![]() Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ![]() ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву ![]() Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Козаччина на початку XVII ст.Содержание книги Поиск на нашем сайте
Хоч і небезпечне було життя козацьке в Задніпрянських степах, обік Татарина, проте Українці з західніх та східніх сторон України сунули туди лавою: гірш Татарина були для них тяжкі податки, панщина, грабіж їхніх ґрунтів. Тікали люде з білоруського Полісся, з Побужжя й Галичини, з північно-західньої Волини. В середині XVI століття на полудневий схід від шляху з Київа до Браслава зовсім не було постійних осель, крім трьох правительственних замків, а при кінці XVI стол. тут вже налічували десятки міст та місточок, а села лічили сотнями. За пятьдесят літ від першої „реформи" (оновлення) козаччини (за короля Августа) людність східньої України зросла подекуди в 15-20 разів, а то й більше. А разом з тим і козацька сила дужчала. Але за втікачами посунуло слідом панство: пани випрошували собі у короля привілеї на ті „порожні" землі, де осів втікач, де він збірався господарювати. І знов опинилися втікачі в руках нових панів, в новому підданстві. Правда, підданство се не було тяжке. Містечка та слободи, що їх закладали пани на те, щоб ловити пересельця-втікача, обіцяли йому звичайно свободу на багато літ - на десять, двадцять і навіть тридцять. Землі тоді ще пани не обробляли - доволі було з них і того, що винищували ліси - робили поташ, селітру та брали податки з корчем, з млинів, а згодом позаводили й инші, як поволовщина, пчільна десятина, частину від улову риби та звіря, брали за перевоз, торгове мито та позаводили усякі помічні роботи. Се все дражнило осадчих: вони понесли свої голови під татарський аркан і шаблю, пішли на край українського світа, щоб не знати пана й панщини та на волі господарювати собі - і от не вспіли розташуватися, як уже якісь панські посіпаки починають чіплятися, обмежувати їхні права: не дають вільно випалювати горілку, варити мед, молоти збіжжя та таке инше. Не бійсь, поки селяне не осілися, поки не скропили землі своєю кровю й потом, то про панів там й чутки не було! Що було робити бідному селянинови, щоб од тієї непрошеної панської опіки одчепитися? На се був дуже добрий спосіб: стати козаком. Козак не платить ніяких податків - не тільки сам, але й уся його родина, не знає ніякого суду та власти, окрім своїх козацьких, ніякі панські права його не торкаються. - Такі привілеї для козаччини потвердило само правительство польське. Правда, потвердило воно се тільки для козаків реєстрових, що було їх дуже не багато, але на ділі ніколи того реєстру не списувалося, бо й само правительство того не пильнувало, а як треба було для якоїсь війни, то кликало козаків взагалі, не дивлячись, чи він реєстровий, чи ні. Через се й сталося так, що хто признав над собою вдасть та присуд козацький, той і був вже козак, а разом з тим чоловік вільний од усякого панського права. І от при кінці XVI та на початку XVII ст. українські селяне почали гуртом писатися в козаки, їх зовсім не тягне до „козацького хліба", до далеких походів та воєн - для них смачнійший хліб звичайний, хліборобський; вони тільки хочуть під покривкою козаччини, під козацькою зверхністю та обороною спокійно собі господарювати, не знаючи ні панів, ні їх посіпак. А як треба було часом і їм, хліборобам, козацьку службу одбувати, то й се не було їм страшне або чуже, бо кожен в ті часи мусів бути воякою і йдучи за плугом мати мушкет за плечима. Тепер і козаччина стала вже инша: одні - справжні вояки, що тільки з того й жили, що ввесь вік воювалися та в походи ходили, а ще більш було отих хліборобів-козаків, що порпаються в землі, але як треба - стануть плече в плече з рештою козаків. Давнійше козаччина - то було лишень військо, що обороняло Україну від Татарів чи инших ворогів, а тепер се вже і військо, а разом з тим і будівничі нового життя українського в „диких степах": вони як ті комахи вкрили безлюдні степи, запалили на давніх українських руїнах новий огонь і поєднавшися незабаром з українськими освіченими людьми, тодішньою українською інтелігенцією, почали боротися і вибороли таки перед усім світом право жити самостійним українським життям. Але про се буде мова далі. Вже у перших десятиліттях XVII століття козаччина так розмножилася, що панів польських аж жах узяв. „Мало хто й до плуга має людей на Поділю" - плачеться король - „назбиралося того гультайства стільки, що трудно мати хлопа або наймита: до тієї наволочи на своєволю пливе все, що тільки живе" - окселентує королеви гетьман польський Жолкєвский. І справді, мало не всі міщане та селяне пішли в козаки: по городах та місточках в самій Київщині та за Дніпром у теперішній Полтавщині (крім сіл) налічували року 1616 сім з половиною тисяч „непослушних" козацьких домів, а „послушних" - і пятої части того не було. А правительство хотіло, щоб козаків було на всій Україні… не більш одної тисячи! А десять літ пізніш (1626 р.) король ось що говорить про козаків: „Домашня своєволя (козацька) так завзялася, що вже справді, забувши вірність і підданство, заводять собі свою удільну державу. На життя і маєтність невинних людей наступають. Вся Україна їм підвластна. Шляхтич в домі своїм не вільний. По містах і містечках королівських вся управа, вся власть в руках козаків. Заводять свої суди, закони видають". І король, разом з високими панами, весь час шукають способу, як тих козаків приборкати на ділі, бо скільки ні писалося указів та наказів, нічого з того не виходило. Загляньмо тепер в середину козацького життя. Козацький устрій, козацьке життя при кінці XVI ст. були вже добре вироблені. Осередок того життя був на „Низу", (тоб то на низу Дніпра). Року 1594 наприклад козацька Січ була на острові Базавлуку, над Чортомликом. Вона командувала козацькими силами Низу та тією козацькою людністю, що сиділа по містах і селах та признавалася до Запорожців. Вже в 1590-их роках козаків було з 20 тисяч. Військо козацьке було добре упорядковане. Була на Січи своя гармата (артілерия), була й військова музика (бубни, сурми), була своя флотиля, з самодільних чайок та забраних від Турків кораблів, був кінський ремонт: не тільки літом, а й зімою в степах стояли на паші козацькі табуни. Військо ділиться на полки, кожен у 500 чоловіка; на чолі полку - полковник; полк ділиться на сотні (з сотниками на чолі), а сотні - на десятки, з „отаманами" на чолі. Порядку у війську пильнують „осаули", прибічні гетьмана. Та не завжди полк мав тільки 500 душ. У 1620 році наприклад було 11 козацьких полків, а в кожному від 1.600 до 4.000 душ. При кожнім полку є корогва, сурмач, довбиш, трубач. Гарматою завідує „обозний". Канцелярію веде „писар". Писар виготовляє і підписує усі важнійші листи, що виходять від імени війська. Крім підпису прикладалася печать (найдавніша з 1603 року: козак, а навколо напис: „Печать войска запорозкого"). Військо зве себе в листах „військом запорозьким" або „рицарством війська запорозького", а козаки себе між собою титулують „товаришами", Поляки ж їх в листах титулують „панами молодцями". Найстарший у війську був „гетьман" або „старший". Польський уряд не скоро став признавати титул гетьмана у козаків (аж Богдана Хмельницького вперше), а до того все звав гетьмана „старшим". У козаків же гетьманом звався всякий головний начальник чи всього війська, чи якоїсь частини його, коли вона в поході, - тим то часом рівночасно можна стрінути у козаків кілька „гетьманів". Гетьмана (чи там „старшого") вибірає військо на раді. На військовій раді обмірковуються і всі важніщі питання. Часом, коли на військовій раді трудно було дійти ладу, то вибірали з себе тіснійшу раду, і та, обміркувавши, подавала свої думки усій (широкій) раді. Рада з своєю старшиною не церемониться, вибірає її і скидає, але раз вибравши, слухає її у всьому. Голосування в раді не було: рішенець обявлявся криком та киданням шапок вгору. Взагалі військова рада сильно пригадує старе українське віче. Серед козацької старшини та тієї верхньої верстви козаччини, що явно чи не явно заправляла козацькими справами, було тоді чимало шляхтичів. На чолі козацтва бачимо часом при кінці XVI ст. родовитих шляхтичів, як Байбуза, Кішка. І двадцять літ пізніше, при переговорах з польськими комісарами, стрічаємо цілу низку шляхетських імен українських і польських. Але крім Поляків, були ще серед козаків Німці, Французи, Ішпанці, Італійці та инші.
Козацький побут
Про життя козацьке кінця XVI та початку XVII в. знаємо де-що од чужих письменників, що найбільш сами пробували на Запорожжі серед козаків. Оповідають вони, що козаки живуть в „кошах" - в курінях з очерету, накритих кінськими шкурами од дощу. Скарбів ніяких не мають, а як хочуть комусь щось подарувати, то позичають у котрогось найзаможніщого господаря між собою, а потім оддають або складаються, як достанеться їм якась здобич. Виплативши те, що завинуватилось військо, решту ділять рівно між усима. Найстарший між козаками - гетьман. Знак його власти - палиця з комишу. Козаками стають усі не одразу: перше треба пробути три роки під командою отамана, роблячи всяку роботу, як наймит. Зброя козацька - рушниця і шабля; дехто має короткий спис і стріли, але рідко. Вбираються у грубу сорочку і керею, їдять вялену рибу та дичину; мед та сир їдять, вертаючися до жінок: в таборі козацькому не може бути ніяка жінка, хиба що візьмуть яку із здобичею. Дуже шанують козаки дні свят і пости. „За те я не знаю иншого народу - говорить Француз Боплан - щоб був такий ласий до горілки: не встигнуть витверезитися, як вже починають знову". Але се буває, - додає він - тільки вільного часу, бо під час війни або коли кудись вибіраються в похід, усі мусять бути тверезі. Коли в морському поході трапиться між ними якийсь пяний, то отаман без церемоній велить його викинути в море; в поході ніхто не сміє мати з собою горілки. Коли ідуть походом в инші краї, то кожен має воза, запряженого одним конем; везуть на них мосяжні гармати, а кожен козак, окрім рушниці і припасу, мусить мати ще сокиру, косу, заступ, шнури та все, що треба, щоб сипати вали, або позвязувати вози. Се зветься табор: зпереду й ззаду возів ставлять гармати, сами з рушницями з боків, а коли велика небезпека, то ховаються за вози і звідти бороняться. Коли ж і сього мало, то насипають землі на вози і роблять з них міцний вал. На море вибіраються на „чайках". Будують їх сами, на 10-12 весел з кожного боку. 60 душ козаків виготовляли чайку за два тижні. Щоб не потонути, як наллється води в „чайки", навколо неї привязують снопи очерету. В кожній чайці - бочка з сухарями. Беруть ще з собою варене пшоно та розведене водою тісто: їдять його мішаючи з пшоном - і се для козаків і їзна і питво. Воно кисле й зветься „саламаха". В морські походи ходили не всі козаки, а тільки одважніщі. В кожній чайці сідало 50-70 чоловіка, кожен з двома рушницями й шаблею; брали 6 фунтів пороху та олова скільки треба; на бортах було 4-6 гарматок та всякі припаси. З походів привозять: гроші - ішпанські реали, арабські цехини, килими, золотоглави, бавовняні й шовкові матерії та инші дорогі товари. Се козацький дохід. Але добуваючи всячину, особливо дорогі, коштовні матерії, козаки проте не пишалися в дорогих убраннях, як польська шляхта тодішня, не чіпляли на себе срібла-злота, а навпаки - жили просто, убіралися вбого і сим ще гострійше показували, що серед козаків не тільки воля й братерство, але й рівність у всьому і що шанувати треба не те, що зверху, а те, що в середині. Ось як козацька дума про козака Голоту описує степового лицаря: На козакови шати дорогиї - Три семпрязі лихиї: Одна недобра, друга негожа, А третя й на хлів незгожа А ще правда, на козакови Постоли вязові, А унучі китайчані - Щирі жіночі рядняні, Волоки шовкові - У-двоє жіноцькі щирі валові; Правда, на козакови шапка бирка Зверху дірка, Травою пошита, Вітром підбита, Куди віє, туди й провіває, Козака молодого прохоложає…
***
Гетьман Петро Сагайдачний
Гетьман Петро Конашевич (син Конона) Сагайдачний був родом з Галичини, з Перемищини - був він дрібний шляхтич православного роду. На гетьманстві зострічаємо його вперше року 1616, під час славного козацького походу на місто Кафу. Був він дуже добрий вояка, розумний і освічений, і його поважали навіть Польські верховоди. Він, як побачимо далі, врятував з козаками Польську державу від татарського погрому і в пересправах Польщи з козаками завжди умів помирити одних з другими, роблячи тим часом своє діло. Таку „мирову" політику Сагайдачного не добре розумів народ, через те його й не дуже любили, не раз козаки скидали з гетьманства, хоча він для козаччини зробив стільки, як ніхто до нього: козаччина при ньому так зміцніла і таку повагу здобула, як ніколи досі. Нарешті Сагайдачний довершив діло, що окрило його безсмертною славою в очах українського громадянства - відновив українську єрархію (порядок, що вищі духовні особи висвячують низчих), бо українські вищі духовні попереходили на унію, або на католицтво, і не було кому висвячувати православного духовенства. А проте про Сагайдачного тільки й згадки в народніх піснях, Що проміняв жінку На тютюн та люльку Необачний! Коли почав гетьманувати Сагайдачний, козацтво дуже в'їлося Туреччині своїми морськими походами, і Туреччина лякала Польщу, що коли вона не приборкає козаків, то зробить з Польської держави пустиню. Польща пообіцяла знищити і року 1617 вирушила з військом проти козаків, щоб уложити з ними „мирову". „Мирова" та була така: козаків повинно бути всього одна тисяча, решта повинна вернутись до панів, і таке инше, як завжди. Козаки, щоб не лляти даремно крови, поторгувались з польськими комісарями і - згодились на все, бо добре знали, що з того всього нічого, все одно, не вийде… І справді, того ж таки року починає Польща просити козаків, щоб вони помогли їй. Саме тоді, у 1618 році, королевич Володислав підняв поход на Московське царство, щоб здобути собі Московський престол, і зайшов аж під саму Москву. Але тут сталося те, що звичайно бувало у Польщі на кожній війні: не було чим заплатити жалування військові, і воно почало втікати до-дому. В Польщі не було обовязкової служби (рекруччини), і жовнірів (салдатів) треба було наймати на довгий час, а грошей вистарчало звичайно хиба на початок війни. В польській казні дуже мало було грошей, бо шляхта платити податків в казну не любила, а вважала, що військо можна держати на доходи з коронних земель-староств. А тих доходів, при тодішніх порядках, не так то багато й було. То, звичайно, й бувало, що розпочнуть війну, а вже через кілька місяців немає грошей. Тоді складалася так звана військова „конфедерація", і се було в Польщі зовсім законна річ: жовніри, коли бачать, що вже кілька місяців їм не платять грошей, кидають війну, вибірають собі якихось инших привідців, вертаються в свій край, розходяться по коронних (казенних) землях та староствах, і там живуть собі та харчуються доти, поки не виберуть своїх грошей, що їм винна була Річпосполита. Так робили й козаки, - от хоч би вертаючися з Лифляндського походу. Року 1618-го як-раз трапилася така сама військова конфедерація. Се було років через пять після того, як на царя Московського покликано Михаїла Федоровича Романова. Тим часом королевич Володислав, син польського короля Жиґимонта ІІІ, не кидає думки про Московський трон, - на нього обрано було його за часів самозванщини в Московській державі. Польське військо з Володиславом стало під Москвою й розпочало облогу. Московське військо не могло скоро прийти, бо й там були тоді порядки, не згірші як у Польщі: Московська держава не мала постійного війська; правительство роздавало землі на „кормленіє" боярам, а вони повинні були за те одбувати військову службу. Коли наставала війна, їх сповіщали, що треба війська. Поки ж то бояре зберуть його та виправлять, куди треба! Москалі сходилися не разом і невеличкими купками. Тим-то Володислав був би скоро узяв Москву, як би саме в той час не почалася була військова конфедерація: жовнірам не заплачено було за 8 місяців, і вони пішли до-дому. Володислав опинився без війська в чужому краї, і сам був би опинився в облозі, а може б і в полон попав. Тоді згадали Запорожців. Польський уряд мусів обернутися за допомогою до Сагайдачного і скласти з ним умову. Сагайдачний зібрав 20.000 козаків і пішов у Московське царство, здобув городи: Путивль, Єлєц, Лебедянь, Шацк, Коломну і опинився під Москвою. Сагайдачний розбив московське військо під проводом князя Волконського, перейшов на його очах р. Оку, поєднався з королевичем коло Донського манастиря, і вони разом облягли Москву. В кінці місяця вересня (сентября) настала велика стужа, і королевич зняв облогу, а царь Московський Михаїл Федорович поспішив скласти з Володиславом згоду у селі Деуліні. Дуже не радив Сагайдачний Володиславові замирятись із царем, але діло було вже зроблене. По сій умові Москва одступила польсько-литовській державі забрані давніще од неї землі: Смоленську й Сіверщину - Чернигів, Новгород-Сіверський, Стародуб, Почеп, Трубчевськ. Пограничними містами з Московщиною стали: Путивль, Рильск і Сівск. Після того Сагайдачний, через Серпухов і Калугу, із військом своїм пішов до-дому. З того походу він вже не вернувся на Січ, а пішов у Київ. Таку велику поміч подали українські козаки своїм верховодам. А за те була ж їм і плата: зараз же року 1619 з'їхала на них нова „комісія", щоб геть козаків приборкати, бо вони весною знов нашарпали Туреччину, і Туреччина розгнівалася на Польщу. Польської „комісії" було аж 10 тисяч. Сим разом вона була багато добрійша, і згодилась, щоб козаків було аж три тисячи і плата їм мала бути 40 тисяч золотих (замість давніщих 10 тисяч). Крім того заплачено 20 тисяч за московську службу. Козаки повинні були попалити свої чайки і Сагайдачний справді їздив на Низ та доносив урядови, що попалив; але се не перший раз їх палено, а вони все були, та й були. Знову ж козаки прийняли умови комісії 1619 р., бо були певні, що се одна комедія. І сим разом козаки не помилилися - зараз же після того, як їх приборкали, кинулася Польща до них за поміччю. Сталося те, що турецькому урядові надокучило все жалітись та жалітись Польщі на козаків, а нічого з того не виходило. Тоді він надумав зібрати таке велике військо, щоб піти на Польщу й Україну і геть їх зруйнувати, - щоб пустиня тільки осталася, та й та була під турецькою владою. Турецький султан зібрав нібито більш як 300.000 війська, а Польща ледве спромоглася на кілька десятків тисяч. Не було ради - треба було до козаків вдатися. Отут Сагайдачний і скористувався щасливою нагодою, щоб здобути права для України. Попереду всього він подбав про те, щоб одновити українську церкву. Тоді православна Україна осталася без своїх митрополитів та єпископів, що попереходили на унію, не мала собі оборонця; братства духовні - про них річ буде далі - хоч і боролися з унією, але великої сили вони не мали. Гетьман, братчик найстарішого в Україні Львівського Ставропігійного братства, сам пристав і все військо козацьке вписав братчиками до нового Київського Богоявленського братства. Тоді найважніщою справою всенародньою вважалося обороняти православну віру, бо вона була мов би знаком Української народности супроти Польської. Тим то, ще року 1610 козацькі посланці заявили в Київі, що „іменем всіх товаришів, ми разом з їх милостями панами, з народом тої православної віри, релігії старожитної, хочемо стояти при духовних особах, які не відступили і не відкинулися її, і против завзяття напастників на нашу старожитну православну релігію головами своїми боронити". Боронячи віру, козаки виступали оборонцями самостійности своєї національности. Але найбільшу поміч Сагайдачний зробив православній церкві тим, що його заходами настановлено було вище православне духовенство. Треба пригадати, що до року 1596, тоб-то до унії, духовенство на Україні було виборне: громада сама собі обірала дяка та попа, а єпископ тільки висвячував. Одколи ж зайшла унія, сей порядок було скасовано. Священиків почав настановляти польський уряд, та ще дотого не православної віри, а уніятів. Усі єпископи теж були уніяти. Треба було роздобути православних. Як-раз у той час, у 1620 році переїздив через Київ, вертаючись з Москви, патріарх єрусалимський?еофан. Сагайдачний з українським панством повідали йому про тяжке становище православної церкви й упрохали його поставити їм митрополита та владик на місце померлих та тих, що на унію перейшли.?еофан висвятив на митрополита київського ігумена Михайлівського манастиря - Іова Борецького, і єпископів у городи: Полоцк, Володимир (Волинський), Луцьк, Перемишль, Холм і Пинськ. Але треба ж ще було, щоб сих єпископів і митрополита, вибраних, мовляв, „незаконно", без згоди польського короля, польський уряд затвердив. Сагайдачний мав сю надію, бо без козаків Польща не обійдеться та ще в такій тяжкій війні з Турками, але як покличе їх, то вони й зажадають попереду, щоб король затвердив єпископів. Турецький султан вислав р. 1620 величезне військо проти Польщи. Але гетьман польський Жолкєвский не хотів перший просити козаків - ждав, що вони сами прийдуть. Проте Сагайдачний і не рушив: він тоді як раз висвячував з?еофаном єпископів. До Жолкєвского пристала тільки одна ватага козаків, з чигиринським сотником Михайлом Хмельницьким (батьком Богдана). Отаборилися Поляки на полях цецорських під Ясами. Тут Турки тяжко побили їх, коронного гетьмана Жолкєвского вбили, а голову його одпровадили у Константинополь, а польного гетьмана Корецкого забрали в полон. Поляків ледве тисяча утекла. У тому бойовищі був убитий й Михайло Хмельницький; молодий син його Зіновий (Богдан), побачивши мертвого батька, так розлютувався, що раптом кинувся у саму гущавину Турків, але тут його схопили й узяли в неволю, і там він пробув аж два роки. Тоді між людьми така поговірка ходила: „Жолкєвского вбито і Корецкого взято, бо без козаків війну почав, - казав: не хочу я з Грицями воювати - нехай ідуть до ріллі або свині пасти". Але на сьому не був ще край - на другий год виступив проти Польщи Турецький султан іще з більшим військом. Поляки бачили, що вже їм кінець приходить. Кинулися вони тоді до Сагайдачного; пообіцяли, що й митрополита та владик українських признаватимуть, і права козацькі не ламатимуть, і що-року жалування плататимуть; просили вдарити на Константинополь з моря, а козаки їм на се, просміхаючись: „а ви ж торік нам звеліли човни попалити!" Сагайдачний з козаками згодився подати помочи, але попереду король повинен потвердити їхніх православних владик. Вислали на Сейм у Варшаву посольство, з Сагайдачним на чолі, і там їм наговорили і пани і король багато гарних слів. Просили дуже козаків, щоб ішли на поміч проти Турка. Сагайдачний повірив королеви, і вернувся з посольством на Україну, тим часом як Бородавка (його вибрали за гетьмана Запорожці) повів 40 тисяч війська на поміч Полякам. Турецько-татарського війська була величезна сила: більш 300.000, а у Поляків ледве 35.000. Султан став табором коло Хотину на р. Дністрі, де вже стояли Поляки із коронним гетьманом Ходкевичем та королевичем Володиславом. Туди прибув і Сагайдачний з 40.000 козаків. Він підійшов до Хотину у-ночі і раптом напав на турецький табор, повбивав вартових і вскочив у середину; козаки кинулися на Турків і наробили великої шкоди. Так Сагайдачний перейшов через увесь турецький стан до табору королевича, і з ним поєднався. Але в тих битвах його тяжко покалічено: прострелено руку. Після сорокаденної облоги козацького табору і польського, осібного від козаків, Турки усіма силами насунули на козаків, але вони їх одбили і погнали аж до самого стану турецького і там так притиснули, що Турки думали вже піддатися. Нарешті стомлені, вимучені обидва вороги пристали на згоду. Все осталося як і раніш було - Турки нічого не виграли. Тільки з поміччю козаків Полякам пощастило з невеликими силами подужати величезне турецько-татарське військо. Сагайдачний покрив славою козацке військо і врятував од Турків не тільки польське військо, але й усю Польську державу. Але не дешево достався Хотинський похід козакам: Сагайдачного було дуже покалічено під Хотином, і королевич виправив його до Київа своїм повозом і з ним послав свого лікаря. Прослабувавши мало не цілий рік, на весні 1622 року Сагайдачний помер од тих таки ран. Перед смертю він написав заповіт, і в ньому більшу частину свого добра записав на школи львівську, київську та инші. Ще за життя свого заложив він у Київі ту школу, що через 12 літ після його смерти стала зватися Київо-Могилянською колегією. Сагайдачний був чоловік визначний і дуже корисний для народнього діла. Він вернув Україні споконвічний устрій в житті церковному і тим додав Українському народови сили на дальшу боротьбу. Поховано Сагайдачного у церкві Богоявленського Київського Братства; але могили його тепер знайти не можна, бо як-раз на тому місці, де вона була, у початку XVIII в. постановлено стіну нової церкви; там під нею могила й зосталася.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 237; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.97.14.91 (0.017 с.) |