Законодавство України щодо основних нормативних засобів вирішення конфліктів

 

Стратегічним напрямком розвитку державної служби як складової частини державного управління на сучасному етапі є побудова нової системи владних відносин. Тому всі сторони або характеристики соціально-етичного потенціалу державної служби мають відповідати існуючій меті. До соціально-етичних елементів етичної інфраструктури ми відносимо, по-перше, кодекси поведінки, по-друге, професійну соціалізацію, по-третє, суспільний нагляд. Від їх актуалізації залежать швидкість і якість розбудови державної служби в Україні. До зазначених соціально-етичних елементів можна віднести суспільно-історичний професійний досвід, професійну підготовку, використання надбань національної культури, включеність у процеси розвитку суспільної моралі [6].

Формалізовано всі ці елементи зафіксовані в нормативно-правовій базі. Стосовно законодавчо-нормативного регулювання поведінки державних службовців можна говорити лише про окремі аспекти, зафіксовані в Законі України «Про державну службу», Наказ Головного управління державної служби в Україні «Про затвердження Загальних правил поведінки державних службовців» від 04.08.2010 №214 [5]. Так, наприклад, дуже багато уваги приділяється саме конфлікту особистих інтересів державних службовців з їх посадовими обов’язками, і майже не вказується, яким чином повинні регулюватися конфліктні відносини між державними службовцями на робочому місті, які є державні механізми вирішення і попередження останніх.

Таким чином, питання удосконалення змістовної частини професійно-етичних кодексів та механізмів їхньої ефективної реалізації залишаються відкритими як для професійної спільноти чиновництва, так і для спеціалістів з теорії державного управління. Механізм регулюючого і виховного впливу етичного кодексу полягає в тому, що він, як і мораль взагалі, є формою внутрішнього контролю, але, будучи оприлюдненим, набуває статусу форми легального, зовнішнього, громадського контролю за діяльністю державних службовців з боку суспільства [37, С. 235-242.].

Розбудова української держави свідомо пов’язується з формуванням етичної поведінки державних службовців. Свідченням цього є Закон України «Про державну службу» (1993), яким було покладено в основу діяльності державних службовців такі принципові положення. По-перше, державна служба визначалася як «професійна»(ст.1), що означає утвердження ціннісно-функціонального підходу до діяльності державних службовців, по-друге, визнавалося, що її соціальним призначенням є «служіння народу України» (ст.3) [3].

Аналіз Закону України «Про державну службу» показує, що в ньому подано саме таке - нове ціннісно-функціональне розуміння професії державного службовця. Законом закріплено місце цієї професії в суспільному поділі праці (ст.1), визначено базові принципи державної служби, провідну роль серед яких відіграє служіння народу України. Цим закон проголосив публічність державної служби, її соціально-моральну спрямованість, засвідчивши про переорієнтацію державних службовців з інтересів держави чи окремої особи на інтереси громадянина і суспільства.

Моральна місія професії державного службовця відображена в Присязі державних службовців: «…вірно служити народові України,…охороняти права, свободи і законні інтереси громадян» (ст.17), а етична характеристика професії - в статті «Етика поведінки державного службовця». У ній сформульовано такі вимоги: сумлінно виконувати службові обов’язки, поважати гідність споживачів державних послуг і партнерів по діяльності, дотримуватися норм культури спілкування, а також не допускати аморальних вчинків, які б зашкодили репутації державного службовця. Як бачимо, акцент у статті зроблено на культурі спілкування, що зумовило звужене трактування та неадекватне ставлення до проблеми етики державного службовця в сучасному суспільно-політичному житті.

Професійні етичні цінності містяться також у статтях закону, в яких визначаються права й обов’язки державних службовців (статті 10, 11). Вони представлені як загальні орієнтири і критерії поведінки державних службовців і сформульовані в позитивному (дозволено, має право) та негативному значенні (заборонено, не має права). Тому можна вважати, що в цілому в законі втілена ідея моральної демократичної державної служби незалежної держави.

Базові етичні принципи (законності, гуманізму, справедливості), які виступають імперативами державної служби, - це первинні норми, які є своєрідними критеріями професійної діяльності в цілому, а також призмою, крізь яку оцінюється решта принципів і норм (вторинні). Принципи законності, гуманізму і соціальної справедливості визначають моральну якість і правові межі професійної діяльності державного службовця, його моральний обов’язок, а також норми забезпечення службових і громадянських прав. Принцип законності діяльності державних службовців забезпечує суспільний порядок на єдиних морально-правових засадах, що відображає справедливий характер системи суспільних і професійних відносин, які формуються в межах визначених законами повноважень (ст.10).

На його практичну реалізацію спрямована низка норм поведінки державного службовця, зокрема обов’язок сумлінної, ефективної, кваліфікованої, організованої діяльності (ст.10). Ця норма реалізується правом державного службовця вимагати встановлення керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою (ст.11). Якщо державний службовець отримує службове доручення, яке суперечить чинному законодавству, стандартом його поведінки є вимога невідкладного (у письмовій формі) повідомлення посадовій особі, яка дала доручення, про цей факт, а в разі наполягання керівника на його виконанні - повідомлення вищій за посадою особі (ст.10). Інший варіант поведінки у названій ситуації описано в ст.31 закону: принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи є підставою для відставки. Отже, ст. 10 та ст. 11 є регуляторами міжособистісних стосунків між керівником і працівником, який йому підпорядковується і створюють механізм запобігання вертикальних конфліктів шляхом встановлення кола повноважень керівника та обов’язків працівника. Виконання даних приписів Закону в державній установі усуне конфліктну ситуацію та перешкодить керівникові зловживати своїми повноваженнями, а працівникові - відхилятися від своїх безпосередніх обов’язків.

Етичний принцип гуманізму, суть якого полягає в ставленні до людини як до найвищої цінності (як до джерела, носія і творця суспільних настанов), повазі її гідності, розкритий у ст. 5 Закону: службовець повинен «шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування». Ця законодавча норма реалізації принципу гуманізму неадекватно відображає сутність моральних відносин державного службовця і споживачів державних послуг. Більш повно визначена аналогічна норма стосовно самого державного службовця: службовець має право «на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян» (ст.11).

Таким чином, Закон України «Про державну службу» відіграв певну роль у становленні етики державних службовців, оскільки в ньому закріплені основні принципи їх морально-професійної діяльності, а також окремі норми етичної поведінки. Проте поняття професійної етики в ньому зведено, по суті, до культури спілкування. В законі не вдалося подолати радянський підхід до державних службовців некерівного складу як до об’єктів управлінської діяльності. Звівши їх функції до безумовного виконання волі першої особи, позбавивши державного службовця свободи вибору, він фактично виключив із практики службових відносин етичний компонент. Закон не встановив відповідальності державних службовців, які обіймають керівні посади, за ефективність діяльності підлеглих і колективів, за стан морально-психологічного клімату та за дотримання норм етики у власній поведінці.