Представництво у цивільному процесі

Поняття та значення процесуального представництва

Цивільне процесуальне законодавство України (ст. 38 ЦПК України) надає право сторонам, третім особам, особам, які відпо­відно до закону захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявникам та іншим заінтересованим особам в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) брати участь у цивільній справі особисто або через представника. При цьому особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій самій справі представника.

Інколи фізичні особи не бажають або не можуть особисто брати участь у розгляді цивільної справи. В таких випадках вони мають право доручити вчиняти процесуальні дії від їх імені іншим осо­бам - представникам.

Деякі фізичні особи, майнові і особисті немайнові права, свобо­ди та інтереси яких потребують судового захисту, не наділені від­повідною цивільною процесуальною дієздатністю і внаслідок цього в будь-якому разі не можуть особисто брати участь у цивільній справі. Права, свободи і інтереси таких осіб (малолітніх, неповно­літніх, недієздатних, а також осіб, цивільна дієздатність яких об­межена, та ін.) захищають їх законні представники (ст. 39 ЦПК України).

Юридичних осіб у цивільному процесі представляють їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники (ч. З ст. 38 ЦПК України).

Через представника відповідних органів державної влади в ме­жах їх компетенції реалізує свої процесуальні права та обов'язки держава (ч. 4 ст. 38 ЦПК України).

Процесуальне представництво можливе у будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях його розвитку.

Отже, представництво в цивільному процесі - це процесуаль­на діяльність особи (представника) у межах наданих їй повнова­жень, спрямована на захист суб'єктивних прав, свобод та інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, від імені та в інтересах останньої.

Представник бере участь у цивільній справі від імені і в інтере­сах іншої особи, здійснює процесуальні дії в межах наданих нею, або в окремих випадках законом, повноважень.

Правовідносини, що складаються між представником і особою, яку він представляє (довірителем), та між представником і судом, у цивільному процесі мають різний галузевий характер. Правовід­носини між представником і довірителем с в основному матеріаль­но-правовими, оскільки базуються на договорі доручення, трудо­вому договорі чи контракті, адміністративному акті, членстві в громадській організації, факті родинних зв'язків, і регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного права тощо. Проце­суально-правові відносини між ними складаються у зв'язку з ви­значенням і оформленням процесуальних повноважень представ­ника (статті 42, 44 ЦПК України). Правовідносини між представ­ником і судом у цивільному процесі регулюються лише нормами цивільного процесуального права і є процесуально-правовими.

Представниками в цивільному процесі можуть бути:

1) адвокат (ч. 1 ст. 40 ЦПК України). Наявність адвокатури для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах передба­чена ст. 59 Конституції України, а організація і порядок її діяльності визначаються Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвока­туру» та іншими нормативними актами;

2) один із співучасників за дорученням інших співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність (ч. З ст. 32 ЦПК України). В такому разі особа буде суміщати правове поло­ження сторони (позивача чи відповідача) і процесуального пред­ставника іншого співучасника;

3) батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники чи інші визна­чені законом особи, які виступають як законні представники (ст. 39 ЦПК України);

4) уповноважений на представництво в суді керівник юридич­ної особи (п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК України);

5) будь-яка інша особи, яка досягла вісімнадцяти років, має ци­вільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повнова­ження на здійснення представництва в суді (ч. 1 ст. 40 ЦПК України). Проте цивільно-процесуальне законодавство встановлює і певні заборони щодо участі у цивільних справах в якості представників.

Так, одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні (ч. 2 ст. 40 ЦПК України). Навіть у разі відмови особи від наданих їй повноважень представника, вона не може бути у цій самій справі представником іншої сторони (ч. 5 ст. 44 ЦПК України).

Не можуть бути процесуальними представниками особи, над якими встановлена опіка чи піклування, малолітні та неповнолітні, оскільки необхідною умовою правосуб'єктності представника є наявність у нього повної цивільної процесуальної дієздатності.

На забезпечення законності спрямоване правило, встановлене ч. 2 ст. 41 ЦПК України, що забороняє суддям, слідчим і прокурорам виконувати обов'язки представника у цивільному процесі, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні пред­ставники.

ЦПК України (ч. 1 ст. 41) прямо закріплює заборону процесуаль­ного сумісництва: не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, пере­кладач, експерт, спеціаліст, свідок.

Види представництва у цивільному процесі

ЦПК України прямо класифікацію процесуального представни­цтва не проводить, проте аналіз окремих його статей, що визначають правові засади участі представника у цивільному процесі, дозволяє зробити висновок про наявність трьох видів представництва:

1) представництво фізичних осіб;

2) представництво юридичних осіб;

3) представництво держави.

За ознаками осіб, інтереси яких представляють, можна виділи­ти представництво сторін (позивача і відповідача), третіх осіб, за­явників, заінтересованих осіб, а також органів та осіб, які захища­ють права, свободи чи інтереси інших осіб; за ознаками осіб, які здійснюють процесуальне представництво - представництво, що здійснюється: адвокатами, батьками, усиновлювачами, опікунами, піклувальниками, співучасниками, іншими фізичними особами. Крім того, ст. 39 ЦПК України виділяє окремий вид - законне представництво, яке є одним із підвидів представництва фізичних осіб. Воно виникає на підставі закону, адміністративного акта чи рішення суду за наявності таких юридичних фактів як спорідне­ність, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо.

Можна виділити чотири групи осіб, права свободи та інтереси яких в суді захищають їх законні представники:

1) малолітні особи віком до чотирнадцяти років, а також недіє­здатні фізичні особи, представниками яких виступають відповідно їх батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом;

2) неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, їх представниками можуть бути відповідно їх батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. При цьому суд може залучити до участі в справі саму неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена;

3) особи, які визнані безвісно відсутніми, представниками яких у суді є опікуни, призначені для опіки над їх майном;

4) спадкоємці особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, яких захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

Законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам (ч. 5 ст. 39 ЦПК України).

При розгляді цивільної справи може виникнути ситуація, коли у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, не буде представника або законний пред­ставник є, однак він не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом. В таких випадках суд має зупинити прова­дження у справі і запропонувати органу опіки і піклування чи ін­шому органу, визначеному законом, призначити або замінити за­конного представника (ст. 43 ЦПК України).

Повноваження представника в суді.

Особа набуде правосуб'єктності процесуального представника і зможе виконувати його функції лише за наявності належно посвід­чених повноважень на здійснення представництва у суді (статті 42, 44 ЦПК України). Якщо представник подає позовну заяву (заяву) скаргу, до них обов'язково додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження (ч. 4 ст. 98, ч. 7 ст. 119, ч. 5 ст. 229, ч. 6 ст. 295, ч. 4 ст. 326 ЦПК України).

Відповідно до ст. 42 ЦПК України повноваження процесуаль­них представників повинні бути посвідчені такими документами.

1) довіреністю фізичної особи, посвідченою нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням су­ду, або за місцем його проживання. Якщо представником є адво­кат його повноваження як представника можуть також посвідчу-ватися ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єд­нанням, або договором;

2) довіреністю юридичної особи або документами, що посвід­чують службове становище і повноваження її керівника. Довіре­ність від імені юридичної особи має бути підписана посадовою особою, уповноваженою на це законом, статутом або положенням з прикладенням печатки юридичної особи;

3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про при­значення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.

Оригінали цих документів або копії з них, посвідчені суддею, приєднуються до справи.

Фізична особа може надати повноваження представникові, крім як за довіреністю, ще й за усною заявою, яка заноситься до журна­лу судового засідання (ч. 6 ст. 42 ЦПК України).

Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуаль­ні дії, що їх має право вчиняти ця особа (ч. 1 ст. 44 ЦПК України). Отже, представник наділений як загальними правами та обов'яз­ками осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК України), так і спеціальними (ст. 31 ЦПК України). І лише, якщо довіритель ба­жає обмежити повноваження представника на вчинення певної процесуальної дії, це має бути прямо застережене у виданій йому довіреності (ч. 2 ст. 44 ЦПК України).

Крім обмеження повноважень представника, їх дію може бути взагалі припинено. Підстави і порядок припинення представництва за довіреністю визначається ЦК України (статті 248-250).

Про припинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової або усної заяви, зробленої у судовому засіданні (ч. 4 ст. 44 ЦПК України).