Велике переселення народів. Утворення варварських держав. Франкська імперія

Доба Середньовіччя — більш ніж тисячолітній період. Термін «середні віки» виник в Італії у XV ст. як позначення епохи, що знаходиться «посередині» між Античністю та Новим часом.

Періодизація історії середніх віків:

1) раннє Середньовіччя (V-VIII ст.);

2) зріле Середньовіччя (IX-XII ст.);

3) пізнє Середньовіччя (XIII—XV ст.).

Велике переселення народів (370-700 pp.) — умовна назва сукупності етнічних переміщень у Європі в IV-VII століттях (германців, слов'ян, сарматських племен). Велике переселення народів сприяло катастрофі Римської імперії. Активне переміщення племен почалося з 370-х років коли з Приуралля двома потоками рушили гуни: з одного боку по північному узбережжю Чорного моря й східноєвропейських степів, з іншого — через Кавказ, Грузію та Вірменію в Сирію. Навала гунів зрушила з міс ця інші племена.

Близько 370 р. гуни перейшли Волгу й разом з підкореними аланами обрушилися на готів, які жили в Північному Причорномор'ї. Готи, розділившись на остготів і вестготів, пройшли через Данію на північ Адріатики, кілька разів нападаючи на Константинополь, 3 дозволу римської влади вестготи оселилися на території імперії.

З новою силою рушили гуни на чолі з Атілою. Їхнє просування в Галлії зупинила битва на Каталаунських полях (451 p.). У цій битві проти гунів під керівництвом римського полководця Аеція виступили вестготи, бургунди й франки. Після смерті Атіли (453 р.) його держава швидко розпалася.

У VII ст. слов'яни, іноді підтримувані аварами й протоболгарами, заселяють Балканський півострів. Частина слов'ян розселяється в межах до територій, зайнятих саксами й алеманами. У цілому епоха переселення народів визначила подальшу релігійну й політичну системи взаємин у Європі.

Після падіння Західної Римської імперії Італією деякий час правив колишній імператорський охоронець Одоакр. Проте згодом Італія була захоплена германським племенем остготів на чолі зі своїм королем Теодоріхом (475 -526 pp.). У юності 10 років він був у полоні в Константинополі і добре знав римські порядки, тому його влада не була для Італії важкою. Але його наступники не змогли утриматися тут, і Італія перейшла під владу Візантії. На аміну остготам прийшло інше германське плем'я — лангобарди, які у 568 р. розпочали завоювання Італії та згодом створили тут своє королівство. Звідси їх витіснило інше германське плем'я — франки (774 p.).

Вагому роль у історії раннього Середньовіччя відіграли вандали (теж германське плем'я). Вони розорили Галлію і вдерлися до Іспанії, а згодом переправилися в Африку, де Карфаген став їх столицею. У 455 р. їх король Гейзеріх захопив Рим. Їх поведінка була настільки дикою і свавільною, що дала назву певному явищу — вандалізму — безглуздому, варварському руйнуванню культурних цінностей. Варварами (з грецької — іноземці) дав ні греки і римляни називали всіх чужоземців, які розмовляли незрозумілою їм мовою («варвар» — так це передавали греки) і були далекими від еллінської або римської культур. У 534 р. королівство вандалів розгромила Візантія.

У V ст. було створено королівство вестготів на території сучасної Іспанії та частини Франції. Його столицею стало місто Ту луза. Історія Вестготського королівства була перервана вторгненням у 711 р. з Африки маврів та арабів, які за 2 роки захопили майже весь Піренейський півострів.

Союз племен франків склався в середині III ст. За місцем, свого розселення вони поділялися на салічних (приморських), які жили на нижньому Рейні, та рипуарських (берегових), які поселилися на території середньої течії цієї ріки. Родоначальником королівської династії салічних франків прийнято вважати напівлегендарного Меровея (447-457 pp.). Піднесення франків почалося за його внука Хлодвіга І (481-511 pp.). Йому вдало ся захопити майже всю Галлію. Своєю столицею він зробив Париж. Владу було централізовано, країну розбито на округи, народні збори втратили своє значення. Перший сановник називався майордомом, командувач кінноти — маршалом. Округами керували графи та герцоги. Останні королі з династії Меровінгів дістали прізвисько «лінивих». Управління поступово зосереджувалось у руках майордомів. Один із них — Карл Мартелл (715-741 pp.) провів дуже важливу для розвитку феодальних відносин реформу. Безпосереднім приводом до неї стала необхідність зміцнення франкської кінноти. Повне оснащення кіннотника коштувало стільки ж, скільки 45 корів, тому кіннотників у франків було мало і це послабляло їх військо. Мартелл відібрав частину земель у церкви і роздав воїнам у вигляді бенефіцій, тобто землекористування на умовах несення військової служби. Король роздавав бенефіцій герцогам і графам, ті баронам, ба рони — лицарям. На доходи з бенефіцію лицар мав придбати весь обладунок і виступити на війну на вимогу свого сеньйора, тобто того, хто дав йому бенефіцій. Бенефіціарій ставав васалом (з кельтської — «людина»). Тому королі небезпідставно говори ли на таких: «Мої люди». Сформувалася феодальна драбина та ієрархія — васалітет. Армію було значно зміцнено й в 732 р. франкам удалося під командуванням свого майордома розбити біля Пуатьє арабську армію, зупинивши просування мусульман у Європу, що мало дуже суттєве значення для подальшої історії європейської цивілізації.

Франкська держава цього періоду може служити прикладом організації варварської держави. Столиці фактично не було. Вона знаходилася там, де перебував король і його дружина. Вони пересувалися з одного маєтку в інший, поки там були запаси продовольства. Збиралися вони у вигляді податку з місцевого населення. Не мала ця держава і чітко окреслених кордонів.

Нащадки Карла Великого весь час воювали між собою. І 843 р. ум. Вердені було укладено угоду про розподіл імперії на три частини. Одна з них стала ядром майбутньої Німеччини, інша — Франції. До третьої частини ввійшли землі Італії та Бургундії. Вважається, що з цього часу й починається власне історія Європи.

 

Причинами розпаду імперії Карла були:

 

— строкатість племінного складу держави. Племена, що входили до неї, були об'єднані лише силою зброї і не лише не мали спільних інтересів, а нерідко ворогували між собою;

 

— відсутність суттєвих економічних зв'язків між різними частинами імперії. Економічно вони були незалежними і не потребували одна одної;

 

— міжусобна боротьба між нащадками Карла Великого; не зацікавленість великих феодалів в існуванні єдиної держави, яка б обмежувала їх владу. Вони прагнули автономії або незалежності.

 

Англосаксонські королівства в Британії

 

Початок підкорення германцями Британії належить до 449 p., коли сюди прийшли племена саксів, тюрінгів та інші. Верховний король бритів найняв германських воїнів, але не зміг їм заплатити. У вигляді «компенсації» вони почали завойовувати Британію. Тут утворилося 7 королівств. У ході 150-річної боротьби більшість кельто-римського населення була знищена. Частина населення втекла в одну з областей Галлії, яка після цього стала називатися «Малою Британією» — Бретанню (нині — частина Франції).

У 829 р. король одного з варварських королівств Екберт об'єднав три королівства в одне. Так утворилася Англія. Ті місцеві кельти, що залишилися, були перетворені в напіввільних людей. Англосаксонська знать, яка називалася «ерли», отримала земельні наділи. Відбувається процес закріпачення селян.

Англосаксам довелося витримати тривалу боротьбу з данськими вікінгами, яка відбувалася з перемінним успіхом. Під час цих воєн відзначився англійський король Альфред Великий (871-899 pp.). Вікінги певний час контролювали Лондон і управляли Англією. Так тривало до 1042 p., коли данців було вигнано. Останнім англосаксонським королем був Харальд II. Восени 1066 р. під Гастінгсом висадилися війська герцога нормандського Вільгельма Завойовника. 14 жовтня 1066 р. нормандці завдали поразки англосаксам, а Вільгельма проголосили королем. Правління давньої саксонської династії закінчилося, Англія вступила в нову епоху.

Утворення варварських королівств на території імперії

Після вторгнення на територію Римської імперії варвари, як правило, утворювали на ній свої держави. По смерті Аларіха вождем готів став його племінник Атаульф, який продовжив просування готів римською територією. Римські імператори змушені були примиритися з існуванням самостійних варварських держав на їхніх теренах. Вандали захопили значну частину Африканського узбережжя. У 418 р. в Аквітанії утворилося перше варварське королівство вестготів; у 429 р. в Африці на чолі з королем Гензеріхом — королівство вандалів. У 443 р. на південному сході Галлії сформувалося королівство бургундів. На півдні Британії вже існувало королівство англосаксів. Певний час зберігалась ілюзія залежності цих нових королівств від римських імператорів, але насправді варварські королі виконували імператорські накази лише тоді, коли це збігалося з їхніми інтересами. До 450 р. римляни зберігали імперію, у якій варварські королівства були її складовими.

Падіння Західної Римської імперії - одна з проблем в історіографії Пізньої Античності, в основі якої лежить дослідження причин ліквідації влади імператорів Західної Римської імперії. Її дослідження бере свій початок з роботи англійського історика Едварда Гіббона «Історія занепаду і падіння Римської імперії» (англ. The History of the Decline and Fall of the Roman Empire).

Західну імперію постійно турбували набіги варварів, що призвело до її занепаду. У 410 році вестготами був узятий Рим, а 4 вересня 476 року вождь германців Одоакр змусив останнього західного римського імператора Ромула Августа відректися від престолу. Таким чином завершилося 12-вікове панування Риму.

Після смерті Стиліхона в 408 році Західною імперією правив аж до 423 року Гонорій. Однак впродовж його правління не бракувало спроб узурпації влади та вторгнень загарбників. В 410 році Рим був захоплений військами короля візиготів Аларіха. При спадкоємцях Аларіха у 412—418 роках готи розселилися в Галлії, ставши союзниками римлян в боротьбі проти вандалів, аланів та свевів, а також проти узурпатора Йовіна. Інший узурпатор, Констянтин, позбавив захисту римську Британію, висадивши свої війська в Галлії в 407 році, й, таким чином, відкривши шлях до англо-саксонського вторгнення, що розпочалося приблизнов в 440 році.

Після смерті Гонорія в 423 році наступив період безладу, який продовжувався доти, доки Східна Римська імперія не встановила силою правління в Равенні Валентиніана III. Регентом при малолітньому імператорі була його мама Ґалла Пласидія. Аецій, який став magister militum всупереч її бажанню, зумів стабілізувати військове положення імперії, вступивши для цього в союз і гунами. З їх допомогою він переміг та підкорив бургундів, які окупували південну Галлію в 407 році. В 433 році він поселив бургундів у Савої. Але зі зменшенням могутності імперії бургундські володіння розширилися в долину Рони.

Тим часом візиготи витіснили вандалів в Африку, де вони близько 439 року захопили Карфаген, встановивши незалежну державу з могутнім флотом, що став постійною загрозою морській торгівлі римлян.

В 444 році гуни, найняті для захисту імперії Аецієм, об'єдналися під керівництвом амбітного Аттіли. Аттіла одружився із сестрою імператора Гонорією, вимагаючи половину імперії в якості посагу. Коли йому відмовили, він вторгся в Галлію і був зупинений тільки в битві на Каталаунських полях (451) спільними римсько-германськими військами під проводом Аеція. Настуного року Аттіла вторгся в Італію і пішов на Рим, але епідемія у війську, благання папи Римського й звістка про похід візантійського імператора Маркіяна, змусили його зупинити наступ. Ще через рік Аттіла несподівано помер.

В 454 році Валентиніан убив Аеція, але через рік сам загинув від рук прихильників загиблого полководця. Скориставшись новим періодом боротьби за владу, вандали переправилися через море до Риму й розграбували його в 455 році.

Західна Римська імперія — одна з двох частин, на які розпалася Римська імперія в 3-4 століттях, територіально включала в себе землі заходу Європи та Північної Африки, проіснувала до 476 року, впавши під натиском германських племен.

Столицями Західної Римської імперії були в період з 286 по 402 роки Медіолан (сучасний Мілан), а з 402 року Равенна.

Впродовж 4-го століття відбулося кілька поділів та об'єднань Римської імперії. Останній поділ відбувся в 395 році, після смерті Феодосія Великого. Останнім роком існування Західної Римської імперії вважається 476 рік, в якому германський вождь Одоакр змусив відректися від престолу.

Впродовж наступних 20 років Східна імперія кілька разів робила спроби встановити свого імператора на заході, але їй доводилося опиратися на варварських полководців. У 475 колишній писар Аттіли Орест вигнав з Равенни імператора Юлія Непота і проголосив імператором свого сина Ромула Августа. Ромул Август відмовився надати автономію Одоакру і герулам, що призвело до вторгнення. Одоакр убив Ореста, скинув Ромула Августа й проголосив себе правителем Італії. Хоча імперське правління ще певний час зберігалося в окремих закутках, проте Рим був у руках варварів, а його контроль над заходом практично закінчився.