Суб’єкти і об’єкти права природокористування.

Суб'єкти права природокористування - юридичні та фізичні особи, які в установленому законом порядку набули права користування природними ресурсами і зобов'язані здійснювати комплекс заходів щодо їх ефективного використання, відтворення й охорони і мають у зв'язку з цим певні права та Обов'язки. Суб'єкти природокористування поділяються на первинних та вторинних природокористувачів.

Суб'єктом первинного або вторинного природокористування є особа, юридична або фізична, правомочність якої по використанню природного об'єкта похідна безпосередньо від права суб'єкта власності на цей об'єкт.

Юридичні особи:• підприємства різних форм власності, організації та установи;• громадські об'єднання;

• релігійні організації;• військові організації;• Іноземні держави;• міжнародні організації;• кооперативні об'єднання.

Фізичні особи:• громадяни України;• іноземні громадяни;• особи без громадянства.

Об'єкти права природокористування - конкретні, індивідуально визначені і юридичне відособлені природні ресурси (об'єкти або їх частини), які закріплюються на праві користування за фізичними і юридичними особами.

Загальні об'єкти - земля.

Спеціальні об'єкти - сільськогосподарські землі, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, землі природоохоронного призначення, землі оздоровчого призначення, землі історико-куль-турного призначення, землі лісового фонду, землі водного фонду, землі запасу.

Об'єкти права загального природокористування -майдани, шляхи, парки, сінокоси тощо.

Об'єкти спеціального природокористування - землі сільськогосподарських підприємств, землі особистого підсобного господарства, садові земельні ділянки тощо.

Особливості конкретного виду природокористування залежать також від суб'єкта, що наділений певними правомочностями й обов'язками.

15.2.Міжнародні договори ЄС у сфері охорони навколишнього природного середовища (загальна характеристика).

Міжнародні договори утворюють особливу групу джерел єв­ропейського права. У міжнародних договорах закріплюються зо­бов’язання Європейських Співтовариств, Європейського Союзу та їх держав-членів на міжнародній арені.

Угоди, підписані Співтовариствами з третіми державами та міжнародними організаціями, є зовнішніми джерелами, правове положення яких визначається, головним чином, нормами міжна­родного права.

Європейські Співтовариства мають статус юридичних осіб і наділені міжнародною правосуб’єктністю. Тому вони можуть вести переговори і підписувати міжнародні договори та угоди двостороннього та багатостороннього характеру, вступати до міжнародних організацій і співпрацювати з ними, підтримувати дипломатичні стосунки з третіми країнами та міжнародними організаціями.

Міжнародні договори ЄС є джерелами норм одночасно двох правових систем: міжнародного (публічного) — з одного боку, права Співтовариства і Союзу — з іншого. Як джерело міжнародних прав і обов’язків, вони зв’язують не лише Співтовариство, але і кожну із держав-членів.

Співтовариство заключає міжнародні договори декількох видів:

– якщо предмет міжнародного договору цілком охоплюється право-суб’єктністю ЄС, то заключаються стандартні договори: одна сторона — Європейське Співтовариство, інші — іноземні держави чи міжнародна організація.

– якщо предмет міжнародного договору охоплює компетенцію усіх трьох Співтовариств, то заключаються спільні договори: ЄС, ЄОВС і Євратом виступають від імені однієї сторони.

– якщо предмет міжнародного договору належить до компетенції і ЄС, і держав-членів, то заключається змішаний договір: від імені ЄС та усіх держав-членів.

Щодо охорони довкілля, то оскільки у цій сфері компетенція є змішаною, тобто розподіляється між Європейським Співтовариством та державами-членами, то тут переважають міжнародно-правові до­кументи змішаного характеру, підписані одночасно від імені ЄС та усіх держав-членів.

Специфіка міжнародних договорів, підписаних Співтовариствами та Співтовариствами разом із державами-членами, полягає в тому, що вони не повинні суперечити установчим договорам.

Суд Європейських Співтовариств визнав, що міжнародний договір, підписаний Співтовариствами, є складовою частиною права Співтовариств. Зокрема, у рішенні Суду Європейських Співтовариств від 30 квітня 1974 року у справі R.& V. Haegeman v. Belgian State, гово­риться, що “положення угоди з моменту її набуття чинності формує інтегральну частину права Співтовариства”.14

Держави-члени координують свою діяльність у міжнародних ор­ганізаціях та на міжнародних конференціях, підтримують спільну позицію на таких форумах.

Коли постає питання про укладення угод між Співтовариством та однією чи більше державами-членами або міжнародними орга­нізаціями, Комісія звертається до Ради з цього питання, і остання дає Комісії дозвіл на необхідні переговори. На Комісію покладено забезпечення підтримки всіх відповідних відносин з органами ООН та її спеціалізованими установами та іншими міжнародними організаціями.

Після підписання чи приєднання до міжнародно-правового доку­менту Європейське Співтовариство вживає заходів для дотримання цього акту, приймаючи юридично обов’язкові інструменти, узгод­жуючи законодавство Європейського Союзу з вимогами відповідної конвенції чи угоди. Таке узгодження повинно відбуватись як на рівні держав-членів, так і на рівні інституцій ЄС.

Наприклад, у 1998 році Європейське Співтовариство разом з усіма державами-членами підписали Оргуську конвенцію про доступ до екологічної інформації, участь громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середо­вища. На даний момент триває процес приведення законодавства ЄС у відповідність із положеннями Конвенції. Зокрема, на рівні держав-

Першими міжнародно-правовими документами, які підписало Єв­ропейське Співтовариство, були Міжнародна конвенція про охорону Середземного моря від забруднення (у 1976 році), Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі (у 1979 році) та Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (у 1979 році).