Олександер Казимирович 1492-1506

 

У 1492 році по­мер Ка­зи­мир, і ко­ро­лем польським став йо­го стар­ший син Ян-Альбрехт, а Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським виб­ра­но мен­шо­го си­на Олек­санд­ра. На ви­бо­ри бу­ло зап­ро­ше­но де­пу­татів од всіх зе­мель: Київської, Луцької і т. д. Сі ви­борці об­ме­жи­ли де в чо­му вдасть Ве­ли­ко­го кня­зя: нап­рик­лад, що ух­ва­лить „ра­да ве­ли­ко­го князівства" (завів її Свит­ри­гай­ло), то князь то­го не мо­же пе­реміни­ти; без зго­ди ра­ди Вел. князь не мо­же відбіра­ти урядів, приз­на­ча­ти воєводств, тра­ти­ти до­хо­ди Ве­ли­ко­го князівства та ин­ше.

Але об­ме­жив­ши де в чо­му Вел. кня­зя, ли­товські па­ни до­би­ли­ся то­го, що ро­ку 1499 у Вильні спи­са­но но­ву „унію" між Польщею і Лит­вою, і по сій унії обидві дер­жа­ви ста­ли рівноп­равні - між ни­ми був тільки со­юз. За­ве­де­но в унію, що Вел. кня­зя не мож­на виб­ра­ти без учас­ти польських панів, а ко­ро­ля - без учас­ти ли­товських. Але не ми­ну­ло й два ро­ки, як по­мер польський ко­роль Ольбрахт, і По­ля­ки знов но­сяться з пля­ном, щоб з Лит­ви й Ко­ро­ни ут­во­ри­ла­ся „одна дер­жа­ва, оден на­род, і в них оден ко­роль і од­но пра­во". Польським ко­ро­лем об­ра­но Вел. кня­зя Ли­товсько­го Олек­санд­ра, і він справді ви­дав па­нам польським акт (1501 р.) про „одну дер­жа­ву й один на­род", тільки Лит­ва од то­го й ру­ка­ми й но­га­ми одх­ре­щу­ва­ла­ся, і з то­го ча­су По­ля­ки все виз­на­ва­ли унію 1501 ро­ку. а Лит­ва го­во­ри­ла, що во­на знає тільки унію 1499 р.

Тим ча­сом р. 1506 по­мер Олек­сан­дер. Ли­товські па­ни пос­ла­ли по мо­лод­шо­го бра­та Олек­санд­ро­во­го Жи­ги­мон­та і ого­ло­си­ли йо­го Ве­ли­ким кня­зем навіть без польських панів, як се сто­яло в унії 1499 ро­ку.

За Ка­зи­ми­ра ли­товсько-руські па­ни-ка­то­ли­ки взя­ли ве­ли­ку си­лу в дер­жаві і пра­вос­лав­ним не да­ють хо­ду. Так напр. ко­ли в Раді Вел. кня­зя завж­ди є ла­тинські єпис­ко­пи, не ба­чи­мо там ані од­но­го русько­го; Лит­ви­ни-ка­то­ли­ки си­дять на уря­дах в чис­то біло­руських або ук­раїнських зем­лях, навіть в та­ких слаб­ко звя­за­них з Лит­вою, як Київщи­на або Во­линь, а Ру­синів ніде не ба­чи­мо на чис­то ли­товських по­са­дах. Ото тільки й пільги (для арис­ток­ратії руської) зроб­ле­но бу­ло за Ка­зи­ми­ра, що ут­во­ре­но два руські князівства: Во­линське та Київське, та й то не на­дов­го, бо як по­мер р. 1470 київський князь Се­мен Олелько­вич, то Ка­зи­мир по­са­див там намістни­ка Лит­ви­на-ка­то­ли­ка Мар­ти­на Гаш­тов­та. Се ду­же обу­ри­ло Ки­ян: „Лит­ви­ни ко­лись Ки­янам дань да­ва­ли - го­во­ри­ли во­ни - а те­пер ни­ми бу­дуть пра­ви­ти!" Аж р. 1499 Ки­яне діжда­ли­ся пра­вос­лав­но­го кня­зя, Дмит­ра Пу­тя­ти­ча.

Так са­мо й на Во­лині, по смер­ти Свит­ри­гай­ла (р. 1452) са­до­ви­ли на вищі уря­ди луцько­го ста­рос­ти та мар­шал­ка Во­линської землі то Ру­синів, то Лит­винів, щоб Во­линь за­бу­ла про свою ок­ремішність. Яс­не діло, що ли­товські па­ни чу­ли се­бе ду­жи­ми, щоб пра­ви­ти не тільки без Ру­синів, але й про­ти Ру­синів. Се відчу­ли руські князі, і ро­ку 1481 ба­чи­мо змо­ву: кілька князів (Іван Гольшанський, Федір Більський та Ми­хай­ло Олелько­вич) змо­ви­ли­ся „відірва­ти землі по р. Бе­ре­зи­ну й при­лу­чи­ти до Вел. князівства Мос­ковсько­го". Але змо­ву вик­ри­то, і князі на­ло­жи­ли го­ло­вою. Далі ба­чи­мо, що пог­ра­ничні дрібні князі, особ­ли­во в Сівер­щині, утіка­ють під Моск­ву ціли­ми юр­ба­ми, підда­ючись їй з уси­ми зем­ля­ми й доб­ром. Давніще, по­ки Ли­товські князі пок­ла­да­ли най­більшу ва­гу на руських лю­дей і все руське, то во­ни бу­ли міцні й дужі, і Мос­ковські князі вва­жа­ли Ли­товських во­ло­дарів за ви­щих, приїзди­ли до них на поклін. Але з то­го ча­су як го­лов­ну ва­гу в дер­жаві пе­ре­су­ну­то з руських лю­дей на ли­товсько-ка­то­лицьких, то й дер­жа­ва по­ча­ла до-до­лу хи­ли­ти­ся: ка­то­ли­ки тяг­ли до Польщи, Ру­си­ни знов до Моск­ви. А тут у Мос­ковсько­му князівстві як раз нас­тав здібний князь Іван III Ва­силєвич, і по­чав пе­ре­ма­ню­ва­ти Ру­синів з Лит­ви, а Лит­ву общіпу­ва­ти. По­чи­на­ються пог­ра­ничні вой­ни, і Литві зле все ви­хо­дить: Моск­ва підби­ла усі руські землі, що одділя­ли її од Ли­товських і підсу­ну­лась під са­му Лит­ву. Ро­ку 1493, пи­шу­чи до Олек­санд­ра, Іван впер­ше ужив собі ти­ту­лу: „го­су­дарь всея Ру­си". Лит­ва про­ти то­го опи­на­ла­ся: звідкіля, мов­ляв, він та­кий ти­тул взяв? Але Моск­ва бу­ла дуж­ча і глу­зу­ва­ла з Лит­ви. Ба­чу­чи, що з Моск­вою ли­хо, ли­товське пра­ви­тельство оже­ни­ло Олек­санд­ра на доньці Іва­на, Олені, але й се не ба­га­то по­мог­ло: Оле­на кон­че хотіла дер­жа­ти­ся пра­вос­лав­ної віри, а на ка­то­лицько­му дворі в Вильні се бу­ло не до ре­чи. По­ча­ли­ся всякі скар­ги в Моск­ву, що зне­ва­жа­ють, мов­ляв, пра­вос­лав­ну віру та та­ке ин­ше. Ро­ку 1500 пе­рей­шла під Моск­ву вся Чер­нигівщи­на. Іван роз­по­чав війну - ніби то щоб обо­ро­ни­ти пра­вос­лав­ну віру підда­них ли­товських, і заб­рав реш­ту Сівер­щи­ни. Моск­ва заб­ра­ла тоді 319 міст і 70 во­лос­тей. Ко­ли зять Олек­сан­дер про­сив потім Іва­на, щоб вер­нув йо­му заб­ра­не, бо йо­му шко­да своєї „отчи­ни", то Іван од­повів, що й йо­му шко­да своєї от­чи­ни - тієї, що ще ли­ши­ла­ся під Лит­вою: всі руські землі, мов­ляв, мої, а твоя от­чи­на - Польща та Лит­ва. От що на­ро­би­ло бра­тан­ня Лит­ви з Польщею та зне­ва­жан­ня Ру­синів!

Як по­мер Олек­сан­дер, то но­вий Вел. князь Мос­ковський Ва­силь Іва­но­вич пи­сав до своєї сест­ри Оле­ни, вдо­ви Олек­санд­ро­вої, щоб во­на по­ра­ди­ла йо­го ли­товським па­нам за Вел. кня­зя і по­ру­чи­ла­ся, що він ніякої крив­ди ла­тинській вірі не ро­би­ти­ме, і лас­ка їм бу­де від нього ще більша, як за Олек­санд­ра. Оле­на од­пи­са­ла, що він „опізнив­ся": вже був об­ра­ний Жи­ги­монт. Але най­цікавіша тут згад­ка про ла­тинську віру: во­на по­ка­зує, як ма­ло щи­рос­ти бу­ло в тім за­палі мос­ковських ве­ли­ких князів до пра­вос­ла­вя, що во­ни все йо­го ви­ти­ка­ли Литві: пра­вос­лавіє їм потрібне бу­ло тільки, щоб підгар­ба­ти ще доб­рий шмат зе­мельки.

За Олек­санд­ра ста­ло­ся повс­тан­ня руських князів і панів. Се бу­ла ос­тан­ня про­ба бо­ротьби руських лю­дей з во­ро­жим ла­дом Вел. кн. Ли­товсько­го. Підняв повс­тан­ня князь Ми­хай­ло Глинський. За­мо­ло­ду він про­бу­вав по ко­ролівських дво­рах заг­ра­ни­цею, жив в Італії, в Гіспанії і по тій заг­ра­нишній школі вер­нув­ся на двір Олек­санд­ра. Олек­сан­дер зро­бив йо­го мар­шал­ком двор­ним - міністром дво­ра, і він був най­близ­чим по­рад­ни­ком кня­зя. Був­ши сам Ру­си­ном, хоч і ка­то­лицької віри, він по­чав ви­во­ди­ти в лю­де Ру­синів. Ру­си­ни ува­жа­ли йо­го за сво­го вож­дя і пок­ла­да­ли на нього чи­ма­ло надії, а за те ли­товські па­ни - ка­то­ли­ки не­на­виділи йо­го. Пус­ти­ли скрізь про нього по­го­лос­ку, що він от­руїв Олек­санд­ра і сам хо­че зро­би­тись Ве­ли­ким кня­зем Ли­товським. Здається, що він ду­мав, з поміччю Моск­ви й Та­тар, здо­бу­ти власть хо­ча б над руськи­ми зем­ля­ми Вел. кн. Ли­товсько­го. Глинський роз­по­чав те, що за­ду­мав, а за підмо­гою вда­рив­ся до Мос­ковсько­го Ве­ли­ко­го кня­зя Ва­си­ля ІІІ, але той дав йо­му ду­же ма­лу поміч. Та­та­ри збре­ха­ли і зовсім не по­мог­ли. Че­рез се Глинсько­му не по­щас­ти­ло нічо­го зро­би­ти і він з бра­та­ми та при­хильни­ка­ми утік у Мос­ков­щи­ну. З йо­го на­мо­ви, Мос­ковський князь Ва­силь ІІІ по­чав війну з Лит­вою, на­ма­га­ючись узя­ти Смо­ленск і по­обіцяв, що як здо­бу­де, то од­дасть Глинсько­му. Спо­чат­ку ли­товський гетьман Конс­тан­тин Ост­рожський під Ор­шею до-но­ги роз­бив мос­ковське військо, але Моск­ва та­ки одібра­ла у Лит­ви Смо­ленск. Про­те Глинсько­му йо­го не да­но. Се обу­ри­ло Глинсько­го, і він по­чав вес­ти пе­респ­ра­ви з ко­ро­лем Жи­ги­мон­том. В Москві про се довіда­ли­ся і за­са­ди­ли йо­го в вяз­ни­цю, де він і по­мер.

Так закінчи­лась ос­тан­ня про­ба ук­раїнсько-біло­руської арис­ток­ратії ви­бо­ро­ти пра­ва Ру­си­нам у Вел. кн. Ли­товсько­му. Бу­ла се панська спра­ва, як і раніші усякі такі. Не піддер­жа­ли ве­ли­ких панів навіть дрібніщі па­ни: во­ни вже по­ми­ри­ли­ся з своєю до­лею. Те­пер Ру­синів пе­рес­та­нуть зовсім за лю­дей вва­жа­ти. Га­лицьке бо­ярст­во упус­ти­ло з рук національну спра­ву ще р. 1349, з по­хо­дом Ка­зи­ми­ра; ли­товське - 1439 р., як упав Свит­ри­гай­ло. Змо­ва ж р. 1481 або повс­тан­ня Глинсько­го - се без­надійні спро­би. Ук­раїнську спра­ву в Польсько-ли­товській дер­жаві ви­ря­ту­ють не­за­ба­ром инші лю­де - не па­ни-арис­ток­ра­ти. Та про те бу­де мо­ва тро­хи далі.

 

***

 

Нові сусіди з полудня

 

Коли Ук­раїну приб­ра­ли до рук Лит­ва з Польщею, ста­ла­ся тоді (у XV віці) ве­ли­ка зміна, що ма­ла ве­ли­ку ва­гу і в політич­но­му, і в культур­но­му житті Ук­раїни: ут­во­ри­ло­ся по сусідству з Ук­раїною но­ве Кримське царст­во. Ми вже зга­ду­ва­ли, що в XI­II в. в Та­тарській орді був не­лад, і Ор­да ос­лаб­ла: з од­ної Зо­ло­тої ор­ди, як во­на зва­ла­ся, ста­ло аж чо­ти­ри. Од­на з тих орд заб­ра­ла­ся в Крим, і в по­ло­вині XV в. на­чальник її, Хаджі-ге­рай, зовсім ви­бив­ся з-під вла­ди Зо­ло­тої ор­ди і роз­по­чав рід ханів (царів) Кримських. Сьому Хаджі-ге­раю раніш да­вав у се­бе при­ту­лок Ви­товт, і за се він пізніш був у при­язні з ним і не пус­то­шив ук­раїнських зе­мель. Але дальші ли­товські князі, по­чи­на­ючи з Ка­зи­ми­ра, не зуміли по­лад­на­ти з Кри­мом, і на­ро­би­ли стра­шен­но­го ли­ха Ук­раїні. Особ­ли­во ве­ликі шко­ди ро­бив Менглі-ге­рай, со­юз­ник Мос­ковсько­го Ве­ли­ко­го кня­зя Іва­на Ва­силєви­ча. Се був ду­же муд­рий хан. Ко­ли суп­ро­тив­ни­ки ски­ну­ли йо­го з ханст­ва, він удав­ся до Турції. Турція ще ро­ку 1454 опа­ну­ва­ла Конс­тан­ти­но­поль, або Цар­го-род, а потім і сусідні землі: Сербію, Бол­гарію, Мол­давію - ста­ла ве­ли­кою і грізною дер­жа­вою. Ото ж до неї удав­ся Менглі-ґерай, піддав Крим ту­рецько­му сул­та­но­ви, а за те сул­тан мусів йо­го обо­ро­ня­ти і да­ва­ти йо­му по­мо­чи. Те­пер хто во­ро­гу­вав з Кри­мом, мусів па­мя­та­ти, що за пле­чи­ма у Кри­му стоїть Турція. Сей Менглі-ге­рай, на про­хан­ня Мос­ковсько­го кня­зя Іва­на, по­чи­нає допіка­ти Литві тим, що руй­нує і ни­щить ук­раїнські землі. Від ро­ку 1482 по­чав­ши, цілих сто літ Ук­раїна стог­не від тих ди­ких наїздів та­тарських і обер­тається по­ма­лу в пус­ти­ню: Поділля, Во­линь, Київщи­на, Га­ли­чи­на, вся Ук­раїна, з виїмком хи­ба північної Ук­раїни, що підгар­ба­ла під се­бе Моск­ва, все се бу­ло спус­то­ше­но Та­та­ра­ми, Тур­ка­ми та Во­ло­ха­ми (бо во­ни бу­ли ту­рецькі підданці). Ні пе­ченіжський пог­ром, ні по­ло­вецькі нас­ко­ки, в XI в., ані по­хо­ди Ба­ту не обійма­ли ані та­ко­го ве­ли­ко­го прос­то­ру, ані бу­ли такі люті. Все, що здо­бу­ла ук­раїнська культу­ра за кілька віків, не­мов на огні згоріло. Вся країна сте­по­ва, весь по­луд­не­во-східній по­яс аж до лісів - Пе­ре­яс­лав­щи­на, по­луд­не­ва Чер­нигівщи­на, по­луд­не­ва й се­ред­ня Київщи­на, Брас­лав­щи­на й східне Поділля обер­ну­ли­ся в пус­ти­ню; тільки по­де­ку­ди в дер­жав­них зам­ках та поб­ли­зу їх дер­жа­ли­ся куп­ки лю­дей. І все се ста­ло­ся зав­дя­ки дурній політиці Ка­зи­ми­ра і йо­го синів, та нікчем­нос­ти польсько-ли­товсько­го пра­ви­тельства. Во­ло­дарі ве­ли­ких дер­жав, оті хва­лені обо­ронці христіян від „невірних", не здо­бу­ли­ся навіть на та­ку бо­ротьбу з сте­по­ви­ми вар­ва­ра­ми, яку ве­ли дрібні і не­го­лосні руські князі XI-XII віків.

А ко­ли пра­ви­тельство нічо­го не ро­би­ло, то про обо­ро­ну мусіли по­ду­ма­ти самі лю­де ук­раїнських зе­мель. На сьому грунті й роз­ви­ну­ло­ся ук­раїнське ко­за­ко­ван­ня, а з нього - ко­зач­чи­на: перші звістки про ко­заків стрічаємо як раз після пер­ших пог­ромів Менглі-ге­рая (най­давніща згад­ка р. 1492). Але перш ніж пе­рей­де­мо до ко­зач­чи­ни, зга­даємо про те, як Польща та­ки підгор­ну­ла під се­бе усі ук­раїнські землі.

Вже бу­ла мо­ва про те, що ли­товські маг­на­ти, мав­ши в своїх ру­ках уп­ра­ву ве­ли­ко­го князівства, ба­жа­ли унії (єднос­ти) з Польщею, але так, щоб се був тільки тісний політич­ний со­юз, а вел. кн. Ли­товське щоб ос­та­ва­ло­ся са­мостійне. З дру­го­го бо­ку, ук­раїнські та біло­руські маг­на­ти вел. князівства, не хо­тя­чи збли­жа­ти­ся до Польщи, тяг­ли пот­ро­хи до вел. кн. Мос­ковсько­го. На­род же ук­раїнський та біло­руський сво­го го­ло­су не по­да­вав, бо йо­го не пи­та­ли­ся.

За ко­ро­ля Жи­ги­мон­та І (Ста­ро­го) про унію Польщи з Лит­вою ма­ло що й чу­ти, бо сей ко­роль нею не ду­же ціка­вив­ся; так са­мо бу­ло во­но й перші де­сят­ки літ па­но­ван­ня си­на йо­го Жи­ги­мон­та-Авгус­та (сту­пив на ко­ролівство р. 1544) і аж в 1560-их ро­ках на ґвалт взя­ли­ся до неї та ро­ку 1569 в Люб­лині зро­би­ли кінець. Най­гірше заш­ко­ди­ла справі дрібна ли­товська шлях­та, що тяг­ла за Польщею, бо хотіла ви­би­ти­ся з-під вла­ди ли­товських маг­натів і зрівня­ти­ся в пра­вах з шлях­тою польською.

Уже з по­чат­ку 1560-тих років ма­ло не що ро­ку зїздяться польські й ли­товські упо­важ­нені та ра­дяться все про ту унію Лит­ви з Польщею. До чо­го во­но йшло­ся, вид­но з лис­та Ра­ди­ви­ла до ко­ро­ля (р. 1564). Ра­ди­вил в то­му листі пи­ше, що та­ка унія, яку за­ду­му­ють По­ля­ки, се та­кий са­мий кінець Ли­товській сво­боді, який і Моск­ва хо­че зро­би­ти, тільки Моск­ва хо­че на­ки­ну­ти Литві свою не­во­лю си­лою, а Польща підсту­пом, об­лес­ливістю.

 

Люблинська унія 1569 р.

 

Та нас­тав от і Люб­линський Сейм 1569 ро­ку. Ли­товські маг­на­ти, ко­ли По­ля­ки ви­тя­га­ли всякі давні ак­ти унії, глу­зо­ва­ли з то­го, ка­жу­чи, що По­ля­ки їх „доб­ре хо­ва­ли в скри­нях і де-инде", але во­ни „вивітри­ли­ся". І са­ми По­ля­ки зго­жу­ва­ли­ся, що „ми й пред­ки наші ма­ли тих шкур (тоді пи­са­ли до­ку­мен­ти на пер­га­менті з те­ля­чої шку­ри) і пе­ча­ток до­волі, а все та­ки унії не ма­ли". Та те­пер, мов­ляв, тре­ба вже її зро­би­ти. І уло­жи­ли та­ку „унію", що ли­товські па­ни як по­чу­ли її, то по­ти­хеньку уночі усі до од­но­го повтіка­ли з сей­му. Ко­роль розгнівав­ся, а По­ля­кам ще луч­че - вільна ру­ка бу­де! По­ки­ну­ли со­лодкі мо­ви та роз­мо­ви про ста­ро­дав­ню при­язнь і бра­терст­во, а за­хо­ди­ли­ся ку­ва­ти, по­ки га­ря­че.

Тим ча­сом, се­ред роз­мов про унію, ви­ник­ла дум­ка за­раз же при­лу­чи­ти до Польщи Во­линь та Підля­ша (дав­ня зем­ля До­ро­ги­чинська). Як при­лу­чи­ти, то й при­лу­чи­ти! Опи­на­ти­ся не бу­ло ко­му: Ли­товські па­ни сиділи до­ма, а ко­роль охо­че підпи­сав при­лу­чен­ня, та й по всьому. Во­линські пос­ли вип­ро­си­ли собі, щоб у всіх уря­дах та су­дах ос­та­ла­ся руська мо­ва, і в сій мові ви­да­ва­ли­ся Во­ли­ня­нам усякі ак­ти з ко­ролівської кан­це­лярії й ин­ших урядів; тільки до міст лис­ти бу­дуть пи­са­ти­ся по польськи. Шлях­та „грецько­го об­ря­ду" (пра­вос­лав­на) бу­де ма­ти у всьому рівні пра­ва з ка­то­ли­ка­ми: пра­вос­лавні бу­дуть ма­ти пра­во на уря­ди, аж до се­на­торських. Во­линські ж уря­ди всякі, ду­ховні й світські, бу­дуть роз­да­ва­ти­ся тільки осілим оби­ва­те­лям-шлях­ти­чам Во­линської землі. Підляшській шляхті теж на­обіця­ли уся­ких жу­равлів в небі.

Тим ча­сом ли­товські па­ни, ба­чу­чи, що без них на сеймі діється яв­ний грабіж, на­ду­ма­лись і вер­ну­ли­ся зно­ву. Са­ме в той час йшла мо­ва, щоб до Підляс­ся й Во­лині до­да­ти Брас­лав­щи­ну (східне Поділля) та Київщи­ну: мов­ляв, Брас­лав­щи­на давнійше бу­ла час­ти­ною Поділля, а Поділля дав­но вже під Польщею. Заб­ра­ли й Брас­лав­щи­ну! За Брас­лав­щи­ною без кло­по­ту заг­ра­би­ли й Київщи­ну, при тім в ак­тах ви­пи­су­ва­ли усякі сміхо­винні ре­чи про те, як Київ здав­на на­ле­жав до Польщи. (Київщині теж на­обіця­но те, що й Во­лині про всякі її пра­ва). Ли­товські пос­ли стерпіли й се, бо як ка­за­ли - чу­ли, що у них „обріза­но кри­ла".

Тепер уже й до унії лег­че бу­ло бра­тись! 29 черв­ня (юня) спра­ву сю скінче­но, а на дру­гий день при­ся­га­ли новій унії ли­товські й польські упо­важ­нені… Це­ре­монія ся відбу­ла­ся з ве­ли­ким пла­чем польсько­го се­на­ту (з ра­дощів!) й по­дя­кою Бо­го­ви, що дав то­го до­че­ка­ти, „так що ко­рон­ний канц­лер, чи­та­ючи при­ся­гу се­на­то­рам, не міг від сліз го­во­ри­ти, ки­нув лист­ки, й докінчив за нього ве­ли­кий мар­шал".

Акт унії 1569 ро­ку пос­та­нов­ляв, що Ко­ро­на (то б то Польща) й Вел. кн. Ли­товське, обк­ра­яне отеє свіжо на сеймі, скла­да­ти­муть од­ну „річпос­по­ли­ту" (дер­жа­ву). Во­ни вибіра­ють спільно ко­ро­ля, що за­ра­зом про­го­ло­шується й ве­ли­ким кня­зем. Сей­ми бу­дуть тільки спільні.

Так за­ги­ну­ло осібне ве­ли­ке князівство Ли­товське! Так скінчив­ся сейм, що за кілька засідань зро­бив те, чо­го не мог­ли до­ко­на­ти кріваві довгі війни й столітні усякі дипльома­тичні тор­ги та штуч­ки, що од­ним по­тя­гом пе­ра рішав до­лю країв і ви­ти­кав їм на цілі століття но­ву до­ро­гу… По­ля­ки прос­лав­ля­ли той сейм і те­пер ще прос­лав­ля­ють, як до­каз лю­бо­ви, бра­терст­ва й усього та­ко­го, а на ділі се був лан­цюг на­сильств над чу­жи­ми дум­ка­ми, над чу­жи­ми пра­ва­ми, лан­цюг, що при­пе­ча­тав своєю пе­чат­кою ко­роль. Од­ко­ли утікли з сей­му ли­товські де­пу­та­ти - се був яв­ний грабіж Ве­ли­ко­го князівства Ли­товсько­го.

Так во­но й зос­та­ло­ся на­завж­ди. Лит­ва вже не зду­жа­ла ски­ну­ти з се­бе польсько­го яр­ма,- тим більш, що не ма­ла нізвідки по­мо­чи: ук­раїнське панст­во, хоч не бу­ло при­яз­не до Польщи, не ма­ло охо­ти й од­ри­ва­ти­ся од неї, бо ли­товські маг­на­ти не до­пус­ка­ли йо­го до уп­ра­ви вел. князівством; а дрібна шлях­та - та тяг­ла за Польщею, бо Польща да­ва­ла їй більші пра­ва й ко­ристі, ніж во­на ма­ла в князівстві Ли­товськім. З сього ча­су вел. кн. Ли­товське для нас не ціка­ве: раз, що се те­пер тільки провінція Польщи, а дру­ге - в ній зос­та­ло­ся ду­же ма­ло ук­раїнських зе­мель. По-за гра­ни­ця­ми польської Ко­ро­ни після Люб­линсько­го сей­му ос­та­ло­ся дві ок­раїни: од­на при вел. кн. Ли­товськім, дру­га - в ру­ках Моск­ви. При Литві ос­та­ло­ся тільки північне пог­ра­нич­чя Ук­раїни: бе­рес­тей­ське По­бу­же (дав­ня Бе­рес­тей­ська зем­ля без землі До­ро­ги­чинської) та Пин­щи­на. З них зроб­ле­но бу­ло осібне Бе­рес­тей­ське воєводст­во, з повіта­ми Бе­рес­тей­ським й Пинським.

В ру­ках Моск­ви від часів вел. кн. Олек­санд­ра зос­та­ла уся Чер­нигівщи­на, без над­дніпрянської смуж­ки - ок­ругів Лю­бе­ча й Ост­ра. Але на по­чат­ку XVII в. Польща вер­ну­ла собі й реш­ту Чер­нигівщи­ни і тут вста­но­ви­ла воєводст­во Чер­нигівське, з повіта­ми Чер­нигівським та Нов­го­род-сіверським. Але ко­ли возьме­мо на ува­гу, що й По­бу­же та Пин­щи­на (під Лит­вою) влас­ти­во теж на­ле­жа­ли до Польщи, то мож­на ска­за­ти, що пе­ред ве­ли­кою ук­раїнською ре­во­люцією (Хмельнич­чи­ною) всі ук­раїнські землі на­ле­жа­ли до Польщи. Хоч на ко­рот­кий час по­щас­ти­ло Польщі діпя­ти сво­го - зібра­ти під своєю влас­тю ук­раїнські землі!

 

Козаччина

 

Ми зга­ду­ва­ли, що че­рез дур­ну політи­ку Польсько-ли­товських дер­жавців Ук­раїна вже в кінці XV віку по­чи­нає обер­та­ти­ся в пус­ти­ню. Ба­га­тий та пиш­ний край наш став без­люд­ний. А який-то край був, вар­то пос­лу­ха­ти, що пи­ше один ли­товський письмен­ник з се­ре­ди­ни XVI в. „Київ, - ка­же він - має грун­та такі ро­дючі, що як ви­ора­ти па­рою волів, і то тільки один раз, то бу­де пре­ба­га­тий уро­жай. Скрізь уся­ке ро­дю­че де­ре­во, ви­ног­рад. В ста­рих ду­бах та бу­ках рої пчіл і щільни­ки, пре­гар­но­го кольору і за­па­ху. Звіра по лісах та по­лях та­ка си­ла, що зубрів, ди­ких ко­ней і оленів бють тільки для шку­ри. Дикі ко­зи се­ля­нин бє ти­ся­ча­ми. На ріках ду­же ба­га­то боб­ро­вих гнізд. Птаст­ва стільки, що вес­ною хлопці набіра­ють повні чов­ни яєць ка­чиніх, ди­ких гу­сей, жу­равлів, ле­бедів. Со­бак го­ду­ють мя­сом звіря­чим і ри­бою. В річках пов­но ри­би. Сам я ба­чив, як на­лов­ля­ли ча­сом за день ти­ся­чу маж для приїзних купців. Сіяти що ро­ку не тре­ба - на Поділю до­волі один раз зо­ра­ти і посіяти - уро­дить і вдру­ге, а од­но­го ро­ку бу­де і дру­гий і третій уро­жай…" І от та­кий край про­ле­жав об­ло­гом кілька століть. Аж до Полісся - по­за Київ, Жи­то­мир, Ос­тер, Чер­нигів - ле­жав ба­га­тий, але ди­кий і не­культур­ний - са­ме той край, що трис­та-чо­ти­рис­та літ пе­ред тим був вог­ни­щем східно-євро­пей­сько­го жит­тя. В се­ре­дині XVI в. тільки кілька замків сто­яло: Брас­лав, далі на схід Зве­ни­го­род (але сей Та­та­ри зни­щи­ли), Чер­ка­си, Канів, а ко­ло замків ту­лив­ся гур­ток лю­дей, що хо­вав­ся в за­мок, як тільки по­ка­жеться та­тарська ор­да. За Дніпром теж бу­ла пус­ти­ня: з ли­товсько­го бо­ку крайній за­мок Ос­тер, з мос­ковсько­го - Чер­нигів і Пу­тивль. Там теж тільки під са­ми­ми зам­ка­ми дер­жа­ли­ся лю­де. Але сі лю­де, що сиділи поб­ли­зу зам­ка, завж­ди мусіли бу­ти го­тові до во­ро­жо­го нас­ко­ку: без зброї не мож­на бу­ло з зам­ку витк­ну­ти­ся. Тим то ре­ви­зо­ри, що в по­ло­вині XVI ст. ог­ля­да­ли зам­ки, за­ува­жа­ють, що ту­тешні зем­ля­не (гос­по­дарі) й міща­не „ручніци ма­ют і стре­ля­ти доб­ре уміют". Пев­но, ко­ли бу­ло та­ке нес­покійне жит­тя, то панів се­ред місце­во­го лю­ду не ба­чи­ли й сліду. Навіть ті, що при­си­ла­ли їх сю­ди за уря­довців, вик­ру­чу­ва­лись та замість се­бе ста­ви­ли уся­ких слу­жеб­ників та зас­туп­ників, - хи­ба що ко­мусь лю­бе бу­ло військо­ве ота­ке жит­тя! От­же ко­ли панів не бу­ло, а край був ба­га­тий на вся­чи­ну: ри­бу, мед, звіря, то набіра­ли­ся од­важні лю­де, що манд­ру­ва­ли аж з Во­лині, Пин­щи­ни, Мо­гилівщи­ни десь на Русь, або в задніпрянські „сіверські" ухо­ди.

„Уходи", то б то землі, ку­ди хо­ди­ли ва­та­ги лю­дей на за­робітки, бу­ли при­пи­сані до замків: до Канівсько­го нап­рик­лад при­пи­са­на бу­ла по­луд­не­ва Київщи­на, до Чер­кас - ма­ло не вся те­перішня Пол­тав­щи­на, Хер­сон­щи­на та Ка­те­ри­нос­лав­щи­на; бу­ли землі при­пи­сані до Київсько­го зам­ку, до Ос­терсько­го. То­му й „уход­ни­ки", як вер­та­ли­ся на зіму до-до­му, мусіли да­ва­ти ста­рості зам­ку знач­ну часть з прид­ба­но­го і спо­чат­ку 8 часть, а далі дійшло й до по­ло­ви­ни. Бра­ли мед, шку­ри, ри­бу, са­ло, мя­со, сіль (з чор­но­морських ли­манів), на­решті ко­ли по­щас­тить об­дер­ти Та­тар і по­забіра­ти у них коні та вівці, то й з то­го зам­ко­вий ста­рос­та брав собі част­ку.

„Уходники" мусіли бу­ти лю­де од­важні, зна­ти доб­ре степ, та­тарські звич­ки та на­вич­ки. З Та­та­ра­ми до­во­ди­ло­ся сти­ка­тись раз-у-раз; і „уход­ни­ки" спо­чат­ку тільки обо­ро­ня­лись, а далі, як ста­ло їх більше, то по­ча­ли й на­па­да­ти, „лу­пи­ти" Та­та­ри­на. Ча­сом се ви­годніще бу­ло, як пра­цю­ва­ти на „уході"; то не рідко бу­ва­ло, що й са­ми ста­рос­ти зам­кові збіра­ли ва­та­гу лю­дей і на­па­да­ли на Та­тар. Ста­рос­та Хмельницький Предс­лав Лянц­ко­ронський од­но­го ра­зу (р. 1528) зібрав був аж 1.200 „війська", і заг­ра­бив у Та­тар 500 ко­ней та 30 ти­сяч овець. По­ма­леньку наші лю­де ста­ли ро­би­ти те са­ме, що й Та­та­ри: ко­ли ви на нас налітаєте та гра­буєте, то й ми вам тим са­мим віддя­чи­мо! По­ча­ло­ся отак ко­за­ку­ван­ня.

Що зна­чить сло­во ко­зак? Се сло­во та­тарське, і зна­чи­ло во­но у них чо­ловіка вільно­го, не­за­леж­но­го, вой­ов­ни­чо­го, але ра­зом з тим во­ло­цю­гу, розбійни­ка, чо­ловіка без­дом­но­го, не­осе­ло­го. Про та­тарських ко­заків здав­на чуємо, а про на­ших, ук­раїнських, впер­ше маємо звістку ро­ку 1492, ко­ли Ки­яне й Чер­касці роз­би­ли під Тя­ги­нею (Бен­де­ри) та­тарський ко­ра­бель, і вел. князь Олек­сан­дер на­ка­зав пот­ру­си­ти „ко­заків". Але ні в кінці XV ст., ні в першій по­ло­вині XVI ст. не­ма ще ко­зач­чи­ни, ко­зацт­ва, як осібної верст­ви лю­дей - се вже ста­ло­ся аж при кінці XVI та на по­чат­ку XVII ст., а те­пер є тільки лю­де, що хо­дять „в ко­зацт­во". Але хо­ди­ли й се­ля­не, й міща­не, й дрібні бо­яре; хо­ди­ли й значні па­ни польські, ста­рос­ти та воєво­ди; „ко­за­ку­ва­ли" ра­зом з ко­за­ка­ми й такі па­ни, як Конс­тан­тин та Ілля Ост­рожські, як Сан­гуш­ки, Пронські, Яз­ло­вецькі, Сєнявські, Виш­не­вецькі, По­тоцькі, За­мой­ські, Зба­ражські, Зас­лавські, Ко­рецькі. Зав­дя­ки та­ким по­хо­дам, де пе­ред ве­ли па­ни, „на­чальство", лю­дей охо­чих до „ко­зацько­го хліба" ста­ва­ло все більше, і вже в пер­ших де­ся­тиліттях XVI ст. їх бу­ло стільки, що ста­рос­та Чер­каський Ос­тафій Даш­ко­вич, на з'їзді в Пьотркові (1533 ро­ку) ра­див пра­ви­тельству ли­товсько­му пос­та­ви­ти на ни­зу Дніпра зо дві ти­ся­чи ко­заків, на та­тарських пе­ре­во­зах - не­хай би обо­ро­ня­ли Ук­раїну од Та­тар. Але Даш­ко­ви­ча тоді не пос­лу­ха­ли.

Тим ча­сом ко­заків все більша­ло, а ра­зом з тим во­ни підніма­ли більші й сміливіщі по­хо­ди на землі та­тарські та ту­рецькі. Та­та­ри жаліються вел. кня­зю Ли­товсько­му - про­сять при­бор­ка­ти ко­заків. Вел. князь бо­яв­ся Та­тар - по­обіцяв, що зро­бить все до ла­ду, а сам на­ка­зав уряд­ни­кам об'їха­ти зам­ки київський, канівський і чер­каський та спи­са­ти на реєстр усіх ту­тешніх ко­заків. Се бу­ло вже ро­ку 1541. І нічо­го з то­го не вий­шло, бо як по­ча­ли шу­ка­ти „ко­заків", то та­ких лю­дей не знай­шло­ся: той міща­нин, той зе­мя­нин, той на службі у ко­гось, а та­ких лю­дей - „ко­заків" не бу­ло… Ще не вигідно бу­ло приз­на­ва­ти­ся до то­го. А на­па­ди ко­зацькі все більша­ли: там купців об­дер­ли, там Очаків пог­ра­бу­ва­ли - прип­лив­ли на 32 чай­ках (за­по­рожські чов­ни до по­ходів) і здо­бу­ли за­мок… Знов Та­та­ри з скар­га­ми, знов в. князь шле лис­ти до ста­рост, щоб дба­ли та не пус­ка­ли ко­заків. Де там не пус­ка­ли, ко­ли й самі ста­рос­ти не від то­го, щоб піти з ко­за­ка­ми та й собі щось за­ро­би­ти! По­ма­леньку дійшло до то­го, що ко­зач­чи­на опа­ну­ва­ла Дніпро­вий Низ, сте­пи; до­хо­ди­ло до то­го, що сам ко­роль (р. 1558) мусів по­си­ла­ти своїх пос­ланців в Ор­ду в обхід, на Во­ло­щи­ну, бо Дніпром їха­ти бу­ло не­без­печ­но від ко­заків.

Але от в 1550-их ро­ках зяв­ляється се­ред ко­заків князь Дмит­ро Виш­не­венький, що в піснях проз­ва­но йо­го Бай­дою. Сей князь чи­ма­ло прис­лу­жив­ся ко­зач­чині. Се був за­можній маг­нат, влас­ти­тель кількох сіл в по­луд­невій Во­лині. Ро­ку 1553 він удав­ся в Ту­реч­чи­ну, а на дру­гий рік до в. кня­зя Ли­товсько­го і той до­ру­чив йо­му дер­жа­ти сто­ро­жу на ост­рові Хор­тиці, за Дніпро­ви­ми по­ро­га­ми, про­ти Та­тар. У Виш­не­вецько­го в го­лові був не аби який плян: опи­ра­ючи­ся на Ли­товсько-польську дер­жа­ву і піддер­жу­ючи при­язнь з Ту­реч­чи­ною, дер­жа­ти в ру­ках Крим.

Вишневецький збу­до­вав на Хор­тиці зем­ля­ний го­ро­док, кріпость, і се бу­ла пер­ша Січ За­по­рожська. Та­тарські ха­ни од­ра­зу збаг­ну­ли, що во­на бу­де ду­же їм за­ва­жа­ти, ко­ли їм за­хо­четься наліта­ти в Ук­раїну. У 1557 р. та­тарський хан хотів зруй­ну­ва­ти Січ і об­ло­жив її своїм військом, про­дер­жав об­ло­гу аж 24 дні, але нічо­го не зміг подіяти і вер­нув­ся до-до­му. Та літом на дру­гий год хан знов прис­ту­пив з Ор­дою під Хор­ти­цю. По­ма­га­ло йо­му ту­рецьке військо на чов­нах, та ще Во­ло­хи. На сей раз Виш­не­вецький про­дер­жав­ся дов­генько, але мусів та­ки по­ки­ну­ти Січ, бо не ста­ло харчів, і пішов в Чер­ка­си. Тут, зна­ти, не по­обіця­ли йо­му ніякої по­мо­чи про­ти Та­тар, то він по­дав­ся до Моск­ви, бо Мос­ков­щи­на весь час во­юва­ла з Кри­мом. І справді, у 1558 і 1559 ро­ках він із мос­ковською ратью (військом) хо­див на Крим, але не ба­га­то що зро­бив, бо не да­ва­ла йо­му хо­ду Моск­ва. Тим то ро­ку 1561 ми зно­ву ба­чи­мо йо­го на Ни­зу, на Хор­тиці. Але нев­го­мон­ний князь не­за­ба­ром встряв у во­лошські спра­ви - про­то­рю­ючи до­ро­гу для цілої низ­ки ко­зацьких ва­тажків аж до Ти­мо­ша Хмельни­чен­ка. Дум­ка бу­ла та­ка, що як по­щас­тить, то зро­би­тись мол­давським Гос­по­да­рем (кня­зем).

Але ска­же­мо тро­хи про ту Мол­давію, ку­ди все так уча­ща­ли наші лю­де.

Засновано мол­давську дер­жа­ву десь ко­ло ро­ку 1350, ко­ли з сусіднього Се­ми­го­ро­ду (те­пер в Угор­щині) по­на­хо­ди­ло ба­га­то Во­лохів і ста­ло їх більш як ту­тешніх лю­дей - Ук­раїнців (бу­ко­винських, бо Бу­ко­ви­на теж опи­ни­ла­ся в Мол­даві).

Молдавська дер­жа­ва спо­чат­ку бу­ла не­ве­ли­ка - тільки на півдні те­перішньої Бу­ко­ви­ни, бо на півночі її бу­ла так зва­на Ши­пинська зем­ля, що слу­ха­ла­ся Та­тарів. Але мол­давські воєво­ди не­за­ба­ром підби­ли й Ши­пинську зем­лю, і те­перішнє га­лицьке По­кут­тя і рос­тяг­ли свої гря­ниці аж до Чор­но­го мо­ря. Сто­ли­цею їхнею бу­ло спо­чат­ку місто Се­рет, а тро­хи зго­дом Су­ча­ва.

Найвизначніщі мол­давські воєво­ди, що за­ве­ли лад у дер­жаві і зро­би­ли її міцною та ду­жою, бу­ли Олек­сан­дер Доб­рий та Сте­пан Ве­ли­кий. Во­ни дба­ли про те, щоб Мол­давію по­ши­ри­ти, щоб во­на ста­ла краєм тор­го­вельним, а че­рез те й ба­га­тим.

Але че­рез 10 літ по смер­ти Сте­па­на (ро­ку 1514) Мол­давію за­во­юва­ла Ту­реч­чи­на, і це вий­шло на шко­ду Мол­давії з Бу­ко­ви­ною. Давній доб­ро­бут піду­пав, міста й се­ла спустіли, тор­гов­ля й хлібо­робст­во пе­ре­ве­ли­ся, а лю­де че­рез тяжкі по­дат­ки та не­во­лю - бо їх по­ро­би­ли кріпа­ка­ми бо­яри (па­ни) та ма­нас­тирі - втіка­ли до чу­жих країв. А як Мол­давська дер­жа­ва ос­лаб­ла, то знов по­ча­ла дуж­че бра­ти­ся до неї Польща. Найгірш дос­та­ва­ло­ся Бу­ко­вині, бо во­на бу­ла на гря­ниці з Польщею. Тож ото пе­ре­не­се­но тоді сто­ли­цю Мол­давії з Су­ча­ви далі на південь до Ясс. І з сього ча­су Бу­ко­ви­на пе­рес­та­ла бу­ти осе­ред­ком дер­жа­ви, а Су­ча­ва по­ча­ла все більше вниз хи­ли­ти­ся.

Що ж ста­ло­ся тоді з бу­ко­винськи­ми ук­раїнця­ми під мол­давськи­ми гос­по­да­ря­ми? Ад­же ж Бу­ко­ви­ну бу­ло одірва­но од га­лицької та на­шої Ук­раїни! Мо­же Во­ло­хи так посіли на­ших лю­дей, що їх і не вид­но бу­ло, і не чу­ти? Ото ж то й є, що як-раз бу­ло во­но нав­па­ки. Ук­раїнський на­род на Бу­ко­вині більш ва­жив тоді, ніж во­лоський, бо був більш освіче­ний. Ук­раїнська мо­ва бу­ла уря­до­вою (пра­ви­тельствен­ною) мо­вою на дворі воєвод, нею пи­са­ли й го­во­ри­ли мол­давські бо­яри та ду­хо­венст­во. Всю ви­щу освіту бра­ли во­ни з на­шої Ук­раїни та з Га­ли­чи­ни, бо у них бу­ла од­на віра з ук­раїнця­ми, пра­вос­лав­на, тим ча­сом як инші сусіди, по­ля­ки та ма­дя­ри (вен­герці), бу­ли ка­то­ли­ки.

Молдавія дов­го бра­ла собі ду­хо­венст­во з Ук­раїни, бо в ній не бу­ло доб­рих шкіл, де б ко­ха­ли­ся в на­уці. В церк­вах служ­бу одп­рав­ля­ли по книж­ках, при­ве­зе­них з Ук­раїни. А ко­ли Польща по­ча­ла на Ук­раїні на­посіда­тись на пра­вос­лав­ну віру і си­лою за­во­ди­ти ка­то­лицт­во та унію, то тоді мол­давські воєво­ди віддя­чу­ють за все доб­ре, що заз­на­ли від Ук­раїни, і ста­ють обо­рон­ця­ми пра­вос­лав­ної віри (а ра­зом з тим і ук­раїнсько­го на­ро­ду) не тільки у се­бе до­ма, але й на ук­раїнських зем­лях під польською ру­кою. Так от за поміччю мол­давських воєвод га­лицькі ук­раїнці пос­та­ви­ли у Львові церк­ву Успіння Прес­вя­тої Бо­го­ро­диці, кот­ру ще й досі звуть „во­лоською церк­вою", а по­то­мок мол­давських воєводів, Пет­ро Мо­ги­ла, ду­же ро­зум­ний та вче­ний чо­ловік, прий­шов пізніш у Київ і тут ук­раїнське панст­во, ду­хо­венст­во та ко­за­ки об­ра­ли йо­го за мит­ро­по­ли­та на всю Ук­раїну.

Так усе єдна­ли­ся тоді мол­давські ук­раїнці з людьми на нашій та на га­лицькій Ук­раїні. Але бу­ло й ще од­не єднан­ня - з то­го ча­су, як зя­ви­ли­ся ук­раїнські ко­за­ки та За­по­рожська Січ на Дніпрі за по­ро­га­ми. Та про се вже ми го­во­ри­ли і за­раз ве­де­мо мо­ву.

Року 1564 зібрав Виш­не­вецький 4.000 ко­заків і пішов у Мол­давію. Але тут йо­го зра­дою спійма­ли і одп­ро­ва­ди­ли у Конс­тан­ти­но­поль до Ту­рецько­го сул­та­на Селіма II. Селім, сер­ди­тий на нього ще за те, що він на­па­дав на Крим, звелів йо­го вби­ти. Пізніш скла­ла­ся ле­ген­да про Виш­не­вецько­го, ніби то сул­тан звелів ки­ну­ти йо­го з ви­со­кої баш­ти, що стоїть біля мо­ря, на га­ки, за­му­ро­вані у му­рах; на однім га­ку за­че­пив­ся Бай­да реб­ром і по­вис­нув над мо­рем. Ви­ся­чи на га­ку, він по­чав ла­яти сул­та­на і йо­го віру. Три дні висів він так, і хоч обіця­ли йо­му і жит­тя, і во­лю, аби він од­кас­нув­ся своєї віри і по­тур­чив­ся, він не пе­рес­та­вав кляс­ти Турків і їх віру. Який­сь Ту­рок стрельнув на­решті з лу­ка і вбив йо­го. Пісню про Бай­ду і про йо­го смерть співа­ють на Ук­раїні й досі - по­чи­нається во­на:

„В Цар­го­роді на ри­ноч­ку

Ой пє Бай­да мед-горілоч­ку;

Ой пє Бай­да - та не день не два,

Не од­ну нічку, та й не го­ди­ноч­ку.”

Не по­щас­ти­ло Дмит­ро­ви Виш­не­вецько­му ба­га­то зро­би­ти, але за те він по­ка­зав ко­за­кам шир­шу стеж­ку: не та­тарські та­бу­ни „лу­пи­ти" чи ту­рецькі міста гра­бу­ва­ти, а вмішу­ва­тись в спра­ви чу­жих дер­жав, до­да­ва­ти їм по­мо­чи, а за те всесвітньої сла­ви собі здо­бу­ти.

Тим ча­сом уряд ли­товсько-польський не знає, на яку сту­пи­ти з ко­за­ка­ми. Ко­за­ки все мно­жи­ли­ся і ста­ва­ли гос­по­да­ря­ми сте­пу. Спо­чат­ку йшли в степ, на „ухо­ди" „ва­та­ги" з кількох до кілька де­сятків душ, з своїм стар­шим „ота­ма­ном" на чолі. Гос­по­дарст­во ве­ли гур­то­вим спо­со­бом - або як те­пер ска­за­ли б „ко­опе­ра­тив­ним". При кінці ділять здо­бич: по­ло­ви­ну бе­ре ха­зяїн „ухо­да" (зам­ко­ва власть), а реш­ту ділять на то­ва­ришів, тільки усі ма­ють по одній пайці, а ота­ман - дві або три. Сі гос­по­дарі, а ра­зом з тим і во­яки (бо без­зброй­но­му сидіти в сте­пу ані гад­ки!), спо­чат­ку вер­та­лись на зіму до-до­му, в свої го­ро­ди чи се­ла, а потім по­ча­ли вже й осе­ля­тись там. Се не по­до­ба­лось ста­рос­там, бо їхні до­хо­ди від „уход­ників" мен­ша­ли. Але ті гос­по­дарі-ко­за­ки на ста­рост не вва­жа­ли, а по­бу­до­ва­ли собі „го­род­ки", найбільш на ост­ро­вах: Ба­зав­лу­ку, Хор­тиці та ин­ших. Ко­ли в 1580-их ро­ках заб­рав­ся в ті краї Збо­ровський, шлях­тич-ко­зак, то на річці Са­марі і далі до та­тарсько­го пог­ра­нич­чя знай­шов він ко­заків „річних" (на самій Са­марі 200), що пос­то­ян­но там жи­вуть, лов­лять ри­бу та звіря, до­бу­ва­ють сіль, тор­гу­ють, а їстив­не од­си­ла­ють „иншим" ко­за­кам - „ри­царським", що сиділи на са­мо­му Дніпрі і тільки воєнних справ пильну­ва­ли. Го­лов­ний кіш ко­зацький був тоді на ост­рові То­маківці: „він та­кий ши­ро­кий, - ка­же Збо­ровський - що на ньому мо­же про­хар­чу­ва­тись 20 ти­сяч лю­дей і не ма­ло ко­ней". З ча­сом сте­по­ва „ва­та­га" пе­рет­во­ря­еться в воєнний „де­ся­ток", з „ота­ма­ном" на чолі. Пер­ший ко­зацький реєстр, який ми знаємо (1584 ро­ку), свідчить, що в пол­ку бу­ло 50 де­сятків, а ко­жен де­ся­ток має ота­ма­на та 9 то­ва­ришів.

Тоді ж та­ки (в 1580-их ро­ках) за­по­рожські ко­за­ки звуться вже „січо­ви­ми", від іме­ни Січи, ко­зацько­го ко­ша. За сей час (від часів Виш­не­вецько­го) ко­зач­чи­на нав­чи­ла­ся вже ди­ви­тись на се­бе не як на по­пи­хачів пог­ра­нич­них ста­рост та панів, а як на осібну, не­за­леж­ну, са­мостійну си­лу, що тільки про­бу­ває в ли­товсько-польській дер­жаві, але ро­бить, що хо­че, не пи­та­ючись ніко­го. І справді - князі Ру­жинські (ко­зацькі привідці) нак­ла­да­ють з Моск­вою; Збо­ровський, став­ши ва­таж­ком, пе­ре­го­во­рює з Во­ло­щи­ною і мріє по похід аж в Персію; бу­ло й та­ке, що ра­ди­ли Та­та­рам піти ра­зом на Ту­реч­чи­ну, а в 1590-х ро­ках Січ про­дає свою поміч кожній з сусідніх дер­жав, аби доб­ре зап­ла­ти­ли. От­же За­по­рож­жя ви­пе­ре­ди­ло знач­но ко­зач­чи­ну „го­ро­до­ву", тих ко­заків, що сиділи на Ук­раїні по містах. Во­ни ще не ско­ро дійдуть до тієї пев­нос­ти, що во­ни - си­ла са­мостійна, не­за­леж­на.

Тим ча­сом уряд на­ду­мав­ся при­вер­ну­ти ко­заків на свій бік. Ро­ку 1568 впер­ше звер­тається вел. князь Жи­ги­монт-Август прос­то до ко­заків: на­ка­зує їм, щоб во­ни вий­шли з Ни­зу на Ук­раїну, не зачіпа­ли Та­тар, а за се, мов­ляв, возьму вас на „служ­бу" і бу­де­те ма­ти „жа­ло­ванье". І справді, звелів ко­роль гетьма­но­ви ко­рон­но­му Яз­ло­вецько­му спи­са­ти у реєстр 300 ко­заків, заб­ра­ти їх з-під ру­ки ста­рос­ти під ру<