Поняття та особливостi права власностi на природнi об’єкти та їх ресурси

Iнститут права власностi детально дослiджується в юри- дичнiй науцi i є традицiйним для правової системи. Право влас- ностi на природнi ресурси повнiстю базується на загальному ци- вiльно-правовому iнститутi права власностi.

Взагалi власнiсть — це економiчна категорiя, що вказує на приналежнiсть певних матерiальних благ конкретному iндивi- ду, визнання їх «своїми» на вiдмiну вiд «чужих». В юридичному значеннi власнiсть розрiзняють:

— в об’єктивному розумiннi (як сукупнiсть правових норм, що регулюють вiдносини з приводу володiння, користування i розпорядження майном);

— в суб’єктивному (як закрiплена законом можливiсть су- б’єктiв володiти, користуватись, розпоряджатись належними йому об’єктами власностi).

Вiдповiдно, право власностi на природнi об’єкти та їх ре- сурси в об’єктивному розумiннi — це система правових норм,

що регулюють вiдносини власностi на природнi об’єкти та їх ресурси;

право власностi на природнi об’єкти та їх ресурси в суб’єк- тивному розумiннi — це врегульована нормами права можливiсть суб’єкта володiти, користуватись i розпоряджатись належни- ми йому природними об’єктами та їх ресурсами.

Природнi об’єкти як об’єкти права власностi мають свою спе- цифiку на вiдмiну вiд будь-яких iнших матерiальних цiнностей i благ:

— вони є об’єктами природного походження i не створюють- ся людською працею;

— природнi ресурси не пiдлягають простому вiдтворенню в процесi виробництва як товар, частина з них взагалi є вичерп- ними i не вiдтворюваними;

— на вiдмiну вiд товарно-матерiальних цiнностей природнi об’єкти не мають вартостi, вони не є майном у власному розу- мiннi;

— бiльшiсть природних об’єктiв не можна перемiстити в прос- торi, окремi з них навiть неможливо виокремити, обмежити, iн- дивiдуалiзувати;

— природнi об’єкти мають особливе значення для держави i суспiльства в цiлому тому, що вони є природною основою, ба- зою функцiонування людського суспiльства i забезпечують са- ме його iснування;

— всi природнi об’єкти iснують в нерозривному зв’язку мiж собою, з навколишнiм природним середовищем, природними еко- системами, розвиваються за об’єктивними законами природи.

Ця специфiка обов’язково має бути врахована при визна- ченнi режиму власностi на природнi об’єкти, при встановленнi механiзмiв його реалiзацiї, якi забезпечують попередження не- гативних, а тим бiльше незворотних впливiв на природу, здiйс- нюються з урахуванням об’єктивних закономiрностей iснуван- ня екосистем.

Вихiднi положення права власностi на природнi об’єкти за- крiпленi в Конституцiї України, яка видiляє їх в системi всiх об’єктiв власностi, встановлюючи щодо них особливий право- вий режим власностi Українського народу. Вiдповiдно до ст. 13 Конституцiї України — «Земля, її надра, атмосферне повiтря, воднi та iншi природнi ресурси, якi знаходяться в межах терито-

рiї України, природнi ресурси її континентального шельфу, ви- ключної (морської) економiчної зони є об’єктами права власно- стi Українського народу. Вiд iменi Українського народу права власника здiйснюють органи державної влади та органи мiсце- вого самоврядування в межах, визначених цiєю Конституцiєю.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власностi народу вiдповiдно до закону».

Такого режиму власностi не передбачено для жодних iнших об’єктiв. Тому дослiдження його сутi, змiсту привертає увагу ба- гатьох вчених. Тим бiльше, що традицiйним є визнання держав- ної, приватної, комунальної i (як перехiдна) колективної форм власностi, а власнiсть народу України не вiдноситься до назва- них форм i є специфiчною щодо механiзму реалiзацiї. Дана кон- струкцiя стала своєрiдною модифiкацiєю iснуючої в радянсь- кий перiод конструкцiї «права виключної власностi Радянської держави», яка привела фактично до безмежного, безконтроль- ного володiння природними багатствами з боку державних чи- новникiв при вiдсутностi будь-якої їх вiдповiдальностi за свої дiї. Конструкцiя «права власностi Українського народу» як з точки зору перелiку природних об’єктiв власностi, так i щодо реальних можливостей (а точнiше неможливостi) здiйснення своїх пов- новажень народом, а також iснуючих колiзiй з галузевим зако- нодавством, не раз пiддавалась справедливiй критицi в юридич- нiй лiтературi1. Зазначалося також, що «про народ України як про власника землi можна вести мову лише в соцiально-полiтич- ному аспектi. В юридичному ж розумiннi навряд чи можна вва- жати народ власником зазначеного природного ресурсу»2. Для певного «виправдання» подiбного стану можна використати те- оретичне твердження, висловлене в лiтературi, що конструкцiя

«права власностi народу України» передбачає не виключну влас- нiсть народу, а лише встановлює абсолютнi права народу, меха- нiзм реалiзацiї яких може здiйснюватись в рiзних правових фор- мах, зокрема через поєднання державної i приватної форм влас- ностi. З iншої сторони, пропонується перейти вiд «виключної» власностi до визнання природних об’єктiв народним надбанням

 

1 Природноресурсове право України: Навч. посiбник - За ред. I. I. Карака- ша. — К., 2005. — С. 63—68.

2 Шульга М. В. Актуальные правовые проблемы земельных отношений в

современных условиях. — Х., 1998. — С. 79.

iз встановленням щодо них особливого режиму експлуатацiї1. До речi, ст. 9 Конституцiї Росiйської Федерацiї встановлює, що земля та iншi природнi ресурси використовуються та охороня- ються в РФ як основа життя i дiяльностi народiв, якi прожива- ють на вiдповiднiй територiї, а ч. 2 цiєї статтi закрiплює можли- вiсть перебування природних ресурсiв у приватнiй, державнiй, мунiципальнiй та iнших формах власностi.