Гетьман Павло Бут, або Павлюк



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Гетьман Павло Бут, або Павлюк



 

Гетьманом на всю Ук­раїну на тій та­ки раді виб­ра­ли Пав­лю­ка. По­ба­чив­ши, що ніякі, умо­ви з Ко­нец­польським ні до чо­го путнього не до­ве­дуть, Пав­люк по­чав роз­си­ла­ти по Ук­раїні свої універ­са­ли (лис­ти, що роз­си­ла­ли ко­роль або гетьма­ни польські, а те­пер по­чав­ши з Пав­лю­ка, й гетьма­ни ук­раїнські); в них скли­кав він до се­бе усіх ста­ти „за віру, та зо­лоті вольнос­ти, що ми кро­вю зас­лу­жи­ли", за свій рідний край, за пра­ва свої. Тре­ба ска­за­ти що в універ­са­лах Пав­люк не кли­кав лю­дей ка­ра­ти во­рогів, і справді всі ро­ки не ба­чи­мо тої зло­би та помс­ти, що 10 літ пізніще. Пев­но, шлях­та пе­ре­ля­ка­лась і сих універ­салів, але Пав­люк не піднімав підда­них про­ти панів, а тільки ра­див па­нам, щоб не збо­ро­ня­ли вер­та­тись в ко­зацт­во тім їхнім підда­ним, що во­ни заб­ра­ли їх з ко­заків. На зак­лик Пав­лю­ка оз­ва­ла­ся вся Ук­раїна. На­сам­пе­ред відгук­ну­ли­ся ліво­бе­режні нові сло­бо­ди - у Пол­тав­щині по Дніпру до Кре­мен­чу­ка і ниж­че, і йшли під ко­рог­ви пол­ков­ни­ка Ски­да­на, що зос­тав­ся на Ук­раїні, по­ки Пав­люк їздив у Січ; пра­во­бе­режні теж збіра­лись у ва­та­ги, але крив­ди не ро­би­ли ніко­му: ро­би­ли так як на­ле­жить „ли­царським лю­дям". Між людьми хо­ди­ли тоді ней­мовірні чут­ки - напр. що сам ко­роль утік у Лит­ву з Польщи од панів і до­жи­дав по­мо­чи від ук­раїнсько­го на­ро­ду. Але По­ля­ки ніяких „ри­царських лю­дей" не хотіли й зна­ти - для них бу­ли се „хло­пи" - бунтівніки, дар­ма що ря­ту­ва­ли їхню Польщу й від Тур­ка й од Шве­да, й Мос­ка­ля і ко­го тільки хо­чеш!

Конецпольський нас­та­но­вив польним гетьма­ном над військом польським Ми­ко­лу По­тоцько­го. І от, са­ме пе­ред зімо­вим Ми­ко­лою 1637 р., польське військо із Кор­су­ня пе­рей­шло р. Рось і по­да­ло­ся на се­ло Ку­мей­ки (те­пер в Чи­ги­ринсько­му повіті). Дру­го­го дня По­ля­ки на­ки­ну­лись на та­бор ко­зацький, прор­ва­ли йо­го у двох місцях і ба­га­то ко­заків по­ру­ба­ли й пов­би­ва­ли. У-ночі Пав­люк, пол­ков­ни­ки Ски­дан і Че­чу­га та ті ко­за­ки, що зос­та­ли­ся живі, зня­ли­ся та­бо­ром і по­да­ли­ся до Бо­ро­виці над Дніпром. За ни­ми пішов й По­тоцький і 20 груд­ня (де­каб­ря) обліг навк­ру­ги ко­зацький та­бор. Ко­за­ки по­ба­чи­ли, що ніяко­го спо­со­бу не­має виз­во­ли­тись з об­ло­ги і мусіли підда­ти­ся на ду­же тяж­ких умо­вах: 1) відда­ти усю стар­ши­ну свою: Пав­лю­ка, То­ми­лен­ка і ин­ших (пол­ков­ни­ки Ски­дан, Фи­ло­нен­ко і Дмит­ро Гу­ня вспіли втікти на За­по­рож­жя), 2) слу­ха­ти­ся но­вої стар­ши­ни, що нас­та­но­ви­ли їм з при­хильних до По­ляків лю­дей (стар­шим над реєстро­ви­ми нас­та­но­ви­ли Ілля­ша Ка­раїмо­ви­ча), 3) спа­ли­ти усі чай­ки, щоб За­по­рожці не хо­ди­ли по­хо­да­ми у мо­ре, 4) щоб усі пос­по­литі, що втікли на За­по­рож­жя, вер­ну­ли­ся до своїх панів і 5) щоб реєстро­вих бу­ло не більш 6.000. По­се­ред­ни­ком між По­ля­ка­ми й ко­за­ка­ми був Кисіль. Він ру­чив­ся, що стар­ши­ну по­ми­лу­ють. Після то­го по­вез­ли за­ко­ва­ну в кай­да­ни стар­ши­ну у Вар­ша­ву.

По до­розі, у Київі По­тоцький по­са­до­вив на па­лю ва­таж­ка ко­зацько­го за­го­ну Кизіма - роз­по­чав ту огид­ну й не­людську ка­ру, що пізніш ужи­ва­ли обидві сто­ро­ни: По­ля­ки й ко­за­ки. Пав­лю­ка й То­ми­лен­ка при­вез­ли у Вар­ша­ву, і на сеймі бу­ло ріши­ли: Пав­лю­кові за те, що він хотів бу­ти са­мостійним, ук­раїнським гетьма­ном, надіти на го­ло­ву роз­пе­че­ну залізну ко­ро­ну, а в ру­ки да­ти роз­пе­че­ну залізну па­ли­цю, не­мов би бу­ла­ву. Але Кисіль став го­во­ри­ти, що не го­диться так ро­би­ти, бо ко­за­ки од­да­ли­ся по добрій волі, і він, Кисіль по­ру­чив­ся, що Річпос­по­ли­та не поз­ба­вить їх жит­тя, - а то во­ни бу­ли б не од­да­ли­ся живі. Але не вва­жа­ли По­ля­ки на мо­ву Кисіле­ву і та­ки пок­ла­ли ска­ра­ти їх, та тільки ко­роль не доз­во­лив так зну­ща­тись над Пав­лю­ком, і йо­му та йо­го то­ва­ри­шам од­тя­ли го­ло­ви і повст­ром­ля­ли їх на спи­си.

 

Гетьман Остряниця

 

На За­по­рож­жя пос­лав уряд пол­ков­ни­ка Ме­лецько­го з дво­ма пол­ка­ми реєстро­вих, щоб узя­ли Ски­да­на й Че­чу­гу, але За­по­рожці не да­ли їх і прог­на­ли усе те військо; та во­но й са­мо не хотіло би­тись із своїми ж. Тоді За­по­рожці замість ска­ра­но­го на смерть Пав­лю­ка, нас­та­но­ви­ли вес­ною 1638 ро­ку гетьма­ном Ост­ря­ни­цю (ро­дом з го­ро­да Ост­ра), а ко­шо­вим ота­ма­ном - Дмит­ра Гу­ню. Те­пер до повс­тан­ня прис­та­ють вже й се­ля­не. Ко­за­ки зро­зуміли, що без прос­то­го на­ро­ду во­ни нічо­го не мо­жуть зро­би­ти і че­рез те підніма­ють повс­тан­ня те­пер не за свої тільки ко­зацькі пра­ва, а й за пра­ва всього на­ро­ду. Повс­тан­ня счи­ни­ли­ся не тільки в Київщині, але й на Во­лині, на Поділлі і в Га­ли­чині - скрізь по го­ро­дах, ма­нас­ти­рях і дво­рах ук­раїнських панів хо­ди­ли ченці та по­пи та підмов­ля­ли лю­дей до повс­тан­ня. Най­гірше ж кипіло на ліво­му боці Дніпра. Повс­тан­ня се мо­же бу­лоб щас­ливіше за инші, але виб­ра­ли за гетьма­на чо­ловіка сла­бої волі, нез­дат­но­го до військо­вої спра­ви - Ост­ря­ни­цю. До нього прис­тає стільки на­ро­ду, як ні до од­но­го з гетьманів до­си; але він не тя­мив, що з ни­ми ро­би­ти; він виб­рав собі річку Су­лу і хо­дить в-го­ру та у-низ по ній, боїться пе­рей­ти че­рез неї, гаїть дур­но до­ро­гий час і дає По­ля­кам стяг­ну­ти своє військо.

На по­чат­ку трав­ня (мая) ко­ло го­ро­да Голт­ви ко­за­ки роз­би­ли бу­ли По­ляків і пог­на­ли їх до Лу­бен; звідтіль по­да­ли­ся на Лох­ви­цю і Мир­го­род і ста­ли та­бо­ром на р. Сліпо­роді, і там сто­яли більш міся­ця. Ко­ли про­чу­ли, що на підмо­гу По­тоцько­му прий­шов князь Яре­ма Виш­не­вецький, то Ост­ря­ни­ця за­раз пішов до Жов­ни­на; він до­жи­дав, що до йо­го ско­ро прий­де пол­ков­ник Ски­дай з Чер­нигівщи­ни, ку­ди він по­дав­ся набіра­ти нові ва­та­ги; з До­ну йшли пок­ли­кані на підмо­гу донські ко­за­ки із пол­ков­ни­ком Пу­тивльцем; тре­тю поміч вів до йо­го з сте­пу Ши­ки­ря­вий і чет­вер­ту ва­та­гу з-під Київа вів Со­ло­ма. До Ост­ря­ниці з усіх сел збіга­ли­ся лю­де, і він, не дож­дав­шись тієї по­мо­чи, що йшла до йо­го, а пок­лав­ши надію на щас­тя, що пос­лу­жи­ло йо­му під Голт­вою, ру­шив на По­ляків. Тим ча­сом По­ля­ки пе­ре­хо­пи­ли ва­та­ги Ши­ки­ря­во­го й Пу­тивльця, виріза­ли їх, пе­рей­шли Су­лу біля Лу­ком­ля і на­ки­ну­лись на Ост­ря­ни­цю. Цілий день би­ли­ся ко­за­ки, але вже як по­ча­ло смер­ка­ти, По­ля­ки прор­ва­ли ко­зацький та­бор і за­хо­пи­ли ко­зацькі гар­ма­ти та во­зи. Ост­ря­ни­ця із кінни­ми ко­за­ка­ми пе­реп­лив Су­лу і втік, бо бо­яв­ся, що йо­го од­да­дуть во­ро­гові на по­та­лу.

 

Гетьман Гуня

 

На йо­го місце виб­ра­ли ко­за­ки Дмит­ра Гу­ню. Але бу­ло вже пізно. Тільки й усього, що Гу­ня, чо­ловік ду­же здібний, встиг за­тяг­ти об­ло­гу на дов­гий час. Він не спро­мо­жен був ви­дер­жа­ти об­ло­гу до-краю, бо у ко­заків бра­ку­ва­ло при­па­су. Про­те він ізнов ота­бо­рив­ся, і 15-го черв­ня (юня) Яре­ма Виш­не­вецький по­чав йо­го штур­му­ва­ти. Та ко­за­ки не вва­жа­ли на те й сподіва­ли­ся по­мо­чи од Ски­да­на. Од­на­че По­ля­ки й йо­го пе­рей­ня­ли на Дніпрі, і він по­пав­ся їм у ру­ки. Тоді Гу­ня, од­би­ва­ючись од во­рогів, зняв­ся та­бо­ром і по­дав­ся до гир­ла Ста­риці, де впа­дає во­на у Дніпро, і там ота­бо­рив­ся. Че­рез тиж­день прий­шов на поміч По­ля­кам сам польний гетьман з реш­тою війська, і во­ни об­ляг­ли ко­заків. Дов­го би­ли­ся ко­за­ки, та вже по­ча­ли терпіти від го­ло­ду. По­ля­кам теж не-пе­ре­лив­ки бу­ло у що-ден­них по­тич­ках із ко­за­ка­ми, і польний гетьман 15-го лип­ня (юля) пос­лав до Гуні універ­сал, щоб він піддав­ся. Од­на­че те нічо­го не по­мог­ло. Якось у-ночі ко­за­ки вско­чи­ли у польський та­бор, по­зак­ле­пу­ва­ли ба­га­то гар­мат і поп­су­ва­ли їх; По­ля­ки до­жи­да­ли­ся до се­бе інже­не­ра Фран­цу­за Боп­ла­на із підмо­гою, а ко­за­ки - пол­ков­ни­ка Фи­ло­нен­ка. А го­лод усе дуж­че й дуж­че да­вив і од­них і дру­гих. Ко­за­кам до­во­ди­лось над­то важ­ко, бо у них зовсім не ста­ва­ло харчів, ко­ли тут підійшов Фи­ло­нен­ко. По­ля­ки на­ки­ну­ли­ся на нього і дов­го не пус­ка­ли до та­бо­ру ко­зацько­го; цілу ніч бив­ся із ни­ми Фи­ло­нен­ко, але хоч у бой­овищі то­му по­те­ряв ба­га­то харчів і по­ро­ху, та світом та­ки про­бив­ся у та­бор. Од­на­че то­го, що він привіз із со­бою, лед­ве вис­тар­чи­ло на два дні. Не си­ла бу­ла вже ко­за­кам терпіти, - во­ни по­ча­ли ремст­ву­ва­ти й пок­ла­ли підда­тись По­ля­кам. Тоді Гу­ня й Фи­ло­нен­ко, щоб не заз­на­ти лю­тої смер­ти, утікли на За­по­рож­жя, а ко­за­ки підда­ли­ся й при­сяг­ли, що бу­дуть ко­ри­ти­ся ко­рон­но­му гетьма­нові. У ве­ресні (сен­тябрі) у Київі зібра­ла­ся ра­да: був на ній і ко­рон­ний гетьман. На раді тій виб­ра­ли чо­ти­ри пос­ли до ко­ро­ля: Ро­ма­на По­лов­ця, Іва­на Бо­яри­на, Яця Вов­чен­ка і Бог­да­на Хмельницько­го, щоб про­ха­ти ко­ро­ля вже не про те, щоб вер­ну­то бу­ло їм ста­ро­давні пра­ва, а про те, щоб хоч ос­та­ви­ли ко­за­кам їхні ґрун­та й доб­ро.

А в кінці ро­ку 1638 польний гетьман зібрав ра­ду на уро­чищі Маслів Став і там про­чи­тав їм та­ке сей­мо­ве рішен­ня: ко­за­ки не ма­ють пра­ва вибіра­ти собі а-ні гетьма­на, а-ні стар­ши­ну; замість гетьма­на приз­на­чається од уря­ду Річи­пос­по­ли­тої комісар з шлях­тичів, і пер­ший та­кий комісар був Пет­ро Ко­ма­ровський; на пол­ков­ницькі уря­ди приз­на­ча­ли­ся не ко­за­ки, а шлях­тичі; замість Трах­те­ми­ро­ва наз­на­че­ний був зад­ля ко­зацько­го уря­ду Кор­сунь, а ко­зацьку сто­ли­цю Трах­те­мирів, з ко­зацьким ма­нас­ти­рем, од­да­но відо­мо­му Ла­що­ви - по­дя­ка за те, що доб­ре при­бор­кав ко­заків. Та­ким спо­со­бом ко­за­ки поз­бу­ли­ся сво­го са­мов­ря­ду­ван­ня: на всі вищі по­са­ди у війську по­ча­ли лю­дей приз­на­ча­ти, та ще й з шлях­тичів, во­ро­жих до ко­зацт­ва. Ко­зацький реєстр ос­тав­ся 6.000; їх поділи­ли на 6 полків і зва­ли­ся во­ни так, як ті ста­рост­ва, де їм вільно бу­ло жи­ти: Біло­церківський, Ка­невський, Кор­сунський, Чер­кавський, Чи­ги­ринський та Пе­ре­яс­лавський. Тут тільки ко­за­ки мог­ли ма­ти зем­лю „на вічно­му й наслідствен­но­му праві", тоб то так як і шлях­та. Хто не за­пи­са­ний в реєстр, той те­пер не­ми­ну­че мусів обер­ну­ти­ся у пос­по­ли­то­го - чи то вер­ну­ти­ся у міша­не, ко­ли був міща­нин, чи у панські піддані. Міцно взя­ло в свої ру­ки ко­зач­чи­ну Польське пра­ви­тельство. На Дніпрі зно­ву виріс Ко­дак і не пус­кав лю­дей на За­по­рож­жя. Роз­та­шо­ва­не по Вкраїні польське військо наг­ля­да­ло за тим, щоб бу­ло все ти­хо та смир­но.

Здавалося, ко­зацька си­ла і ви­бо­ре­не ни­ми са­мов­ря­ду­ван­ня (авто­номія) бу­ли зовсім злом­лені на­завж­ди. І справді, ми­нає після то­го аж 10 літ „ти­ши"… Тільки панські втікачі та бувші ко­за­ки, як і раніш, скла­да­ють ва­та­ги та ти­ня­ються собі без прис­та­но­ви­ща по ши­ро­ких півден­них сте­пах. Ча­сом во­ни най­ма­ються до Кримсько­го ха­на, а ча­сом самі хо­дять на про­ми­сел, особ­ли­во на Дін, аби як-не­будь про­хар­чу­ва­тись.

До нас дійшли звістки про двох ота­манів та­ких ва­таг. Один - про­зи­вав­ся він Кар­по Півто­ра­ко­жу­ха - блу­кав в харьківських сте­пах. Літо­пи­сець пе­ре­ка­зує, що за ним пос­ла­ли польську дівизію, але во­на зби­ла­ся з до­ро­ги, і ду­же ба­га­то польсько­го війська по­мерз­ло в сте­пах. Літо­пи­сець, оповіда­ючи про те, до­дає: „шу­ка­ючи то­го Півто­ра­ко­жу­ха, за­бу­ли сво­го з со­бою взя­ти". Дру­гий - Мак­сим Гу­лак, ти­няв­ся без при­тул­ку по сте­пах; вмер в та­борі го­лод­ною смер­тю, і як в та­борі не бу­ло ніяко­го де­ре­ва, щоб зро­би­ти йо­му до­мо­ви­ну, то по­хо­ва­ли йо­го в бочці. Сей Гу­лак да­вав по­мо­чи ту­рецько­му сул­та­нові і, йо­го кош­том, во­див свою ва­та­гу за Ку­бань про­ти Персів, аж до го­ро­ду Ери­вані. В ті ча­си ко­за­ки час­тенько хо­ди­ли на по­мо­гу чу­жин­цям. Так ми маємо звістку, що Бог­дан Хмельницький, тоді Чи­ги­ринський сот­ник, їздив у Францію, і там граф Брежі поп­ро­хав йо­го прис­ла­ти ко­заків у фран­цузьке військо. По­вер­нув­шись до-до­му, він вип­ра­вив у Францію 2.400 охо­че­ко­мон­них ко­заків, і во­ни у 1646 році ра­зом з Фран­цу­за­ми взя­ли у Гішпанців го­род Дун­керт.

 

Україна перед Хмельниччиною

 

Тим ча­сом на Вкраїні ук­раїнсько­му на­ро­до­ви ста­ва­ло все гірш жи­ти. З по­чат­ком XVII століття па­ни на­пе­ребій вип­ро­шу­ють у ко­ро­ля усякі „пус­тині" на Вкраїні (дар­ма, що в тих „пус­ти­нях" бу­ли свої гос­по­дарі - ук­раїнські лю­де!), бу­ду­ють міста, містеч­ка, зам­ки, за­моч­ки і ту­ди зак­ли­ка­ють се­лян на „сло­бо­ду" - да­ва­ли во­лю на 10, і на 20, а то й на 30 літ! Але те­пер, у сю по­ру пе­ред Хмельнич­чи­ною, вже навіть і 30-літні „сво­бо­ди" кон­чи­лись - і весь люд став уже панськи­ми підда­ни­ми. Ко­заків теж, як знаємо, усих (крім 6.000) по­вер­ну­то у підданні. Нас­тав для панів рай! Па­лять ліси, скільки вид­но, на по­таш; засіва­ють без­межні ла­ни пше­ни­цею - і все те ви­во­зять заг­ра­ни­цю, у Німеч­чи­ну. Але вес­ти ве­ли­ке ха­зяй­ст­во па­но­ви не з ру­ки. То ж та­кий клопіт! Най­шов він собі помішни­ка - Жи­да. До XVII ст. Жи­ди тільки де-де по містах сиділи (на Во­лині бу­ли вже й по се­лах у XVI ст.), а те­пер у XVII ст. роз­си­па­лись во­ни по усих панських фільвар­ках, по маєтнос­тях. Жид па­но­ви і про­дає, що там тре­ба, і по­таш та селітру до­бу­ває, і корч­мою ору­дує, і в арен­ду вся­чи­ну бе­ре. З усього він і дохід до­бу­де, і на гроші пе­ре­ве­де. Дійшло до то­го, що ста­рос­ти (отже не­мов гу­бер­на­то­ри те­пер) од­да­ва­ли їм в арен­ду ста­рост­ва, а са­ми спокійненько у Вар­шаві ба­ви­ли­ся до схо­чу. Жид став пра­вою ру­кою па­на-діди­ча, во­ро­га ук­раїнсько­го лю­ду. Але се ще не все - бу­ва­ло й та­ке, що лю­дям то­го стерпіти не мож­на бу­ло. Нап­рик­лад - арен­да Жи­дам церк­ви. Діло в тім, що польський уряд на церк­ву ди­вив­ся, як на свій дохід, - все од­но, як от млин або корч­ма, і то­му, ко­ли пан ста­вив по­па, од­да­вав йо­му в арен­ду церк­ву за ве­ли­ку ку­пу гро­шей. А піп мусів їх з лю­дей стяг­ну­ти, та ще й собі за­ро­би­ти. Ча­сом пан од­да­вав церк­ву в арен­ду пря­мо Жи­дові, а бу­ва­ло й та­ке, що сам піп, не хо­тя­чи мо­ро­чи­тись, пе­ре­да­вав од се­бе церк­ву Жи­дові в арен­ду. А Жид вже за все брав, а ко­ли лю­де бун­то­ва­ли­ся і наріка­ли, що ду­же де­ре, то за­ми­кав церк­ву і лю­де роз­хо­ди­ли­ся по ха­тах з нес­вя­че­ни­ми пас­ка­ми. Се все най­мовірно обу­рю­ва­ло лю­дей, і хоч тут не так бу­ли винні Жи­ди, як па­ни, що такі по­ряд­ки по­за­во­ди­ли, про­те за яких 10-20 літ не­на­висть до „жи­да" ви­рос­ла стра­шен­на, і ко­ли ви­бух­ла Хмельнич­чи­на, то од­на­ко­во дос­та­ва­ло­ся й Жи­до­ви й па­но­ви.

Тепер же, сі 10 літ пе­ред Хмельнич­чи­ною (1638-1648), на­род терпів все мовч­ки і тільки тим хи­ба ви­яв­ляє свій гнів, що ки­дає за­си­жені вже, а то й рідні, спо­конвічні оселі, і тікає на нові, да­лекі місця. Так тоді осе­ли­ла­ся Слобідська Ук­раїна (Харьківщи­на), час­ти­на Кур­щи­ни та Во­роніжщи­ни.

Помочи ук­раїнський люд не ба­чив ні звідки. По­ки бу­ла у ве­ликій силі ко­зач­чи­на - то він на неї пок­ла­дав­ся. Те­пер і сього не ста­ло. Панст­во ук­раїнське, прав­да, ще не все зпольщи­ло­ся: се­ред панів, а найбільш дрібних, бу­ли ще такі, що піддер­жу­ва­ли братст­ва, сто­яли за пра­вос­лав­ну віру на сей­мах, до­ма­га­ли­ся, щоб руська мо­ва, як то приз­нав Люб­линський сейм, не ви­во­ди­ла­ся в ук­раїнських зем­лях по су­дах, то що. Але та­ких панів бу­ло вже об­маль і не­за­ба­ром і во­ни опи­ни­ли­ся б там, де й реш­та - се­ред польсько­го, ла­тинської віри, панст­ва.

А пра­вос­лав­не ду­хо­венст­во? Пра­вос­лав­не ду­хо­венст­во не ма­ло си­ли навіть після то­го, як ко­роль Во­ло­дис­лав IV звелів поділи­ти єпархії, церк­ви та ма­нас­тирі - на пра­вос­лавні та на уніятські. От­же унії не ска­со­ва­но, як до­ма­га­ли­ся то­го ко­за­ки, а ос­та­ла­ся во­на й на далі та все більш ши­ри­ла­ся… По­ля­кам зда­ва­ло­ся, що ко­ли во­ни на­вер­нуть на унію ук­раїнський на­род, то він за­раз по­то­му пе­рей­де на ла­тинст­во і зго­дом ста­не польським на­ро­дом… Од­на­че, як по­ба­чи­мо, не так во­но вий­шло, а тим ча­сом ба­га­то на­терпілись Ук­раїнці мук від не­са­мо­ви­тих уніятських єпис­копів та їхніх при­хильників.

Виходить, що ніко­го (крім горст­ки ду­хо­венст­ва, ук­раїнсько­го панст­ва та міщанст­ва) не ос­та­ло­ся з ук­раїнсько­го на­ро­ду, щоб йо­му до­поміг. Ля­гай жи­вий в до­мо­ви­ну! А про­те прий­шов рік 1648 - і спа­лах­ну­ло повс­тан­ня по всій Ук­раїні і на­ро­би­ло ве­ли­ко­го ди­ва. От про се й бу­де мо­ва за­раз далі.

Прийшла от і Хмельнич­чи­на - не­чу­ва­не досі повс­тан­ня, що зме­ло геть старі не­на­висні по­ряд­ки і да­ло, хоч на час, лю­дям вільно дих­ну­ти. І прий­шло во­но рап­том: ще учо­ра ані По­ля­ки, ані Ук­раїнці й не ду­ма­ли про се, а сьогод­ня - вста­ли лю­де як один і за­хо­ди­ли­ся по­ря­док ро­би­ти. Па­ни, й наші пе­ре­вертні і польські та Жи­ди, спокійненько вся­ке доб­ро на­ко­пи­чу­ва­ли; лю­де з своїм тем­ним ду­хо­венст­вом теж сиділи ти­хо, ніби все у них бу­ло га­разд. Реєстрові чи го­ро­дові ко­за­ки дер­жа­ли­ся за ті льго­ти, що їм дав уряд і підняв їх над прос­тим, чор­ним лю­дом. Прав­да, за по­ро­га­ми, на Ни­зу все кипіло як у котлі, але ж там бу­ла вся­ка збіра­ни­на, а щоб її звідти не ви­пус­ти­ти, знов пос­тав­ле­ний був на Дніпрі Ко­дак, а на Вкраїні сто­яло най­ня­те військо. І ко­ли ніхто не ждав то­го страш­но­го ви­бу­ху, то пев­но не більш ждав її й той, ко­му до­ля звеліла взя­ти на пле­чи той ней­мовірний тя­гар, се б то сам Бог­дан Хмельницький.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.11.178 (0.006 с.)