Литовсько-польський (1340-1654)

Микола Аркас

Історія України-Русі

Том 2, частина 1.

 

 

ПЕРІОД ТРЕТІЙ

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ (1340-1654)

 

На північ від Га­лицько-Во­ло­ди­мирсько­го князівства, з дав­них-да­вен жи­ла по лісах та пу­щах, по річках Німа­ну та Двині і по­над Бал­тицьким мо­рем ціла се­мя ли­товських пле­мен. Се бу­ли: Лит­ва справж­ня, Жмудь, Пру­си, Ят­вя­ги, Корсь, Жем­га­ла, Ле­ти­го­ла. Ли­товські пле­ме­на, так са­мо як дав­ня Русь, бу­ли по­ганської віри. Не ма­ли во­ни ве­ли­ких го­родів, а жи­ли по пу­щах не­ве­ли­ки­ми ху­то­ра­ми. Пра­ви­ли ти­ми пле­ме­на­ми „куніга­си" (князьки). По­ки сусіда­ми їхніми бу­ли тільки Русь та По­ля­ки, то, бу­ва­ло, на­па­дуть на них, по­руй­ну­ють близчі до них ли­товські землі, на­ло­жать не­ве­ли­ку да­ни­ну, та й підуть собі. Не те ста­ло­ся, од­ко­ли на по­чат­ку XI­II віку зя­ви­ли­ся у них нові сусіди - Німці з їх ли­царськи­ми брацт­ва­ми, чи „орде­на­ми". Сі брацт­ва (Ли­вонське та Тев­тонське) підніма­ли на них ве­ликі по­хо­ди і ма­лою да­ни­ною не вдо­вольня­ли­ся; що-вес­ни во­ни, в-купі з при­хо­жи­ми до них чу­жин­ни­ми ли­ца­ря­ми, хо­ди­ли хрес­то­ви­ми по­хо­да­ми на ди­ку Лит­ву, си­лою вих­ре­щу­ва­ли на­род, підби­ва­ли ли­товські пле­ме­на (перш за все Прусів, Ят­вягів, Жмудь), а лю­дей по­вер­та­ли у своїх підда­них; у Литві їм лег­ше і без­печніше бу­ло здо­бу­ти собі ли­царської сла­ви, ніж шу­ка­ти її десь по Сірійських (азіяцьких) па­лю­чих пус­ти­нях, у не­без­печній бо­ротьбі із Тур­ка­ми та ин­ши­ми „невіра­ми".

 

Мендовг

 

Але як раз в першій чет­вер­тині XI­II століття вис­ту­пає се­ред ли­товських князів од­важ­ний і хит­рий Мен­довг, що зумів роз­ши­ри­ти свою власть над усіма ли­товськи­ми зем­ля­ми (крім ди­ких Ят­вягів): усі инші ли­товські князі ста­ють йо­го підруч­ни­ми. Сей Мен­довг при­гор­нув до се­бе й сусідні руські дрібні князівства в так званій Чорній Ру­си - над річкою Німа­ном, та й з біло­руських зе­мель де-що бу­ло вже під ру­кою Мен­дов­га; з ук­раїнських зе­мель слу­ха­ла­ся йо­го Ту­ро­во-Пинська зем­ля. Важ­ко бу­ло Мен­дов­го­ви пра­ви­ти своїм мо­ло­дим князівством: при­лу­чені землі руські на­ма­га­ли­ся зно­ву ви­би­ти­ся з-під йо­го ру­ки, а дрібні князі ли­товські не хотіли терпіти власті Мен­дов­га. Як ро­зум­ний і хит­рий князь, він ба­чив, що й одні, і другі шу­ка­ють собі по­мо­чи або у Да­ни­ла Га­лицько­го, або у Ли­вонських ли­царів. То, щоб при­хи­ли­ти до се­бе Да­ни­ла, од­дав си­нові йо­го Ро­ма­но­ви час­ти­ну Чор­ної Ру­си, а з дру­гим йо­го си­ном, Швар­ном, од­ру­жив свою доч­ку. А щоб поєдна­тись з ор­де­ном Ли­вонським, він пе­рей­шов на христіянство і пос­ту­пив­ся для ор­де­ну де-яки­ми су­меж­ни­ми з ним зем­ля­ми. Але більш по­ши­ри­ти свою власть в руських зем­лях йо­му не по­щас­ти­ло: ро­ку 1263 змо­ви­ли­ся на нього ли­товські князі і вби­ли.

По смер­ти Мен­дов­га роз­по­ча­ла­ся між кня­зя­ми ли­товськи­ми, во­ро­га­ми Мен­дов­га, зав­зя­та бо­ротьба, по­ки ве­ли­ким кня­зем ли­товським не став син Мен­дов­га Вой­шелк. Вой­шелк не мав охо­ти до кня­зю­ван­ня і пе­ре­дав (десь в році 1267) Ли­товське князівство Швар­но­ви Да­ни­ло­ви­чу. Але з то­го нічо­го не вий­шло, бо не­за­ба­ром і Вой­шелк і Швар­но по­мер­ли, і ве­ли­ке князівство Ли­товське пе­ре­хо­дить в ру­ки ин­шо­го ли­товсько­го кня­зя - Трой­де­на. Сей князь кня­жив з де­сять літ, але нічо­го особ­ли­во­го не вчи­нив.

 

Витень

 

Аж ко­ли на Литві зя­вив­ся но­вий рід ве­ли­ких князів, під ли­товську ру­ку дуж­че по­чи­на­ють пе­ре­хо­ди­ти руські землі. Но­вий рід роз­по­чав „ко­роль Пу­ту­вер". Син йо­го Ви­тень став Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським. За нього під Лит­вою бу­ли вже не тільки Чор­на Русь та ма­ло не вся Кри­вицько-дре­го­вицька зем­ля (з По­лоцьком та Ви­тебс­ком), але й Ту­ро­во-Пинська зем­ля, Бе­рес­тей­сько-до­ро­ги­чинська (обидві ук­раїнські) та ще „зем­ля Де­ревська" (час­ти­на київських зе­мель).

 

Гедимин 1315-1341

 

У 1315 році Ви­тень по­мер, і Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським стає брат йо­го Ге­ди­мин, ду­же од­важ­ний і ро­зум­ний князь; він зміцнив і по­ши­рив свою дер­жа­ву не тільки вой­на­ми, а й по­же­нив­ши своїх синів на князівнах руських. При кінці йо­го жит­тя більшість ве­ли­ко­го князівства Ли­товсько­го бу­ла з біло­руських зе­мель. Ге­ди­мин на­ма­гав­ся по­ши­ри­ти свою дер­жа­ву і на північ, здо­був був Нов­го­род та Псков, але тут стрівся з та­ким са­мим зма­ган­ням Іва­на Ка­ли­ти Мос­ковсько­го і по­ки­нув свої заміри. Щоб луч­че обо­ро­ня­тись од німецьких ор­денів, він од­дав свою доньку за Ка­зи­ми­ра, ко­ро­ля польсько­го, і се був спільник йо­му про­ти Німців.

З ук­раїнських зе­мель за Ге­ди­ми­на під Ли­товську ру­ку пе­рей­шла, пев­но, й реш­та Київської землі. Ли­товське пра­ви­тельство свідо­мо по­ча­ло збіра­ти руські землі. Ге­ди­мин сам пи­сав­ся: „Ко­роль Ли­товський і Руський".

Гедимин ніко­му не бо­ро­нив дер­жа­тись своєї віри або пе­ре­хо­ди­ти на христіянство: по­ло­ви­на синів йо­го бу­ли христіяне; у самій Вільні (Ге­ди­мин ви­бу­до­вав її й зро­бив сто­ли­цею) бу­ли пра­вос­лавні і ка­то­лицькі церк­ви, але сам Ге­ди­мин до смер­ти дер­жав­ся своєї по­ганської віри. Він за­ги­нув у 1341 році під час об­ло­ги од­но­го зам­ка німецьких ли­царів; там йо­го вби­то з руш­ниці, що тоді тільки-що по­яви­ли­ся в західній Європі.

З се­ми синів Ге­ди­ми­но­вих зга­даємо та­ких: Ольгерд (сидів у Вітебсько­му князівстві), Лю­барт (князь Га­лицько-во­линський; був жо­на­тий на доньці Юрия II), Яв­нут (най­мо­лод­ший, сидів у Вільні) і Кей­стут (на Жмуді; прав­ди­вий Лит­вин).

Почнемо з Лю­бар­та, кня­зя Га­лицько-во­линської дер­жа­ви.

Як вже зга­ду­ва­ло­ся, Лю­бар­та пок­ли­ка­ли на Га­лицько-во­линсько­го кня­зя га­лицькі бо­яре, от­руївши Юрия-Бо­лес­ла­ва, і та­ким спо­со­бом ве­ли­ка час­ти­на ко­лишньої Руської дер­жа­ви пе­рей­шла під вдасть ли­товсько­го кня­жо­го ро­ду. Ніхто в Га­лицько-во­линсько­му князівстві про­ти сього не зма­гав­ся, бо всим по­ряд­ку­ва­ли тоді бо­яре. Во­ни й те­пер, пок­ли­кав­ши но­во­го кня­зя, по­са­ди­ли йо­го на Во­лині, а Га­ли­чи­ною пра­вив бо­ярин Дмит­ро Дедько. Сього не мог­ли стерпіти Польща та Угор­щи­на (обид­ва князі - кревні Юрия-Бо­лес­ла­ва) і увесь час прос­тя­га­ють ру­ки на Га­лицько-во­линські землі. Особ­ли­во ста­рав­ся ко­роль польський Ка­зи­мир - без­нас­тан­но хо­див по­хо­да­ми на Га­ли­чи­ну то сам, то з Угор­ця­ми. Най­раніш по­щас­ти­ло йо­му підби­ти під свою власть Сяніччи­ну, підкар­патський західний клин Га­ли­чи­ни (те­перішня Лемківщи­на), а ро­ку 1349, на­пав­ши нес­подіва­но на Лю­бар­та, опа­ну­вав він го­ловнійші руські зам­ки, як от Белз, Бе­рестє, Во­ло­ди­мир. На поміч Лю­бар­то­ви прий­шли йо­го бра­ти, і во­ни од­би­ли у Ка­зи­ми­ра Во­линь, але вся Га­ли­чи­на (землі Люб­линська та Львівська) ос­та­ла­ся на­завж­ди вже під Польщею, а тро­хи зго­дом (р. 1377), по смер­ти Ка­зи­ми­ра, при­лу­че­но бу­ло до Га­ли­чи­ни ще й західню Во­линь (Холмсько-Белзську зем­лю).

 

Ольгерд 1345-1377

 

Другий Ге­ди­ми­но­вич Ольгерд став ве­ли­ким кня­зем ро­ку 1345. Тоді на Лит­ву на­су­ну­ла страш­на хма­ра - у Прусію зїха­ла­ся ве­ли­ка си­ла спільників: Чехів, Угорців, Німців, щоб вес­ною іти ве­ли­ким хрес­то­вим по­хо­дом на Лит­ву. Ба­чу­чи се, най­ро­зумніший з братів Ольгерд і най­хо­робріщий Кей­стут, скла­ли між се­бе спілку, ски­ну­ли нікчем­но­го Яв­ну­та з ве­ли­кок­ня­жо­го сто­ла, і він утік у Моск­ву, а ве­ли­ким кня­зем Ли­товським став Ольгерд. За­раз же бра­ти, не до­жи­да­ючись, по­ки на них на­па­дуть спільни­ки, пішли в по­ход на ли­царів, об­ма­ни­ли їх військо, на­па­ли на Ли­вонію і там не­щад­но по­руй­ну­ва­ли землі і зам­ки ли­вонські: ли­царі пішли у по­ход і зос­та­ви­ли їх без сто­ро­жи. Ки­ну­ли­ся тоді ли­царі бо­ро­ни­ти свої землі і, мстя­чись, руй­ну­ва­ли Лит­ву.

Але Ли­товці по­хо­ва­ли­ся по пу­щах; а тут ще по­розс­та­ва­ли річки, і ли­царст­во те, так не ду­же за­ро­бив­ши, мусіло розійтись по своїх кра­ях.

Ставши ве­ли­ким кня­зем Ли­товським, Ольгерд пот­ро­ху та по­ма­лу підгор­нув під свою ру­ку землі Смо­ленську, а з ук­раїнських Чер­нигівщи­ну, Пе­ре­яс­лав­щи­ну, Київщи­ну та Поділля. Дер­жа­ва йо­го ся­га­ла од Бал­тицько­го мо­ря до Чор­но­го - з од­но­го бо­ку, і од ріки Оки до Західнього Бу­га - з дру­го­го.

Українські землі з охо­тою йшли під ли­товську ру­ку, бо че­рез те виз­во­ля­ли­ся з-під Та­тар; і та­ким по­би­том Ук­раїна вже у другій по­ло­вині XIV в. ви­би­ла­ся з-під та­тарської вла­ди. За часів Ольгер­да і Та­тарська Ор­да піду­па­ла; в се­ре­дині в ній йшла ко­лот­не­ча, то й не мог­ла во­на да­ти доб­рої одсічи Ольгер­до­ви.

Але бу­ли ще й инші при­чи­ни, чо­му Ук­раїнські землі так охо­че йшли під Ли­товську вла­ду. Пер­ше - те, що Ли­товські князі тільки на око бу­ли ли­товські, а на ділі чу­ли се­бе Ру­си­на­ми, жи­ву­чи найбільш се­ред ук­раїнсько­го на­ро­ду. З Ге­ди­ми­но­вих синів один Кей­стут ос­тав­ся справжнім Лит­ви­ном, дер­жав­ся ста­рої по­ганської віри, а з два­над­ця­ти Ольгер­до­вих синів бу­ло вже де­сять пра­вос­лав­них, і тільки де­котрі ма­ли ли­товські іме­на.

Та крім од­ної віри бу­ла ще й од­на мо­ва. Руська мо­ва па­ну­ва­ла на ли­товсько­му дворі. Князі (як от Ягай­ло та Ви­товт) між со­бою лис­ту­ва­ли­ся по руськи, приз­ви­чаєні бу­ли до руської культу­ри й уся­кої умілос­ти. Та се й не ди­во, ко­ли за Ге­ди­ми­на більшість ве­ли­ко­го князівства Ли­товсько­го бу­ла з біло­руських зе­мель, а при кінці XIV в. справжніх ли­товських зе­мель бу­ло лед­ве пя­та часть в дер­жаві. Ли­товці теж, крім пра­вос­лав­ної віри, пе­рей­ма­ли й руську культу­ру. Од­на тільки Жмудь твер­до дер­жа­ла­ся й ста­рої віри й своєї мо­ви.

Далі, в дер­жаві Ли­товській пе­рей­ня­то руське пра­во. Руська мо­ва ста­ла уря­до­вою (пра­ви­тельствен­ною) і культур­ною в вел. князівстві Ли­товсько­му - по ли­товсько­му, навіть у су­то ли­товських зем­лях, ніяких пи­са­них до­ку­ментів зовсім не маємо.

Через се все й ук­раїнсько-руські землі Лит­ва в XIV ст. не за­вой­ову­ва­ла, не підби­ва­ла - се не бу­ла якась чу­жа на­пасть на них - а при­лу­ча­ла, збіра­ла землі Руської дер­жа­ви, так як в Х-XII ст. київські князі збіра­ли роз­си­пані час­ти Київської дер­жа­ви. До­да­мо на­решті, що Лит­ва не втру­ча­ла­ся в жит­тя ук­раїнських зе­мель і не ро­би­ла пе­ремін по свой­ому: „ми ста­ри­ни не ру­шаєм, а но­ви­ни не уво­дим" - од­ка­зу­ва­ли ли­товські князі. От чо­му ук­раїнські землі так охо­че йшли під Ли­товську ру­ку.

У 1377 році Ольгерд по­мер і зос­та­вив після се­бе од двох жінок своїх два­над­цять синів і пять до­чок. Зга­даємо де­яких з них. Во­ло­ди­мир Ольгер­до­вич Київський, що йо­го Ольгерд по­са­див у Київі, як тільки од­няв Київщи­ну од Та­тар (од си­на сього Во­ло­ди­ми­ра - Олек­санд­ра, або Олелька, як йо­го про­зи­ва­ли, по­чи­нається рід князів Олелько­вичів, що дов­генько кня­жи­ли у Київі); Дмит­ро-Ко­ри­бут Брянський, го­ло­ва кня­жих родів Виш­не­вецьких, Зас­лавських, Ко­рецьких і Ру­жинських; Федір Ольгер­до­вич, що мав уділ у північній Во­лині - від нього пішов рід князів Сан­гушків. Се від пер­шої жінки. А від дру­гої: Ягай­ло, що йо­го Ольгерд зро­бив ве­ли­ким кня­зем, Скир­гай­ло і Свит­ри­гай­ло.

 

Витовт 1392-1430

 

Скінчилася спра­ва на то­му, що Ви­тов­та „ого­ло­си­ли ко­ро­лем ли­товським і руським". Вза­галі на до­лю Ви­тов­та ви­па­ло бо­ро­ни­ти не­за­леж­нос­ти Ли­товсько­го князівства. Ягай­ло й польські па­ни по­чи­на­ють йо­го бо­ятись. Ще раніш, а са­ме у 1392 році, Ягай­ло уло­жив з Ви­тов­том зго­ду і по тій згоді Ви­товт став Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським, а тут знов про­го­ло­шу­ють йо­го „ко­ро­лем". Ви­товт був би зро­бив Ли­товське князівство са­мостійним, зовсім не­за­леж­ним од Польщи, як би не страш­на нев­да­ча 1399 ро­ку над річкою Ворск­лою.

Діло бу­ло так, що ро­ку 1395 та­тарський хан Тох­та­миш, прог­на­ний з ор­ди, утік до Ви­тов­та із жінка­ми своїми, усим доб­ром і при­хильни­ми до йо­го Та­та­ра­ми. Ви­товт, ра­дий такій на­годі, схотів по­ко­рис­ту­ва­тись тим і, на­че до­по­ма­га­ючи Тох­та­ми­шові, за­ду­мав на­пас­ти на Ор­ду і заб­ра­ти під се­бе їхні землі. Кілька разів хо­див він по­хо­дом над Чор­не мо­ре. Най­більший же похід був у 1399 році. То­го ро­ку він з ве­ли­ким військом, де бу­ло 50 ук­раїнсько-руських і ли­товських удільних князів та Тох­та­миш із своїми Та­та­ра­ми, ру­шив на Київ, а звідтіль в те­перішню Пол­тав­щи­ну, і там на річці Ворсклі стрів Тімур-кут­лу­ка (во­ро­га Тох­та­ми­ша) з ор­дою. Як по­ба­чив Тімур-кут­лук, що прий­шло та­ке ве­ли­ке військо, то щоб про­га­яти час, став умов­ля­ти­ся з Ви­тов­том про за­ми­рен­ня, а тим ча­сом пос­лав за підмо­гою до ха­на Іди­ки. Че­рез три дні Іди­ка прий­шов із своєю ор­дою, і тоді роз­по­ча­ло­ся лю­те бой­ови­ще. Та­та­ри пе­ре­мог­ли, і Ви­товт мусів тіка­ти; са­мих уби­тих князів ра­ху­ють кілька де­сятків.

Ся бит­ва на­ро­би­ла те, що Та­та­ри по­руй­ну­ва­ли Київську та Во­линську землі аж до Луцька, заб­ра­ли ба­га­то бранців, а Ви­товт не міг вже те­пер так ост­ро ста­ви­тись про­ти Польщи. Польські па­ни за­раз за се ухо­пи­лись і ро­ку 1401 зро­би­ли з'їзд у Вильні (приїхав ту­ди і Ягай­ло). На­пи­са­но бу­ло та­ку умо­ву, що після смер­ти Ви­тов­та власть йо­го і всі землі одійдуть до рук Ягай­ла, чи йо­го нас­туп­ників; а як що вмре раніш Ягай­ло, то По­ля­ки не ста­ви­ти­муть собі кня­зя без зго­ди Ви­тов­та. Од­но сло­во, По­ля­ки спро­бу­ва­ли зно­ву пот­вер­ди­ти Кревську умо­ву, але по­ба­чив­ши, що Ви­товт хоч і підпи­сав но­ву уго­ду, а сам ве­де до то­го, щоб зро­би­ти Ли­товське князівство са­мостійним, знов роб­лять з'їзд.

1413 ро­ку у го­роді Го­родлі (на Бу­гу) зїха­ли­ся Ви­товт і Ягай­ло та па­ни з Ко­ро­ни (з Польщи) і з ве­лик. князівства і тут скла­ли так зва­ну Го­ро­дельську унію. По тій умові а-ні Польща, а-ні Ли­товське князівство не по­винні бу­ли ніко­ли во­юва­ти між се­бе і од­на без од­ної, а за-для уся­ких політич­них і дер­жав­них справ та за-для то­го, щоб об­ра­ти чи то Польсько­го ко­ро­ля, чи Ли­товсько­го кня­зя, мусіли зїзди­ти­ся на спільну ра­ду, сейм. У Го­родлі Ягай­ло дав ли­товським бо­ярам, але тільки ка­то­лицької віри, пра­ва польської шлях­ти й польські гер­би; за ни­ми зат­верд­же­но бу­ло землі, що во­ни дер­жа­ли, і та­ким по­би­том зроб­ле­но бу­ло по­ча­ток польщен­ню Лит­ви.

Але як би там не бу­ло, Го­ро­дельська умо­ва ба­га­то вигідніша бу­ла для Лит­ви, як инші раніш. Сією умо­вою приз­на­ли, що Ли­товське князівство осібне, му­сить ма­ти сво­го осібно­го кня­зя, а з Польщею тільки бу­ти у тісно­му со­юзі.

Проте й Го­ро­дельська умо­ва, чи „унія", не ду­же бу­ла по мислі Ви­тов­то­ви; він пе­рес­тав їзди­ти на сей­ми і за­ду­мав зовсім одділи­тись до Польщи. За-для то­го він по­чав пе­ре­мов­ля­ти­ся з угорським ко­ро­лем (ціса­рем) Жи­ги­мон­том, що теж був про­ти то­го єднан­ня Лит­ви з Польщею.

З то­го всього вий­шло те, що Жи­ги­монт пос­лав Ви­тов­то­ви ко­ролівську ко­ро­ну, з умо­вою, щоб він од­кас­нув­ся од Польщи і ко­ро­ну­вав­ся, як са­мостійний ко­роль. Ви­товт уже скли­кав був на ту ко­ро­націю у Вильно князів (між ин­ши­ми був і мос­ковський вел. князь, Ви­товтів зять), пос­ли цар­го­родські, та­тарські та инші) і го­ту­вав буч­ний бен­кет, але По­ля­ки провіда­ли, пе­ре­хо­пи­ли імпе­ра­то­ро­вих послів, од­ня­ли ко­ро­ну і ко­ролівські клей­но­ди, а че­рез те й ко­ро­ну­ван­ня не бу­ло. Че­рез кілька тижнів Ви­товт впав з ко­ня, за­бив­ся і по­мер на 81 році жит­тя, у 1430 році.

Кінчаючи мо­ву про Ви­тов­та, зга­даємо ще про од­ну важ­ну спра­ву з на­ши­ми зем­ля­ми: Ви­товт, дба­ючи про си­лу й мо­гутність вел. князівства Ли­товсько­го, по­ни­щив усих більших біло­руських і ук­раїнських князів: виг­нав кня­зя з По­лоц­ка і од­дав бра­то­ви Скир­гай­ло­ви, але зго­дом прог­нав і Скир­гай­ла звідти. Ко­ли спо­рож­ни­лось князівство Ви­тебське, то не дав йо­го бра­то­ви Свит­ри­гай­ло­ви, а по­са­див там сво­го намістни­ка. На Білій Ру­си ос­та­ли­ся тільки дру­го­рядні кня­жа­та, ані тро­хи для нього не страшні.

Після біло­руських князів взяв­ся Ви­товт до ук­раїнських: заб­рав Луцьке князівство, а потім реш­ту Во­ли­ни від Лю­бар­то­во­го си­на Фе­до­ра, - Луцьк та Во­ло­ди­мир узяв собі; виг­нав з Київа Во­ло­ди­ми­ра Ольгер­до­ви­ча та по­са­див там Скир­гай­ла, виг­нав з сіверських го­родів Ко­ри­бу­та, заб­рав Поділля від Фе­до­ра Кор­ня­то­ви­ча і од­дав йо­го воєводі краківсько­му Спит­ко­ви. Од­но сло­во, за два ро­ки (1393-1394) роз­би­то кня­жий устрій на Ук­раїні і зни­ще­но всіх дуж­чих князів. По­ос­та­ва­ли­ся тільки дру­го­рядні, як Федір Ольгер­до­вич Ра­тенський (в північній Во­лині), як Пинське князівство Ва­си­ля, си­на Ми­хай­ла На­ри­мун­то­ви­ча, Чор­то­рий­ське - Ва­си­ля, си­на Конс­тан­ти­на Ольгер­до­ви­ча, Ост­рожське - Фе­до­ра Да­ни­ло­ви­ча, Ста­ро­дубське - Пат­ри­кия На­ри­мун­то­ви­ча та инші. Їх не ру­ша­ли, бо не бу­ло чо­го бо­ятись тих князів. Прав­да, Лю­бар­то­ви­чо­ви да­но бу­ло Сівер­щи­ну, але він ту­ди навіть і не поїхав, а Скир­гай­ло в Київі не про­сидів і двох літ: умер р. 1397. Київщи­ну од­дав Ви­товт Іва­но­ви Ольги­мун­то­ви­чо­ви, кня­зе­ви Гольшансько­му, але не як кня­зе­ви, а як намістни­ко­ви.

Так по­ка­су­вав Ви­товт ук­раїнські князівства і по­ро­бив їх „провінціями" Вел. кн. Ли­товсько­го.

По смер­ти Ви­тов­та в князівстві Ли­товсько­му стає ви­раз­но помітно розділ між Лит­вою і Русью. На­ро­би­ло се схре­щен­ня Лит­ви на ла­тинст­во та особ­ливі привілегії для Лит­винів-ка­то­ликів, тоді як Ру­синів-пра­вос­лав­них обійде­но. Ще в XIV столітті вел. князівство Ли­товське бу­ло зовсім руською дер­жа­вою і ли­товські князі про­го­ло­шу­ють, що во­ни спад­коємці (наслідни­ки) давньої Руської дер­жа­ви. Але за Ягай­ла та Ви­тов­та, що бу­ли при­хильні до ла­тинст­ва, став­ся отой розділ між Лит­вою і Русью. Ка­то­лицька Лит­ва хи­литься до Польщи та ка­то­лицьких ко­ролів, а Ли­товська Русь за­те до пра­вос­лав­ної Моск­ви.

 

Свитригайло 1430-1440

 

По смер­ти Ви­тов­та й ли­товські й руські па­ни вис­та­ви­ли ко­ро­лем Свит­ри­гай­ла, і хоч Ягай­ло­ви бу­ло се не до впо­до­би, про­те він зго­див­ся. Свит­ри­гай­ла усі вва­жа­ли за про­во­ди­ра Ли­товської Ру­си, хо­ча він був ка­то­лик. І справді, він за увесь час своєї бо­ротьби то з Ви­тов­том, по­ки той був жи­вий, то з Ягай­лом, все шу­кає по­мо­чи в Ук­раїнців та Біло­русів, і во­ни йо­го ви­ру­ча­ють. А як став він Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським, то най­важніші го­ро­ди та уря­ди по­роз­да­вав Ру­си­нам. Се бу­ло не до впо­до­би па­нам Лит­ви­нам-ка­то­ли­кам.

Розсварився він з Ягай­лом, а Ягай­ло роз­по­чав з ним війну: хотів ви­дер­ти Поділля та Во­линь, - але не по­щас­ти­ло. Тоді во­ро­ги Свит­ри­гай­лові (ті, що нев­до­во­лені бу­ли, що він Ру­синів за лю­дей мав) по­ло­жи­ли зни­щи­ти йо­го ина­че: на­па­ли на нього вночі в до­розі, так що він лед­ве з ду­шею втік, а ве­ли­ким кня­зем ого­ло­си­ли Жи­ги­мон­та, Кей­сту­то­во­го си­на. За Жи­ги­мон­том ста­ли всі ли­товські землі, а за Свит­ри­гай­лом усі руські: По­лоцька, Ви­тебська, Смо­ленська, Сівер­щи­на, Київщи­на, Во­линь, східне Поділля (західне Поділля бу­ло під Польщею). На Литві ста­ло два князі: один ніби для Ли­товців, дру­гий - для Ру­си, але ко­жен оден дру­го­го не уз­на­вав за кня­зя. До­дай­мо ще, що Свит­ри­гай­ло був не тільки про­во­ди­рем Ру­си, але й вза­галі про­во­ди­рем арис­ток­ратії (ве­ли­ко­го панст­ва); за нього тяг­ли руська арис­ток­ратія, князі і можні па­ни (біло­руські та ук­раїнські). Про на­род не­ма й мо­ви - він лед­ве чи й знав або чув, з-за чо­го там князі між со­бою гри­зуться. Але че­рез се са­ме і війна Свит­ри­гай­ло­ва про­ти ка­то­лицької Лит­ви не бу­ла зав­зя­тою та міцною. Чо­ти­ри ро­ки тяг­ла­ся та війна і нічо­го не при­нес­ла Свит­ри­гай­ло­ви, хи­ба те, що роз­гу­бив де­яких своїх при­хильників. На­решті ро­ку 1435 Свит­ри­гай­ло пок­лав собі: „або пан, або про­пав!" 1 ве­рес­ня (сен­тяб­ря) зійшли­ся во­рожі війська не­да­ле­ко Вилько­ми­ра, ко­ло річки Свя­тої, і Жи­ги­монт стра­шен­но зни­щив Свит­ри­гай­ло­ве військо. Ма­ло не вся ли­вонська поміч, що прий­шла до нього, про­па­ла; са­мих князів узя­то у не­во­лю 42, а ба­га­то бу­ло по­би­тих. Свит­ри­гай­ло лед­ве втік. По всій Польщі дзво­ни­ли в дзво­ни, співа­ли: „Te De­um!" („Те­бе, Бо­га, хва­лим"). По сій битві уся Біла Русь пе­рей­шла до Жи­ги­мон­та, втікли од Свит­ри­гай­ла й ук­раїнські землі, навіть Во­линь, де він у Луцьку сидів. Свит­ри­гай­ло по­дав­ся десь на Угор­щи­ну. Жар­ту­ючи го­во­ри­ли тоді, що він сім літ пас вівці у Во­ло­щині, по­ки не вер­нув собі Луцька.

А По­ля­ки тим ча­сом ду­ма­ли бу­ли обп­лу­та­ти Жи­ги­мон­та, щоб він за­пи­сав всі Ли­товсько-Руські землі Польщі, як ко­лись Ягай­ло. Тільки Жи­ги­монт не мав охо­ти сього ро­би­ти. А тут, як на те, й йо­го не ста­ло: йо­го вби­то. А вби­то че­рез те, що йо­го не лю­би­ли в дер­жаві - йо­го вва­жа­ли стра­шен­ним во­ро­гом арис­ток­ратії, вза­галі ве­ли­ких панів: ніби то він хотів „весь ро­жай (по­ро­ду) шля­хецкій по­гу­би­ти й кровъ ихъ роз­ли­ти, а под­нес­ти ро­жай хлопскій, псю кровъ". Так пи­ше про нього один пізніший літо­пи­сець, але пев­но з прав­дою доб­ре та­ки роз­ми­нув­ся. Про йо­го смерть оповіда­ють уся­чи­ну, між ин­шим так, що ніби-то у-ночі при­вез­ли до зам­ку 300 возів сіна, а у кож­но­му возі бу­ло схо­ва­но по два - по три узб­роєні во­яки. Заїха­ли во­ни у кня­жий за­мок. Чар­то­рий­ський Іван, князь, привідця змо­ви, зай­шов у княжі по­кої. Заз­да­легідь підкуп­ле­ний слу­га кня­зя провів йо­го до две­рей по­кою, де сидів ста­рий Жи­ги­монт; покій той був завж­ди замк­не­ний з се­ре­ди­ни. У кня­зя в кімнаті за сто­ро­жа жи­ла при­ру­че­на вед­ме­ди­ха, і він ви­пус­кав її на двір, од­ми­ка­ючи двері; а як вед­ме­ди­ха тая вер­та­ла­ся з дво­ру, то шкря­ба­ла­ся у двері, і князь знов од­ми­кав і впус­кав її. Ба­чу­чи, що вед­ме­ди­ха на дворі, слу­га з Чар­то­рий­ським підійшли до две­рей і по­ча­ли шкря­ба­тись. Жи­ги­монт по­ду­мав, що то вед­ме­ди­ха, од­чи­нив двері, а йо­го тут і вби­то.

Як би там во­но не бу­ло, але з усього зна­ти, що вби­ла Жи­ги­мон­та арис­ток­ратія, і то пев­но Руська, про­чи­ща­ючи Свит­ри­гай­ло­ви до­ро­гу на ве­ли­кок­ня­жий стіл. Свит­ри­гай­ло, як тільки про­чув про смерть Жиґимон­та, прибіг в Луцьк, і там йо­го прий­ня­ли з ве­ли­кою честью.

Тим ча­сом ось що діяло­ся у Польщі. Ще у 1434 році ста­рий Во­ло­дис­лав-Ягай­ло, їду­чи у Га­лич, зу­пи­нив­ся в од­но­му селі на ніч. У-ночі він дов­го про­був у гаю, слу­ха­ючи со­ло­вей­ка, а на ра­нок зас­лаб і, не доїхав­ши до Льво­ва, у го­роді Го­род­ку вмер. Маг­на­ти польські об­ра­ли за ко­ро­ля стар­шо­го си­на йо­го Во­ло­дис­ла­ва; мен­шо­го ж си­на Ка­зи­ми­ра, після то­го як вби­то Жиґимон­та (се ста­ло­ся ро­ку 1440), вис­ла­ли на Лит­ву, але не як ве­ли­ко­го кня­зя, а як тим­ча­со­во­го намістни­ка. Ли­товські па­ни пев­но бу­ли нев­до­во­лені тим, але й Свит­ри­гай­ла не хотіли - зна­ли вже йо­го вда­чу.

 

Казимир Ягайлович 1440-1492

 

Тоді по­ло­жи­ли ого­ло­си­ти Ка­зи­ми­ра ве­ли­ким кня­зем. Польські па­ни не зго­ди­ли­ся на се, але ли­товські зро­би­ли се й без них. Один письмен­ник оповідає, ніби то на бен­кеті по­на­по­юва­ли польських панів так, що во­ни пос­ну­ли а ли­товські тим ча­сом за­хо­ди­ли­ся ко­ло ма­ло­го Ка­зи­ми­ра: по­ве­ли йо­го у ви­ленський со­бор, по­са­до­ви­ли на ве­ли­кок­ня­жо­му столі, наділи Ге­ди­ми­но­ву шап­ку, да­ли у ру­ки меч і по­ча­ли гу­ка­ти на ша­ну Ве­ли­ко­му кня­зеві. По­ля­ки про­ки­ну­ли­ся, але вже бу­ло пізно: діло бу­ло скінче­не, Ли­товське князівство знов ма­ло сво­го осібно­го Ве­ли­ко­го кня­зя. Але на ділі Ли­тов­цям не бу­ло на що й тих По­ляків на­по­юва­ти.

Казимир був не пов­нолітній (13 літ), і за нього пра­вив воєво­да троцький, Ян Ґаштовт. Щоб за­го­ди­ти Руську арис­ток­ратію, да­но бу­ло Свит­ри­гай­ло­ви Во­линь, що він і раніш мав, та ще Ка­зи­мир до­дав Го­мель і Ту­ров, а Олелько­ви Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу, си­но­ви Во­ло­ди­ми­ра Ольгер­до­ви­ча київсько­го, да­но Київщи­ну, Задніпрянські прос­то­ри дав­ної Пе­ре­яс­лав­щи­ни і Брас­лав­щи­ну. Та­ким чи­ном більша час­ти­на ук­раїнських зе­мель Вел. князівства Ли­товсько­го (крім Сівер­щи­ни й По­бу­жа) опи­ни­ли­ся в ру­ках князів руських.

Не дов­го до­ве­ло­ся Ка­зи­ми­ро­ви бу­ти Ве­ли­ким кня­зем. У 1444 році в битві під Вар­ною про­пав безвісти брат Ка­зи­ми­ра Во­ло­дис­лав, і По­ля­ки на сеймі у Сєрад­зю об­ра­ли собі ко­ро­лем Ка­зи­ми­ра. Він дов­го од­ма­гав­ся, але йо­го вго­во­ри­ла матірь йо­го Софія, і у 1447 році він буч­но ко­ро­ну­вав­ся у Кра­кові та став Ка­зи­ми­ром IV, ко­ро­лем польським.

Поки Ка­зи­мир був Ли­товським Ве­ли­ким кня­зем, то й сто­яв за осібність Лит­ви од Польщи, а як опи­нив­ся ко­ро­лем польським, то по­пав в ру­ки польських панів і ро­бив те, що йо­му ска­жуть. Більш як пів-віка ко­ро­лю­вав Ка­зи­мир, і увесь час мусів вга­мо­ву­ва­ти ли­товських панів, що жа­да­ли кон­че осібно­го кня­зя Ли­товсько­го. Ко­ли Ли­тов­цям при­га­ду­ва­ли давніщі умо­ви (Ягай­ла, то що), то во­ни од­ка­зу­ва­ли, що ма­ло чо­го князі між со­бою не ук­ла­да­ють, а во­ни виз­на­ють умо­ву тільки тоді, ко­ли її ро­бить на­род з на­ро­дом, а не са­ми во­ло­дарі. Дійшло до то­го, що не тільки Вел. кн. Ли­товське не ста­ло Польською зем­лею, а не бу­ло навіть со­юза Польщи й Лит­ви, бо вічно одні дру­гим гро­зи­ли війною. Тільки Ка­зи­мир своєю осо­бою звя­зу­вав сі дві дер­жа­ви, а як по­мер, то й сей звя­зок ур­вав­ся.

 

Нові сусіди з полудня

 

Коли Ук­раїну приб­ра­ли до рук Лит­ва з Польщею, ста­ла­ся тоді (у XV віці) ве­ли­ка зміна, що ма­ла ве­ли­ку ва­гу і в політич­но­му, і в культур­но­му житті Ук­раїни: ут­во­ри­ло­ся по сусідству з Ук­раїною но­ве Кримське царст­во. Ми вже зга­ду­ва­ли, що в XI­II в. в Та­тарській орді був не­лад, і Ор­да ос­лаб­ла: з од­ної Зо­ло­тої ор­ди, як во­на зва­ла­ся, ста­ло аж чо­ти­ри. Од­на з тих орд заб­ра­ла­ся в Крим, і в по­ло­вині XV в. на­чальник її, Хаджі-ге­рай, зовсім ви­бив­ся з-під вла­ди Зо­ло­тої ор­ди і роз­по­чав рід ханів (царів) Кримських. Сьому Хаджі-ге­раю раніш да­вав у се­бе при­ту­лок Ви­товт, і за се він пізніш був у при­язні з ним і не пус­то­шив ук­раїнських зе­мель. Але дальші ли­товські князі, по­чи­на­ючи з Ка­зи­ми­ра, не зуміли по­лад­на­ти з Кри­мом, і на­ро­би­ли стра­шен­но­го ли­ха Ук­раїні. Особ­ли­во ве­ликі шко­ди ро­бив Менглі-ге­рай, со­юз­ник Мос­ковсько­го Ве­ли­ко­го кня­зя Іва­на Ва­силєви­ча. Се був ду­же муд­рий хан. Ко­ли суп­ро­тив­ни­ки ски­ну­ли йо­го з ханст­ва, він удав­ся до Турції. Турція ще ро­ку 1454 опа­ну­ва­ла Конс­тан­ти­но­поль, або Цар­го-род, а потім і сусідні землі: Сербію, Бол­гарію, Мол­давію - ста­ла ве­ли­кою і грізною дер­жа­вою. Ото ж до неї удав­ся Менглі-ґерай, піддав Крим ту­рецько­му сул­та­но­ви, а за те сул­тан мусів йо­го обо­ро­ня­ти і да­ва­ти йо­му по­мо­чи. Те­пер хто во­ро­гу­вав з Кри­мом, мусів па­мя­та­ти, що за пле­чи­ма у Кри­му стоїть Турція. Сей Менглі-ге­рай, на про­хан­ня Мос­ковсько­го кня­зя Іва­на, по­чи­нає допіка­ти Литві тим, що руй­нує і ни­щить ук­раїнські землі. Від ро­ку 1482 по­чав­ши, цілих сто літ Ук­раїна стог­не від тих ди­ких наїздів та­тарських і обер­тається по­ма­лу в пус­ти­ню: Поділля, Во­линь, Київщи­на, Га­ли­чи­на, вся Ук­раїна, з виїмком хи­ба північної Ук­раїни, що підгар­ба­ла під се­бе Моск­ва, все се бу­ло спус­то­ше­но Та­та­ра­ми, Тур­ка­ми та Во­ло­ха­ми (бо во­ни бу­ли ту­рецькі підданці). Ні пе­ченіжський пог­ром, ні по­ло­вецькі нас­ко­ки, в XI в., ані по­хо­ди Ба­ту не обійма­ли ані та­ко­го ве­ли­ко­го прос­то­ру, ані бу­ли такі люті. Все, що здо­бу­ла ук­раїнська культу­ра за кілька віків, не­мов на огні згоріло. Вся країна сте­по­ва, весь по­луд­не­во-східній по­яс аж до лісів - Пе­ре­яс­лав­щи­на, по­луд­не­ва Чер­нигівщи­на, по­луд­не­ва й се­ред­ня Київщи­на, Брас­лав­щи­на й східне Поділля обер­ну­ли­ся в пус­ти­ню; тільки по­де­ку­ди в дер­жав­них зам­ках та поб­ли­зу їх дер­жа­ли­ся куп­ки лю­дей. І все се ста­ло­ся зав­дя­ки дурній політиці Ка­зи­ми­ра і йо­го синів, та нікчем­нос­ти польсько-ли­товсько­го пра­ви­тельства. Во­ло­дарі ве­ли­ких дер­жав, оті хва­лені обо­ронці христіян від „невірних", не здо­бу­ли­ся навіть на та­ку бо­ротьбу з сте­по­ви­ми вар­ва­ра­ми, яку ве­ли дрібні і не­го­лосні руські князі XI-XII віків.

А ко­ли пра­ви­тельство нічо­го не ро­би­ло, то про обо­ро­ну мусіли по­ду­ма­ти самі лю­де ук­раїнських зе­мель. На сьому грунті й роз­ви­ну­ло­ся ук­раїнське ко­за­ко­ван­ня, а з нього - ко­зач­чи­на: перші звістки про ко­заків стрічаємо як раз після пер­ших пог­ромів Менглі-ге­рая (най­давніща згад­ка р. 1492). Але перш ніж пе­рей­де­мо до ко­зач­чи­ни, зга­даємо про те, як Польща та­ки підгор­ну­ла під се­бе усі ук­раїнські землі.

Вже бу­ла мо­ва про те, що ли­товські маг­на­ти, мав­ши в своїх ру­ках уп­ра­ву ве­ли­ко­го князівства, ба­жа­ли унії (єднос­ти) з Польщею, але так, щоб се був тільки тісний політич­ний со­юз, а вел. кн. Ли­товське щоб ос­та­ва­ло­ся са­мостійне. З дру­го­го бо­ку, ук­раїнські та біло­руські маг­на­ти вел. князівства, не хо­тя­чи збли­жа­ти­ся до Польщи, тяг­ли пот­ро­хи до вел. кн. Мос­ковсько­го. На­род же ук­раїнський та біло­руський сво­го го­ло­су не по­да­вав, бо йо­го не пи­та­ли­ся.

За ко­ро­ля Жи­ги­мон­та І (Ста­ро­го) про унію Польщи з Лит­вою ма­ло що й чу­ти, бо сей ко­роль нею не ду­же ціка­вив­ся; так са­мо бу­ло во­но й перші де­сят­ки літ па­но­ван­ня си­на йо­го Жи­ги­мон­та-Авгус­та (сту­пив на ко­ролівство р. 1544) і аж в 1560-их ро­ках на ґвалт взя­ли­ся до неї та ро­ку 1569 в Люб­лині зро­би­ли кінець. Най­гірше заш­ко­ди­ла справі дрібна ли­товська шлях­та, що тяг­ла за Польщею, бо хотіла ви­би­ти­ся з-під вла­ди ли­товських маг­натів і зрівня­ти­ся в пра­вах з шлях­тою польською.

Уже з по­чат­ку 1560-тих років ма­ло не що ро­ку зїздяться польські й ли­товські упо­важ­нені та ра­дяться все про ту унію Лит­ви з Польщею. До чо­го во­но йшло­ся, вид­но з лис­та Ра­ди­ви­ла до ко­ро­ля (р. 1564). Ра­ди­вил в то­му листі пи­ше, що та­ка унія, яку за­ду­му­ють По­ля­ки, се та­кий са­мий кінець Ли­товській сво­боді, який і Моск­ва хо­че зро­би­ти, тільки Моск­ва хо­че на­ки­ну­ти Литві свою не­во­лю си­лою, а Польща підсту­пом, об­лес­ливістю.

 

Люблинська унія 1569 р.

 

Та нас­тав от і Люб­линський Сейм 1569 ро­ку. Ли­товські маг­на­ти, ко­ли По­ля­ки ви­тя­га­ли всякі давні ак­ти унії, глу­зо­ва­ли з то­го, ка­жу­чи, що По­ля­ки їх „доб­ре хо­ва­ли в скри­нях і де-инде", але во­ни „вивітри­ли­ся". І са­ми По­ля­ки зго­жу­ва­ли­ся, що „ми й пред­ки наші ма­ли тих шкур (тоді пи­са­ли до­ку­мен­ти на пер­га­менті з те­ля­чої шку­ри) і пе­ча­ток до­волі, а все та­ки унії не ма­ли". Та те­пер, мов­ляв, тре­ба вже її зро­би­ти. І уло­жи­ли та­ку „унію", що ли­товські па­ни як по­чу­ли її, то по­ти­хеньку уночі усі до од­но­го повтіка­ли з сей­му. Ко­роль розгнівав­ся, а По­ля­кам ще луч­че - вільна ру­ка бу­де! По­ки­ну­ли со­лодкі мо­ви та роз­мо­ви про ста­ро­дав­ню при­язнь і бра­терст­во, а за­хо­ди­ли­ся ку­ва­ти, по­ки га­ря­че.

Тим ча­сом, се­ред роз­мов про унію, ви­ник­ла дум­ка за­раз же при­лу­чи­ти до Польщи Во­линь та Підля­ша (дав­ня зем­ля До­ро­ги­чинська). Як при­лу­чи­ти, то й при­лу­чи­ти! Опи­на­ти­ся не бу­ло ко­му: Ли­товські па­ни сиділи до­ма, а ко­роль охо­че підпи­сав при­лу­чен­ня, та й по всьому. Во­линські пос­ли вип­ро­си­ли собі, щоб у всіх уря­дах та су­дах ос­та­ла­ся руська мо­ва, і в сій мові ви­да­ва­ли­ся Во­ли­ня­нам усякі ак­ти з ко­ролівської кан­це­лярії й ин­ших урядів; тільки до міст лис­ти бу­дуть пи­са­ти­ся по польськи. Шлях­та „грецько­го об­ря­ду" (пра­вос­лав­на) бу­де ма­ти у всьому рівні пра­ва з ка­то­ли­ка­ми: пра­вос­лавні бу­дуть ма­ти пра­во на уря­ди, аж до се­на­торських. Во­линські ж уря­ди всякі, ду­ховні й світські, бу­дуть роз­да­ва­ти­ся тільки осілим оби­ва­те­лям-шлях­ти­чам Во­линської землі. Підляшській шляхті теж на­обіця­ли уся­ких жу­равлів в небі.

Тим ча­сом ли­товські па­ни, ба­чу­чи, що без них на сеймі діється яв­ний грабіж, на­ду­ма­лись і вер­ну­ли­ся зно­ву. Са­ме в той час йшла мо­ва, щоб до Підляс­ся й Во­лині до­да­ти Брас­лав­щи­ну (східне Поділля) та Київщи­ну: мов­ляв, Брас­лав­щи­на давнійше бу­ла час­ти­ною Поділля, а Поділля дав­но вже під Польщею. Заб­ра­ли й Брас­лав­щи­ну! За Брас­лав­щи­ною без кло­по­ту заг­ра­би­ли й Київщи­ну, при тім в ак­тах ви­пи­су­ва­ли усякі сміхо­винні ре­чи про те, як Київ здав­на на­ле­жав до Польщи. (Київщині теж на­обіця­но те, що й Во­лині про всякі її пра­ва). Ли­товські пос­ли стерпіли й се, бо як ка­за­ли - чу­ли, що у них „обріза­но кри­ла".

Тепер уже й до унії лег­че бу­ло бра­тись! 29 черв­ня (юня) спра­ву сю скінче­но, а на дру­гий день при­ся­га­ли новій унії ли­товські й польські упо­важ­нені… Це­ре­монія ся відбу­ла­ся з ве­ли­ким пла­чем польсько­го се­на­ту (з ра­дощів!) й по­дя­кою Бо­го­ви, що дав то­го до­че­ка­ти, „так що ко­рон­ний канц­лер, чи­та­ючи при­ся­гу се­на­то­рам, не міг від сліз го­во­ри­ти, ки­нув лист­ки, й докінчив за нього ве­ли­кий мар­шал".

Акт унії 1569 ро­ку пос­та­нов­ляв, що Ко­ро­на (то б то Польща) й Вел. кн. Ли­товське, обк­ра­яне отеє свіжо на сеймі, скла­да­ти­муть од­ну „річпос­по­ли­ту" (дер­жа­ву). Во­ни вибіра­ють спільно ко­ро­ля, що за­ра­зом про­го­ло­шується й ве­ли­ким кня­зем. Сей­ми бу­дуть тільки спільні.

Так за­ги­ну­ло осібне ве­ли­ке князівство Ли­товське! Так скінчив­ся сейм, що за кілька засідань зро­бив те, чо­го не мог­ли до­ко­на­ти кріваві довгі війни й столітні усякі дипльома­тичні тор­ги та штуч­ки, що од­ним по­тя­гом пе­ра рішав до­лю країв і ви­ти­кав їм на цілі століття но­ву до­ро­гу… По­ля­ки прос­лав­ля­ли той сейм і те­пер ще прос­лав­ля­ють, як до­каз лю­бо­ви, бра­терст­ва й усього та­ко­го, а на ділі се був лан­цюг на­сильств над чу­жи­ми дум­ка­ми, над чу­жи­ми пра­ва­ми, лан­цюг, що при­пе­ча­тав своєю пе­чат­кою ко­роль. Од­ко­ли утікли з сей­му ли­товські де­пу­та­ти - се був яв­ний грабіж Ве­ли­ко­го князівства Ли­товсько­го.

Так во­но й зос­та­ло­ся на­завж­ди. Лит­ва вже не зду­жа­ла ски­ну­ти з се­бе польсько­го яр­ма,- тим більш, що не ма­ла нізвідки по­мо­чи: ук­раїнське панст­во, хоч не бу­ло при­яз­не до Польщи, не ма­ло охо­ти й од­ри­ва­ти­ся од неї, бо ли­товські маг­на­ти не до­пус­ка­ли йо­го до уп­ра­ви вел. князівством; а дрібна шлях­та - та тяг­ла за Польщею, бо Польща да­ва­ла їй більші пра­ва й ко­ристі, ніж во­на ма­ла в князівстві Ли­товськім. З сього ча­су вел. кн. Ли­товське для нас не ціка­ве: раз, що се те­пер тільки провінція Польщи, а дру­ге - в ній зос­та­ло­ся ду­же ма­ло ук­раїнських зе­мель. По-за гра­ни­ця­ми польської Ко­ро­ни після Люб­линсько­го сей­му ос­та­ло­ся дві ок­раїни: од­на при вел. кн. Ли­товськім, дру­га - в ру­ках Моск­ви. При Литві ос­та­ло­ся тільки північне пог­ра­нич­чя Ук­раїни: бе­рес­тей­ське По­бу­же (дав­ня Бе­рес­тей­ська зем­ля без землі До­ро­ги­чинської) та Пин­щи­на. З них зроб­ле­но бу­ло осібне Бе­рес­тей­ське воєводст­во, з повіта­ми Бе­рес­тей­ським й Пинським.

В ру­ках Моск­ви від часів вел. кн. Олек­санд­ра зос­та­ла уся Чер­нигівщи­на, без над­дніпрянської смуж­ки - ок­ругів Лю­бе­ча й Ост­ра. Але на по­чат­ку XVII в. Польща вер­ну­ла собі й реш­ту Чер­нигівщи­ни і тут вста­но­ви­ла воєводст­во Чер­нигівське, з повіта­ми Чер­нигівським та Нов­го­род-сіверським. Але ко­ли возьме­мо на ува­гу, що й По­бу­же та Пин­щи­на (під Лит­вою) влас­ти­во