Ягайло, вел. Князь литовський і польський 1377-1386. Король польський 1386-1434.

 

Найстаршим між Ге­ди­ми­но­вою ріднею зос­тав­ся брат Ольгердів Кей­стут; але ша­ну­ючи бра­то­ву во­лю, він приз­нав ве­ли­ким кня­земк сво­го не­бо­жа Ягай­ла, а сам ос­тав­ся у свой­ому уділі Тро­ках і по-ста­ро­му не пе­рес­та­вав во­юва­ти із Німця­ми, бо­ро­ня­чи свою Лит­ву од їх нас­коків; він час­то приїздив у Вильно і да­вав по­ра­ди свой­ому не­бо­жу, мо­ло­до­му ве­ли­ко­му кня­зеві, як пра­ви­ти ве­ли­кою дер­жа­вою. Але се не по­до­ба­ло­ся лю­то­му і свавільно­му Ягай­лові, і він, крадько­ма умо­вив­шись з ли­вонськи­ми ли­ца­ря­ми, за­ма­нив дядька до сво­го та­бо­ру, схо­пив йо­го, за­ку­вав у кай­да­ни й по­са­до­вив у льох в башті ста­ро­давнього зам­ку, що йо­го руїни ще й досі сто­ять (не­да­ле­ко містеч­ка Жидівсько­го Ви­ленської гу­бернії). Тут че­рез кілька день йо­го за­ду­ши­ли. Се ста­ло­ся у 1382 році. Ви­товт, син Кей­стутів, став до­ко­ря­ти Ягай­ло­ви за йо­го зло­чинст­во, а він звелів йо­го теж схо­пи­ти і по­са­до­ви­ти у вяз­ни­цю, наміря­ючись зро­би­ти з ним так, як і з батьком. Але жінка Ви­тов­то­ва, Ган­на, князівна Смо­ленська, ма­ючи дозвіл навіду­ва­тись до чо­ловіка сво­го, од­но­го ра­зу прий­шла до нього в вяз­ни­цю із своєю най­мич­кою, пе­ре­одяг­ла чо­ловіка у її оде­жу і та­ким по­би­том ви­ве­ла Ви­тов­та на во­лю. Ви­товт за­раз утік до Німців, і потім, з до­по­мо­гою ли­царів, здо­був та­ки свою батьківщи­ну - став кня­зем Ли­товським. Усе жит­тя Ягай­ло мав з ним ве­ли­кий клопіт.

Не міцно сидів Ягай­ло на Ли­товсько­му князівстві. Раніш, як жи­вий був Ольгерд, Лит­ва бу­ла міцна і ду­жа, бо усі три бра­ти: Ольгерд, Лю­барт і Кей­стут жи­ли в при­язні і по­ма­га­ли один дру­го­му у всьому. Те­пер же, ко­ли на князівство сту­пив Ягай­ло, син од дру­гої жінки Ольгер­до­вої, то си­ни од пер­шої погніва­ли­ся, і час­ти­на їх (не­чу­ва­на річ!) уда­ли­ся під Мос­ковсько­го кня­зя. Ви­товт мав око на Ягай­ла за той арешт, німецькі ли­царі обіця­ли по­мог­ти Ви­тов­то­ви у війні про­ти Ягай­ла, Моск­ва теж за­ки­да­ла оком на руські землі Ли­товсько­го князівства. А Ягай­ло не мав ні звідки по­мо­чи… А тут до нього вда­ються польські па­ни і підно­сять йо­му польську ко­ро­ну - за яку ціну, то вже ин­ша річ! Між ин­шим дос­та­ва­ла­ся йо­му ра­зом з польською ко­ро­ною й Га­ли­чи­на.

Ото ж ска­же­мо тро­хи про до­лю Га­ли­чи­ни пе­ред тим, як мав діста­ти її Ягай­ло.

Багато раніш, ще ро­ку 1339, між Угор­щи­ною й Польщею бу­ло уло­же­но та­ку умо­ву, що ко­ли б ко­роль польський (Ка­зи­мир) не мав си­на, то Га­ли­чи­на ра­зом з усією Польщею пе­рей­де в спад­щи­ну до угорсько­го ко­ро­ля (як знаємо, угорські ко­ролі здав­на вва­жа­ли Га­ли­чи­ну за свою зем­лю). Так во­но й ста­ло­ся. Ро­ку 1370 Ка­зи­мир по­мер, і польським ко­ро­лем став Лю­до­вик угорський, жо­на­тий на сестрі Ка­зи­ми­ра Єли­са­веті. Але як на ли­хо, у Лю­до­ви­ка теж не бу­ло синів, а самі доч­ки: польська ко­ро­на го­то­ва бу­ла втікти з рук йо­го ро­ди­ни. Що діяти? Ото ж Лю­до­вик ста­рається з усієї си­ли, щоб польська ко­ро­на пішла за кот­ро­юсь з доньок, а Га­ли­чи­на щоб міцно зос­та­ла під Угор­щи­ною. Для сього він са­до­вить в Га­ли­чині, ніби то за гу­бер­на­то­ра, Во­ло­дис­ла­ва, кня­зя польсько­го, але він сидів як справжній князь і підпи­су­вав се­бе: „во­ло­дарь з лас­ки Бо­жої, дідич­ний пан Ру­си". Се був ос­татній осібний князь, яко­го ма­ла Га­ли­чи­на! Не­за­ба­ром Лю­до­вик заб­рав з Га­ли­чи­ни сього кня­зя і по­са­див в ній кількох своїх уря­довців (воєвод, чи ста­рост).

Що до спра­ви з польською ко­ро­ною, то польські па­ни зго­ди­ли­ся прий­ня­ти до се­бе за ко­ро­ле­ву угорську ко­ролівну Ядвігу, мо­лод­чу доч­ку Лю­до­ви­ка; їй бу­ло тоді тільки 15 літ; во­на вже дав­но, ще ди­ти­ною се­ми літ, бу­ла за­ру­че­на і навіть пізніш звінча­на з авст­рий­ським прин­цом Вільгельмом. Але тут у спра­ву сю встря­ли польські па­ни і пос­та­но­ви­ли од­ру­жи­ти ли­товсько­го кня­зя Ягай­ла з Ядвігою. За се Ягай­ло обіцює (умо­ва в Креві, на Литві, 1385 ро­ку) приєдна­ти до Польщи на віки свої землі ли­товські і руські; пе­рей­ти на ка­то­лицьку віру з усим ли­товським на­ро­дом, пе­ре­вез­ти у Краків усе своє доб­ро і са­мо­му жи­ти у Кра­кові. За се вхо­пи­ли­ся ксьондзи та па­ни польські і вго­во­ри­ли Ядвігу, щоб во­на за-для спа­сен­ня душі своєї, - бо та­ким по­би­том че­рез неї прис­тає на ла­тинст­во уся Лит­ва, - повінча­ла­ся із по­га­ним з ли­ця, лю­тим і ди­ким Ягай­лом. При кінці 1386 ро­ку Ягай­ло пе­ремінив пра­вос­лав­ну віру на ка­то­лицьку, звінчав­ся з Ядвіґою у Кра­кові, та там і ос­тав­ся, і став зва­тись: Во­ло­дис­лав ІІ-ий, Ко­роль Польщи, Лит­ви і Ук­раїни.

Перше, що учи­ни­ло мо­ло­де под­руж­жя, се похід ро­ку 1397 на Га­ли­чи­ну, щоб одібра­ти її од Угор­щи­ни. Се зроб­ле­но бу­ло без ве­ли­ко­го кло­по­ту, і з сього ча­су (1397) Га­ли­чи­ну рішу­чо при­лу­че­но бу­ло до Польщи.

Коли Ягай­ло підпи­су­вав Кревську умо­ву, не зна­ти, чи ду­мав він, що він ро­бить. Ад­же ж ви­хо­ди­ло з тієї умо­ви та­ке, що Ли­товсько­го князівства більш не має на світі: усі ли­товські й руські землі пе­ре­хо­дять під польську ко­ро­ну, і на то­му й край! Так польські па­ни й мірку­ва­ли собі, але ина­че мірку­ва­ли на Литві. Тим то, ко­ли че­рез який­сь час до Вильна прис­ла­но бу­ло польських намістників, а ко­ро­ле­ва Ядвіга за­жа­да­ла да­ни з руських зе­мель, як з сво­го віна, то на Литві счи­нив­ся за­ко­лот. Ко­ли Ви­товт по­ка­зав той лист Ядвіги, де во­на хо­че да­ни, стар­шині руських і ли­товських зе­мель, то всі в оден го­лос гук­ну­ли, що й во­ни й батьки їхні завж­ди бу­ли вільні, иншій дер­жаві не підля­га­ли і ніякої дані Польщі не пла­ти­ли.

 

Витовт 1392-1430

 

Скінчилася спра­ва на то­му, що Ви­тов­та „ого­ло­си­ли ко­ро­лем ли­товським і руським". Вза­галі на до­лю Ви­тов­та ви­па­ло бо­ро­ни­ти не­за­леж­нос­ти Ли­товсько­го князівства. Ягай­ло й польські па­ни по­чи­на­ють йо­го бо­ятись. Ще раніш, а са­ме у 1392 році, Ягай­ло уло­жив з Ви­тов­том зго­ду і по тій згоді Ви­товт став Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським, а тут знов про­го­ло­шу­ють йо­го „ко­ро­лем". Ви­товт був би зро­бив Ли­товське князівство са­мостійним, зовсім не­за­леж­ним од Польщи, як би не страш­на нев­да­ча 1399 ро­ку над річкою Ворск­лою.

Діло бу­ло так, що ро­ку 1395 та­тарський хан Тох­та­миш, прог­на­ний з ор­ди, утік до Ви­тов­та із жінка­ми своїми, усим доб­ром і при­хильни­ми до йо­го Та­та­ра­ми. Ви­товт, ра­дий такій на­годі, схотів по­ко­рис­ту­ва­тись тим і, на­че до­по­ма­га­ючи Тох­та­ми­шові, за­ду­мав на­пас­ти на Ор­ду і заб­ра­ти під се­бе їхні землі. Кілька разів хо­див він по­хо­дом над Чор­не мо­ре. Най­більший же похід був у 1399 році. То­го ро­ку він з ве­ли­ким військом, де бу­ло 50 ук­раїнсько-руських і ли­товських удільних князів та Тох­та­миш із своїми Та­та­ра­ми, ру­шив на Київ, а звідтіль в те­перішню Пол­тав­щи­ну, і там на річці Ворсклі стрів Тімур-кут­лу­ка (во­ро­га Тох­та­ми­ша) з ор­дою. Як по­ба­чив Тімур-кут­лук, що прий­шло та­ке ве­ли­ке військо, то щоб про­га­яти час, став умов­ля­ти­ся з Ви­тов­том про за­ми­рен­ня, а тим ча­сом пос­лав за підмо­гою до ха­на Іди­ки. Че­рез три дні Іди­ка прий­шов із своєю ор­дою, і тоді роз­по­ча­ло­ся лю­те бой­ови­ще. Та­та­ри пе­ре­мог­ли, і Ви­товт мусів тіка­ти; са­мих уби­тих князів ра­ху­ють кілька де­сятків.

Ся бит­ва на­ро­би­ла те, що Та­та­ри по­руй­ну­ва­ли Київську та Во­линську землі аж до Луцька, заб­ра­ли ба­га­то бранців, а Ви­товт не міг вже те­пер так ост­ро ста­ви­тись про­ти Польщи. Польські па­ни за­раз за се ухо­пи­лись і ро­ку 1401 зро­би­ли з'їзд у Вильні (приїхав ту­ди і Ягай­ло). На­пи­са­но бу­ло та­ку умо­ву, що після смер­ти Ви­тов­та власть йо­го і всі землі одійдуть до рук Ягай­ла, чи йо­го нас­туп­ників; а як що вмре раніш Ягай­ло, то По­ля­ки не ста­ви­ти­муть собі кня­зя без зго­ди Ви­тов­та. Од­но сло­во, По­ля­ки спро­бу­ва­ли зно­ву пот­вер­ди­ти Кревську умо­ву, але по­ба­чив­ши, що Ви­товт хоч і підпи­сав но­ву уго­ду, а сам ве­де до то­го, щоб зро­би­ти Ли­товське князівство са­мостійним, знов роб­лять з'їзд.

1413 ро­ку у го­роді Го­родлі (на Бу­гу) зїха­ли­ся Ви­товт і Ягай­ло та па­ни з Ко­ро­ни (з Польщи) і з ве­лик. князівства і тут скла­ли так зва­ну Го­ро­дельську унію. По тій умові а-ні Польща, а-ні Ли­товське князівство не по­винні бу­ли ніко­ли во­юва­ти між се­бе і од­на без од­ної, а за-для уся­ких політич­них і дер­жав­них справ та за-для то­го, щоб об­ра­ти чи то Польсько­го ко­ро­ля, чи Ли­товсько­го кня­зя, мусіли зїзди­ти­ся на спільну ра­ду, сейм. У Го­родлі Ягай­ло дав ли­товським бо­ярам, але тільки ка­то­лицької віри, пра­ва польської шлях­ти й польські гер­би; за ни­ми зат­верд­же­но бу­ло землі, що во­ни дер­жа­ли, і та­ким по­би­том зроб­ле­но бу­ло по­ча­ток польщен­ню Лит­ви.

Але як би там не бу­ло, Го­ро­дельська умо­ва ба­га­то вигідніша бу­ла для Лит­ви, як инші раніш. Сією умо­вою приз­на­ли, що Ли­товське князівство осібне, му­сить ма­ти сво­го осібно­го кня­зя, а з Польщею тільки бу­ти у тісно­му со­юзі.

Проте й Го­ро­дельська умо­ва, чи „унія", не ду­же бу­ла по мислі Ви­тов­то­ви; він пе­рес­тав їзди­ти на сей­ми і за­ду­мав зовсім одділи­тись до Польщи. За-для то­го він по­чав пе­ре­мов­ля­ти­ся з угорським ко­ро­лем (ціса­рем) Жи­ги­мон­том, що теж був про­ти то­го єднан­ня Лит­ви з Польщею.

З то­го всього вий­шло те, що Жи­ги­монт пос­лав Ви­тов­то­ви ко­ролівську ко­ро­ну, з умо­вою, щоб він од­кас­нув­ся од Польщи і ко­ро­ну­вав­ся, як са­мостійний ко­роль. Ви­товт уже скли­кав був на ту ко­ро­націю у Вильно князів (між ин­ши­ми був і мос­ковський вел. князь, Ви­товтів зять), пос­ли цар­го­родські, та­тарські та инші) і го­ту­вав буч­ний бен­кет, але По­ля­ки провіда­ли, пе­ре­хо­пи­ли імпе­ра­то­ро­вих послів, од­ня­ли ко­ро­ну і ко­ролівські клей­но­ди, а че­рез те й ко­ро­ну­ван­ня не бу­ло. Че­рез кілька тижнів Ви­товт впав з ко­ня, за­бив­ся і по­мер на 81 році жит­тя, у 1430 році.

Кінчаючи мо­ву про Ви­тов­та, зга­даємо ще про од­ну важ­ну спра­ву з на­ши­ми зем­ля­ми: Ви­товт, дба­ючи про си­лу й мо­гутність вел. князівства Ли­товсько­го, по­ни­щив усих більших біло­руських і ук­раїнських князів: виг­нав кня­зя з По­лоц­ка і од­дав бра­то­ви Скир­гай­ло­ви, але зго­дом прог­нав і Скир­гай­ла звідти. Ко­ли спо­рож­ни­лось князівство Ви­тебське, то не дав йо­го бра­то­ви Свит­ри­гай­ло­ви, а по­са­див там сво­го намістни­ка. На Білій Ру­си ос­та­ли­ся тільки дру­го­рядні кня­жа­та, ані тро­хи для нього не страшні.

Після біло­руських князів взяв­ся Ви­товт до ук­раїнських: заб­рав Луцьке князівство, а потім реш­ту Во­ли­ни від Лю­бар­то­во­го си­на Фе­до­ра, - Луцьк та Во­ло­ди­мир узяв собі; виг­нав з Київа Во­ло­ди­ми­ра Ольгер­до­ви­ча та по­са­див там Скир­гай­ла, виг­нав з сіверських го­родів Ко­ри­бу­та, заб­рав Поділля від Фе­до­ра Кор­ня­то­ви­ча і од­дав йо­го воєводі краківсько­му Спит­ко­ви. Од­но сло­во, за два ро­ки (1393-1394) роз­би­то кня­жий устрій на Ук­раїні і зни­ще­но всіх дуж­чих князів. По­ос­та­ва­ли­ся тільки дру­го­рядні, як Федір Ольгер­до­вич Ра­тенський (в північній Во­лині), як Пинське князівство Ва­си­ля, си­на Ми­хай­ла На­ри­мун­то­ви­ча, Чор­то­рий­ське - Ва­си­ля, си­на Конс­тан­ти­на Ольгер­до­ви­ча, Ост­рожське - Фе­до­ра Да­ни­ло­ви­ча, Ста­ро­дубське - Пат­ри­кия На­ри­мун­то­ви­ча та инші. Їх не ру­ша­ли, бо не бу­ло чо­го бо­ятись тих князів. Прав­да, Лю­бар­то­ви­чо­ви да­но бу­ло Сівер­щи­ну, але він ту­ди навіть і не поїхав, а Скир­гай­ло в Київі не про­сидів і двох літ: умер р. 1397. Київщи­ну од­дав Ви­товт Іва­но­ви Ольги­мун­то­ви­чо­ви, кня­зе­ви Гольшансько­му, але не як кня­зе­ви, а як намістни­ко­ви.

Так по­ка­су­вав Ви­товт ук­раїнські князівства і по­ро­бив їх „провінціями" Вел. кн. Ли­товсько­го.

По смер­ти Ви­тов­та в князівстві Ли­товсько­му стає ви­раз­но помітно розділ між Лит­вою і Русью. На­ро­би­ло се схре­щен­ня Лит­ви на ла­тинст­во та особ­ливі привілегії для Лит­винів-ка­то­ликів, тоді як Ру­синів-пра­вос­лав­них обійде­но. Ще в XIV столітті вел. князівство Ли­товське бу­ло зовсім руською дер­жа­вою і ли­товські князі про­го­ло­шу­ють, що во­ни спад­коємці (наслідни­ки) давньої Руської дер­жа­ви. Але за Ягай­ла та Ви­тов­та, що бу­ли при­хильні до ла­тинст­ва, став­ся отой розділ між Лит­вою і Русью. Ка­то­лицька Лит­ва хи­литься до Польщи та ка­то­лицьких ко­ролів, а Ли­товська Русь за­те до пра­вос­лав­ної Моск­ви.

 

Свитригайло 1430-1440

 

По смер­ти Ви­тов­та й ли­товські й руські па­ни вис­та­ви­ли ко­ро­лем Свит­ри­гай­ла, і хоч Ягай­ло­ви бу­ло се не до впо­до­би, про­те він зго­див­ся. Свит­ри­гай­ла усі вва­жа­ли за про­во­ди­ра Ли­товської Ру­си, хо­ча він був ка­то­лик. І справді, він за увесь час своєї бо­ротьби то з Ви­тов­том, по­ки той був жи­вий, то з Ягай­лом, все шу­кає по­мо­чи в Ук­раїнців та Біло­русів, і во­ни йо­го ви­ру­ча­ють. А як став він Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським, то най­важніші го­ро­ди та уря­ди по­роз­да­вав Ру­си­нам. Се бу­ло не до впо­до­би па­нам Лит­ви­нам-ка­то­ли­кам.

Розсварився він з Ягай­лом, а Ягай­ло роз­по­чав з ним війну: хотів ви­дер­ти Поділля та Во­линь, - але не по­щас­ти­ло. Тоді во­ро­ги Свит­ри­гай­лові (ті, що нев­до­во­лені бу­ли, що він Ру­синів за лю­дей мав) по­ло­жи­ли зни­щи­ти йо­го ина­че: на­па­ли на нього вночі в до­розі, так що він лед­ве з ду­шею втік, а ве­ли­ким кня­зем ого­ло­си­ли Жи­ги­мон­та, Кей­сту­то­во­го си­на. За Жи­ги­мон­том ста­ли всі ли­товські землі, а за Свит­ри­гай­лом усі руські: По­лоцька, Ви­тебська, Смо­ленська, Сівер­щи­на, Київщи­на, Во­линь, східне Поділля (західне Поділля бу­ло під Польщею). На Литві ста­ло два князі: один ніби для Ли­товців, дру­гий - для Ру­си, але ко­жен оден дру­го­го не уз­на­вав за кня­зя. До­дай­мо ще, що Свит­ри­гай­ло був не тільки про­во­ди­рем Ру­си, але й вза­галі про­во­ди­рем арис­ток­ратії (ве­ли­ко­го панст­ва); за нього тяг­ли руська арис­ток­ратія, князі і можні па­ни (біло­руські та ук­раїнські). Про на­род не­ма й мо­ви - він лед­ве чи й знав або чув, з-за чо­го там князі між со­бою гри­зуться. Але че­рез се са­ме і війна Свит­ри­гай­ло­ва про­ти ка­то­лицької Лит­ви не бу­ла зав­зя­тою та міцною. Чо­ти­ри ро­ки тяг­ла­ся та війна і нічо­го не при­нес­ла Свит­ри­гай­ло­ви, хи­ба те, що роз­гу­бив де­яких своїх при­хильників. На­решті ро­ку 1435 Свит­ри­гай­ло пок­лав собі: „або пан, або про­пав!" 1 ве­рес­ня (сен­тяб­ря) зійшли­ся во­рожі війська не­да­ле­ко Вилько­ми­ра, ко­ло річки Свя­тої, і Жи­ги­монт стра­шен­но зни­щив Свит­ри­гай­ло­ве військо. Ма­ло не вся ли­вонська поміч, що прий­шла до нього, про­па­ла; са­мих князів узя­то у не­во­лю 42, а ба­га­то бу­ло по­би­тих. Свит­ри­гай­ло лед­ве втік. По всій Польщі дзво­ни­ли в дзво­ни, співа­ли: „Te De­um!" („Те­бе, Бо­га, хва­лим"). По сій битві уся Біла Русь пе­рей­шла до Жи­ги­мон­та, втікли од Свит­ри­гай­ла й ук­раїнські землі, навіть Во­линь, де він у Луцьку сидів. Свит­ри­гай­ло по­дав­ся десь на Угор­щи­ну. Жар­ту­ючи го­во­ри­ли тоді, що він сім літ пас вівці у Во­ло­щині, по­ки не вер­нув собі Луцька.

А По­ля­ки тим ча­сом ду­ма­ли бу­ли обп­лу­та­ти Жи­ги­мон­та, щоб він за­пи­сав всі Ли­товсько-Руські землі Польщі, як ко­лись Ягай­ло. Тільки Жи­ги­монт не мав охо­ти сього ро­би­ти. А тут, як на те, й йо­го не ста­ло: йо­го вби­то. А вби­то че­рез те, що йо­го не лю­би­ли в дер­жаві - йо­го вва­жа­ли стра­шен­ним во­ро­гом арис­ток­ратії, вза­галі ве­ли­ких панів: ніби то він хотів „весь ро­жай (по­ро­ду) шля­хецкій по­гу­би­ти й кровъ ихъ роз­ли­ти, а под­нес­ти ро­жай хлопскій, псю кровъ". Так пи­ше про нього один пізніший літо­пи­сець, але пев­но з прав­дою доб­ре та­ки роз­ми­нув­ся. Про йо­го смерть оповіда­ють уся­чи­ну, між ин­шим так, що ніби-то у-ночі при­вез­ли до зам­ку 300 возів сіна, а у кож­но­му возі бу­ло схо­ва­но по два - по три узб­роєні во­яки. Заїха­ли во­ни у кня­жий за­мок. Чар­то­рий­ський Іван, князь, привідця змо­ви, зай­шов у княжі по­кої. Заз­да­легідь підкуп­ле­ний слу­га кня­зя провів йо­го до две­рей по­кою, де сидів ста­рий Жи­ги­монт; покій той був завж­ди замк­не­ний з се­ре­ди­ни. У кня­зя в кімнаті за сто­ро­жа жи­ла при­ру­че­на вед­ме­ди­ха, і він ви­пус­кав її на двір, од­ми­ка­ючи двері; а як вед­ме­ди­ха тая вер­та­ла­ся з дво­ру, то шкря­ба­ла­ся у двері, і князь знов од­ми­кав і впус­кав її. Ба­чу­чи, що вед­ме­ди­ха на дворі, слу­га з Чар­то­рий­ським підійшли до две­рей і по­ча­ли шкря­ба­тись. Жи­ги­монт по­ду­мав, що то вед­ме­ди­ха, од­чи­нив двері, а йо­го тут і вби­то.

Як би там во­но не бу­ло, але з усього зна­ти, що вби­ла Жи­ги­мон­та арис­ток­ратія, і то пев­но Руська, про­чи­ща­ючи Свит­ри­гай­ло­ви до­ро­гу на ве­ли­кок­ня­жий стіл. Свит­ри­гай­ло, як тільки про­чув про смерть Жиґимон­та, прибіг в Луцьк, і там йо­го прий­ня­ли з ве­ли­кою честью.

Тим ча­сом ось що діяло­ся у Польщі. Ще у 1434 році ста­рий Во­ло­дис­лав-Ягай­ло, їду­чи у Га­лич, зу­пи­нив­ся в од­но­му селі на ніч. У-ночі він дов­го про­був у гаю, слу­ха­ючи со­ло­вей­ка, а на ра­нок зас­лаб і, не доїхав­ши до Льво­ва, у го­роді Го­род­ку вмер. Маг­на­ти польські об­ра­ли за ко­ро­ля стар­шо­го си­на йо­го Во­ло­дис­ла­ва; мен­шо­го ж си­на Ка­зи­ми­ра, після то­го як вби­то Жиґимон­та (се ста­ло­ся ро­ку 1440), вис­ла­ли на Лит­ву, але не як ве­ли­ко­го кня­зя, а як тим­ча­со­во­го намістни­ка. Ли­товські па­ни пев­но бу­ли нев­до­во­лені тим, але й Свит­ри­гай­ла не хотіли - зна­ли вже йо­го вда­чу.

 

Казимир Ягайлович 1440-1492

 

Тоді по­ло­жи­ли ого­ло­си­ти Ка­зи­ми­ра ве­ли­ким кня­зем. Польські па­ни не зго­ди­ли­ся на се, але ли­товські зро­би­ли се й без них. Один письмен­ник оповідає, ніби то на бен­кеті по­на­по­юва­ли польських панів так, що во­ни пос­ну­ли а ли­товські тим ча­сом за­хо­ди­ли­ся ко­ло ма­ло­го Ка­зи­ми­ра: по­ве­ли йо­го у ви­ленський со­бор, по­са­до­ви­ли на ве­ли­кок­ня­жо­му столі, наділи Ге­ди­ми­но­ву шап­ку, да­ли у ру­ки меч і по­ча­ли гу­ка­ти на ша­ну Ве­ли­ко­му кня­зеві. По­ля­ки про­ки­ну­ли­ся, але вже бу­ло пізно: діло бу­ло скінче­не, Ли­товське князівство знов ма­ло сво­го осібно­го Ве­ли­ко­го кня­зя. Але на ділі Ли­тов­цям не бу­ло на що й тих По­ляків на­по­юва­ти.

Казимир був не пов­нолітній (13 літ), і за нього пра­вив воєво­да троцький, Ян Ґаштовт. Щоб за­го­ди­ти Руську арис­ток­ратію, да­но бу­ло Свит­ри­гай­ло­ви Во­линь, що він і раніш мав, та ще Ка­зи­мир до­дав Го­мель і Ту­ров, а Олелько­ви Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, си­но­ви Во­ло­ди­ми­ра Ольгер­до­ви­ча київсько­го, да­но Київщи­ну, Задніпрянські прос­то­ри дав­ної Пе­ре­яс­лав­щи­ни і Брас­лав­щи­ну. Та­ким чи­ном більша час­ти­на ук­раїнських зе­мель Вел. князівства Ли­товсько­го (крім Сівер­щи­ни й По­бу­жа) опи­ни­ли­ся в ру­ках князів руських.

Не дов­го до­ве­ло­ся Ка­зи­ми­ро­ви бу­ти Ве­ли­ким кня­зем. У 1444 році в битві під Вар­ною про­пав безвісти брат Ка­зи­ми­ра Во­ло­дис­лав, і По­ля­ки на сеймі у Сєрад­зю об­ра­ли собі ко­ро­лем Ка­зи­ми­ра. Він дов­го од­ма­гав­ся, але йо­го вго­во­ри­ла матірь йо­го Софія, і у 1447 році він буч­но ко­ро­ну­вав­ся у Кра­кові та став Ка­зи­ми­ром IV, ко­ро­лем польським.

Поки Ка­зи­мир був Ли­товським Ве­ли­ким кня­зем, то й сто­яв за осібність Лит­ви од Польщи, а як опи­нив­ся ко­ро­лем польським, то по­пав в ру­ки польських панів і ро­бив те, що йо­му ска­жуть. Більш як пів-віка ко­ро­лю­вав Ка­зи­мир, і увесь час мусів вга­мо­ву­ва­ти ли­товських панів, що жа­да­ли кон­че осібно­го кня­зя Ли­товсько­го. Ко­ли Ли­тов­цям при­га­ду­ва­ли давніщі умо­ви (Ягай­ла, то що), то во­ни од­ка­зу­ва­ли, що ма­ло чо­го князі між со­бою не ук­ла­да­ють, а во­ни виз­на­ють умо­ву тільки тоді, ко­ли її ро­бить на­род з на­ро­дом, а не са­ми во­ло­дарі. Дійшло до то­го, що не тільки Вел. кн. Ли­товське не ста­ло Польською зем­лею, а не бу­ло навіть со­юза Польщи й Лит­ви, бо вічно одні дру­гим гро­зи­ли війною. Тільки Ка­зи­мир своєю осо­бою звя­зу­вав сі дві дер­жа­ви, а як по­мер, то й сей звя­зок ур­вав­ся.