Психологічна структура перфекціонізму

Проаналізовано основні підходи та концепції щодо тлумачення поняття перфеціонізму. Виділені характеристики перфекціонізму, його типи та структурні особливості.

Ключові слова: перфекціонізм, типи перфекціонізму концепції перфекціонізму, адаптивний та дезадаптивний перфекціонізм

Перфекціонізм - багатомірний особистісний конструкт, який полягає у прагненні досягати довершеності у різних сферах життєдіяльності (професійній діяльності, міжособистісних відносинах), доводити результати своєї діяльності до найвищих еталонів.

У психології поняття перфекціонізму вперше зустрічається в роботах послідовників З. Фрейда – К. Хорні й А. Адлера.

Невротичну потребу досконалості З. Фрейд розглядав у якості потужної, інстинктивної сили, яка утворюється з нарцисичних, мазохістських і насамперед деструктивних потягів.

А. Адлер не використовує поняття перфекціонізму, але постулює досить близький за змістом принцип «прагнення до переваги й досконалості». До конструктивних засобів досягнення переваги А. Адлер відносить прагнення до успіху, до першості у діяльності, якою займається людина, розвиток індивідом своїх умінь та здібностей [1]. Прагнення до досконалості вважається А. Адлером невід’ємною частиною життя.

К. Хорні, полемізуючи із З. Фрейдом, робить акцент не стільки на потребі в досконалості, скільки на потребі у видимій досконалості, у нав'язливому прагненні не мати вад. На думку К. Хорні, людина, яка прагне до досконалості, невільна, вона перебуває «у полоні» перфекціоністських прагненнях, вона неадекватно сприймає реальний стан справ і насамперед свої ресурси для досягнення мети. К. Хорні застерігала, що слід розрізняти поняття «істинного ідеалу» та «невротично ідеалізованого образу себе», справжнє прагнення до самовдосконалення – від підмінної потреби «здаватися досконалим» собі та іншим людям [3]. Ідеалізований образ стає на заваді розвитку, оскільки заперечує недоліки. Справжні ідеали ведуть до скромності, а ідеалізований образ – до марнославства [4].

В 1965 р. американські психологи М. Холлендер і В. Міссілдайн вперше розкрили феномен перфекціонізму. Вони запропонували розглядати перфекціонізм як особистісну рису, яка характеризується високими вимогами до себе й інших людей, прагненням до бездоганного виконання роботи.

Загалом проблема перфекціонізму стала обговорюватися в закордонній клінічній психології й психотерапії в 1960-1980 роках; спочатку вона одержала однобічне тлумачення, а саме як патологічна аддикція.

Однак згодом ця точка зору змінилася. Спостерігаючи високі досягнення людей, у яких не виявлялися невротичні відхилення, дослідники стали говорити про здоровий перфекціонізм й патологічний (деструктивний). Першим заговорив про це Дональд Хамачек. Здоровий перфекціонізм він називає нормальним: людина виявляє лідерські якості, високу працездатність, активність, мотивацію для досягнення мети, при цьому людина адекватно оцінює свої реальні здібності, тобто має адекватний рівень домагань. Другий вид перфекціонізму Хамачек називає невротичним. Людина з невротичним перфекціонізмом керується страхом перед неуспіхом. У такого перфекціоніста бажання стати ще краще, чим він є, стає ідеєю фікс. У цьому випадку перфекціонізм можна охарактеризувати як даремне прагнення до ідеалу, недосяжної досконалості.

Не всі вчені згодні з поділом перфекціонізму на здоровий і патологічний. Т. Гринспун покритикував положення Д. Хамачека, стверджуючи, що «нормальний перфекціонізм» – помилкове вживання терміна й що є тільки два типи особистостей – перфекціоністи й неперфекціоністи. Перші прагнуть до досконалості, інші – ні.

У 1990-ті роки, уявлення про структуру перфекціонізму були значно розширені завдяки трьом групам закордонних дослідників: британських клінічних психологів під керівництвом Фроста, канадських учених, очолюваних Хьюіттом, і американських учених. Усі групи розглядають перфекціонізм як багатомірний конструкт, що має складну структуру й включає разом з високими особистісними стандартами деякі когнітивні й інтерперсональні параметри, однак розглядають структуру цього конструкта по-різному.

Американські вчені як основні параметри перфекціонізму виділили: високі стандарти, схильність до порядку, тривогу, прокрастинацію й проблеми в інтерперсональних відносинах [2].

У британській концепції Фрост описав такі параметри перфекціонізму, як «особисті стандарти» (схильність висувати надмірно високі стандарти), «стурбованість помилками» (негативна реакція на помилки, схильність прирівнювати помилку до невдачі), «сумніви у власних діях» (перманентні сумніви щодо якості виконання діяльності), «батьківські очікування» (сприйняття батьків як делегують дуже високі очікування), батьківська критика» (сприйняття батьків як надмірно що критикують) і «організованість» (важливість порядку і організованості) [6].

Канадські дослідники П.Хьюіт й Г.Флет висунули альтернативну гіпотезу про структуру перфекціонізму, що включає 3 компонента [2]:

1. «Я-Адресований перфекціонізм» – особистісний стиль, у якому співіснують афективні, поведінкові й мотиваційні компоненти. Включає виснажливо високі стандарти, постійне самооцінювання й цензурування власної поведінки, а також мотив прагнення до досконалості. Це тенденція встановлювати для себе завищені, планки у виконанні чого-небудь на тлі нездатності приймати і вибачати собі недосконалість або помилки у виконанні своєї роботи.

2. «Перфекціонізм, адресований іншим людям» – переконання й очікування щодо інших людей. Цей вид перфекціонізму припускає нереалістичні стандарти для людей із близького оточення, очікування людської досконалості й постійне оцінювання інших. Породжує часті обвинувачення на адресу інших людей, дефіцит довіри й почуття ворожості стосовно людей.

3. «Соціально наказовий перфекціонізм» відображає потребу відповідати стандартам і очікуванням значимих інших. Цей параметр перфекціонізму відображає суб'єктивне переконання в тому, що інші люди, схильні дуже строго оцінювати й тиснути на індивіда. Індивід переконаний у нездатності догодити іншим. Корелює з екстернальним локусом контролю, сильною потребою в схваленні, страхом негативної оцінки,низькою самооцінкою.

Х’юітт і Г.Флетт тлумачать перфекціонізм як прагнення людини бути досконалою і бездоганною у всьому. Спираючись на зміст цього поняття та залежно від його впливу на особистість носія, ці вчені виокремлюють такі різновиди перфекціонізму, як здоровий та невротичний.

Здоровий перфекціонізм породжується конструктивним прагненням особистості до самовдосконалення і виявляється через потребу у саморозвитку та покращення результатів діяльності, через отримання людиною задоволення від якісно виконаної роботи. При цьому особистість спроможна визнавати факт існування меж власної продуктивності та виробляти ієрархію першочергових та другорядних цінностей, які мотивують її діяльність. Неправильне співвідношення перфекціоніських тенденцій, непропорційний їх розвиток викликає ризик формування невротичного перфекціонізму. Він характеризується надмірним, недосяжним прагненням до досконалості. Підґрунтям для невротичного перфекціонізму постає глибоко вкорінене почуття неповноцінності і вразливості, які занурюють людину в ауторуйнівні зусилля, і будь-яка справа чи навіть завдання перетворюються для неї в черговий загрозливий виклик [4].

Нині можна говорити про існування різних моделей структури перфекціонізму[5].

Модель Р.Слейни включає п’ять компонентів перфекціонізму: високі особистісні стандарти; прагнення до порядку; труднощі в міжособистісних стосунках; тривогу при виконанні завдань; прокрастинацію, викликану страхом зробити завдання недостатньо добре. Пізніше автори виключили з моделі тривогу, проблеми у відносинах і прокрастинацію: ці риси можуть бути як причиною, так і наслідком перфекціонізму.

Модель Р.Хілла включає два фактори вищого порядку: адаптивний сумлінний перфекціонізм і дезадаптивний самооцінюючий перфекціонізм. У перший увійшли організованість, прагнення до досконалості, планування й високі стандарти для інших. У другий увійшли стурбованість помилками, потреба в схваленні, батьківський тиск.

Модель К.Седикідеса й М.Люк заснована на розрізненні двох самооцінних мотивів. Мотив підвищення самоцінності стимулює думки й поведінку, які служать підтримці, захисту й збільшенню позитивного характеру Я-Концепції. Мотив самоперевірки запускає думки й поведінку, спрямовані на підтримку, захист і підвищення точності Я-Концепції.

Наслідком мотиву самоперевірки є тенденція до самокритики. Перевага точності, а не позитивності, знань про себе змушує людину ставити під сумнів свої наміри, намагатися зрозуміти, яка ж вона насправді, і в підсумку критикувати себе.

Обидві тенденції й взаємодія між ними можуть бути адаптивними (ведуть до задоволеності життям, високій самооцінці, оптимізму і т.д.) або дезадаптивними (ведуть до депресії, песимізму, низької самооцінки, відчуття втрати контролю над власним життям).

Підвищення самоцінності й самокритика адаптивні, якщо вони перебувають у відносинах симбіозу (у взаємовигідних відносинах) і дезадаптивні, якщо перебувають у відносинах паразитизму (коли одна тенденція послабляє іншу, як при неврозі) або антисимбіозу (коли дві тенденції ворожі й взаємно виключають один одного).

Модель клінічного перфекціонізму. Клінічний перфекціонізм – це надзалежність самооцінки, самоцінності від обов'язкового досягнення встановлених для самого себе стандартів, які вимагають великих витрат, незважаючи на негативні наслідки. Факторами клінічного перфекціонізму виступають дихотомічне мислення, селективна увага до невдачі, тенденція до знецінювання успіху, надмірний самоконтроль і критична оцінка власної діяльності. У ситуації неуспіху перфекціоністи починають робити посилений моніторинг своїх помилок, фокусуються на минулих і можливих майбутніх невдачах. Коли ж їм вдається відповідати стандартам, ці стандарти переоцінюються як недостатньо високі, і тоді встановлюються ще більш високі стандарти [5].

Таким чином, стислий аналіз феномена дозволяє нам говорити, що перфекціонізм – це особистісна диспозиція, яка полягає в прагненні досягати довершеності і може виявлятися як у конструктивних, так і у неконструктивних формах залежно від ступеня свого розвитку.

1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии / Альфред Адлер. — М.: «Прогресс», 1997. —256с.

2. Ильин Е. П. Работа и личность. Трудоголизм, перфекционизм, лень / Е. П. Ильин //Серия "Мастера психологии"- СПб.: 2011. - 224с.

3. Павлова В. С. Перфекціонізм як психологічний феномен / В. С. Павлова // Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського. Сер.: Психологічні науки. - 2013. - Т. 2, Вип. 10. - С. 242-246.

4. Ясная В.А., Ениколопов С.Е. Перфекционизм: история изучения и современное состояние проблемы / В.А. Ясная, С.Е. Ениколопов // Вопросы психологии. – 2007. – N 4. – С.157-167.

5. Ясная В.А., Ениколопов С.Н. Современные модели перфекционизма / В.А. Ясная, С.Н. Ениколопов // Психологические исследования. 2013. Т. 6, № 29. С. 1.

6. Frost R. The dimensions of perfectionism / R. Frost, P. Marten, Lahart// Cogn. Ther. Res. - 1990. - V. 14. - P. 449-168.

 

 

Степанюк Катерина Миколаївна ^[9]