Гетьман Богдан Хмельницький 1647-1657

 

Богдан, по хре­ще­но­му батькові Зи­новій, Хмельницький був син Бог­дан Чи­ги­ринсько­го сот­ни­ка Ми­хай­ла Хмельницько­го. На­ро­див­ся він на світ у кінці XVI віку. Піду­чив­ши до­ма, батько од­дав йо­го в на­уку в польську єзуїтську шко­лу у го­роді Ярос­лаві, що в Га­ли­чині, і там він нав­чив­ся польської та ла­тинської мо­ви, що тоді нею ве­ло­ся вся­ке діло­водст­во по су­дах, по уря­дах, то що. Потім, як був у ту­рецькій не­волі та їздив у Францію, нав­чив­ся там мов фран­цузької, ту­рецької і та­тарської. За-мо­ло­ду він жив на батьківськім ху­торі в Су­бо­тові під Чи­ги­ри­ном, що був да­де­ний батькові йо­го Ми­хай­лові за йо­го служ­бу.

Як Бог­дан скінчив вчен­ня, то батько пос­лав йо­го у Січ в на­уку і ми ба­чи­мо йо­го за Са­гай­дач­но­го у 1620-1621 рр. на війні з Тур­ка­ми. Там під Це­цо­рою йо­го батька, сот­ни­ка Ми­хай­ла Хмельницько­го, вби­то, а йо­го Тур­ки узя­ли в не­во­лю у Конс­тан­ти­но­поль. Там він про­був аж два ро­ки, по­ки не виміняв йо­го Са­гай­дач­ний на ту­рецьких не­вольників, а тоді по­дав­ся на За­по­рож­жя; був з ко­за­ка­ми у по­ході на Моск­ву, і за те з рук ко­ро­ле­ви­ча Во­ло­дис­ла­ва дістав до­ро­гу шаб­лю. Як по­вер­нув­ся до-до­му, то під йо­го ота­манст­вом ко­за­ки за­по­рожські ро­би­ли не­раз морські по­хо­ди на ту­рецькі го­ро­ди, а у 1629 році бу­ли аж під са­мим Конс­тан­ти­но­по­лем. За гетьма­на Пав­лю­ка у 1637 році ми вже ба­чи­мо Бог­да­на військо­вим пи­са­рем, і тоді він час­то їздив у Вар­ша­ву із стар­ши­ною ко­зацькою на сейм і до ко­ро­ля. А пи­сар у За­по­рожсько­му війську був ве­ли­кої ва­ги чо­ловік. Він вів у війську все діло­водст­во: пи­сав лис­ти до ко­ро­ля польсько­го і до заг­ра­нич­них дер­жав, до вся­ких панів і урядів, ви­да­вав всякі гра­мо­ти, універ­са­ли, па­тен­ти, бо військо За­по­рожське бу­ло мов осібне царст­во, а пи­сар військо­вий - як най­стар­ший міністр. Ка­жуть, що як Ко­нец­польський збу­до­вав кріпость Ко­дак, то приїхав із фран­цузьким інже­не­ром Боп­ла­ном ог­ля­да­ти її; зак­ли­кав він і ко­зацьку стар­ши­ну, щоб во­на на свої очі по­ба­чи­ла сю твер­ди­ню, що ма­ла одріза­ти За­по­рожців од Ук­раїни, а Ук­раїнців од За­по­рож­жя, і, спи­тав, глу­зу­ючи стар­ши­ну:

- А що, як здається вам Ко­дак?

Хмельницький, просміха­ючись, од­ка­зав по ла­тині:

- Manu fac­ta, ma­nu dest­ru­itur. - Се оз­на­чає: що ру­ка­ми зроб­ле­но, те ру­ка­ми мож­на й зруй­но­ва­ти.

Пробувши дов­гий час між Ни­зо­вим то­ва­рист­вом, він по­вер­нув­ся до Чи­ги­ри­на, став сот­ни­ком і од­ру­жив­ся він тут з Ган­ною Сомківною, од неї мав він трьох синів: Ти­мо­ша, Юра­ся та третього - не зна­ти, як звав­ся - і до­чок Сте­па­ни­ду та Кат­рю.

У 1646 році ми ба­чи­мо Хмельницько­го між стар­ши­ною ко­зацькою у ко­ро­ля. На­каз­но­го (тоб то та­кий, що зас­ту­пає в пот­ребі справжнього гетьма­на) гетьма­на Ба­ра­ба­ша, пол­ков­ни­ка Ілля­ша й Нес­те­рен­ка, а з ни­ми й Бог­да­на Хмельницько­го зак­ли­кав Во­ло­дис­лав у Вар­ша­ву ось за-для чо­го. Во­ло­дис­лав лю­бив сла­ву. Гірко бу­ло йо­му по­чу­ва­ти, що він, ко­роль, у всьому за­ле­жить од сей­му і шлях­ти; і от, за­мис­лив він війну з Турцією. Че­рез сю війну, як би во­на скінчи­лась га­разд за-для Польщи, він мав на думці при­бор­ка­ти панст­во. Сам він нічо­го не зміг би подіяти, бо шлях­та не да­ва­ла доз­во­лу на війну; тим-то, пок­ли­кав­ши до се­бе ко­зацьку стар­ши­ну, став він по­тай­ки з нею ра­ди­тись, а в по­дя­ку за бу­ду­чу підмо­гу ко­зацьку, пе­ре­дав Ба­ра­ба­шеві гра­мо­ту, де про­пи­сав, що реєстро­вих ко­заків збільшується аж до 12.000, вер­нув ко­за­кам усі ко­лишні пра­ва їх, дав чер­во­ну ко­рог­ву із білим ор­лом і 6.000 та­лярів, щоб зго­то­ви­лись во­ни до тієї вой­ни. Ба­ра­баш по­ба­чив у Вар­шаві, що сі заміри ко­ро­ля не до впо­до­би панст­ву, а доб­ре знав, що у Польській дер­жаві шлях­та вер­хо­во­дить і ко­ро­лем і усіма діла­ми; то як по­вер­нув­ся він до-до­му, узяв та й схо­вав сю гра­мо­ту, не по­ка­зу­ючи її ко­за­кам. Але Бог­дан, що знав про сю гра­мо­ту й доб­ре ба­чив, які му­ки терп­лять йо­го зем­ля­ки од панської сва­волі, за­ду­мав по­ко­рис­ту­ва­тись тією гра­мо­тою, а для то­го він зак­ли­кав до се­бе, на зімнього Ми­ко­ли, на бен­кет чи на хрес­ти­ни, гос­тей, а між ни­ми й Ба­ра­ба­ша. Він доб­ре йо­го на­поїв, а як той зас­нув, то зняв з ми­зин­но­го йо­го пальця перстінь, вий­няв з ки­шені ключі, із-за по­яса хус­ти­ну, віддав їх свой­ому джурі і на­ка­зав йо­му за­раз сідла­ти ко­ня і, яко мо­га най­швид­че, ска­ка­ти до пані Ба­ра­ба­ши­хи у Чер­ка­си та ска­за­ти їй, що Ба­ра­ба­шеві на-щось зна­до­би­ли­ся ті гра­мо­ти ко­ролівські. Ба­ра­ба­ши­ха, ба­чу­чи перстінь, хуст­ку й ключі чо­ловікові, повіри­ла і відда­ла ті лис­ти, що бу­ли за­хо­вані під му­ром біля воріт у шка­тулі. Ось як го­во­риться про се в ко­зацькій думі:

Оттоді то Хмельницький доб­ре дбав,

Із пра­вої ру­ки, із ме­зин­но­го пальця щи­ро-злот­ний перс­тень ізняв,

Із лівої ки­шені ключі вий­мав,

З-під по­яса шов­ко­вий пла­ток вис­ми­кав,

На слу­гу сво­го вірно­го доб­ре кли­кав-пок­ли­кав:

„Ей слу­го ти мій, повіре­ний Хмельницько­го!

Велю я тобі доб­ре дба­ти,

На доб­ро­го ко­ня сіда­ти

До го­ро­да Чер­касько­го до пані Ба­ра­ба­ше­вої при­бу­ва­ти

Королевські лис­ти до рук доб­ре прий­ма­ти”.

Роздобувши лис­ти, Хмельницький був ду­же вдо­во­ле­ний і ніби то тим ко­ролівським лис­том збун­то­вав лю­дей.

Але вер­не­мось тро­хи на­зад. Ще пе­ред тим, як до­був він лист ко­ролівський од Ба­ра­ба­ша, скоїлась свар­ка у нього з підста­рос­тою Чап­линським - не зна­ти доб­ре зза чо­го. Підста­рос­та по­чав прис­та­ва­ти, що Бог­дан Хмельницький дер­жить хутір Су­ботівський не по пра­ву. А во­но справді у Хмельницько­го не бу­ло до­ку­ментів на хутір, бо батько йо­го дер­жав йо­го на сло­во од ста­рос­ти. Од­но­го ра­зу Чап­линський на­пав на Су­ботів - а Хмельницько­го як раз не бу­ло тоді вдо­ма - заб­рав усе доб­ро, ху­до­бу, збіжжя, а най­мен­шо­го си­на Хмельницько­го, хлоп­ця 10 год, звелів так би­ти різка­ми, що хло­пець на дру­гий день по­мер. По­вер­нув­шись до-до­му, Хмельницький за­раз ки­нув­ся до ста­рос­ти Ко­нец­польсько­го і став жалітись йо­му, а той од­ка­зав йо­му, що ся річ йо­му не на­ле­жить і спро­ва­див Хмельницько­го, щоб він по­зи­вав­ся із Чап­линським у суді. Але ж хіба мож­на бу­ло у ті ча­си ко­за­кові знай­ти прав­ду у суді про­ти шлях­ти­ча! Судці по­ра­яли йо­му жалітись ко­ро­леві. Тоді Хмельницький, ба­чу­чи, що з су­ду то­го нічо­го не вий­де, вик­ли­кав Чап­линсько­го на поєди­нок, сам-на-сам, але сей сам не пішов, а узяв із со­бою трьох зброй­них лю­дей і з ни­ми на­пав на Хмельницько­го. Хмельницький ви­хо­пив шаб­лю із пих­ви і гук­нув: „Маю шаб­лю у руці, - ще не вмер­ла ко­зацькая ма­ти!" Ки­нув­ся на во­рогів і поп­ро­го­нив їх, але за сі сло­ва Хмельницько­го вхо­пи­ли й вки­ну­ли на який­сь час у тюр­му.

На весні 1647 ро­ку Хмельницький по­дав­ся у Вар­ша­ву до ви­що­го су­ду по­зи­ва­тись за свій хутір, та й там нічо­го не по­мог­ло­ся. Тоді він обер­нув­ся до ко­ро­ля Во­ло­дис­ла­ва, що доб­ре йо­го знав з давніх часів. Ко­роль при­яз­но стрів Бог­да­на, і, як він рос­ка­зав йо­му про свою крив­ду і про те біду­ван­ня, яке тер­пить на­род, Во­ло­дис­лав од­ка­зав: „Здається, час би б усім вам зга­да­ти, що ви - во­яки, маєте шаблі. Хто ж вам не дає пос­то­яти за се­бе? А я усе бу­ду ва­шим доб­родієм". Сі сло­ва ко­ро­ля бу­ли рішучі за-для Хмельницько­го. Вер­та­ючись з Вар­ша­ви, по до­розі він доб­ре ба­чив, як Ля­хи-па­ни, а з ни­ми Жи­ди-оран­дарі, ду­же тис­нуть на­род; ба­чив, що однієї иск­ри бу­ло б до­волі, щоб зня­ла­ся стра­шен­на по­же­жа. На­род терпів і мов­чав, бо не ба­чив собі ні звідкіль до­по­мо­ги. Як він приїхав до-до­му, то зібрав по­тай­ну ра­ду у гус­то­му гаю. Тут Хмельницький рос­ка­зав ко­за­кам, що він ба­чив, їхав­ши по Ук­раїні, і по­ка­зав їм лис­ти ко­ро­ля, що од­няв у Ба­ра­ба­ша. Гро­ма­ду так се зво­ру­ши­ло, що усі ки­ну­ли­ся до ша­бель і за­раз го­тові бу­ли роз­по­ча­ти ве­ли­ке діло бо­ротьби за во­лю, за рідний край. Але Хмельницький спи­нив їх і вго­во­рив до яко­го ча­су не да­ва­ти й зна­ку, що во­ни щось за­миш­ля­ють, а сам тим ча­сом хотів за­лу­чи­ти на поміч За­по­рожців і Та­тар. Та По­ля­ки якось довіда­лись, що він за­ду­мав щось не­пев­не, і польський гетьман По­тоцький схо­пив йо­го та вки­нув у тюр­му.

Він навіть хотів, ка­жуть, повіси­ти йо­го, та, на щас­тя, пол­ков­ник реєстро­вих ко­заків Кри­чевський (кум Хмельницько­го), що під дог­ля­дом йо­го був Бог­дан, взяв йо­го на по­ру­ки. Хмельницький утік на За­по­рож­жя із си­ном своїм Ти­мо­шем і при­був ту­ди пе­ред Різдвом 1647 р. На За­по­рожжі йо­го доб­ре віта­ли і усі ра­до відгук­ну­лись на йо­го дум­ку виз­во­ли­ти з-під лядсько­го яр­ма усю Ук­раїну. Хмельницький пе­резіму­вав у Січі, а по весні із си­ном і де-ким з стар­ши­ни За­по­рожськоі поїхав у Бах­чи­са­рай до Кримсько­го ха­на. Тим ча­сом За­по­рожці роз­си­па­лись, пе­ре­одяг­нені стар­ця­ми та коб­за­ря­ми, скрізь по Ук­раїні та зак­ли­ка­ли лю­дей до повс­тан­ня. На­род за­во­ру­шив­ся і су­нув на За­по­рож­жя, ку­ди вже по­вер­нув­ся й Хмельницький. Хан йо­му дав по­мо­чи, звелівши Пе­ре­копсько­му мурзі (ге­не­ра­лові) Ту­гай-бею із ор­дою своєю йти на поміч ко­за­кам; а за-для без­пеш­нос­ти хан зос­та­вив у се­бе, як за­руч­ни­ка, си­на Хмельницько­го Ти­мо­ша. Сю­ди, у Січ ко­шо­вий зібрав ве­ли­ку си­лу За­по­рожців - і кінних, і піших, і го­ло­ту, що жи­ла по за­по­рожських ху­то­рах, не ма­ючи навіть у-віщо зо­дяг­ти­ся (зва­ла­ся во­на „лу­га­ря­ми"), Ко­за­ки кор­сунсько­го пол­ка, що сто­яли з польським військом на Січи, збун­то­ва­ли­ся, по­вя­за­ли свою стар­ши­ну й прис­та­ли до Хмельницько­го. Назбіра­ло­ся ба­га­то лю­ду. Тоді на раді, усі в один го­лос ко­за­ки об­ра­ли Хмельницько­го гетьма­ном, і ко­шо­вий пе­ре­дав йо­му ко­рог­ву, зо­ло­ту бу­ла­ву і срібну військо­ву пе­чать.

З сусідніх міст і сіл по­ча­ли втіка­ти сміливійші в сте­пи до Хмельницько­го. Чут­ка про нього пішла по всій Ук­раїні, і лю­де го­то­ви­ли зброю й при­пас, щоб за­раз прис­та­ти до ко­заків, як тільки прий­дуть на Вкраїну.