Дитинство, як соціальний етап розвитку людини.

В конвенції про права дитини наголошується, що «дитиною є будь-яка людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, стосовно даної дитини вона не досягає повноліття раніше».

Можна сказати, що діти • - це особлива соціально-демографічна група населення, яка, маючи вікові межі від народження до 18 років, має і свої специфічні потреби, інтереси та права, але не володіє достатньою спроможністю відстоювати і захищати їх перед суспільством.

Дитинство можна розглядати з різних позицій, а отже, існують і різні його визначення.

Дитинство — стадія життєвого циклу людини, на який продовжується становлення організму, розвиток його найбільш важливих функцій, найбільш активно здійснюється соціалізація індивіда, яка включає засвоєння певної системи знань, норм і цінностей, ово­лодіння соціальною роллю, що дозволяє дитині формуватись та функціонувати як повноцінний член суспільства, цілісна особистості.

Вивчення дитинства в різних суспільствах є сьогодні багатоаспектним і міждисциплінарним явищем. Сьогодні досить гостро стоїть питання про положення дітей. Під цим поняттям ми ро­зуміємо сукупність умов, які склалися у суспільстві для виживання і розвитку дітей. До цих умов можна віднести: міру матеріального забезпечення життя дітей, стан охорони здоров'я дітей, розвиток мережі оздоровчих установ, систему суспільної освіти і виховання, виховні можливості сім'ї, розвиненість державної турботи про дітей і законодавчі норми, які відстоюють життєво важливі права та інтереси дітей.

Специфіка й основне спрямування соціальної політики в галузі дитинства в сучасних умовах - усунення негативних наслідків процесів, які відбуваються в суспільстві, та створення умов для пе­реорієнтації діючих і появи нових соціальних інститутів, які мають задовольняти потреби, реалізувати інтереси дитини.

Зміст цього напрямку соціальної політики визначає дві основні групи цілей:

перша — створення соціальних, економічних і правових умов для задоволення найбільш важливих потреб та інтересів у кон­кретній ситуації. Мається на увазі подолання стримуючих факторів щодо організації дитячого харчування, системи освіти й охорони здоров'я, а також — інститутів та установ, які забезпечують фізич­ний, духовний та культурний розвиток дітей;

друга — компенсація відмежованості деякої категорії дітей, гарантія їх виживання.

В складних умовах розвитку України важливо не лише своєчасно констатувати чи передбачити можливі негативні наслідки для дітей в результаті різних соціальних змін, але й протистояти цим наслідкам через систему соціального захисту.

34. Соціальнаполітика в галузі захисту прав дитини. Соціальний захист слід розуміти як систему заходів, спрямованих на відновлення зовнішніх соціальне-економічних, політичних, медико-екологічних, правових, психолого-педагогічних умов, які забезпечують на сучасному рівні виживання і розвиток дітей, на подолання ситуації, коли дії окремих осіб чи інститутів наносять безпосередню шкоду здоров'ю, психічному, моральному, інтелек­туальному розвитку дитини.

Згідно з вітчизняною практикою інтереси дітей як особливої соціально-демографічної групи до цього часу враховуються в основному лише в межах державної сімейної політики. А в цьому випадку, як відомо, не всі запити та інтереси дитини можуть бути задоволені через сім'ю. Потреба у спілкуванні, одержанні нової інформації, активній, творчій, продуктивній діяльності, вдосконаленні своїх здібностей, умінь тощо — все це може реалізуватись завдяки включенню дитини в широкі суспільні структури, школу, сферу довкілля і мистецтва, культури, молодіжної субкультури. Адже соціальна політика в галузі дитинства повинна охоплювати всі сфери життєдіяльності дитини.

Основними завданнями соціальної політики (в різних умовах) можуть бути:

- контроль за роботою дитячих установ різного типу;

- соціально-медична допомога дітям;

- інформаційно-правова допомога неповнолітнім з питань освіти, набуття професії, працевлаштування, реалізації культурних і дозвіллєвих потреб та ін.

Звичайно, позитивних результатів можна досягти не просто проявляючу турботу про конкретну дитину (хоча і це необхідно),

а беручи до уваги кардинальні рішення, які впливають на ціле по­коління, вікові чи соціальні групи. Такими можливостями, в першу чергу, безперечно, володіє школа.

Перші спроби створення пакету норм, які регламентували міжнародний захист дітей, зроблені Лігою націй відразу після закінчен­ня першої світової війни. При цьому в самому Статуті Ліги націй не було позицій, які б безпосередньо стосувалися захисту дітей. Проте в межах правово-творчої діяльності цієї міжнародної організації бу­ли підписані угоди про припинення торгівлі жінками і дітьми.

Найбільш істотним актом щодо захисту дітей, прийнятим за підтримкою Ліги націй, стала Женевська декларація 1924 р., а в 1952 р. — Декларація 00Н про права дитини.

Не менш важливими у плані захисту прав дітей є створення міжнародних організацій: Дитячий фонд ООН (1946 р.), ЮНІСЕФ - міжнародна міжурядова організація, основною функцією якою ста­ло надання матеріальної допомоги у роботи з дітьми в різних країнах та підтримка заходів щодо виховання дітей; Міжамери­канський Інститут дитини в США (1919р.); Всесвітня рада з питань обдарованих і талановитих дітей в Англії (1975р.); Міжнародна федерація дитячої співдружності в Норвегії (1948 р.); Міжнародний комітет дітей і юнаків у Женеві (1957 р.); Європейське Бюро з пи­тань дітей і молоді (1949 р.) та ін.

Функціонування і діяльність міжнародних неурядових органі­зацій сприяють розвитку інституційного співробітництва щодо захисту дітей. Хоча лише ЮНІСЕФ є єдиною міжнародною організацією універсального типу, яка вирішує проблеми захисту прав дитини.

В останні роки посилюється інтерес у міжнародному загалі до питання захисту дітей, і спрямований він не на абстрактний захист прав дітей, а на такий захист, який би відповідав основним принци­пам і нормам міжнародного права. Першою спробою вирішення цих проблем стала прийнята в 1989 р. Конвенція ООН про права дитини, яка визнала дитину суб'єктом права, а її інтереси пріоритетними перед потребами суспільства.

Конвенцію прав дитини конкретизує, поглиблює положення Декларації прав дитини, покладаючи на уряди, які її прийняли, перш за все правову відповідальність за їх дії стосовно дітей. Положення Конвенції можна звести до чотирьох основних вимог, які мають забезпечити права дітей: виживання, розвиток, захист і забезпечення активної участі в житті суспільства (Конституція). При цьому в Конвенції закладено два цілепокладаючі принципи: дитина є самостійним суб'єктом права, тому охоплюючи весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав людини, Конвенція одночасно визнає, що реалізація одного права не віддільна від реалізації інших; - пріоритетність інтересів дітей перед потребами сім'ї, суспільства, релігії. Свобода, необхідна дитині для розвитку своїх інте­лектуальних, моральних і духовних здібностей, потребує не лише здоров'я і безпечного середовища, які відповідають рівню за нормами охорони здоров'я, забезпеченню нормами харчування, одягу і житла, але й надання всього цього в першу чергу. Водночас в цьому документі зафіксовані особистості, соціальні, культурні і політичні права дитини. До особистих відносяться права: на життя, виживання і розвиток; на невідкладну реєстрацію після на­родження; на ім'я від народження; на отримання національності; право визнавати батьків і виховуватися ними; зберігати свою індивідуальність, включаючи громадянство, національність, ім'я і сімейні відносини; на свободу думки, совісті і релігії; на свободу від знущання, жорстокості і нелюдського ставлення чи покарання; право не бути засудженим на смерть чи обмеженні свободи жити, на збереження вікової межі, коїш дитина не може нести правову відповідальність.

При цьому особлива увага звертається на відповідальність батьків і педагогів за долю дитини. Тому школа має здійснювати пропаганду і роз'яснення матеріалів Конвенції за допомогою певних структур просвітницького плану, введення мінікурсу «Права дитини» з врахуванням особливостей вікових груп та принципу доступності.

Певним орієнтиром у виборі засобів виховних впливів на дітей у процесі реалізації норм Конвенції є бажання розвивати і зміцню­вати у них почуття честі, власної гідності, без яких навіть досить міцні знання положень Конвенції не забезпечать захищеності особистості, її вільної самореалізації.

З цією метою соціальний працівник чи педагог має розробити механізм інтеграції позитивних за своїм змістом фронтальних, ґрунтових та індивідуальних впливів, які сприймає кожна дитини. Крім того, є педагогічне доцільною організацією середовища школи як внутрішнього {предметно-естетичного, просторового, духов-ного), так і зв'язку з зовнішнім (соціальним, природним та вплив на нього). Адже для спеціаліста має бути важливим не лише те, що і як робить дитина, підліток, а й у яких умовах розгортається його діяльність. Це дозволяє перетворити школу у своєрідну общину, за­сновану на пануванні гуманістичних цінностей.