Реальність страхового захисту

Третя ознака характеризує якість страхового захисту, визначену як принцип реальності цього захисту. "Під реальністю страхового забезпечення ми розуміємо міцність, гарантованість виконання права на одержання страхової винагороди, достовірну забезпеченість реалізації цього права" [2.10]. З цього визначення випливає, що даний принцип переплітається з ознакою страхування, який ми назвали "надійністю його дії". Неважко довести, що реальність страхового захисту мас особливу актуальність для страхування в соціальне орієнтованих розвинутих країнах. Можна навести безліч прикладів банкрутств приватних страхових компаній, що виникли через помилкові розрахунки, недостатній розмір резервів, неправильне їх розміщення, а часто і внаслідок фінансових спекуляцій, що не мають, як правило, нічого спільного зі страховою діяльністю. Банкрутство страхової компанії наносить великих збитків інтересам застрахованих, веде до значного росту їхніх витрат і підриває авторитет страхової справи.

Іншою причиною нереального страхування є незрозумілі і надмірно суворі умови страхування стосовно страхувальників, про які вони часто довідуються після настання страхового випадку. Це "пастки", в котрі легко потрапляють страхувальники і в результаті одержують відмову у виплаті відшкодування.

За наявності страхової системи АПК проблеми реальності страхового захисту практично не існує, оскільки, як зазначалося, надійність страхування цілком забезпечена. Великий і різноманітний портфель страхування і значні резерви цілком гарантують стабільність страхових операцій. Крім того, страхова система прагне так уніфікувати умови страхування, щоб уникнути непорозумінь при відшкодуванні збитку. Сумніви, що випливають з незрозумілого становища, як правило, вирішуються на користь страхувальників. І з цього приводу відмови у виплаті відшкодування чи допомоги мають бути винятком і стосуються випадків, коли несприятливі події сталися з провини чи внаслідок злочину або бездіяльності страхувальника.

Чи означає це, що не варто займатися проблемою реальності страхування? Така постановка питання неправомірна. Страхування виникло в умовах розвитку попередніх суспільних формацій, і в ньому поки ще діють деякі положення, що не відповідають новим соціальне економічним відносинам. Варто мати також на увазі, що відмова у виплаті відшкодування, навіть правильна з погляду страхувальника, є фактом небажаним з позиції суспільства. Тому є потреба вивчати реальність захисту по окремих видах страхування і на цій основі удосконалювати чинні умови страхування, а страхова система АПК, узагальнюючи науково-практичниий досвід, відпрацьовуватиме уніфіковані правила страхування на принципах універсальності, повноти та реальності страхового захисту. За показник реальності страхового захисту можна прийняти відношення суми фактично виплаченого відшкодування до суми відшкодування, що була б виплачена при дотриманні страхувальником умов страхування. Показником реальності є також відношення кількості страхових випадків, за якими було виплачено страховевідшкодування, до числа всіх страхових випадків у даний період. Якщо показник реальності відхиляється від 100 % навіть на якусь частку відсотка, необхідно досліджувати причини цього відхилення і страхова система АПК має вжити заходів до їхнього усунення, у тому числі шляхом популяризації страхування й ознайомлення страхувальників з його умовами.

Обов'язкове і добровільне страхування

Принципи універсальності і повноти страхового захисту пов'язані з деякими іншими проблемами оптимальної організації страхової системи АПК. До найважливіших з них відносяться проблеми: визначення сфер застосування обов'язкового і добровільного страхування; доцільності страхування державної власності; відшкодування непрямого збитку (втрачених доходів); забезпечення реальної вартості відшкодування і виплат, незважаючи на зниження купівельної сили грошей.

Аналіз першої проблеми свідчить, що на початковому етапі розвитку обов'язкового страхування висловлювалися думки з приводу доцільності страхування певного майна стосовно суспільних інтересів або інтересів власників цього майна. І загальне бачення зводилось до того, що страхування має бути загальним і провадити його треба в обов'язковій формі. Тільки обов'язкова форма страхування, вважали її прихильники, може забезпечити повний, загальний і недорогий страховий захист.

Ця думка випливала з загальних тенденцій управління економікою держави адміністративними методами, а не шляхом рекомендацій сільськогосподарським підприємствам певних завдань, доцільність реалізації яких соціальне й економічно обґрунтована.

Багаторічний досвід страхових систем колишніх соціалістичних країн свідчить, що обов'язковими стали тільки ті види, що мали важливе народногосподарське значення, і ті, проведення яких у добровільній формі утруднювалося на даному етапі суспільного розвитку. Разом з тим недоцільною виявилась організація в обов'язковій формі тих видів страхування, що захищають насамперед інтереси особистих та підсобних досмодарств і окремих осіб. Досить значного поширення таке страхування набувало завдяки перевіреним методам аквізиції, які, осовувались страховиками.

Слід брати до уваги й те, що добровільне страхування, на основі договорів між страхувальником і страховиком більш еластичне, ніж обов'язкове, оскільки воно легко може бути пристосоване до потреб і бажань страхувальників. Ця перевага забезпечує високу якість страхових послуг і гармонічні відносини між сторонами - страхувальником і страховиком.

У багатьох країнах світу існують види обов'язкового страхування, що відповідають зазначеним вимогам. Це насамперед страхування одноосібних, кооперативних і фермерських господарств, а в деяких країнах — і державних від різних стихійних лих і нещасних випадків. Воно забезпечує страховий захист майже всього нерухомого і рухомого майна господарств і в обмеженому обсязі — врожаю і сільськогосподарських тварин. У різних постсоціалістичних країнах є певні несуттєві розходження в сфері застосування й умов цього страхування.

Наприклад, в постсоціалістичних країнах обов'язковому страхуванню в колективних господарствах підлягли:

Ø будівлі, машини, устаткування, транспортні засоби, знаряддя рибного лову, інвентар, сировина і матеріали; врожай, у тому числі збори з плодово-ягідних плантацій;

Ø сільськогосподарські тварини, домашня птиця, кролі, хутрові звірі і родини бджіл у вуликах;

Ø будинки і рухоме майно страхувалося від знищення або ушкоджень внаслідок повені, бурі, урагану, удару блискавки, землетрусу, дії ґрунтових вод, пожежі, вибуху й аварій;

Ø по страхуванню відшкодовуються також витрати на розбирання і перенесення майна на нове місце для запобігання його руйнуванню.

Врожай страхувався на випадок знищення або ушкодження від посухи, нестачі тепла, зайвого зволоження, ураганів, повені і т.д., а також збитку, що може бути нанесений шкідниками рослин і пожежею. Тварини страхувалися від падежу і збитку, пов'язаного з інфекційними хворобами, пожежею і стихійними лихами.

Такою ж широкою була сфера застосування обов'язкового страхування селянських господарств у Болгарії, Чехословаччині, Німеччині, Польщі і Румунії. У Болгарії і Чехословаччині цим страхуванням охоплювалося і частина майна державних сільськогосподарських підприємств. Обов'язкового страхування селянських господарств не було тільки в Угорщині і Югославії. Однак у цих країнах дуже високий ступінь добровільного страхування.

Страхування сільськогосподарських підприємств має загальнодержавне значення. Подібно тому, ільки раціонально використовується земля, чи ефективний в неї власник, так і держава має турбуватись, застраховані чи ні сільськогосподарські підприємства, У випадку стихійного лиха чи нещасного випадку відсутність страхового захисту може призвести до припинення або ослаблення виробничої діяльності господарства, як і при неефективному керуванні ним. А це вже питання не приватного, а суспільного значення.

Іншим видом обов'язкового страхування (широко застосовуваним у багатьох країнах) є страхування цивільної відповідальності власника або водія автомобіля чи інших засобів транспорту. Таке страхування з відомими розходженнями, що стосуються суб'єкта й умов страхування, є в США, Англії, Франції, Болгарії, Чехії, Югославії, Німеччині, Польщі, Румунії, Угорщині, Україні тощо. Загальне страхування цивільної відповідальності власника або водія автомобіля введено в суспільних інтересах. Водій транспорту може заподіяти третім особам (власникам інших автомобілів, пішоходам тощо) значний майновий збиток і шкоду здоров'ю, яку він буде не в змозі відшкодувати за рахунок власних коштів.

Обов'язкове страхування власників транспортних засобів можна об'єднати зі страхуванням від нещасних випадків водія, його близьких родичів і пішоходів, а також в обмеженому розмірі зі страхуванням авто-каско й утворити так зване комбіноване обов'язкове комунікаційне страхування, як, наприклад, у Польщі.

Проведення страхування авто-каско в обов'язковій формі має низку зауважень теоретичного і практичного порядку. Цей вид страхування істотно захищає індивідуальний інтерес, а саме власника транспортного засобу. Витрати на ремонт автомобіля можуть бути відшкодовані як за рахунок страхування, так і за рахунок самого власника, якщо він може і хоче спрямувати на цю мету свої заощадження. Навіть повне знищення автомобіля не загрожує суспільним інтересам. Умови обов'язкового страхування взагалі мало еластичні, тим часом саме страхування авто-каско повинне мати кілька варіантів для вибору страхувальниками. Дослідження показали, що система такого обов'язкового страхування могла б застосовуватись і в Україні в поєднанні з добровільним страхуванням, але з позиції практичного втілення це не зовсім зручно. У Польщі, наприклад, з 1975 р. проводилось обов'язкове страхування селян одноосіб­ників від нещасних випадків, а також цивільної відповідальності, пов'язаної з веденням сільського господарства. Починаючи з 1978 p., страхування від нещасних випадків включено в систему соціального страхування. Таке обов'язкове особисте страхування є як би доповненням до соціального страхування і з цього погляду має загально соціальний характер.

Таким чином, теоретичні і практичні передумови свідчать про те, що страхування підприємств АПК має здійснюватися головним чином у добровільній формі, на відміну від соціального страхування.

Перевага у страхуванні добровільної форми страхових відносин не перешкоджає поширенню страхового захисту в АПК. Ця форма страхування потребує більше зусиль для його популяризації й укладання договорів, що сприятиме покращенню страхових відносин між всіма суб'єктам страхової системи АПК.

Ретроспективний аналіз свідчить й про те, що передумовою, яка прискорює розвиток добровільного страхування, є збільшення частки укладання договорів на основі так званого страхового зобов'язання, а також у колективній формі. Зобов'язання по страхуванню починає діяти тоді, коли господарська чи громадська організація (наприклад, об'єднання підприємств АПК, профспілка тощо) приймає рішення про те, що всі підрозділи даної організації або особи, що працюють в ній, повинні укласти індивідуальні або колективні договори особистого чи майнового страхування. У таких розпорядженнях мають наводитися типові умови страхування (обсяг страхового захисту, сума страхування тощо). Умови ці, як правило, мають бути уніфіковані страховою системою АПК.

Зобов'язання по страхуванню виникають і тоді, коли умови торгівельної чи фінансової угоди зобов'язують продавця або кредитора укласти договір на певних умовах. Саме на такий вид страхового забезпечення мають орієнтуватися підприємства АПК. Страхові зобов'язання мають виникати також при укладанні контракту. На основі таких контрактів фермер чи сільськогосподарське підприємство зобов'язується поставити підприємству, що закуповує продукцію (рослинництва і тваринництва), у встановленій кількості. У контракті має бути умова, за якою продукція або тварини будуть застраховані від обумовлених ризиків, а витрати по страхуванню відшкодовуватимуться покупцем. У такий спосіб витрати по страхуванню практично буде включено в ціну реалізованої продукції,

Страхування, що провадиться на основі страхового зобов'язання, наприклад, у страховій літературі Польщі називається договірним облігаційним страхуванням [2.4].

Колективна форма страхового захисту найчастіше застосовується в особистому страхуванні. Вона зручна і для страхових установ, оскільки значно полегшує їхню роботу, і для тих хто страхується, оскільки страховий внесок єдиний для групи і, як правило, нижче, ніж в індивідуальному страхуванні. Це обумовлено тим, що, по-перше, у колективному страхуванні не виявляється так гостро, як в індивідуальному, так звана антиселек ція (несприятливий з об'єктивної і суб'єктивної точок зору портфель страхових ризиків), по-друге, витрати по обслуговуванню колективного страхування значно нижчі, ніж при індивідуальному.

Колективне сімейне страхування може стати джерелом утворення мільярдних резервів, які можуть використовуються як джерело інвестиційних ресурсів в сільське господарство.

Вищенаведене переконує в необхідності оптимального поєднання обов'язкового і добровільного страхування, реалізова­ного на договірній основі в агропромисловому комплексі страховою системою АПК.

Соціальне страхування

Аналіз обов'язкової і добровільної форм страхування буде не повним без розгляду соціального страхування, яке у всіх країнах, де воно існує, є обов'язковим.

Доречно нагадати, що страхування з огляду сфер дії поділяється на майнове і соціальне. Майнове страхування вирівнює порушення у виробничих процесах, охороняє майно АПК й особисту власність громадян від наслідків стихійних лих і нещасних випадків. Особисте страхування взаємодіє із соціальним страхуванням, підсилює його функції, а також є надійною формою утворення довгострокових заощаджень.

Соціальне страхування охороняє найважливішу складову частину продуктивних сил АПК — у людей що беруть участь у виробничому процесі, і забезпечує підтримку певного рівня життя сільського населення шляхом виплати допомоги при настанні таких подій, як хвороба, інвалідність, непрацездатність по старості, смерть тощо.

Обидві ці галузі страхування мають різну природу і історію розвитку. Соціальне страхування виникло набагато пізніше, ніж майнове, — на перетину XIX і XX ст., у період розвинутого капіталізму як результат втілення бажання забезпечити належний рівень життя. Високого розвитку соціальне страхування набуло у високорозвинутих державах з соціальне орієнтованою еконо­мікою: Данія, Швеція, Німеччина, Франція, Італія.

Соціальне страхування в цих країнах сприяє здійсненню соціальної політики держави, що є важливим елементом будівництва соціальне орієнтованого суспільства. Для того щоб соціально-економічна програма була виконана, захист, що забезпечує соціальне страхування, повинен бути всеохоплюючим, здійснюватися в обов'язковій формі і на рівні, що відповідає дійсним можливостям держави. У тих ланках АПК, в яких цей рівень не є достатнім або доцільно його підвищувати порівняно з середнім рівнем, або сприяти розвиткові добровільного особистого страхування,

Залежно від специфічних умов — соціально-економічних, політичних, демографічних тощо — в окремих країнах склалися своєрідні методи утворення фонду соціального страхування. У створенні цього фонду беруть участь у різному ступені самі застраховані (працівники), роботодавці і держава. У деяких країнах (Данія, Швейцарія, Ізраїль, Нова Зеландія) половина і більше фондів соціального страхування сформулювалися із страхових внесків застрахованих, в інших країнах повністю чи майже цілком страхові витрати несуть роботодавці (Шрі Ланка, Туніс). В Італії, Франції, США і Перу роботодавці відшкодовують 60 % і більш цих витрат.

У більшості країн від 1/3 до 2/3 фонду соціального страхування утворюється з платежів застрахованих працівників і роботодавців, а інша за рахунок дотацій держави. Державні дотації в деяких країнах досягають 3/4 і більш загального розміру фонду (Данія, Ірландія, Швеція, Австралія) [2.14].

Фонд соціального страхування національної системи соціального страхування має формуватися в основному із внесків самих працівників і держави, до того ж на частку останнього повинно приподати більша частина коштів.

Вартість одного робочого часу складається, як відомо, з двох основних компонентів: заробітної плати і соціальних витрат (законодавче регламентованих, тарифних і добровільних внес­ків). Міжнародні співставлений другого компоненту (він включає соціальне забезпечення найманих працівників, оплату відпусток і додаткові виплати до Нового року) показують, що він становить 40 — 50% (в Німеччині — 45,9%, Франції — 46,2, Італії — 49,5, Швеції — 43,1, Данії — 18%) [2.1 ].

Помітно проявляється тенденція подальшого перекладання витрат по соціальному страхуванню на роботодавців і державу. Таким чином, соціальне страхування — це сфера загальної системи страхування, в якій основний фонд утворюється цілком або частково централізованим способом.

В Україні витрати по соціальному страхуванню майже цілком відшкодовують підприємства та організації. Страховий фонд формується головним чином із внесків, що сплачуються ними і не входить до складу державного бюджету.

Ці характерні риси соціального страхування — у противагу класичної теорії страхування — спонукали деяких економістів -страховиків сформулювати тезу про "відмирання соціального страхування" і заміну його інститутом, що пропонується назвати "забезпеченням" або "соціальним забезпеченням". Дискусія з цього питання ще триває. Не вдаючись у подробиці цієї дискусії, слід зазначити — визначаючи страхування як важливий важіль врегулювання процесів соціально-економічного розвитку в Україні, соціальне страхування варто відносити до цієї еконо­мічної категорії незалежно від способу формування фонду стра­хування і ступеня відокремлення від інших суспільних фондів.

Страхування державного майна

Наступною проблемою, пов'язаною з всеохоплюваністю страхового захисту сільського господарства в Україні, є страхування державної власності. Ця проблема також викликала жваву дискусію, що триває вже багато років. Думки з цього питання різноманітні. Одні фахівці — теоретики і практики --вважають, що страхування державної власності взагалі не має змісту. Не може, таким чином, бути мови і про "замкнуту розкладку ризику" між багатьма господарствами — учасниками страхового фонду, яким загрожує спільна небезпека. А це, на думку прихильників даної точки зору, — основна ознака страхування. Збиток державним підприємствам можуть бути відшкодовані і без страхування, а за допомогою використання системи дотацій із загальнодержавних (бюджетних) резервів. Стосовно такої позиції декларувалась теза і одночасно прогноз про відмирання страхування, як такого, при соціалізмі. Американський теоретик-страховик А. Мобрей пішов ще далі, висловивши твердження, що між комунізмом і страхуванням існує принциповий конфлікт, обумовлений тим, що комунізм є у певному розумінні страхуванням.

Подібну позицію зайняли деякі страховики західних країн, дискутуючи щодо змісту реферату А. Банасінського [2.11], обговорюваного на восьмому колоквіумі Секції АСТІН Міжнародного об'єднання актуаріїв, що відбувся в Сопоті (Польща) у вересні 1969 р. Цей реферат був доповнений допові­дями страховиків з Чехословаччини, Румунії й Угорщини, які інформували учасників колоквіуму про розвиток і специфіку страхування у своїх країнах.

Теоретики страхування постсоціалістичних країн ніколи не займали таких крайніх позицій стосовно страхування державної власності, як страховики західних країн. Якщо вони і брали під сумнів доцільність застосування на практиці страхування державної власності, то аж ніяк не твердили, що страхування цієї власності суперечить теорії страхування. Німецький вчений Г. Бадер, який вважався в 50-х роках противником страхування державної власності, підтверджуючи у своїх роботах тезу про обов'язковість існування фінансового резервного фонду для цієї власності, дійшов висновку, що страхування не є найдосконалішою формою утворення такого резервного фонду.

Рішучим прихильником страхування державної власності був В. Райхер. Головними передумовами існування страхування державної власності, на його думку та ряду інших економістів, є: плановість розвитку цього сектора АПК, що обумовлює невідкладність усунення негативних наслідків стихійних подій, і комерційний розрахунок, який вимагає, щоб кожне сільськогосподарське підприємство рахувалося з ризиком, що загрожують їх діяльності, враховувала їх у своїх розрахунках і несли певні витрати по страхуванню від настання несприятливих обставин.

Концепції В. Райхера були прийняті і творчо продовжені багатьма економістами — страховиками [2.10].

Результати досліджень привели економістів, юристів і страховиків до висновку, що страхування державної і кооперативної власності не суперечить загальним принципам страхування, а "децентралізований страховий метод відшкодування стихійного збитку не тільки відповідає децентралізованому управлінню цим майном, але і є необхідним його елементом та проявом".

Однак результати досліджень в Україні та інших країнах, не привели до створення єдиної системи страхування державної власності. Проте чітко намітилась тенденція до розширення сфери дії цього виду страхування.

Страховий захист державної власності був запроваджений (у різному ступені) не тільки в Польщі, Німеччині, Югославії, але й у країнах, що його не сприймали на початку 50-х років, а саме: в Чехословаччині, Угорщині, Болгарії і Румунії. В Україні широко застосовуваний страховий захист державної власності в даний час обмежений зовнішньоторговельним товарообігом і морським страхуванням.

Страхування державної власності має, велике значення з погляду загальності страхового захисту і ролі, яку воно виконує і для АПК, і для економіки в цілому. Однак, ще не визріло рішення держави про те, яким чином і в якому обсязі варто відшкодовувати збиток, завданий державному майну, із загального страхового фонду (з резервів бюджету й інших резервів, призначених для цієї мети) і з якого страхового фонду (складової частини цих резервів) його не слід компенсувати. Таке рішення повинно мати характер не доктрини, а економіко-організаційного заходу — створення національної страхової системи АПК. Адже практика показує, що на даному етапі розвитку суспільних відносин і організації економіки АПК, в тому числі сільських господарств найбільш правильним регулятором порушень, що виникли в процесі соціально-економічного розвитку, державні бюджетні резерви або інші не спроможні повною мірою врегулювати порушення, тому слід застосовувати регулятори саме через страхову систему для захисту державної власності. Вирішення цього питання має ґрунтуватися на оцінці ефективності застосовуваної форми і виду страхування, його точності, швидкості і надійності.

Господарська практика переконує, що найбільш ефективним регулятором розвитку агропромислового комплексу і його галузей є страхування.

Непрямий збиток

Страхова система АПК є регулятором процесів соціально-економічного розвитку в аграрній сфері, її завдання полягає не тільки в захисті майна в момент настання страхового випадку і відшкодуванні безпосереднього збитку, але й в усуненні інших порушень — непрямих збитків, що виникли в результаті знищення чи ушкодження майна, яке є власністю або предметом майнових прав застрахованого. Таким чином, метою страхування, як дієвого регулятора страхової системи АПК, є не тільки охорона майна, але і забезпечення умов для гармонійного розвитку галузі. Як зазначає В. Варкалло, "страховий захист, що сформувався в плині сторіч статично, одержує ознаки динамізму".

З цього приводу виникає питання, в якому обсязі страхування може і повинне відшкодовувати непрямий збиток. Це питання тісно пов'язане з проблемою повноти страхового захисту.

До непрямого збитку відносяться: витрати, здійснені внаслідок несприятливих подій, що стали причиною збитку; втрачені доходи і вигоди, які застрахований міг би одержати, якби ці події не настали.

До першої групи непрямих збитків варто віднести витрати, пов'язані з рятуванням об'єктів, яким загрожувало знищення, а в особистому страхуванні - - витрати на лікування і відновлення професійної працездатності потерпілих осіб, можливо і ритуальні витрати тощо. До цієї групи збитків відносяться й інші витрати, необхідні у зв'язку з настанням нещасного випадку, і насамперед витрати на спорудження нового будинку замість зруйнованого.

Друга група включає доходи і очікуваний прибуток, що могли б бути отримані в період настання збитку.

Умови майнового й особистого страхування передбачають виплату відшкодування тільки по деяких видах непрямого збитку, насамперед на відшкодування різних витрат по рятуванню. Поширення відповідальності страхової системи на усі види непрямого збитку і підвищення тим самим повноти страхового захисту наштовхується на значні труднощі. Це обумовлено двома причинами. По-перше, оцінити непрямий збиток, особливо утрачені вигоди, нелегко, а в деяких випадках навіть неможливо. По-друге, відшкодування не тільки прямого, але і непрямого матеріального збитку може привести до безвідповідального ставлення застрахованих до майна і невжитих заходів щодо забезпечення безпеки своєї власності і навіть спричинити ушкодження майна тощо. Таким чином, підвищення дієвості такого важеля страхової системи, яким є страхування, може несприятливо позначитися на іншому методі регулю­вання — на попереджувальній діяльності.

Труднощі у точному визначенні розміру непрямого збитку, а також у відшкодуванні через страхування витрат, що є наслідком спричиненого нещасного випадку, легко могли б привести до збагачення застрахованого, що не відповідає основним класичним принципам страхового захисту.

Незважаючи на всі ці труднощі, страхова система АПК може охоплювати страховим захистом непрямі збитки з метою підвищення повноти такого захисту. Поширення страхового захисту на непрямий збиток на практиці може бути реалізовано різними способами: шляхом страхування майна за відновленою та договірною вартістю майна, а також включення в обсяг відповідальності страхового товариства втрачених застрахованим доходів і очікуваного прибутку.

Страхування майна за новою вартістю (вартість відновлення), що, зрозуміло, застосовується в майновому страхуванні, ґрунтується на тому, що відшкодування за знищені об'єкти (будинки, автомобілі, техніка, тощо) обчислюється за дійсною вартістю цих об'єктів у новому стані без обліку природного зносу — амортизації. Цей спосіб страхування дає можливість застрахованому швидко відновлювати знищені об'єкти без додаткових витрат.

Страхування майна за відновленою вартістю з економічної точки зору можна трактувати як страхування за споживчою вартістю. Таке страхування усуває можливість збагачення застрахованого, тому що найчастіше споживча вартість нових і старих предметів майже однакова.

Страхуванням майна за новою вартістю поширюється насамперед на основні засоби державних підприємств і інших господарств. Стосовно цих підприємств можна не побоюватися, що вони допустять "збагачення" на суму, рівну різниці між новою і старою вартістю знищеного об'єкта. Однак розглянутий вид страхування має перевагу в тому, що гарантує повне покриття фінансових потреб застрахованого господарства, краще забезпечує безперервність виробничого процесу і при необхідності дозволяє здійснити його модернізацію.

Елементи страхування майна за відновленою вартістю містяться також в обов'язковому страхуванні селянських (фермерських) господарств, в обов'язковому і добровільному страхуванні автомобілів (каско). Розмір відшкодування за знищені вогнем, повінню, ураганом і т.д. житлові і господарські будівлі визначається за винятком дійсного їхнього зносу. Розмір відшкодування, при страхуванні урожаю згідно з чинними умовами, становить 70% завданого збитку. Решта збитку має відшкодовуватися за рахунок матеріальних та грошових ресурсів господарства. Така надмірно велика і примусова франшиза є невиправданою. Адже не всі господарства мають можливість створювати адекватні фонди самострахування. Тому доцільно, щоб розмір франшизи мав договірний характер і був пов'язаний з можливістю коригування страхового тарифу: в бік збільшення, якщо франшиза мала і зменшення при великій. Це цілком правильно, оскільки метою страхової системи АПК є не покриття обчисленого тим чи іншим способом страхового відшкодування, а фактична ліквідація порушень, що виникли внаслідок стихійних лих і нещасних випадків.

Страхування майна за договірною вартістю, з огляду на завдання, що воно повинно вирішувати, близьке до страхування його за відновленою вартістю. При цьому страхуванні відшкодування обчислюється, виходячи із заздалегідь визначеної вартості, зазначеної в страховому договорі. Договірна вартість, чи страхова оцінка, визначається, як правило, на основі угоди між обома сторонами — страхувальником і страховиком. Ця вартість може бути рівною вартості даного об'єкта в новому або в зношеному (з обліком повної чи часткової амортизації) стані відповідно до споживчої чи ринкової вартості, а також враховувати художню, колекційну й іншу цінність застрахованих предметів. За діючим у більшості країн положенням страху­вальник може не погодитися з визначеною страховою сумою, але тільки тоді, коли вона значно перевищує дійсну вартість застрахованих об'єктів. В цілому, страхова оцінка тісно пов'язує всіх учасників страхових відносин у випадку повного збитку.

Застосування страхування за договірною вартістю доцільно у певних випадках, оскільки воно зміцнює принцип повноти страхового захисту і усуває певною мірою спірні питання, що можуть виникати між страховиком і страхувальником при визначенні розміру страхового відшкодування. Другий аспект має особливо важливе значення для страхування.

Деякі види майнового страхування в Україні мають ознаки страхування за договірною вартістю. Так, страхова сума по будівлях, що підлягає обов'язковому страхуванню, встановлюється на основі оцінок, обумовлених місцевими страховими органами. Базою для оцінки вартості будинків служать прейскуранти (так звані норми БТІ). В обов'язковому страхуванні селянських господарств також застосовувалися в обмеженому обсязі щорічна оцінка тварин. У випадку падежу застрахованих тварин відшкодування виплачувалося відповідно до її договірної вартості, але не вище балансової. Охоплення страховим захистом втрачених застрахованих доходів і очікуваного прибутку пов'язане з великими труднощами, але не правового, а техніко-страхового порядку. Діючі умови страху­вання, що наближаються до класичних, можна змінити і пристосувати до соціально-економічних рис вітчизняного страхування.

Існують труднощі насамперед в оцінці розміру втрачених доходів і очікуваного прибутку, а також у встановленні, якою мірою ці збитки є наслідком стихійного лиха, а якою викликані іншими причинами (наприклад, безвідповідальне ставлення, некомпетентність чи умисний намір). Крім того, виникають побоювання, що охоплення страховим захистом втрачених доходів чи очікуваного прибутку може призвести до того, що застраховане господарство не буде докладати необхідних зусиль для швидкого відновлення своєї виробничої діяльності, перерваної внаслідок виникнення несприятливих подій. Отже, таке страхування замість того, щоб долати наслідки порушення, може викликати їх ріст.

Незважаючи на ці недоліки, в Україні здійснюється таке страхування. Вже стало традиційним застосування страхування втраченого прибутку при страхуванні вантажів під час морських перевезеннях. Риси такого страхування є в страхуванні врожаю від граду і повені, розмір збитку при якому обчислюється не за вартістю врожаю на момент виникнення збитку, а за цінами, за якими був би реалізований врожай, якби дане стихійне лихо не сталося.

Страхова система АПК в експериментальній формі могла б передбачати застосування страхування агропромислових підприємств від безлічі видів непрямого збитку, охоплюючи такі втрати і збитки: витрати, пов'язані з вимушеним простоєм підприємств через нещасні випадки та стихійні лиха; втрата можливого прибутку від реалізації продукції, що не вироблена внаслідок простою підприємств; не заплановані додаткові витрати по виробництву продукції, втраченої внаслідок стихійного лиха; штрафи за простій транспортних засобів, пов'язаний із затримкою або згортанням виробництва, а також неустойки за неякісне виконання договірних зобов'язань по доставці, сплачені контрагентам.

Не упереджуючи питання про те, в якому напрямку буде розвиватися в Україні страхування втрачених доходів і прибутку, варто підкреслити, що позитивне рішення даної проблеми мало б велике значення для зміцнення економічної ролі страхування АПК. Тому є слушною і заслуговує на увагу пропозиція економістів-страховиків — продовжити дослідження з метою виявлення можливості більш широкого використання в сільському господарстві страхування втрачених доходів [2.12].