина індуїзму включно з кастовою системою;

7) латиноамериканська, спадкоємиця традиційних індіанських культур та католицтва, не зачепленого Реформацією, кланова та авторитарна за своєю суттю;

8) африканська – продовження традиційних африканських культур, що територіально охоплюють більшу частину континенту на Південь від Сахари і зазнали сильного західного впливу в епоху європейського імперіалізму.

Окрім того, С.Гантінгтон так само як А.Тойнбі виділяє й дрібніші цивілізаційні утворення – „буддійську цивілізацію теравади” (об’єднує Шрі-Ланку, Бірму, Таїланд, Лаос і Камбоджу), „буддійську цивілізацію махаяни” (Монголія, Бутан та населення Тибету), „цивілізацію англомовних жителів островів Карибського моря” тощо. В рамках кожної з цивілізаційних спільнот він вважає за доцільне виділити, де це можливо, „субцивілізації”, „цивілізаційні варіанти” та окремі культури.

Сучасні держави-нації залишаються головними акторами міжнародних відносин, але найзначніші конфлікти глобальної політики будуть розвиватися між націями і групами, що належать до різних цивілізацій.

Типологізація країн світу за цивілізаційним критерієм є зручною для систематизації, оскільки враховує не лише зовнішні ознаки – географічне розташування, розміри території, ступінь економічного розвитку, але й етногенез населення, ступінь спорідненості культур та соціальних інститутів.

 

Лекція 2 (2 год.)

Лекція 3 (2 год.)

План

Лекція 4 (2 год.)

Лекція 19 (2 год.)

Київський національний університет імені Тараса Шевченка