Підстави виникнення, зміни і припинення права власності на природні ресурси.

За загальними правилами право власності набувається на підставі придбання відповідних об'єктів за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Підставою виникнення права власності на природний об'єкт може бути й рішення органу влади про передачу відповідного об'єкта у власність.

Окрім того, законодавством можуть передбачатися особливості набуття права власності на окремі природні ресурси.

Оскільки до землі прив'язані інші природні ресурси, то вимоги земельного законодавства щодо набуття права власності на землю поширюються на інші природні об'єкти (землі лісів, землі водного фонду, землі природно-заповідного фонду тощо). Земельним кодексом України встановлено, що громадяни набувають право власності на землю, окрім як за цивільно-правовими угодами, також: на підставі безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю) (частина 1 статті 81). Комунальна власність на землю виникає в разі: передачі територіальним громадам земель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спадщини; за цивільними угодами та виникнення інших підстав, передбачених законом (частина 4 статті 83 Земельного кодексу України). Держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельної ділянки.

Припинення права власності на природні об'єкти може відбуватися за різних підстав, передбачених за­конодавством: припинення існування об'єкта права власності (втрата, загибель); припинення існування суб'єкта права власності (у разі втрати громадянства України, смерті фізичної особи, а також при реорганізації або ліквідації юридичної особи); добровільна відмова (купівля-продаж, дарування); примусове відчуження у власника природного об'єкта всупереч його волі на підставах, зазначених у законі (вилучення природного об'єкта, що утримується нераціонально або засобами, що призводять до його знищення).

Також Земельний кодекс України до підстав припинення права власності відносить: звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскацію за рішенням суду; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; не усунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними та хімічними речовинами, відходами, стічними водами тощо, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) у терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів тощо.

 

8.2.Право громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля (загальна хар-ка).

ЦКУ:

Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на ті збирання та поширення.

Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, е незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності.

Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду.

Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту).

Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля є одним з найбільш важливих природних прав людини, оскільки гарантує такий стан довкілля, що унеможливлює виникнення загрози найвищим соціальним цінностям, якими є життя та здоров'я людини.

Коментована стаття дає нам можливість визначити, що право на безпечне для життя і здоров'я довкілля складається з таких особистих немайнових прав:

а) право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

б) право на достовірну інформацію про стан довкілля та якість харчових продуктів і предметів побуту, а також збирання та поширення такої інформації;

в) право на безпечні для життя і здоров'я продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту);

г) право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо.

Чинне законодавство не дає визначення поняття "безпечного для життя і здоров'я навколишнього природного середовища", хоча в ньому містяться певні юридичне значимі критерії, які знаходять своє вираження у системі екологічних стандартів та нормативів. Так, державні стандарти в галузі охорони навколишнього природного середовища є обов'язковими для виконання і визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, інші питання, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища та використанням природних ресурсів. У свою чергу, екологічні нормативи встановлюють, наприклад, у вигляді системи гранично допустимих викидів та скидів, гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів, гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навколишнє природне середовище тощо.

Специфікою права на безпечне для життя та здоров'я довкілля є його додаткова регламентація цілою низкою спеціальних нормативно-правових актів у різних сферах. До таких сфер слід віднести:

а) екологічне законодавство (Земельний, Лісовий, Водний кодекси, Кодекс про надра, Гірничий закон України, Закони України "Про охорону навколишнього природного середовища", "Про охорону атмосферного повітря", "Про відходи", "Про поводження з радіоактивними відходами" тощо);

б) законодавство про охорону праці (КЗпП України, Закони України "Про охорону праці",…)

в) законодавство про стандартизацію, сертифікацію та метрологію (Закони України "Про стандартизацію", "Про метрологію та метрологічну діяльність",…)

 

8.3.Спеціальне водокористування та користування водними об’єктами для лікувальних, курортних та оздоровчих цілей (загальна хар-ка).

Водний кодекс України. Глава 12. СПЕЦІАЛЬНЕ ВОДОКОРИСТУВАННЯ ТА КОРИСТУВАННЯ ВОДНИМИ ОБ'ЄКТАМИ ДЛЯ ЛІКУВАЛЬНИХ, КУРОРТНИХ І ОЗДОРОВЧИХ ЦІЛЕЙ.

Спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів застосуванням споруд або технічних пристроїв та скидання в них зворотних вод. Воно здійснюється юридичними і фізичними особами на підставі дозволу та за плату.

Водні об'єкти, що мають природні лікувальні властивості, належать до категорії лікувальних, якщо їх включено до спеціального переліку.

Перелік водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних, із зазначенням запасів вод та їх лікувальних властивостей, а також інших сприятливих для лікування і профілактики умов, затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров'я, спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань геології та використання надр і спеціально уповноваженого центрального органа виконавчої влади з питань водного господарства.

Водні об'єкти, віднесені у встановленому порядку до категорії лікувальних, використовуються виключно у лікувальних і оздоровчих цілях.

Користування водами в оздоровчих, рекреаційних та спортивних цілях здійснюється в порядку загального та спеціального водокористування. Місця користування водами в оздоровчих, рекреаційних та спортивних цілях встановлюються відповідними Радами у порядку, встановленому законодавством.

Користування водними об'єктами в оздоровчих, рекреаційних та спортивних цілях у порядку загального водокористування може бути заборонено або обмежено відповідно до В.Кодексу.