Характерні риси та види страхового захисту.

З аналізу основних ознак дієвості страхування випливають пропозиції, що стосуються оптимальної організації страхового захисту.

У вітчизняній страховій літературі виділяються три основні принципи, на які спирається розвиток страхового захисту [2.10]. Це принцип універсальності, повноти і реальності страхового захисту. Зазначені принципи були прийняті як обов'язкові в державному страхуванні й в інших країнах. У роботах економістів наводяться численні аргументи щодо їх обґрунтування.

Неважко довести, що принципи всеохоплюючого (універсального), повного і реального страхового захисту відповідають фінансово — економічній теорії страхової системи АПК, тому що гарантують дієвість і ефективність страхування процесів соціально-економічного розвитку, як сільського господарства, так і всього АПК. Універсальність забезпечує найбільш повне використання страхування для захисту сільського господарства й інтересів селян і опосередковано призводить до зниження витрат по страховій діяльності, а повнота і реальність є невід'ємними умовами точності дії страхування.

Вбачається необхідність при різному тлумаченні цих понять більш точно сформулювати розглянуті принципи і визначити умови, за яких вони можуть бути реалізовані.

Загальність страхового захисту будемо розуміти в широкому значенні й оцінювати з урахуванням: господарських одиниць і осіб, що можуть бути страхувальниками (відповідно до закону чи договору); чи об'єктів, що можуть бути застраховані; ризиків (небезпек), які можна включити в страховий захист.

Принцип загальності в страхуванні стосується всіх трьох сфер його дії. Це означає, що страхувальниками можуть бути будь-які господарства незалежно від організаційної форми та форми власності, а предметом страхування — всі об'єкти і майнові інтереси від усіх ризиків, включаючи стихійні лиха і різні нещасливі випадки. Ця остання умова характерна для обов'язкового страхування, що не уникає "важких ризиків" або таких, котрі не гарантують страховикові прибутку.

Система обов'язкового страхування сформувалася таким чином, що ця форма була притаманна лише сільському господарству. Класичним прикладом є загальне обов'язкове страхування сільськогосподарських підприємств і господарств, яке в Україні (і в інших країнах) поширювалося на їхнє майно, чим забезпечувався захист від усіляких небажаних подій. Будівлі і все рухоме майно (врожай, запаси, продукція для продажу, інвентар, тварини тощо) застраховані від пожежі, удару блискавки, граду, повені, урагану, землетрусу, вибуху, падіння літаків тощо, а також на випадок зникнення чи крадіжки майна під час його рятування. Крім того, обов'язкове страхування селянських господарств передбачало відшкодування збитку, що може бути нанесений врожаю градом чи повінню, у випадку падежу худоби (великої рогатої худоби, коней та ін.). Додаткове добровільне страхування уможливлює подальше розширення захисту від інших ризиків.

Характерними рисами обов'язкового страхування, як наслідок широкого розуміння критерію всеохоплюваності, є поява нових видів страхування, що задовольняють невідкладну суспільну потребу, і так званих комбінованих видів страхування, які поєднують в одному полісу захист від декількох ризиків. Прикладом є страхування будівель від вогню, крадіжки зі зломом, пограбування, затоплення водою, об'єднане зі страхуванням цивільної відповідальності власників квартир у Польщі. Перед другою світовою війною страхування рухомого майна охоплювало тільки ризик від вогню, крадіжки зі зломом і грабування.

Деякі обмеження, що стосуються об'єктів і суб'єктів в окремих видах страхування, обумовлені загальними положеннями юридичного і технічного порядку, наприклад неможливістю визначити вартість даного об'єкта. Разом з тим іноді допускається виключення зі сфери страхового захисту деяких ризиків, але тільки тоді, коли важко установити, чи має дана подія дійсно випадковий характер, що виражається у певній статистичній закономірності. У таких випадках, як відомо, неможливо визначити "справедливий" страховий внесок.

Мірою реалізації принципу загальності страхування є відношення числа фактично застрахованих ризиків (об'єктів чи осіб) до числа ризиків (об'єктів чи осіб), що при добровільному страхуванні можуть, а при обов'язковому страхуванні повинні бути охоплені страховим захистом. Сукупність об'єктів чи осіб, що можуть чи повинні бути охоплені даним видом страхування, у страховій термінології називається страховим полем. Зазначене нище відношення застрахованих ризиків до числа існуючих ринків називається показником всеохоплюваності страховим истом, чи використання страхового поля. Показник всеохоплюваності страхового захисту відіграє важливу роль в аналізі результатів і в плануванні страхової діяльності.

Повнота страхового захисту

У майновому страхуванні за міру повноти страхового захисту (друга ознака) приймається відношення виплаченого відшкодування до суми дійсного збитку. Цей показник визначає ступінь страхового захисту. Якщо він дорівнює 1 (100 %), то це означає, що принцип повноти страхового захисту реалізований цілком. Показник менше 1 свідчить про те, що виплачене відшкодування не компенсує збитку, і, отже, страхування діє недостатньо повно.

Можна вважати, що "принцип універсальності" характеризує екстенсивне, а "принцип повноти" інтенсивний розвиток страхування [2.10].

Ступінь повноти страхового захисту залежить від розміру страхової суми (являє собою, як відомо, верхню межу відповідальності страхового товариства), застосовуваних умов страхування, а також способу розрахунку розміру заподіяного збитку. Існує два основних способи визначення суми відшкодування в майновому страхуванні: по "пропорційній відповідальності" і по "першому ризику". Якщо діє перший з цих принципів, то, коли страхова сума дорівнює чи перевищує вартість застрахованого об'єкта, відшкодування дорівнює збитку. Якщо страхова сума менше вартості об'єкта, тобто має місце "недострахування", страхове відшкодування обчислюється в такій пропорції, при якій відшкодування так відноситься до розміру збитку, як страхова сума до вартості застрахованого об'єкта.

Позначивши через В вартість застрахованого об'єкта, С — страхову суму, 3 — розмір збитку і Р — розмір відшкодування, позначимо цю пропорцію так:

Р:3 = С:В

Звідси випливає, що при «недострахуванні» сума відшкодування дорівнює розмірові збитку, помноженого на відношення страхової суми до вартості застрахованого об'єкта:

Р= 3 х С:В (для С ≤ В).

Отже, при застосуванні в страхуванні пропорційної відповідальності «недострахування» приводить до зменшення повноти страхового захисту. Щоб уникнути цієї несприятливої ситуації, у страхуванні (особливо при обов'язковій його формі) страхова сума визначається на основі оцінки застрахованих об'єктів у діючих цінах. Крім того, все частіше замість системи пропорційної відповідальності застосовується страхування по першому ризику, яке грунтується на тому, що відшкодування дорівнює розміру дійсного збитку, але не може перевищити встановленої страхової суми.

Умова ця, однак, не завжди дотримується, тому що є види страхування, у яких страхова сума невизначена (наприклад, при страхуванні автомашин "каско") або служить тільки основою для визначення внеску (наприклад, при страхуванні від вогню майна, що знаходиться в державній власності).

Для підвищення повноти страхового захисту можна не застосовувати власну участь страхувальників у покритті збитків, визначену (у відсотках чи квоті), як частину збитку котра обов'язково покривається з власних фінансових ресурсів. Власна участь страхувальників застосовується з ініціативи страхової системи АПК тільки тоді, коли така участь може вплинути на зниження "суб'єктивного ризику" у майновому страхуванні. Подібну ж роль, але тільки формально виконує понижуюча франшиза, метою якої є виключення з розрахунків відшкодування невеликих збитків, що не мають випадкового характеру, наприклад природних втрат застрахованого урожаю сільськогосподарських культур, сировини, товарів тощо. З цього випливає, що невисока франшиза, застосовувана в деяких випадках, не відповідає принципу повноти страхового захисту.

Дещо інакше складаються обставини з інтегральною франшизою (застосовуваною, наприклад, при страхуванні посівів від граду чи повені, у страхуванні авто-каско тощо), що визначає границю (у відсотках чи квоті), до межі якої збиток при страхуванні не відшкодовується взагалі. Збиток, що перевищує ці границі, відшкодовується страхуванням у повному розмірі.

Інтегральна франшиза звільняє страхову систему АПК від роботи і усунення дрібних пошкоджень, витрати на ліквідацію яких могли б у кілька разів перевищити величину фактичного відшкодування. Ця франшиза, установлена (залежно від виду страхування) у помірному розмірі, не впливає на повноту страхового захисту, тому що незначний збиток може бути легко ліквідований власником застрахованого майна без додаткових витрат. Однак деякі автори вважають, що застосування високої франшизи, наприклад з метою зниження страхових внесків, суперечить принципу повноти страхового захисту.

Висловлюється думка, що принцип повноти страхового захисту, застосування якого в майновому страхуванні не викликає заперечень, можна застосовувати й в особистому. Але ряд авторів, які досліджують проблему, стверджують, що використовувати цей принцип в особистому страхуванні не має сенсу, тому що предметом цього страхування є життя, здоров'я, працездатність і додаткова пенсія людини, тобто такі блага, які не можна виразити в грошах. Неможливо, таким чином, виміряти ступінь повноти страхового захисту як відношення розміру страхових виплат до суми фактичного збитку. У вітчизняній літературі замість термінів "понижуюча" і "інтегральна франшиза" вживаються терміни "безумовна" і "умовна франшиза".

Це твердження тільки видається правильним. Особисте страхування, дійсно, не може повернути життя, здоров'я і працездатність, але воно має на меті відшкодування витрат і задоволення матеріальних потреб, що виникли внаслідок нещасного випадку, що відбувся із застрахованим або членами його родини. Рівень цих витрат і потреб у даних суспільних умовах для кожного конкретного нещасного випадку можна оцінити заздалегідь. Якщо, наприклад, допомога виплачується особі, що стала внаслідок нещасного випадку інвалідом, з метою зберегти приблизно той рівень життя, який існував раніше то розмір місячної допомоги повинен бути не менше суми його попереднього заробітку. Якщо укладений страховий договір не забезпечує такого розміру страхових виплат, з'являється своєрідний вид недострахування.

Незважаючи на труднощі, у кожному виді особистого страхування можна передбачати розмір страхових виплат, що забезпечують відшкодування матеріального збитку, який є наслідком нещасного випадку. Встановлена таким чином сума допомоги є основою для оцінки повноти страхового захисту. Відношення суми фактично виплаченої допомоги до суми реально необхідної можна прийняти як умовний показник ступеня повноти страхового захисту в особистому страхуванні.

Періодичний аналіз повноти страхового захисту в особистому страхуванні має важливе значення для оцінки його суспільної ролі і дозволяє виявити необхідні показники для планування й оцінки результатів діяльності страховиків.