Поняття і місце європейського права навколишнього природного середовища в системі європейського права.

Європейське право виникло внаслідок активного розвитку інте­граційних процесів на європейському континенті, які привели до створення Європейського Союзу — потужного об’єднання держав-членів, що не має аналогів у світі. Європейське право має особливі джерела права, процес нормотворчості та правозастосування, інсти-туційний механізм і механізм контролю за дотриманням норм.

Незважаючи на наявність рис як національного права, так і між­народного, європейське право є особливою самостійною системою права. Суд Європейських Співтовариств, аналізуючи у своїх рішеннях юридичну природу Європейських Співтовариств, неодноразово робив висновок про існування особливої правової системи. Наприклад, у справі Costa v. ENEL Суд зробив висновок, що “на відміну від звичайних міжнародних договорів, Договір про заснування ЄЕС створив особливий правопорядок, інтегрований у систему права держав-членів з моменту набрання чинності, що має обов’язкову силу для їх судових органів”.

Іноді для позначення цього поняття використовують термін “право Європейського Союзу” чи “право Європейського Співтовариства”, хоча за юридичним змістом ці поняття слід розрізняти.

Європейське право, як система, не є настільки всеохоплюючою, як національне право. Сфера компетенції самих Європейських Спів­товариств та Європейського Союзу встановлює певні межі функці­онування такої системи. Разом з тим, європейське право має ряд галузей, що співпадають із галузями національного права, а також використовує принципи і механізми, властиві міжнародному праву, коли регулюються відносини в межах другої і третьої опор.

Залежно від предмета та методу правового регулювання, норми права групуються у галузі. Такий підхід можна застосувати і до євро­пейського права, тобто в його межах можна виділити окремі галузі права, як це робиться у національному праві.

Враховуючи високий рівень динаміки європейського права, у його межах можна виділити ряд галузей, які активно розвиваються: інституційне право, економічне і торгівельне право, митне право, податкове право, інвестиційне право, соціальне право, право на­вколишнього середовища та ін.

Межі компетенції Європейського Союзу є різними в різних галузях та інститутах системи європейського права. Зрозуміло, що найбільш розвинутими є ті галузі, які регулюють економічні відносини, оскільки вони беруть початок від моменту створення Європейського об’єднання вугілля та сталі, Європейського Економічного Співтова­риства та Євратому. Проте, останнім часом кількість предметних сфер регулювання Європейського Союзу збільшилась і європейське право починає охоплювати й інші сфери суспільного життя, які далеко виходять за межі економічної діяльності та включають політичну, соціальну, культурну та інші сфери суспільної діяльності.

Право навколишнього середовища окремої держави-члена включає всі норми, що “випливають із міжнародних договорів і звичаїв, директив та регламентів ЄС, національних конституцій, законодавства, муніципальних постанов, постанов, прийнятих національними та місцевими виконавчими й адміністративними органами, рішень суду і звичаєвого права”2.

Оскільки європейське право — доволі молода система права, то й відповідні галузі є ще недостатньо розвинутими й розвиваються відповідно до становлення самого європейського права.

У рамках системи європейського права склалась стійка, цілісна сукупність норм у сфері охорони навколишнього середовища — “єв­ропейське право навколишнього середовища”.

Під європейським правом навколишнього середовища слід розумі­ти сукупність норм і принципів європейського права, що регулюють відносини між його суб’єктами з питань, які стосуються навколиш­нього середовища.

Правове регулювання питань, що стосуються навколишнього середовища, у державах-членах здійснюється за допомогою норм національного, європейського та міжнародного права. Взаємовід­носини між національним правом держав-членів та європейським правом характеризуються такими важливими принципами, як:

– Верховенство європейського права, що полягає в наданні нормам європейського права вищої юридичної сили порівняно з нормами національного права держав-членів. Це супроводжується зобо в’язанням кожної держави-члена не приймати національні норми права, що суперечать європейському праву, вносити зміни у національне законодавство з метою гармонізації з європейським правом, а також вживати самостійних заходів для забезпечення максимально ефективної дії права Співтовариств.

– Пряма дія, що полягає у безпосередньому та обов’язковому засто­суванні нормативно-правових актів Співтовариств національною адміністрацією і судами, незалежно від їх згоди чи умов, встанов­лених державами-членами.

– Принцип інтеграції, під яким розуміється впровадження норм права Співтовариств у національні системи права всіх держав-членів.

– Юрисдикційний захист, під яким розуміється обов’язкове для всіх національних судових органів держав-членів і судових установ Європейського Союзу забезпечення застосування права Співто­вариства і максимально ефективний захист прав та інтересів, що виникаються на його основі.