Козаччина на початку XVII ст.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Козаччина на початку XVII ст.



 

Хоч і не­без­печ­не бу­ло жит­тя ко­зацьке в Задніпрянських сте­пах, обік Та­та­ри­на, про­те Ук­раїнці з західніх та східніх сто­рон Ук­раїни су­ну­ли ту­ди ла­вою: гірш Та­та­ри­на бу­ли для них тяжкі по­дат­ки, пан­щи­на, грабіж їхніх ґрунтів. Тіка­ли лю­де з біло­русько­го Полісся, з По­буж­жя й Га­ли­чи­ни, з північно-західньої Во­ли­ни. В се­ре­дині XVI століття на по­луд­не­вий схід від шля­ху з Київа до Брас­ла­ва зовсім не бу­ло постійних осель, крім трьох пра­ви­тельствен­них замків, а при кінці XVI стол. тут вже налічу­ва­ли де­сят­ки міст та місто­чок, а се­ла лічи­ли сот­ня­ми. За пятьде­сят літ від пер­шої „ре­фор­ми" (онов­лен­ня) ко­зач­чи­ни (за ко­ро­ля Ав­гус­та) людність східньої Ук­раїни зрос­ла по­де­ку­ди в 15-20 разів, а то й більше. А ра­зом з тим і ко­зацька си­ла дуж­ча­ла. Але за втіка­ча­ми по­су­ну­ло слідом панст­во: па­ни вип­ро­шу­ва­ли собі у ко­ро­ля привілеї на ті „по­рожні" землі, де осів втікач, де він збірав­ся гос­по­да­рю­ва­ти. І знов опи­ни­ли­ся втікачі в ру­ках но­вих панів, в но­во­му підданстві. Прав­да, підданст­во се не бу­ло тяж­ке. Містеч­ка та сло­бо­ди, що їх зак­ла­да­ли па­ни на те, щоб ло­ви­ти пе­ре­сельця-втіка­ча, обіця­ли йо­му зви­чай­но сво­бо­ду на ба­га­то літ - на де­сять, двад­цять і навіть трид­цять. Землі тоді ще па­ни не об­роб­ля­ли - до­волі бу­ло з них і то­го, що ви­ни­щу­ва­ли ліси - ро­би­ли по­таш, селітру та бра­ли по­дат­ки з кор­чем, з млинів, а зго­дом по­за­во­ди­ли й инші, як по­во­лов­щи­на, пчільна де­ся­ти­на, час­ти­ну від уло­ву ри­би та звіря, бра­ли за пе­ре­воз, тор­го­ве ми­то та по­за­во­ди­ли усякі помічні ро­бо­ти. Се все драж­ни­ло осад­чих: во­ни по­нес­ли свої го­ло­ви під та­тарський ар­кан і шаб­лю, пішли на край ук­раїнсько­го світа, щоб не зна­ти па­на й пан­щи­ни та на волі гос­по­да­рю­ва­ти собі - і от не вспіли роз­та­шу­ва­ти­ся, як уже якісь панські посіпа­ки по­чи­на­ють чіпля­ти­ся, об­ме­жу­ва­ти їхні пра­ва: не да­ють вільно ви­па­лю­ва­ти горілку, ва­ри­ти мед, мо­ло­ти збіжжя та та­ке ин­ше. Не бійсь, по­ки се­ля­не не осіли­ся, по­ки не скро­пи­ли землі своєю кро­вю й по­том, то про панів там й чут­ки не бу­ло! Що бу­ло ро­би­ти бідно­му се­ля­ни­но­ви, щоб од тієї неп­ро­ше­ної панської опіки од­че­пи­ти­ся? На се був ду­же доб­рий спосіб: ста­ти ко­за­ком. Ко­зак не пла­тить ніяких по­датків - не тільки сам, але й уся йо­го ро­ди­на, не знає ніяко­го су­ду та влас­ти, окрім своїх ко­зацьких, ніякі панські пра­ва йо­го не тор­ка­ються. - Такі привілеї для ко­зач­чи­ни пот­вер­ди­ло са­мо пра­ви­тельство польське. Прав­да, пот­вер­ди­ло во­но се тільки для ко­заків реєстро­вих, що бу­ло їх ду­же не ба­га­то, але на ділі ніко­ли то­го реєстру не спи­су­ва­ло­ся, бо й са­мо пра­ви­тельство то­го не пильну­ва­ло, а як тре­ба бу­ло для якоїсь війни, то кли­ка­ло ко­заків вза­галі, не див­ля­чись, чи він реєстро­вий, чи ні. Че­рез се й ста­ло­ся так, що хто приз­нав над со­бою вдасть та при­суд ко­зацький, той і був вже ко­зак, а ра­зом з тим чо­ловік вільний од уся­ко­го пансько­го пра­ва. І от при кінці XVI та на по­чат­ку XVII ст. ук­раїнські се­ля­не по­ча­ли гур­том пи­са­ти­ся в ко­за­ки, їх зовсім не тяг­не до „ко­зацько­го хліба", до да­ле­ких по­ходів та воєн - для них смачнійший хліб зви­чай­ний, хлібо­робський; во­ни тільки хо­чуть під пок­рив­кою ко­зач­чи­ни, під ко­зацькою зверхністю та обо­ро­ною спокійно собі гос­по­да­рю­ва­ти, не зна­ючи ні панів, ні їх посіпак. А як тре­ба бу­ло ча­сом і їм, хлібо­ро­бам, ко­зацьку служ­бу од­бу­ва­ти, то й се не бу­ло їм страш­не або чу­же, бо ко­жен в ті ча­си мусів бу­ти во­якою і йду­чи за плу­гом ма­ти муш­кет за пле­чи­ма. Те­пер і ко­зач­чи­на ста­ла вже ин­ша: одні - справжні во­яки, що тільки з то­го й жи­ли, що ввесь вік во­юва­ли­ся та в по­хо­ди хо­ди­ли, а ще більш бу­ло отих хлібо­робів-ко­заків, що пор­па­ються в землі, але як тре­ба - ста­нуть пле­че в пле­че з реш­тою ко­заків. Давнійше ко­зач­чи­на - то бу­ло ли­шень військо, що обо­ро­ня­ло Ук­раїну від Та­тарів чи ин­ших во­рогів, а те­пер се вже і військо, а ра­зом з тим і будівничі но­во­го жит­тя ук­раїнсько­го в „ди­ких сте­пах": во­ни як ті ко­ма­хи вкри­ли без­людні сте­пи, за­па­ли­ли на давніх ук­раїнських руїнах но­вий огонь і поєднав­ши­ся не­за­ба­ром з ук­раїнськи­ми освіче­ни­ми людьми, тодішньою ук­раїнською інтелігенцією, по­ча­ли бо­ро­ти­ся і ви­бо­ро­ли та­ки пе­ред усім світом пра­во жи­ти са­мостійним ук­раїнським жит­тям. Але про се бу­де мо­ва далі.

Вже у пер­ших де­ся­тиліттях XVII століття ко­зач­чи­на так розм­но­жи­ла­ся, що панів польських аж жах узяв. „Ма­ло хто й до плу­га має лю­дей на Поділю" - пла­четься ко­роль - „наз­би­ра­ло­ся то­го гультай­ст­ва стільки, що труд­но ма­ти хло­па або най­ми­та: до тієї на­во­ло­чи на своєво­лю пли­ве все, що тільки жи­ве" - ок­се­лен­тує ко­ро­ле­ви гетьман польський Жолкєвский. І справді, ма­ло не всі міща­не та се­ля­не пішли в ко­за­ки: по го­ро­дах та місточ­ках в самій Київщині та за Дніпром у те­перішній Пол­тав­щині (крім сіл) налічу­ва­ли ро­ку 1616 сім з по­ло­ви­ною ти­сяч „не­пос­луш­них" ко­зацьких домів, а „пос­луш­них" - і пя­тої час­ти то­го не бу­ло. А пра­ви­тельство хотіло, щоб ко­заків бу­ло на всій Ук­раїні… не більш од­ної ти­ся­чи! А де­сять літ пізніш (1626 р.) ко­роль ось що го­во­рить про ко­заків: „До­маш­ня своєво­ля (ко­зацька) так зав­зя­ла­ся, що вже справді, за­був­ши вірність і підданст­во, за­во­дять собі свою удільну дер­жа­ву. На жит­тя і маєтність не­вин­них лю­дей нас­ту­па­ють. Вся Ук­раїна їм підвласт­на. Шлях­тич в домі своїм не вільний. По містах і містеч­ках ко­ролівських вся уп­ра­ва, вся власть в ру­ках ко­заків. За­во­дять свої су­ди, за­ко­ни ви­да­ють". І ко­роль, ра­зом з ви­со­ки­ми па­на­ми, весь час шу­ка­ють спо­со­бу, як тих ко­заків при­бор­ка­ти на ділі, бо скільки ні пи­са­ло­ся указів та на­казів, нічо­го з то­го не ви­хо­ди­ло.

Загляньмо те­пер в се­ре­ди­ну ко­зацько­го жит­тя. Ко­зацький устрій, ко­зацьке жит­тя при кінці XVI ст. бу­ли вже доб­ре ви­роб­лені. Осе­ре­док то­го жит­тя був на „Ни­зу", (тоб то на ни­зу Дніпра). Ро­ку 1594 нап­рик­лад ко­зацька Січ бу­ла на ост­рові Ба­зав­лу­ку, над Чор­том­ли­ком. Во­на ко­ман­ду­ва­ла ко­зацьки­ми си­ла­ми Ни­зу та тією ко­зацькою людністю, що сиділа по містах і се­лах та приз­на­ва­ла­ся до За­по­рожців. Вже в 1590-их ро­ках ко­заків бу­ло з 20 ти­сяч.

Військо ко­зацьке бу­ло доб­ре упо­ряд­ко­ва­не. Бу­ла на Січи своя гар­ма­та (артіле­рия), бу­ла й військо­ва му­зи­ка (буб­ни, сур­ми), бу­ла своя фло­ти­ля, з са­модільних чай­ок та заб­ра­них від Турків ко­раблів, був кінський ре­монт: не тільки літом, а й зімою в сте­пах сто­яли на паші ко­зацькі та­бу­ни.

Військо ділиться на пол­ки, ко­жен у 500 чо­ловіка; на чолі пол­ку - пол­ков­ник; полк ділиться на сотні (з сот­ни­ка­ми на чолі), а сотні - на де­сят­ки, з „ота­ма­на­ми" на чолі. По­ряд­ку у війську пильну­ють „оса­ули", прибічні гетьма­на. Та не завж­ди полк мав тільки 500 душ. У 1620 році нап­рик­лад бу­ло 11 ко­зацьких полків, а в кож­но­му від 1.600 до 4.000 душ. При кожнім пол­ку є ко­рог­ва, сур­мач, дов­биш, тру­бач. Гар­ма­тою завідує „обоз­ний". Кан­це­лярію ве­де „пи­сар". Пи­сар ви­го­тов­ляє і підпи­сує усі важнійші лис­ти, що ви­хо­дять від іме­ни війська. Крім підпи­су прик­ла­да­ла­ся пе­чать (най­давніша з 1603 ро­ку: ко­зак, а нав­ко­ло на­пис: „Пе­чать вой­ска за­по­роз­ко­го"). Військо зве се­бе в лис­тах „військом за­по­розьким" або „ри­царст­вом війська за­по­розько­го", а ко­за­ки се­бе між со­бою ти­ту­лу­ють „то­ва­ри­ша­ми", По­ля­ки ж їх в лис­тах ти­ту­лу­ють „па­на­ми мо­лод­ця­ми".

Найстарший у війську був „гетьман" або „стар­ший". Польський уряд не ско­ро став приз­на­ва­ти ти­тул гетьма­на у ко­заків (аж Бог­да­на Хмельницько­го впер­ше), а до то­го все звав гетьма­на „стар­шим". У ко­заків же гетьма­ном звав­ся вся­кий го­лов­ний на­чальник чи всього війська, чи якоїсь час­ти­ни йо­го, ко­ли во­на в по­ході, - тим то ча­сом рівно­час­но мож­на стріну­ти у ко­заків кілька „гетьманів".

Гетьмана (чи там „стар­шо­го") вибірає військо на раді. На військовій раді обмірко­ву­ються і всі важніщі пи­тан­ня. Ча­сом, ко­ли на військовій раді труд­но бу­ло дійти ла­ду, то вибіра­ли з се­бе тіснійшу ра­ду, і та, обмірку­вав­ши, по­да­ва­ла свої дум­ки усій (ши­рокій) раді. Ра­да з своєю стар­ши­ною не це­ре­мо­ниться, вибірає її і ски­дає, але раз виб­рав­ши, слу­хає її у всьому. Го­ло­су­ван­ня в раді не бу­ло: ріше­нець обяв­ляв­ся кри­ком та ки­дан­ням ша­пок вго­ру. Вза­галі військо­ва ра­да сильно при­га­дує ста­ре ук­раїнське віче.

Серед ко­зацької стар­ши­ни та тієї верхньої верст­ви ко­зач­чи­ни, що яв­но чи не яв­но зап­рав­ля­ла ко­зацьки­ми спра­ва­ми, бу­ло тоді чи­ма­ло шлях­тичів. На чолі ко­зацт­ва ба­чи­мо ча­сом при кінці XVI ст. ро­до­ви­тих шлях­тичів, як Бай­бу­за, Кішка. І двад­цять літ пізніше, при пе­ре­го­во­рах з польськи­ми коміса­ра­ми, стрічаємо цілу низ­ку шля­хетських імен ук­раїнських і польських. Але крім По­ляків, бу­ли ще се­ред ко­заків Німці, Фран­цу­зи, Ішпанці, Італійці та инші.

 

Козацький побут

 

Про жит­тя ко­зацьке кінця XVI та по­чат­ку XVII в. знаємо де-що од чу­жих письмен­ників, що найбільш са­ми про­бу­ва­ли на За­по­рожжі се­ред ко­заків. Оповіда­ють во­ни, що ко­за­ки жи­вуть в „ко­шах" - в курінях з оче­ре­ту, нак­ри­тих кінськи­ми шку­ра­ми од до­щу. Скарбів ніяких не ма­ють, а як хо­чуть ко­мусь щось по­да­ру­ва­ти, то по­зи­ча­ють у кот­ро­гось най­за­можніщо­го гос­по­да­ря між со­бою, а потім од­да­ють або скла­да­ються, як дос­та­неться їм якась здо­бич. Вип­ла­тив­ши те, що за­ви­ну­ва­ти­лось військо, реш­ту ділять рівно між уси­ма. Най­стар­ший між ко­за­ка­ми - гетьман. Знак йо­го влас­ти - па­ли­ця з ко­ми­шу. Ко­за­ка­ми ста­ють усі не од­ра­зу: пер­ше тре­ба про­бу­ти три ро­ки під ко­ман­дою ота­ма­на, роб­ля­чи вся­ку ро­бо­ту, як най­мит. Зброя ко­зацька - руш­ни­ця і шаб­ля; дех­то має ко­рот­кий спис і стріли, але рідко. Вби­ра­ються у гру­бу со­роч­ку і ке­рею, їдять вя­ле­ну ри­бу та ди­чи­ну; мед та сир їдять, вер­та­ючи­ся до жінок: в та­борі ко­зацько­му не мо­же бу­ти ніяка жінка, хи­ба що візьмуть яку із здо­би­чею. Ду­же ша­ну­ють ко­за­ки дні свят і пос­ти. „За те я не знаю ин­шо­го на­ро­ду - го­во­рить Фран­цуз Боп­лан - щоб був та­кий ла­сий до горілки: не встиг­нуть вит­ве­ре­зи­ти­ся, як вже по­чи­на­ють зно­ву". Але се бу­ває, - до­дає він - тільки вільно­го ча­су, бо під час війни або ко­ли ку­дись вибіра­ються в похід, усі му­сять бу­ти тве­резі. Ко­ли в морсько­му по­ході тра­питься між ни­ми який­сь пя­ний, то ота­ман без це­ре­моній ве­лить йо­го ви­ки­ну­ти в мо­ре; в по­ході ніхто не сміє ма­ти з со­бою горілки.

Коли ідуть по­хо­дом в инші краї, то ко­жен має во­за, зап­ря­же­но­го од­ним ко­нем; ве­зуть на них мо­сяжні гар­ма­ти, а ко­жен ко­зак, окрім руш­ниці і при­па­су, му­сить ма­ти ще со­ки­ру, ко­су, зас­туп, шну­ри та все, що тре­ба, щоб си­па­ти ва­ли, або поз­вя­зу­ва­ти во­зи. Се зветься та­бор: зпе­ре­ду й зза­ду возів став­лять гар­ма­ти, са­ми з руш­ни­ця­ми з боків, а ко­ли ве­ли­ка не­без­пе­ка, то хо­ва­ються за во­зи і звідти бо­ро­няться. Ко­ли ж і сього ма­ло, то на­си­па­ють землі на во­зи і роб­лять з них міцний вал.

На мо­ре вибіра­ються на „чай­ках". Бу­ду­ють їх са­ми, на 10-12 ве­сел з кож­но­го бо­ку. 60 душ ко­заків ви­го­тов­ля­ли чай­ку за два тижні. Щоб не по­то­ну­ти, як наллється во­ди в „чай­ки", нав­ко­ло неї при­вя­зу­ють сно­пи оче­ре­ту. В кожній чайці - боч­ка з су­ха­ря­ми. Бе­руть ще з со­бою ва­ре­не пшо­но та роз­ве­де­не во­дою тісто: їдять йо­го міша­ючи з пшо­ном - і се для ко­заків і їзна і пит­во. Во­но кис­ле й зветься „са­ла­ма­ха". В морські по­хо­ди хо­ди­ли не всі ко­за­ки, а тільки од­важніщі. В кожній чайці сіда­ло 50-70 чо­ловіка, ко­жен з дво­ма руш­ни­ця­ми й шаб­лею; бра­ли 6 фунтів по­ро­ху та оло­ва скільки тре­ба; на бор­тах бу­ло 4-6 гар­ма­ток та всякі при­па­си.

З по­ходів при­во­зять: гроші - ішпанські ре­али, арабські це­хи­ни, ки­ли­ми, зо­ло­тог­ла­ви, ба­вов­няні й шов­кові ма­терії та инші до­рогі то­ва­ри. Се ко­зацький дохід.

Але до­бу­ва­ючи вся­чи­ну, особ­ли­во до­рогі, кош­товні ма­терії, ко­за­ки про­те не пи­ша­ли­ся в до­ро­гих уб­ран­нях, як польська шлях­та тодішня, не чіпля­ли на се­бе срібла-зло­та, а нав­па­ки - жи­ли прос­то, убіра­ли­ся вбо­го і сим ще гострійше по­ка­зу­ва­ли, що се­ред ко­заків не тільки во­ля й бра­терст­во, але й рівність у всьому і що ша­ну­ва­ти тре­ба не те, що звер­ху, а те, що в се­ре­дині. Ось як ко­зацька ду­ма про ко­за­ка Го­ло­ту опи­сує сте­по­во­го ли­ца­ря:

На ко­за­ко­ви ша­ти до­ро­гиї -

Три семп­рязі ли­хиї:

Одна не­доб­ра, дру­га не­го­жа,

А тре­тя й на хлів нез­го­жа

А ще прав­да, на ко­за­ко­ви

Постоли вя­зові,

А унучі ки­тай­чані -

Щирі жіночі ряд­няні,

Волоки шов­кові -

У-двоє жіноцькі щирі ва­лові;

Правда, на ко­за­ко­ви шап­ка бир­ка

Зверху дірка,

Травою по­ши­та,

Вітром підби­та,

Куди віє, ту­ди й провіває,

Козака мо­ло­до­го про­хо­ло­жає…

 

***

 

Гетьман Петро Сагайдачний

 

Гетьман Пет­ро Ко­на­ше­вич (син Ко­но­на) Са­гай­дач­ний був ро­дом з Га­ли­чи­ни, з Пе­ре­ми­щи­ни - був він дрібний шлях­тич пра­вос­лав­но­го ро­ду. На гетьманстві зострічаємо йо­го впер­ше ро­ку 1616, під час слав­но­го ко­зацько­го по­хо­ду на місто Ка­фу. Був він ду­же доб­рий во­яка, ро­зум­ний і освіче­ний, і йо­го по­ва­жа­ли навіть Польські вер­хо­во­ди. Він, як по­ба­чи­мо далі, вря­ту­вав з ко­за­ка­ми Польську дер­жа­ву від та­тарсько­го пог­ро­му і в пе­респ­ра­вах Польщи з ко­за­ка­ми завж­ди умів по­ми­ри­ти од­них з дру­ги­ми, роб­ля­чи тим ча­сом своє діло. Та­ку „ми­ро­ву" політи­ку Са­гай­дач­но­го не доб­ре ро­зумів на­род, че­рез те йо­го й не ду­же лю­би­ли, не раз ко­за­ки ски­да­ли з гетьманст­ва, хо­ча він для ко­зач­чи­ни зро­бив стільки, як ніхто до нього: ко­зач­чи­на при ньому так зміцніла і та­ку по­ва­гу здо­бу­ла, як ніко­ли досі. На­решті Са­гай­дач­ний до­вер­шив діло, що ок­ри­ло йо­го безс­мерт­ною сла­вою в очах ук­раїнсько­го гро­ма­дянст­ва - відно­вив ук­раїнську єрархію (по­ря­док, що вищі ду­ховні осо­би вис­вя­чу­ють низ­чих), бо ук­раїнські вищі ду­ховні по­пе­ре­хо­ди­ли на унію, або на ка­то­лицт­во, і не бу­ло ко­му вис­вя­чу­ва­ти пра­вос­лав­но­го ду­хо­венст­ва. А про­те про Са­гай­дач­но­го тільки й згад­ки в на­родніх піснях,

Що проміняв жінку

На тю­тюн та люльку

Необачний!

Коли по­чав гетьма­ну­ва­ти Са­гай­дач­ний, ко­зацт­во ду­же в'їло­ся Ту­реч­чині своїми морськи­ми по­хо­да­ми, і Ту­реч­чи­на ля­ка­ла Польщу, що ко­ли во­на не при­бор­кає ко­заків, то зро­бить з Польської дер­жа­ви пус­ти­ню. Польща по­обіця­ла зни­щи­ти і ро­ку 1617 ви­ру­ши­ла з військом про­ти ко­заків, щоб уло­жи­ти з ни­ми „ми­ро­ву". „Ми­ро­ва" та бу­ла та­ка: ко­заків по­вин­но бу­ти всього од­на ти­ся­ча, реш­та по­вин­на вер­ну­тись до панів, і та­ке ин­ше, як завж­ди. Ко­за­ки, щоб не лля­ти да­рем­но кро­ви, по­тор­гу­ва­лись з польськи­ми коміса­ря­ми і - зго­ди­лись на все, бо доб­ре зна­ли, що з то­го всього нічо­го, все од­но, не вий­де… І справді, то­го ж та­ки ро­ку по­чи­нає Польща про­си­ти ко­заків, щоб во­ни по­мог­ли їй.

Саме тоді, у 1618 році, ко­ро­ле­вич Во­ло­дис­лав підняв по­ход на Мос­ковське царст­во, щоб здо­бу­ти собі Мос­ковський прес­тол, і зай­шов аж під са­му Моск­ву. Але тут ста­ло­ся те, що зви­чай­но бу­ва­ло у Польщі на кожній війні: не бу­ло чим зап­ла­ти­ти жа­лу­ван­ня військові, і во­но по­ча­ло втіка­ти до-до­му. В Польщі не бу­ло обо­вяз­ко­вої служ­би (рек­руч­чи­ни), і жовнірів (сал­датів) тре­ба бу­ло най­ма­ти на дов­гий час, а гро­шей вис­тар­ча­ло зви­чай­но хи­ба на по­ча­ток війни. В польській казні ду­же ма­ло бу­ло гро­шей, бо шлях­та пла­ти­ти по­датків в каз­ну не лю­би­ла, а вва­жа­ла, що військо мож­на дер­жа­ти на до­хо­ди з ко­рон­них зе­мель-ста­роств. А тих до­ходів, при тодішніх по­ряд­ках, не так то ба­га­то й бу­ло. То, зви­чай­но, й бу­ва­ло, що роз­поч­нуть війну, а вже че­рез кілька місяців не­має гро­шей. Тоді скла­да­ла­ся так зва­на військо­ва „кон­фе­де­рація", і се бу­ло в Польщі зовсім за­кон­на річ: жовніри, ко­ли ба­чать, що вже кілька місяців їм не пла­тять гро­шей, ки­да­ють війну, вибіра­ють собі яки­хось ин­ших привідців, вер­та­ються в свій край, роз­хо­дяться по ко­рон­них (ка­зен­них) зем­лях та ста­рост­вах, і там жи­вуть собі та хар­чу­ються до­ти, по­ки не ви­бе­руть своїх гро­шей, що їм вин­на бу­ла Річпос­по­ли­та. Так ро­би­ли й ко­за­ки, - от хоч би вер­та­ючи­ся з Лиф­ляндсько­го по­хо­ду.

Року 1618-го як-раз тра­пи­ла­ся та­ка са­ма військо­ва кон­фе­де­рація. Се бу­ло років че­рез пять після то­го, як на ца­ря Мос­ковсько­го пок­ли­ка­но Ми­хаїла Фе­до­ро­ви­ча Ро­ма­но­ва. Тим ча­сом ко­ро­ле­вич Во­ло­дис­лав, син польсько­го ко­ро­ля Жиґимон­та ІІІ, не ки­дає дум­ки про Мос­ковський трон, - на нього об­ра­но бу­ло йо­го за часів са­моз­ван­щи­ни в Мос­ковській дер­жаві. Польське військо з Во­ло­дис­ла­вом ста­ло під Моск­вою й роз­по­ча­ло об­ло­гу. Мос­ковське військо не мог­ло ско­ро прий­ти, бо й там бу­ли тоді по­ряд­ки, не згірші як у Польщі: Мос­ковська дер­жа­ва не ма­ла постійно­го війська; пра­ви­тельство роз­да­ва­ло землі на „корм­леніє" бо­ярам, а во­ни по­винні бу­ли за те од­бу­ва­ти військо­ву служ­бу. Ко­ли нас­та­ва­ла війна, їх сповіща­ли, що тре­ба війська. По­ки ж то бо­яре збе­руть йо­го та вип­рав­лять, ку­ди тре­ба! Мос­калі схо­ди­ли­ся не ра­зом і не­ве­лич­ки­ми куп­ка­ми. Тим-то Во­ло­дис­лав був би ско­ро узяв Моск­ву, як би са­ме в той час не по­ча­ла­ся бу­ла військо­ва кон­фе­де­рація: жовнірам не зап­ла­че­но бу­ло за 8 місяців, і во­ни пішли до-до­му. Во­ло­дис­лав опи­нив­ся без війська в чу­жо­му краї, і сам був би опи­нив­ся в об­лозі, а мо­же б і в по­лон по­пав. Тоді зга­да­ли За­по­рожців. Польський уряд мусів обер­ну­ти­ся за до­по­мо­гою до Са­гай­дач­но­го і склас­ти з ним умо­ву. Са­гай­дач­ний зібрав 20.000 ко­заків і пішов у Мос­ковське царст­во, здо­був го­ро­ди: Пу­тивль, Єлєц, Ле­бе­дянь, Шацк, Ко­лом­ну і опи­нив­ся під Моск­вою. Са­гай­дач­ний роз­бив мос­ковське військо під про­во­дом кня­зя Вол­консько­го, пе­рей­шов на йо­го очах р. Оку, поєднав­ся з ко­ро­ле­ви­чем ко­ло Донсько­го ма­нас­ти­ря, і во­ни ра­зом об­ляг­ли Моск­ву. В кінці міся­ця ве­рес­ня (сен­тяб­ря) нас­та­ла ве­ли­ка сту­жа, і ко­ро­ле­вич зняв об­ло­гу, а царь Мос­ковський Ми­хаїл Фе­до­ро­вич поспішив склас­ти з Во­ло­дис­ла­вом зго­ду у селі Де­уліні. Ду­же не ра­див Са­гай­дач­ний Во­ло­дис­ла­вові за­ми­ря­тись із ца­рем, але діло бу­ло вже зроб­ле­не. По сій умові Моск­ва одс­ту­пи­ла польсько-ли­товській дер­жаві заб­рані давніще од неї землі: Смо­ленську й Сівер­щи­ну - Чер­нигів, Нов­го­род-Сіверський, Ста­ро­дуб, По­чеп, Труб­чевськ. Пог­ра­нич­ни­ми міста­ми з Мос­ков­щи­ною ста­ли: Пу­тивль, Рильск і Сівск. Після то­го Са­гай­дач­ний, че­рез Сер­пу­хов і Ка­лу­гу, із військом своїм пішов до-до­му. З то­го по­хо­ду він вже не вер­нув­ся на Січ, а пішов у Київ.

Таку ве­ли­ку поміч по­да­ли ук­раїнські ко­за­ки своїм вер­хо­во­дам. А за те бу­ла ж їм і пла­та: за­раз же ро­ку 1619 з'їха­ла на них но­ва „комісія", щоб геть ко­заків при­бор­ка­ти, бо во­ни вес­ною знов на­шар­па­ли Ту­реч­чи­ну, і Ту­реч­чи­на розгніва­ла­ся на Польщу. Польської „комісії" бу­ло аж 10 ти­сяч. Сим ра­зом во­на бу­ла ба­га­то добрійша, і зго­ди­лась, щоб ко­заків бу­ло аж три ти­ся­чи і пла­та їм ма­ла бу­ти 40 ти­сяч зо­ло­тих (замість давніщих 10 ти­сяч). Крім то­го зап­ла­че­но 20 ти­сяч за мос­ковську служ­бу. Ко­за­ки по­винні бу­ли по­па­ли­ти свої чай­ки і Са­гай­дач­ний справді їздив на Низ та до­но­сив уря­до­ви, що по­па­лив; але се не пер­ший раз їх па­ле­но, а во­ни все бу­ли, та й бу­ли. Зно­ву ж ко­за­ки прий­ня­ли умо­ви комісії 1619 р., бо бу­ли певні, що се од­на ко­медія.

І сим ра­зом ко­за­ки не по­ми­ли­ли­ся - за­раз же після то­го, як їх при­бор­ка­ли, ки­ну­ла­ся Польща до них за поміччю. Ста­ло­ся те, що ту­рецько­му уря­дові на­до­ку­чи­ло все жалітись та жалітись Польщі на ко­заків, а нічо­го з то­го не ви­хо­ди­ло. Тоді він на­ду­мав зібра­ти та­ке ве­ли­ке військо, щоб піти на Польщу й Ук­раїну і геть їх зруй­ну­ва­ти, - щоб пус­ти­ня тільки ос­та­ла­ся, та й та бу­ла під ту­рецькою вла­дою.

Турецький сул­тан зібрав ніби­то більш як 300.000 війська, а Польща лед­ве спро­мог­ла­ся на кілька де­сятків ти­сяч.

Не бу­ло ра­ди - тре­ба бу­ло до ко­заків вда­ти­ся. Отут Са­гай­дач­ний і ско­рис­ту­вав­ся щас­ли­вою на­го­дою, щоб здо­бу­ти пра­ва для Ук­раїни.

Попереду всього він под­бав про те, щоб од­но­ви­ти ук­раїнську церк­ву. Тоді пра­вос­лав­на Ук­раїна ос­та­ла­ся без своїх мит­ро­по­литів та єпис­копів, що по­пе­ре­хо­ди­ли на унію, не ма­ла собі обо­рон­ця; братст­ва ду­ховні - про них річ бу­де далі - хоч і бо­ро­ли­ся з унією, але ве­ли­кої си­ли во­ни не ма­ли. Гетьман, брат­чик най­старішо­го в Ук­раїні Львівсько­го Став­ропігійно­го братст­ва, сам прис­тав і все військо ко­зацьке впи­сав брат­чи­ка­ми до но­во­го Київсько­го Бо­го­яв­ленсько­го братст­ва. Тоді най­важніщою спра­вою все­на­родньою вва­жа­ло­ся обо­ро­ня­ти пра­вос­лав­ну віру, бо во­на бу­ла мов би зна­ком Ук­раїнської на­род­нос­ти суп­ро­ти Польської. Тим то, ще ро­ку 1610 ко­зацькі пос­ланці за­яви­ли в Київі, що „іме­нем всіх то­ва­ришів, ми ра­зом з їх ми­лос­тя­ми па­на­ми, з на­ро­дом тої пра­вос­лав­ної віри, релігії ста­ро­жит­ної, хо­че­мо сто­яти при ду­хов­них осо­бах, які не відсту­пи­ли і не відки­ну­ли­ся її, і про­тив зав­зят­тя на­паст­ників на на­шу ста­ро­жит­ну пра­вос­лав­ну релігію го­ло­ва­ми своїми бо­ро­ни­ти". Бо­ро­ня­чи віру, ко­за­ки вис­ту­па­ли обо­рон­ця­ми са­мостійнос­ти своєї національнос­ти. Але най­більшу поміч Са­гай­дач­ний зро­бив пра­вос­лавній церкві тим, що йо­го за­хо­да­ми нас­та­нов­ле­но бу­ло ви­ще пра­вос­лав­не ду­хо­венст­во. Тре­ба при­га­да­ти, що до ро­ку 1596, тоб-то до унії, ду­хо­венст­во на Ук­раїні бу­ло ви­бор­не: гро­ма­да са­ма собі обіра­ла дя­ка та по­па, а єпис­коп тільки вис­вя­чу­вав. Од­ко­ли ж зай­шла унія, сей по­ря­док бу­ло ска­со­ва­но. Свя­ще­ників по­чав нас­та­нов­ля­ти польський уряд, та ще до­то­го не пра­вос­лав­ної віри, а уніятів. Усі єпис­ко­пи теж бу­ли уніяти. Тре­ба бу­ло роз­до­бу­ти пра­вос­лав­них. Як-раз у той час, у 1620 році пе­реїздив че­рез Київ, вер­та­ючись з Моск­ви, патріарх єру­са­лимський?еофан. Са­гай­дач­ний з ук­раїнським панст­вом повіда­ли йо­му про тяж­ке ста­но­ви­ще пра­вос­лав­ної церк­ви й уп­ро­ха­ли йо­го пос­та­ви­ти їм мит­ро­по­ли­та та вла­дик на місце по­мер­лих та тих, що на унію пе­рей­шли.?еофан вис­вя­тив на мит­ро­по­ли­та київсько­го ігу­ме­на Ми­хай­лівсько­го ма­нас­ти­ря - Іова Бо­рецько­го, і єпис­копів у го­ро­ди: По­лоцк, Во­ло­ди­мир (Во­линський), Луцьк, Пе­ре­мишль, Холм і Пинськ.

Але тре­ба ж ще бу­ло, щоб сих єпис­копів і мит­ро­по­ли­та, виб­ра­них, мов­ляв, „не­за­кон­но", без зго­ди польсько­го ко­ро­ля, польський уряд зат­вер­див. Са­гай­дач­ний мав сю надію, бо без ко­заків Польща не обійдеться та ще в такій тяжкій війні з Тур­ка­ми, але як пок­ли­че їх, то во­ни й за­жа­да­ють по­пе­ре­ду, щоб ко­роль зат­вер­див єпис­копів.

Турецький сул­тан вис­лав р. 1620 ве­ли­чез­не військо про­ти Польщи. Але гетьман польський Жолкєвский не хотів пер­ший про­си­ти ко­заків - ждав, що во­ни са­ми прий­дуть. Про­те Са­гай­дач­ний і не ру­шив: він тоді як раз вис­вя­чу­вав з?еофа­ном єпис­копів. До Жолкєвско­го прис­та­ла тільки од­на ва­та­га ко­заків, з чи­ги­ринським сот­ни­ком Ми­хай­лом Хмельницьким (батьком Бог­да­на). Ота­бо­ри­ли­ся По­ля­ки на по­лях це­цорських під Яса­ми. Тут Тур­ки тяж­ко по­би­ли їх, ко­рон­но­го гетьма­на Жолкєвско­го вби­ли, а го­ло­ву йо­го одп­ро­ва­ди­ли у Конс­тан­ти­но­поль, а польно­го гетьма­на Ко­рец­ко­го заб­ра­ли в по­лон. По­ляків лед­ве ти­ся­ча утек­ла. У то­му бой­овищі був уби­тий й Ми­хай­ло Хмельницький; мо­ло­дий син йо­го Зіно­вий (Бог­дан), по­ба­чив­ши мерт­во­го батька, так роз­лю­ту­вав­ся, що рап­том ки­нув­ся у са­му гу­ща­ви­ну Турків, але тут йо­го схо­пи­ли й узя­ли в не­во­лю, і там він про­був аж два ро­ки.

Тоді між людьми та­ка по­говірка хо­ди­ла: „Жолкєвско­го вби­то і Ко­рец­ко­го взя­то, бо без ко­заків війну по­чав, - ка­зав: не хо­чу я з Гри­ця­ми во­юва­ти - не­хай ідуть до ріллі або свині пас­ти".

Але на сьому не був ще край - на дру­гий год вис­ту­пив про­ти Польщи Ту­рецький сул­тан іще з більшим військом. По­ля­ки ба­чи­ли, що вже їм кінець при­хо­дить. Ки­ну­ли­ся во­ни тоді до Са­гай­дач­но­го; по­обіця­ли, що й мит­ро­по­ли­та та вла­дик ук­раїнських приз­на­ва­ти­муть, і пра­ва ко­зацькі не ла­ма­ти­муть, і що-ро­ку жа­лу­ван­ня пла­та­ти­муть; про­си­ли вда­ри­ти на Конс­тан­ти­но­поль з мо­ря, а ко­за­ки їм на се, просміха­ючись: „а ви ж торік нам звеліли чов­ни по­па­ли­ти!" Са­гай­дач­ний з ко­за­ка­ми зго­див­ся по­да­ти по­мо­чи, але по­пе­ре­ду ко­роль по­ви­нен пот­вер­ди­ти їхніх пра­вос­лав­них вла­дик. Вис­ла­ли на Сейм у Вар­ша­ву по­сольство, з Са­гай­дач­ним на чолі, і там їм на­го­во­ри­ли і па­ни і ко­роль ба­га­то гар­них слів. Про­си­ли ду­же ко­заків, щоб ішли на поміч про­ти Тур­ка. Са­гай­дач­ний повірив ко­ро­ле­ви, і вер­нув­ся з по­сольством на Ук­раїну, тим ча­сом як Бо­ро­дав­ка (йо­го виб­ра­ли за гетьма­на За­по­рожці) повів 40 ти­сяч війська на поміч По­ля­кам.

Турецько-татарського війська бу­ла ве­ли­чез­на си­ла: більш 300.000, а у По­ляків лед­ве 35.000. Сул­тан став та­бо­ром ко­ло Хо­ти­ну на р. Дністрі, де вже сто­яли По­ля­ки із ко­рон­ним гетьма­ном Ход­ке­ви­чем та ко­ро­ле­ви­чем Во­ло­дис­ла­вом. Ту­ди при­був і Са­гай­дач­ний з 40.000 ко­заків. Він підійшов до Хо­ти­ну у-ночі і рап­том на­пав на ту­рецький та­бор, пов­би­вав вар­то­вих і вско­чив у се­ре­ди­ну; ко­за­ки ки­ну­ли­ся на Турків і на­ро­би­ли ве­ли­кої шко­ди. Так Са­гай­дач­ний пе­рей­шов че­рез увесь ту­рецький стан до та­бо­ру ко­ро­ле­ви­ча, і з ним поєднав­ся. Але в тих бит­вах йо­го тяж­ко по­каліче­но: прост­ре­ле­но ру­ку.

Після со­ро­ка­ден­ної об­ло­ги ко­зацько­го та­бо­ру і польсько­го, осібно­го від ко­заків, Тур­ки усіма си­ла­ми на­су­ну­ли на ко­заків, але во­ни їх од­би­ли і пог­на­ли аж до са­мо­го ста­ну ту­рецько­го і там так при­тис­ну­ли, що Тур­ки ду­ма­ли вже підда­ти­ся. На­решті стом­лені, ви­му­чені обид­ва во­ро­ги прис­та­ли на зго­ду. Все ос­та­ло­ся як і раніш бу­ло - Тур­ки нічо­го не виг­ра­ли.

Тільки з поміччю ко­заків По­ля­кам по­щас­ти­ло з не­ве­ли­ки­ми си­ла­ми по­ду­жа­ти ве­ли­чез­не ту­рецько-та­тарське військо. Са­гай­дач­ний пок­рив сла­вою ко­зац­ке військо і вря­ту­вав од Турків не тільки польське військо, але й усю Польську дер­жа­ву.

Але не де­ше­во дос­тав­ся Хо­тинський похід ко­за­кам: Са­гай­дач­но­го бу­ло ду­же по­каліче­но під Хо­ти­ном, і ко­ро­ле­вич вип­ра­вив йо­го до Київа своїм по­во­зом і з ним пос­лав сво­го ліка­ря. Прос­ла­бу­вав­ши ма­ло не цілий рік, на весні 1622 ро­ку Са­гай­дач­ний по­мер од тих та­ки ран. Пе­ред смер­тю він на­пи­сав за­повіт, і в ньому більшу час­ти­ну сво­го доб­ра за­пи­сав на шко­ли львівську, київську та инші. Ще за жит­тя сво­го за­ло­жив він у Київі ту шко­лу, що че­рез 12 літ після йо­го смер­ти ста­ла зва­ти­ся Київо-Мо­ги­лянською ко­легією.

Сагайдачний був чо­ловік виз­нач­ний і ду­же ко­рис­ний для на­роднього діла. Він вер­нув Ук­раїні спо­конвічний устрій в житті цер­ков­но­му і тим до­дав Ук­раїнсько­му на­ро­до­ви си­ли на дальшу бо­ротьбу.

Поховано Са­гай­дач­но­го у церкві Бо­го­яв­ленсько­го Київсько­го Братст­ва; але мо­ги­ли йо­го те­пер знай­ти не мож­на, бо як-раз на то­му місці, де во­на бу­ла, у по­чат­ку XVI­II в. пос­та­нов­ле­но стіну но­вої церк­ви; там під нею мо­ги­ла й зос­та­ла­ся.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.221.159.255 (0.015 с.)