ІІІ. Сприйняття і засвоєння учнями навчального матеріалу

(урок можна провести у формі конференції, для цього пропонуємо поділити учнів класу на групи: біографи, літературознавці, історики)

1. Вступне слово вчителя Неперевершений майстер малої прозової форми, М. Хвильовий витворив у нашому письменстві власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. На середину двадцятих років він став визнаним лідером цілого літературного покоління і був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пореволюційної української культури, зокрема започаткував знамениту літературну дискусію 1925 — 1928 pp. Своє життя Микола Хвильовий назвав «шляхом безумної подорожі». Справді, складається враження, що цій людині судилося перейти всіма колами пекла, а до раю так і не потрапити...

Познайомимося із життєвим шляхом М.Хвильового.

2. Виступи учнів. «Бібліографи»

1-й учень. Біографія М. Хвильового, в якій і досі є чимало невідомого та сумнівного, виглядає як захоплююча інтрига. «Мій рік народження – 1893, 13 грудня – село Тростянець Охтирського повіту на Харківщині. Я – син народного вчителя (по єлейній термінології: з голодранців). Батько ніколи не говорив по-українськи, зате бабуся не тільки говорила, але й в глухі слобожанські вечори розказувала мені багато казок про домовиків, лісовиків …» (з листа Хвильового до Миколи Зерова). Микола був первістком, крім нього в родині були ще донька Євгенія, син Олексій, доньки Людмила та Валентина. Микола добре закінчив початкову школу потім продовжив навчання в гімназії. У 1904 році батьки розлучилися, і він залишився з матір'ю. За вільнодумство його виключили з гімназії після чотирьох років навчання, та Хвильовий отримав атестат зрілості, склавши іспити екстерном.

Микола мав трьох сестер і брата, і тому мусив шукати роботу. Працював в економії у поміщика, мандрував по селах, потім «шалопайнічав» по заводах, цегельнях, деякий час був серед шахтарів Донбасу. Начитавшись Горького, перейнявся «філософією босяків» і помандрував на південь. «Майже до оголошення війни я працював на півдні вантажником, підвозчиком, різноробочим. Війна і мобілізація мене протверезили. Тоді мені виповнився 21 рік — рік призиву. Я повинен був іти на військову службу».

2–й учень. Служив на Волині, Галичині, пройшов землями Польщі, Буковини, Румунії. «Цей період свого життя,— писав М. Хвильовий, - я можу характеризувати як період повного духовного занепаду. Ні про яку ідейну роботу я вже не міг мріяти, тому що бачив я тільки одну безкінечну «походную» дорогу, на якій підстерігало мене безхліб'я, гарматний гул і сіра маса безликих людей». В окопах Першої світової усталюються його демократичні, частково й більшовицькі, симпатії. Микола Хвильовий і в цій сірій безликій масі був на видноті. Солдати поважали його за знання, ерудицію, відчайдушність і тому обрали до дивізійної ради солдатських депутатів. З 1916 року Хвильовий включається в активну політичну боротьбу, веде агітацію проти війни, «став задумуватися над вольностями України».

Наприкінці 1917 року він після шпиталю повертається додому. І знов опиняється у вирі буремних політичних подій, бере участь у боротьбі з денікінцями. З 1921 року працює на заводах Харкова, веде політичну пропаганду, багато читає.

3-й учень. Літературна діяльність Миколи Хвильового розпочалася з 1917 року. Він згадував: «Спочатку я писав так звані агітки для плакатів і газет у стилі Дем'яна Бедного. Потім, коли агітаційний період революції закінчився, я перейшов до художньої творчості». У велику літературу він увійшов як поет «робітничої рані». Перший друкований твір — поезія «Я тепер покохав город». У періодичній пресі з'являються й інші вірші. Але поступово Хвильовий переходить до прози, стає «основоположником української прози XX століття». Письменник щиро вірить у торжество революційних ідеалів, але згодом його оптимізм згасає.

У 1925 році М. Хвильовий разом із друзями і однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), видає спочатку альманах, а потім журнал. У цьому ж році починається літературна дискусія, яка точиться до 1928 року. (Про неї нам докладніше розкажуть історіографи.)

26 квітня 1926 року Й. Сталін у листі до Л. Кагановича осудив погляди комуніста Хвильового. Після цього листа на М.. Хвильового, М. Ялового, 0.Досвітнього нападки летіли з усіх боків. Почалися репресії, першим був заарештований М. Яловий.

М. Хвильовий, осмисливши події останніх років, прозрів і вжахнувся. Він не бачив іншого виходу, крім самогубства. 13 травня 1933 року трагічно обірвалося життя талановитого письменника, пристрасного полеміста, справжнього сина свого народу.

А тепер надамо слово нашим історикам.

Виступи групи «історики»

1-й учень.

Початок життя М.Хвильового - це «велика сім'я (три сестри і брат), освічені люблячі батьки. Але коли хлопцю було лише одинадцять років, батько, Григорій Олексійович, залишив сім'ю. Дійсно, батько справив певний вплив на духовне становлення найстаршого сина, зацікавив тими народницькими ідеалами, що були знаменом його студентської молодості, передав свій невгамовний потяг до мандрів та полювання. Але пристрасний мисливець і рибалка був людиною неврівноваженою, мало заклопотаною утриманням родини й вихованням своїх п'ятьох дітей. Весь тягар упав на плечі матері, Єлизавети Іванівни Тарасенко, яка багато років вчителювала і після розлучення зі своїм легковажним чоловіком самовіддано виховувала дітей.

2-й учень. Хоча життя Миколи починалося нелегко (рано пішов працювати, блукав по містах і селах, служив у діючій армії), він не втратив свого оптимізму та віри в людей. Почалися революційні перетворення в суспільстві, і Микола Хвильовий проголошує себе романтиком революції.

Разом із В. Сосюрою та М. Йогансеном він розпочинає нову «еру творчої пролетарської поезії». Саме бурхливі події 1917 року покликали цих митців до нових творчих поривань. У своєму «Універсалі до робітництва і пролетарських митців українських» вони писали: «Мідяною сурмою скликаємо до наших лав розпорошені творчі одиниці робітництва... Формуємо загони. Організуємо регулярну армію митців пролетаріату.

Наші лави крилаті сповнюватимемо залізною дисципліною робочих ритмів і пролетарських метафор. В цьому попередники нашії пророки — Шевченко і Франко».

3-йучень. У 1925 році починається так звана літературна дискусія. (1925—1928 роки) — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». Особливого розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?». З літературної дискусія перейшла в політичну. У полеміку включилися партійні діячі — В. Чубар, М. Скрипник, В. Затонський, Н. Хвиля. Фатальну крапку в ній поставив Й.Сталін, який у листі до Л. Кагановича написав: «В той час як західноєвропейський пролетаріат із захопленням дивиться на прапор, що повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь «Москви», як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви..,». Літературний опонент перетворився на ідейного ворога, і дискусія захлинулась.

М. Хвильового звинувачують у прагненні відірвати українську
культуру від російської, протиставити два народи один одному. Він
разом із Досвітнім і Яловим пише спокутного листа, аби врятувати
ВАПЛІТЕ і журнал, але машину терору і репресій було запущено,
і зупинити її ніхто не міг — вона вимагала нових і нових жертв.

4-й учень. 13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя одного з найталановитіших письменників XX ст. Миколи Хвильового. Сталося це ясного ранку в присутності кількох найближчих його соратників, яких покликав на сніданок,— Миколи Куліша, Григорія Епіка, Олеся Досвітнього (Михайла Ялового, першого президента ВАПЛІТЕ, напередодні було заарештовано). Грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова «Мужичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі у скроню. На столі залишив передсмертну записку: «Арешт Ялового - це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко,... ясно. Сьогодні прекрасний соняшний день. Як я люблю життя—ви й не уявляєте, Сьогодні 13, Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія». Своєю ранньою трагічною смертю він хотів зупинити лавину репресій, що насувалася.

Учитель Микола Хвильовий – письменник-новатор, самобутній і своєрідний. Коріння творчості письменника – у нашому фольклорі, у живій дійсності. Багато хто співвідносить його творчість із творчістю Коцюбинського, його новели нагадують музику Шнітке (звучить запис симфонії).

Виступи «літературознавців»

1-й учень. Плеяда молодих митців бачила своє призначення у творенні нової літератури, яка б рішуче відрізнялася від набутків попередників. Згодом М. Хвильовий без зайвої ностальгії напише: «Вмирала стара форма, як лицарство, як запорожці. По таємних лабіринтах мчав вітер із незнайомого краю»; «поет знав, як далеко одійшов запах тобілевичо-старицьких бур'янів, що прекрасно пахли після «Гайдамаків» і «Катерини», як далеко і «Тіні забутих предків», і все, що хвилювала юність». Засадничими принципами нового мистецтва стає відмова від точного повторення дійсності, митців вабить і цікавить тільки «комплексна система фактів, втілена в поетичний образ як в невмирущий символ жадань, турбот, поразок і перемог кляси та її епохи».

1923 року виходить перша книжка оповідань М. Хвильового «Сині етюди», яка остаточно утверджує молодого автора в пореволюційній літературі як піонера і новатора. Авторитетні критики зустріли молодого прозаїка вельми компліментарними рецензіями. О. Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози».

2-й учень. М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в його новелістиці можна знайти впливи імпресіоністичної поетики, елементи експресіонізму, і навіть сюрреалізму. Автор більше переймався тим, щоб передати відчуття, враження. Зміст слова розкривається завдяки асоціаціям та аналогіям, воно є сугестивним і обов'язково співмірним із барвами, запахом, звуками. Музичний принцип організації тексту, «напрочуд тонка ритмічність — власне внутрішньомузикальна, а не зовнішньомеханічна» (за спостереженням Є. Маланюка) — стають важливими компонентами його ліричного настрою.

3-й учень. Перші поетичні збірки М. Хвильового — «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В електричний вік» (1921), які були позначені впливами неоромантизму та імпресіонізму, дістали досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич), але якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною буденністю.

3. Слово вчителя

Більше п’ятдесяти років Микола Хвильовий був викреслений з української літератури. Якщо цього письменника десь випадково чи опосередковано згадували науковці, то обов’язково з вбивчою характеристикою «ворог народу» або з лайливими епітетами «махровий націоналіст», «куркульський підспівувач». А було, звучали й страшніші вислови: «ідеолог націоналізму» і навіть «фашист».

Наприкінці вісімдесятих у Харкові ентузіасти з організації «Спадщина» розшукали і впорядкували могилу Миколи Хвильового, але її зруйнували якісь варвари. Почерк той же, що й при руйнуванні захоронення В.Стуса. Зоологічна ненависть до нашої минувшини й наших світочів – ті ж.