ТОП 10:

Пит №28. Правління династії Юліїв-Клавдіїв та Флавіїв.



Октавіан Август, який належав до роду Юліїв (бо його всиновив Юлій Цезар), започаткував династію Юліїв. Після його смерті імператором став Тиберій (14-37 pp.). Надзвичайно жорстокий і мстивий, він усе життя боявся замаху сенаторів. За найменшою підозрою будь-хто, особливо із сенаторів, підлягав знищенню. За таких умов дуже поширилися доноси. Тиберій ухвалив закон Про образу величності', за яким піддавали покаранню кожного, хто зневажливо проказав хоча б слово про імператора. Такі безглузді вчинки Тиберія сильно розхитали його владу. Серед сенаторів дійсно виникла змова, готувався державний заколот, розпочалися бунти легіонів у Германії та Іллірії. Тиберій, ошаленівши від жаху, зосередив у Римі преторіанські когорти, збудував для них табір на околиці міста. Народні збори зовсім не скликав. Відтак Тиберій сховався у своєму маєтку, де згодом і помер.

У 37 р. імператором було проголошено Гая Цезаря, усиновленого Тиберієм. Його батько Германік був військовим начальником, і майбутній імператор усе дитинство провів у таборах поміж солдатами. Легіонери дали йому прізвисько калігула (чобіток).

Новий імператор правив лише 4 роки (37-41 pp.). Калігула влаштовував нескінченні свята і пригощання для міської бідноти задля її прихильності, іноді перевдягався рабом, тинявся вулицями й пиячив з люмпенами. Він швидко розтринькав гроші, заощаджені Тиберієм. Відчуття необмеженої влади довело його майже до божевілля. Себе ж він вважав земним божеством і вимагав від усіх відповідного ставлення.

Завдяки вилученню розкішних маєтків римської знаті, Калігула прагнув відновити спустошену державну скарбницю. Аристократів і багатіїв піддавали страті за найменшим приводом, а їхнє майно потрапляло до рук імператора. Так не могло тривати довго — сенатори й офіцери вчинили заколот. Імператора було вбито в його палаці.

Преторіанці, які нишпорили, шукаючи вбивць імператора, в одній з кімнат під ліжком знайшли переляканого Клавдія, який був родичем Октавіана Августа. Як єдиного нащадка імператорського роду його проголосили імператором. За часи правління Клавдія (41-54 pp.) система влади й управління значно зміцніла. Імператорська влада жорстоко придушувала найменші спроби відновити республіканський лад.

Розлючені сенатори не бажали миритися зі свавіллям і жорстокістю Клавдія. Вони вже не прагнули відновити республіканський лад, а мріяли тільки про заміну Клавдія новим імператором.

Клавдія було отруєно, а імператором став усиновлений ним 17-річний Нерон (54-68 pp.). Розбещений, вередливий юнак більше цікавився поезією та акторською грою. Державними справами замість нього переймалися його мати Агрипина, вихователь і філософ Сенека й Афраній Бур — командир преторіанців. Вони сподівалися, що Нерон буде слухняним знаряддям їхньої волі. Певний час так і було. Та поступово опікуни Нерона в боротьбі за владу знищили один одного. У 58 р. було вбито Агрипину, у 62 р. — Афранія Бура.

У 64 р. у Римі сталася пожежа, яка тривала 6 днів. Половина міста згоріла дотла. По Риму поповзли чутки, нібито місто було підпалено за наказом Нерона, який хотів помилуватися видовищем. Щоб чутки вщухли, імператор піддав тортурам і стратам іноземців, шанувальників східних релігій, у тому числі й християн.

У 68 р. проти Нерона спалахнуло повстання. Нерон змушений був тікати. Залишений усіма, він укоротив собі віку наказавши рабові вбити себе, і, вмираючи, Нерон вигукнув: Який великий актор умирає!. На цьому завершилося правління династії Юліїв-Клавдіїв.

Повсталі проголосили імператором Сервія Сульпіція Ґальбу — представника давньої римської знаті. Новий імператор уступив у Рим і відразу ж почав знищувати прибічників Нерона, відбирати дарунки, надані солдатам. Невдовзі він розчарував своїх прихильників, і в 69 р. його було вбито. Отон, який очолював змову, пробув імператором лише кілька місяців. Його легіони були розбиті легатом Германії Авлом Віттелієм. Той, у свою чергу, утримався при владі менше року. Його місце посів Флавій Веспасіан (69-79 pp.). За його тривалого правління в імперії панував відносний спокій. Імператор налагодив відносини і зі своїм сенатом, і з сусідніми народами. Стримані грошові витрати Веспасіана дали змогу поліпшити фінансові справи держави.

Його син — Тит Флавій (79-81 pp.) продовжував політику батька, укріплюючи римську владу в провінціях. Правління Флавія позначилося значним будівництвом у римській столиці. У серпні 79 р. в Італії сталося страшенне стихійне лихо — виверження вулкана Везувія, від якого загинуло кілька квітучих італійських міст (Помпея, Геркуланум, Стаббії). Під час археологічних розкопок, які проводились у XX ст., Помпея була звільнена з-під великого нашарування попелу й постала перед очима наших сучасників майже в неушкодженому вигляді.

На імператорському троні Тита змінив його брат — Доміціан (81-96 pp.), якого посадили на трон преторіанці. Протягом усього правління Доміціан спирався тільки на підтримку своєї гвардії. Із сенатом у нього були напружені відносини, усе життя Доміціан боявся заколотів і повстань. Боротьба із сенатом за владу маскувалася святкуваннями в цирках, роздачами дарунків міській бідноті та преторіанцям. Великі витрати спустошили державну скарбницю. Авторитет імператора похитнувся через численні воєнні невдачі. У 96 р. унаслідок сенаторської змови Доміціана вбили. З його смертю припинилася династія Флавіїв.

На початку нашої ери розпочався занепад рабовласницького ладу. Використання праці рабів гальмувало розвиток техніки та господарства, що перешкоджало зростанню продуктивності праці. Раби не були зацікавлені в результатах своєї праці. Усе, що вони виробляли, належало господарю. Тому раби прагнули завдати збитку господарству пана: потайки псували знаряддя праці й вироби, калічили робочу худобу тощо. Для контролю за ними були потрібні численні наглядачі, не залучені до виробничої праці, на їхнє утримання також витрачалися кошти. Праця рабів ставала невигідною. У пошуках виходу рабовласники прагнули економічно зацікавити рабів. Дехто з них надавав рабам землю, залишаючи їм певну частку виробленого продукту. Раби могли збудувати собі житло й вести господарство для власних потреб. їх називали рабами з халупами. У провінціях найманих робітників перетворювали на колонів. Іноді раби, які накопичили гроші у власному господарстві, могли купити собі волю. Тоді вони ставали вільними селянами або йшли в місто, щоб жити з ремесла чи торгівлі.


Пит №29. Виникнення християнства. Перші християнські громади.

Виникнення християнства

Християнство виникло в умовах, коли численні верстви вільних землевласників перетворювалися на залежних орендарів, поповнювали наймане військо або лишалися без засобів існування і переселялися до великих міст, сподіваючись на якісь подачки.

Утримання армії, численних чиновників, підтримання розкоші імператорських палаців – усе це вимагало додаткових коштів і призводило до збільшення податків.

Основна маса населення в умовах імперії не лише втратила будь-яку можливість впливати на життя держави, а відчувала себе беззахисною перед всевладдям імператора й чиновників, чужою у своїй державі.

Ще складнішим було становище в підкорених Римом провінціях, де народ потерпав від сваволі чужих і своїх правителів. Саме в одній з провінцій Римської імперії – в Палестині – і зародилася нова релігія – християнство. Християнство проголошувало єдинобожжя (в основу його покладено віру євреїв у єдиного бога), рівність перед богом, братерство всіх народів. Засновником нової релігії був Ісус Христос.

 

Ісус Христос

Тривалий час точилися дискусії щодо того, чи існував Ісус Христос як реальна історична особа. Вивчення різних джерел, зокрема Біблії, яка розповідає про його життя, свідчення сучасних йому і пізніших істориків дали підстави стверджувати, що Ісус Христос – реальна особа. Він народився, можливо, бл. 7 - 3 р. до н.е. у місті Віфлеємі, на півдні Іудеї. За біблійною легендою, він був сином Бога, хоча мав і земних батьків. Його батька звали Йосипом, а маму – Марією. Дитинство Ісуса пройшло у Назареті. Його сприймали як Сина Божого, месію, тобто виконавця рятівної місії, посланця Бога на Землі. У своїх проповідях Ісус Христос проголошував необхідність пошуків Царства Божого, оскільки найвище благо і найвища мета людини не в земному житті, а за його межами. Він закликав до свідомого зречення земних, матеріальних уподобань. Таке зречення є необхідною умовою духовного очищення й оновлення життя, що в свою чергу дасть змогу людині увійти до Царства Небесного (Божого). Отже, до Царства Небесного можуть увійти прості, бідні люди, здатні духовно оновитися. Проповіді Ісуса знайшли відгук у найбідніших верств населення.

Успішність проповідей Ісуса Христа викликала невдоволення фарисеїв – послідовників релігійної течії, що виражала інтереси заможних іудеїв і відзначалася особливим фанатизмом. Один з учнів Христа – Іуда – видав його фарисеям, які засудили Ісуса на смерть. Вирок затвердив римський прокуратор Понтій Пілат. Ісуса Христа після численних тортур розіп'яли на хресті. Поховали його у печері за межами міста у п'ятницю, а на третій день – опівночі в неділю Ісус воскрес. Коли на третій день жінки пішли вклонитися Сину Божому, то їх зустрів ангел, який повідомив про воскресіння Христа. Пізніше Ісус являвся своїм учням і близьким, зміцнюючи їхню віру.

 

 

Перші християнські громади

Після загибелі вчителя його учні – апостоли – у своїх проповідях роз'яснювали суть і значення того, що відбулося. Вони сформували основні символи християнської віри – віри у спокутну смерть Ісуса Христа та його воскресіння. Апостоли були й авторами перших описів життя Ісуса –Євангеліїв.

Звістка про жертовну смерть Ісуса Христа, розповіді про його воскресіння і вознесіння, які поширювалися по всій території Римської імперії, сприяли збільшенню віруючих. Прихильники нової віри – християни й християнські громади. Члени громади збиралися разом читати молитви, спілкуватися. На таких зібраннях вони долали свою самотність, знаходили розуміння і допомогу, адже перші громади підтримували сиріт, незаможних, людей, знесилених старістю. Перші громади з'явилися в Єрусалимі, пізніше – в багатьох інших містах імперії.

Володарі Риму, жорстоко переслідували перших християн, бо вони заперечували існування багатьох богів та відмовлялися вшановувати імператора. Влада звинувачувала християн у тому, що вони готують змову проти імператора і що вони підпалили Рим у 64 р. За імператора Діоклетіанахристиян, які відмовлялися зректися віри, спалювали живцем. Щоб здійснювати обряди, християни збиралися таємно, зазвичай уночі. Першим притулком християн у Римі були катакомби – підземні ходи природного або штучного походження. Та, незважаючи на переслідування, християнство швидко поширювалося.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.240.31 (0.013 с.)