Джерела первинного права Європейського Союзу

Установчі договори про заснування Європейських співтовариств і ЄС	Договори про внесення змін і доповнень до установчих договорів
До набуття чинності Лісабонським договором	Після набуття чинності Лісабонським договором (1.ХІІ 2009 р.)	Єдиний Європейський Акт 1986 р. Маастрихтський договір 1992 р. Амстердамський договір 1997 р. Ніццький договір 2001 р. Лісабонський договір 2007 р.
* Договір про заснування Європейського співтовариства 1957 р.   * Договір про заснування Євратому 1957 р.     * Договір про ЄС 1992 р.	* Договір про функціонування Європейського Союзу 1957 р. * формально виведений з системи джерел первинного права ЄС * Договір про ЄС 1992 р. * Хартія ЄС про основні права 2000 р.

 

Юридична природа джерел первинного права ЄС відрізняється значною специфікою, яка проявляється у наявності у них рис як міжнародно-правових договорів (суб’єктний склад; способи розробки, укладання та введення їх у дію тощо), так і деяких ознак такого внутрішньодержавного правового акту, як Конституція (зокрема, основоположний характер; широта предмета правового регулювання; найвища юридична сила; пряма дія тих норм, які носять чіткий і безумовний характер; особливий порядок прийняття і внесення змін). Суд ЄС, оцінюючи значення установчих актів для правової системи ЄС, визнав, що Договір про заснування ЄЕС (нині – Договір про функціонування ЄС), хоч і укладений у формі міжнародного договору, є конституційною хартією цього об’єднання.

Джерела вторинного права

Джерела вторинного права ЄС – це нормативні й інші правові акти, що ухвалюються його керівними інститутами.

Згідно зі ст. 288 Договору про функціонування ЄС, до джерел вторинного права ЄС належать:

а) регламент – акт загальної дії, що є обов’язковим у повному обсязі та підлягає прямому застосуванню в усіх державах-членах (за своїми ознаками є подібним до закону; виступає інструментом уніфікації національного права);

б) директива є актом, обов’язковим для кожної держави-члена, якій вона адресована, щодо результатів, яких треба досягти, залишаючи при цьому національній владі свободу вибору форм і засобів досягнення цих результатів (за своїми ознаками є подібною до основ законодавства; виступає інструментом гармонізації національного права);

в) рішення є актом, обов’язковим для його адресатів, якими можуть виступати як держави-члени, так і фізичні й юридичні особи;

г) рекомендації й висновки - акти, що не мають обов’язкової сили, так звані акти «м’якого права» (за допомогою яких інститути ЄС висловлюють пропозиції або офіційні позиції з різних питань).

Джерела договірного права

Джерела договірного права ЄС – це міжнародні угоди ЄС з третіми країнами та міжнародними організаціями, а також міжінституційні угоди. ЄС може укладати угоди з третіми країнами та міжнародними організаціями на підставі ст. 216 Договору про функціонування ЄС. Такі угоди є обов’язковими для інститутів ЄС і його держав-членів. Міжнародні угоди з третіми країнами та міжнародними організаціями можуть укладатися ЄС одноособово (коли предмет договору повністю входить до компетенції ЄС), або спільно з державами-членами (т.з. «змішані угоди», коли предмет договору частково належить до компетенції ЄС, а частково – підвідомчий державам-членам).

Міжнародні угоди ЄС з третіми країнами та міжнародними організаціями можна поділити на такі види:

а) комплексні – положення яких охоплюють декілька сфер співробітництва;

б) галузеві - угоди у конкретних сферах співробітництва (культура, довкілля, дослідження і технологічний розвиток тощо). Процедура укладання міжнародних угод ЄС закріплена у ст. 218 Договору про функціонування ЄС.

Міжінституційні угоди - договори внутрішнього характеру, які укладаються на підставі ст. 295 Договору про функціонування ЄС інститутами (Європейським парламентом, Радою ЄС і Європейською комісією) з метою уточнення та доповнення окремих положень установчих договорів - як правило, процедурних норм.