Д. Ідеал вільного і простого життя на лоні природи (12,24)

Цю саму ідею спокійного життя розвинув Г. С. Сковорода у 24-ій пісні, про яку сам говорить, що це пісня "римського пророка Горація, перетолкована малоросійським діялектом".

О спокою наш небесный. Где ты скрылся с наших глаз?

Ты нам обще всем любезный, в разный путь разбил ты нас

За тобою то ветрила простирают в кораблях,

Чтоб могли тебе те крыла по чужих сыскать странах,

За тобою маршируют, разоряют города,

Целый век бомбандируют, но достанут ли когда?

Славны, например, герои, но побиты на полях.

Долго кто живет в покос, страждет в старых тот летах.

Вас Бог одарил грунтами, но вдруг может то пропасть,

А мой жребій з голяками, но Бог мудрости дал часть.

 

Останній рядок має, безумовно автобіографічне значіння: Г. С Сковорода свідомо обрав собі життя бідака, але був щасливий, відчуваючи свою мудрість, або краще сказати, свій потяг до не'і.

 

ДМИТРО БАГАЛІЙ, УКРАЇНСЬКИЙ МАНДРОВАНИЙ ФІЛОСОФ ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА

Тематика і провідні мотиви байок

(Шевчук Т. С. Античні традиції жанру в байках Г. Сковороди)

А. утвердження думки про «сродну» працю як найбільшу потребу людини

Розумову обмеженість висміяно в байці “Жайворонки” ("Байки Харківські") Молодий жайворонок сприйняв за орла черепаху, коли та з великим шумом і грюкотом упала на камінь. З приводу такої нерозсудливості старий жайворонок зауважує “Не той орел, що літа, а той, що легко сідає”.

Сила: Багато людей без природи починають великі справи, та погано кінчають. Добрий намір і кінець — всякій справі є вінець.

Структура байки

Г. Сковороди «Орел иЧерепаха» (№ 13) тотожна

параметрам однойменного твору Езопа, хоча йпозбавлена драматичності, оскільки її дія фокусується на аналізі головної інтриги претексту:

Орел і Черепаха вступають у розмову; Черепахакляне науку літання, що призвела до загибелі її«прабаби»; Орел роз’яснює справжню причину

загибелі старої.

 

Одна з найвідоміших байок Г. Сковороди «Бджола та Шершень» уформі діалогу між персонажами розкриває одвічну тему суперечності між трудовим способом життя й паразитичним існуванням. Образи Бджоли й Шершня алегоричні: Бджола — «герб мудрої людини, що в природженому тілі трудиться»,

Шершень — «образ людей, що живуть крадіжкою чужого й родилися на те тільки, щоб їсти й пити». Бджола бачить своє щастя лише в «сродній праці», тобто праці за покликанням: «Нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж споживати. До цього ми народжені». Шершень цього збагнути не може й зарозуміло наділяє Бджолу такими характеристиками: «ти така дурна», «багато у вас голів, та безглузді». Ідея байки: праця має стати для людини природною потребою і «найсолодшою поживою», лише тоді праця «потрібне робить неважким, а важке — непотрібним». У силі байки автор бачить щастя людини в«природженому ділі», яке є справді «найсолодшим бенкетом».

 

Багато шершнiв без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нiчого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?. Кажуть се незважаючи на слова Сiраха: "Веселiсть серця — життя для людини" — i не тямлять, що природжене дiло є для неї найсолодша втiха. Погляньте на життя блаженної натури i навчiтеся. Спитайте вашого хорта, коли вiн веселiший? — Тодi,— вiдповiсть вам,— коли полюю зайця.— Коли заєць смачнiший? — Тодi,вiдповiсть мисливець,-коли добре за ним полюю.

 

б. Вiн висмiював гонитву козацькоï старшини за дворянськими титулами, викривав помiщикiв-паразитiв, що живуть за рахунок народу, стверджував повагу до трудящого люду.
Кiлька байок Г. Сковорода присвятив злободеннiй темi про справжню цiн­нiсть людини. Такою є байка "Ворона i Чиж". Автор показав короткозорiсть i егоïзм Ворони, яка назвала Чижа жабою за те, що вiн зеленого кольору. Хоча Ворона своïм спiвом бiльше нагадує квакання жаби. У кiнцевому афоризмi
- мораль байки: про людину слiд судити не за зовнiшнiми якостями, а "Сердце и нравы человеческие, кто он таков, свидетельствовать должны..."
У своïх байках Г. Сковорода доводив, що гiднiсть людини визначають не ти­тули й багатство, а ïï праця й чеснiсть.

в. Байка Г. Сковороди «Оленица и Кабан» (№ 28) є художньою варіацією на тему творівЕзопа «Галка і Павлини» (або «Галка і ворони», «Галка і голуби»), «Осел у шкуріЛева», «Мавпаі рибалки», «Дельфін та мавпа». Незважаючи нате, що персонажі цих байокмають різні обличчя,

всі вони є ілюстрацією аналогічних етичних уроків. СковородинівськийКабан, як і герої дав-ньогрецьких взірців (Галка, Осел, Мавпа), не ба-жає залишатися у своїй статі: він присвоїв собі

чин Барана і придбав патент на походження сво-го роду від бобрів; персонажі античних байок, відповідно, прикрашаються пір’ям інших птахів(Галка), ховаються під шкурою лева (Осел), на-магаються рибалити або видавати себе за люди-ну (Мавпа). Результат таких неприродних змін

один – герої стають посміховиськомв очах світу. У байці Г. Сковороди Олениця констатує незмін-ний характер баранячої суті свого співбесідника, що продовжує рити землю, ламати тин, та іро-

нічно бажає йому бути ще й конем; у варіантахпретексту Галку з ганьбою проганяють, а своє плем’я не приймає зрадницю;

Осла розпізнаютьза його вчинками (в трактовці Авіана - за довги-ми вухами) і глузують з нього, а Мавпа потра-пляє у пастку через неприродні своїм нахилам

вчинки або брехню. Аналогічна і мораль цих байок – Езоп закли-

кає задовольнятися тим, що маєш, бути гіднимсвоїх і, як результат, не приниженимз бокумож-новладців, уникати брехні та не братися не за

свою справу.

У стилі бай-ки «Олениця иКабан» він прямо посилається наЕзопа й опосередковано на згадані вище творилегендарного засновника жанру.

г.Собака і Вовк

У пастуха Титаря жили два пси — Левкон та Фірідам. Позаздривши їхній дружбі, Вовк попросився бути третім їхнім товаришем. Став розхвалювати свій рід, свою вченість, сказав, що дуже схожий на псів, от тільки єдине, що має хвіст лисячий, а погляд вовчий.

Левкон відповів, що хоч пастух на них не схожий, але є їхнім другом, і взагалі без Фірідама він нічого не вирішує. Фірідам же сказав Вовкові, що хоч він на них і схожий, але ж не подобається його хитрий погляд, яким він на баранця поглядає.

Сила. І рід, і багатство, і чин, і зовнішня схожість не можуть твердити дружбу. Це можуть зробити лише серця, єдині думки, чесність душ.

Д. Чванство й самодурство панства засуджено в байці “Голова і тулуб”; в якій бундючний тулуб у розкішній франтовій одежі величається перед головою – невибагливою, здатною обійтися малим, та кмітливою. Простота і розум протиставлені пихатості й глухості.

Мені дуже подобається байка Г. Сковороди «Голова і Тулуб». У ній письменник порівнює людей, які вихваляються зовнішнім, та тих, хто збагнув неоціненність та важливість внутрішнього світу людини. Пихатий Тулуб вихваляється перед Головою своєю одежею, своїми розмірами і своїм нібито важливим значенням, тоді як Голова розуміє (на те вона й голова!), що одяг та пиха не роблять людину людиною. Як казали давні римляни, борода не створює філософа. Тобто зовнішні риси не варто ставити вище за внутрішні, духовні.

 

Аналіз філософських трактатів,діалогів, притч

Трактати

Він створив своєрідну етично-антропологічну філософію життя, що підкреслює пріоритет етичної суті в людині і суспільстві, пронизану ідеями любові, милосердя і співчуття.

 

Таким чином, положення людини в світі, по Сковороді, має два вирази: об'єктивне – в структурі миру, і суб'єктивне – для себе.

Сама людина розуміється як мікрокосм. Ця ідея припускає, як вже було відмічено, однорідність природи миру і людини, по-перше, і осягається буття переживанням, самопізнанням, по-друге.

Природа людини подвійна, як і природа миру. Розрізняючи в цілісній емпіричній людині «зовнішнє тіло» і «думку», Сковорода встановлює між ними залежність, бачить, таким чином, в емпіричній людині цілісність системну. «Адже ти, без сумніву знаєш, – говорить Сковорода, – що зване нами око, вухо, мова, руки, ноги і все наше зовнішнє тіло само собою нічого не діє ні в чому. Але все воно поневолено думкам нашим. Думка, владичиця його, знаходиться в безперервному хвилюванні день і ніч. Вона – те міркує, радить, визначення робить, примушує. А зовнішня наша плоть, як приборкана худоба, або хвіст, мимоволі їй слідує. Так от бачиш, що думка є головна наша крапка і середня. Отже вона часто і серцем називається. Отже, не зовнішня наша плоть, але наша думка, – те головна наша людина. У ній-то ми полягаємо, а вона є ми» [8, 128 с]. Думка як «головна наша людина», згідно Сковороді, утворює внутрішню людину, але тільки за умови, що ця думка направлена не на задоволення потреб «зовнішнього тіла», а на збагнення Бога. Особливо важливо для Сковороди, що Бога чоловік осягає в серці своєму не як деякий зовнішній об'єкт, але як власну внутрішню суть, як думку Бога про себе.

 

Сковорода говорить про три позиції людини у відношенні до такого світу. Перша позиція – надія на щастя і радість серця: «Люди в житті своєму трудяться, мятуться, накопичують, а для чого, то багато хто самі не знає. Якщо розсудити, то всім людським затіям, скільки їх там тисяч різних не буває, вийде один кінець – радість серця» [8, 456 с.]. Причому радість цю людина вносить до наочного світу, наділяючи його своїми бажаннями, надіями і мріями: «Чи не для оної вибираємо ми на смак нашому друзів, – говорить Сковорода, – щоб від повідомлення своїх думок мати задоволення; дістаємо високі чини, щоб думка наша від пошани інших захоплювалася; винаходимо різні напої, страви, закуски для потішання смаку; знаходимо різні музики, складаємо тьму концертів, менуетів, танців і контротанців для звеселяння слуху; творимо хороші будинки, насаджуємо сади, робимо золототкані парчі, матерії, вишиваємо їх різними шовками і погляду приємними квітами і обчіпляємося ними, щоб цим зробити приємне очам і тілу ніжність доставити; складаємо благовонні спирти, порошу, помади, духи і оними нюх постачаємо»

 

Друга позиція, яка може бути виділена у вченні Сковороди про емпіричну людину, – людська діяльність. В зв'язку з цим філософ міркує про волю, розум і душу. Душа є передчуття внутрішньої людини, вічної його ідеї, вона головне в людині: «Що користі придбати цілому Всесвіту володіння, а душу втратити?» [8, 341 с.]. Тут виникає у філософа проблема волі і розуму, їх згоди як умови душевного здоров'я. В світі емпіричному вони розірвані і протистоять один одному: «Не маємо в собі цілої людини».

Концепція Сковороди – це концепція християнська. Щастя для Сковороди – це сенс життя і повнота, це «ціла людина», гармонійна і серцева. Сковороді близьке вчення Епікура про задоволення як граничне взаємопроникнення плотської і розумної областей людської свідомості. Але для українського філософа самодостатність людини, отримання ним себе, своєї внутрішньої людини, є виконання думки Бога про неї.

Таким чином, міркуючи про людину, Сковорода приходить до вчення про світ, по-перше, по-друге, до розуміння природи людини, і, нарешті, по-третє, до розуміння природи людського життя.

 

Діалоги

Сковорода обрав форму діалогу як дуже зручну для всебічного розгляду філософських питань та відшукування істини. При цьому, щоб якнайкраще виразити свої оригінальні і самобутні філософські ідеї, він не стільки пристосовувався до жанру, скільки пристосовував жанр до своїх потреб, що характеризує його як дуже обдаровану і непересічну особистість. Григорій Сковорода досконало володів усіма тонкощами стилю бароко, що посприяло виникненню справді сильних монументальних творів. І хоча вони були тимчасово призабуті, сьогодні філософські трактати Григорія Сковороди стали як ніколи актуальні, бо ж піднімають проблеми, якими людство цікавилося протягом всієї своєї історії, починаючи ще з часів "старовинних мудреців".

· Засоби мовного увиразнення текстів

Тропи та стилістичні фігури

У своїх діалогах Григорій Сковорода широко використовує різноманітні художні прийоми. Для прикладу розглянемо трактат "Діалог. Имя ему – Потоп зміин"²⁴. Вважається, що це останній оригінальний твір Сковороди, написаний приблизно у вісімдесятих роках. У ньому автор зібрав і своєрідно резюмував свої провідні філософські ідеї і взагалі свої творчі здобутки.

· Найпоширеніші тропи та стилістичні фігури такі.

Епітети (в основному це постійні епітети): "прекрасна радуга", "огненное море", "огненная бездна" тощо.

О божественное, о любезное, о сладчайшее сонушко!

· Порівняння.

Дух. Начало вѣчнаго чувства зависит оттуду, дабы прежде узнать самого себе, прозрѣть таящуюся в тѣлѣ своем вѣчность и будьто искру в пепелѣ своем вырыть. Сія искра протчия миры, и сія мысленная зѣница провидит в них вѣчность.

Конечно, вѣчность есть твердь, вездѣ всегда во всем твердо стоящая и всю тлѣнь, как одежду носящая, всякаго раздѣленія и осязанія чуждая. (С.137)

· Метафори, часто розгорнуті.

"О бѣдный! – Вскричал очитый, – пойди домой и вырой зѣницы твои, погребенныя в мѣху твоем". (С. 136)

Душа. …что значит лжеденница? Горю и воспламеняюся знать. (С. 142)

Душа. Но скажи мнѣ, кая полза видѣтѣ вездѣ два естества, а не одно?…

Дух. Сые изображу тебѣ подобіем. Прехитрый живописец написал на стѣнѣ оленя и павлина весьма живо. Сими образами сын его младенец несказанно веселился. И старший сын взирал со удівлением. Живописец со временем отер краски, и животины с виду исчезли. О сем мальчик рыдал неутѣшно, а старшій смѣялся… (С. 137)

· Контрасти. Антитези.

Форма – матерія, життя – смерть, вічне – тлінне, добре – зле, небо – пекло тощо.

У притчі „Слѣпый та очитый" своєрідним контрастом, антитезою є самі персонажі притчі – сліпець та зрячий.

О сем мальчик рыдал неутѣшно, а старшій смѣялся... (С.137)

"Плоть по природѣ враждебна духу". (С.146)

· Тавтології.

"твердь, вездѣ всегда во всем твердо стоящая" (С. 137)

"образ образуемый" (С.135)

· Приказки.

А о неразумѣющих есть пословица: „Двоих нащитать не умѣет". (С.137)

Ці художні засоби збагачують текст, унаочнюють і роблять доступним для розуміння філософський зміст діалогів, допомагають кращому сприйняттю і засвоєнню ідей творів.

· Окличні речення.

Останься ж, сонлце и луна! Прощай, огненная бездно!

Да станет солнце и луна! Да станет и утвердится! Да свѣтит во вѣки вѣков! (С.135)

· Дуже багато питальних речень, найчастіше це риторичні запитання.

Не в сем ли морѣ обуревается вся вселенна?

Не смѣшно ли, что всѣ в пеклѣ, а боятся, чтоб не попасть? (С. 135)

А мой Ной радугу видит, и потоп прекращается. Что есть прекрасна радуга? Не радость ли есть радуга? Не сонце ли зрит свой образ во зерцалѣ вод облачних? Не сонце ли зрит на сонце, на второе свое сонце? На образ образуемый на радость и на мыр твердый? Не туда ли зрит сей вождь наш, не туда ли волхвы ведет? (С. 135)

· Паралельні конструкції, повтори + нагнітання ситуації.

Что есть Бібліа, аще не мыр?
Что есть мыр, аще не ідол деирский?
Что есть златая глава ему, аще не сонце?
Что есть сонце аще не огненное море? (С.135)

· Звертання

Пожалуй, отче небесный…
Желала бы я знать, отче наш небесный…
О душа моя!
Любезный мой друг!
Душечко моя!
Голубице моя!

Сковорода часто ніби грається, а радше, смакує слово, наче оглядаючи його з усіх боків у різних позиціях:

И се ста сонце и луна! Новая луна и сонце. От Бога божественное. (С. 135)

 

Все це різноманіття тропів, художніх прийомів використовується у діалогах не тільки і навіть не стільки як засоби увиразнення мови, художнє оформлення текстів. Кожнісіньке слово має символічний зміст, а у сумі створюється надзвичайно глибокий і багатоплановий підтекст – широке поле для інтерпретацій та аналізу. У зв'язку з цим треба звернути увагу на таку важливу рису творчості Григорія Сковороди як символізм.