Внесок Н.Полонської-Василенко

В жовтні 1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві успішно захистила докторську дисертацію Наталія Полонська-Василенко на тему «Очерки по истории заселення Южной Украиньї в середине XVIII ст. (1735-1775)». Присвоєння їй високого наукового ступеня дало змогу долучитися до підготовки ряду праць в Інституті історії України, зокрема другого тому «Історії України (1654-1861)», монографії «Боротьба українського народу проти загарбницької політики Польщі, Криму й Туреччини (1660-1700)», а також відновити свою професорську діяльність у Київському державному університеті. На початку 1941 р. Н. Полонська-Василенко очолила під егідою Інституту історії України творчий колектив для створення чотиритомної «Історії міста Києва». Однак війна та інші фактори не дозволили Реалізувати цей важливий і цікавий проект. В 1944 р. вона публікує у Чорноморському збірнику (Варшава) дискурс «Заселення Південної України в середині XVIII ст. (1734-1775 рр.)», брошуру «Київ часів Володимира та Ярослава» (Прага) та статтю «Українське козацтво» в часописі «Українська дійсність», що видавався у Празі.

а початку 1944 р., коли радянські війська просувалися все далі на Захід, Н. Полонська-Василенко отримала запрошення викладати українську історію в Українському вільному університеті (УВУ) у Празі. Через деякий час перебирається до Мюнхена, де разом з іншими українськими вченими-патріотами почала активну роботу з відновлення Українського вільного університету. Мюнхенський період - апогей наукової творчості Наталії Полонської-Василенко. В еміграції вона опублікувала численні дослідження з історії України Х-ХІV ст. Читала курс історії України, була деканом філософського факультету УВУ. В 1946 р. вчена працювала на кафедрі історії української церкви Української православної богословсько-педагогічної академії. 1964 р. вона стала одним із співзасновників Українського історичного товариства, що об'єднувало науковців еміграції. 1947 р. її обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, 1948 р. - Української вільної академії наук, 1953 р. - Міжнародної академії наук у Парижі.

У 1969 р. вийшла друком книжка Н. Полонської-Василенко "Видатні жінки України", де вчена висвітлила діяльність знаменитих українських жінок починаючи від княжої доби. Наталія Дмитрівна - авторка майже 200 наукових праць, які становлять золотий фонд української історіографії в царині історії Запоріжжя та Південної України XVIII ст.

 

Роль та місце О.Оглобліна

Педагогічну і наукову працю Олександр Петрович розпочав 1919 p.: викладав у різних школах і вищих навчальних закладах, зокрема у Київському університеті. У квітні 1922 р. О.П. Оглобліна було обрано професором кафедри нової історії України, яку він і очолив. Одночасно вчений очолював комісію із заснування музею М.П. Драгоманова. Упродовж 1921-1926 pp. дослідник завідував також історичною бібліотекою ім. О.М. Лазаревського. Проте найбільшим досягненням молодого вченого і викладача став заснований ним при ВІНО історичний семінар вищого типу (1923-1928), який готував спеціалістів для вищої школи й науково-дослідної роботи. Учений першим із вітчизняних істориків 1926 р. здобув науковий ступінь доктора історії української культури. Зокрема, на початку 1930-х pp. О. Оглоблін брав активну участь у підготовці фундаментального видання "Архів Коша Запорозької Січі".

Важливою була також діяльність О.П. Оглобліна на терені Всеукраїнської академії наук (ВУАН), з якою він був пов'язаний ще з 1926 р. Олександр Петрович був науковим співробітником численних комісій Української академії наук.

З квітня по листопад 1942 р. О.П. Оглоблін очолював Музей-архів переходової доби м. Києва. За короткий час, завдяки Олександру Петровичу, під його дахом зібралися видатні представники науки і культури (історик Н.Д. Полонська-Василенко, архітектор І.В. Моргілевський, мистецтвознавець С.О. Гіляров та ін.).

Тоді ж у О.П. Оглобліна зав'язалися наукові стосунки з українськими еміграційними вченими, насамперед з Д.І. Дорошенком, Б.Д. Крупницьким, А.І. Яковлевим. З наближенням Червоної Армії до Києва історик був змушений переїхати до Львова, де включився в роботу історичної секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка та зорганізованої з ініціативи митрополита А. Шептицького Церковно-археографічної комісії. У березні 1944 р. на запрошення колегії професорів філософічного факультету Українського вільного університету (УВУ) Оглоблін переїздить до Праги. 1951 р. Олександр Петрович переїздить до США, де засновує і очолює Українське генеалогічне товариство (1963), Українське історичне товариство (1965). Також він очолює іспитову комісію філософічного факультету УВУ в США й обіймає посаду професора в Українському технічному інституті у Нью-Йорку. Оглоблін мав великий вплив на українську еміграційну науку. Одночасно вчений працював в Українському науковому богословському товаристві. Протягом 1960-1977 pp. він працював науковим консультантом для докторантів з історії України в Українському науковому інституті Гарвардського університету.

Протягом 1970-1989 pp. О.П. Оглоблін - президент Української вільної академії наук у США. Він виховав плеяду широко відомих сьогодні українських істориків (Л. Винар, О. Субтельний, В. Омельченко).

Твори: Гетьман Іван Мазепа та його доба, Українська історіографія. 1917–1956, Історія України. Короткий курс (1941, спільно з С. Белоусовим, К. Гуслистим та ін..).

Наук. Дослід. Д.Дорошенка

Наукову і державницьку роботу вдало поєднував Дмитро Дорошенко (1882-1951) - видатний український історик. Д. Дорошенко адаптував до потреб робітничої, селянської і молодіжної аудиторії свої праці: «Коротенька історія Чернігівщини», «П. О. Куліш, його життя й літературно-громадська діяльність», «Про минулі часи на Поділлю» (1918-1919). Поряд з вивченням регіональної історії, історії рідного краю, Д. Дорошенко усвідомлював необхідність підготовки узагальнюючих праць на основі цілісного підходу до української історії. Як історик, він твердо стояв на позиціях наукового синтезу знань з історії України, послідовно обстоював державницьку ідею. Д. Дорошенко належав до піонерів створення наукових навчальних посібників. Його підручник «Історія України», який охоплював період від найдавніших часів до революції 1917 р., тривалий час використовувався в українських школах Наддніпрянської та Західної України. У підручнику давалася наукова інтерпритація назв «Русь» і «Україна», характеристика політичногом суспільного устрою Русі-України, козаччини, Хмельниччини Гетьманщини. В еміграції, учений створив «Нарис історії України», підготував «Огляд української історіографії».

Крім того, самостійну роботу з української бібліографії Д.Дорошенко проводив і раніше - ще в Вільні він склав список літератури під назвою "Научный взгляд на украинцев как на отдельную народность" [29], який пізніше й увійшов до складу "Указателя источников".

Покажчик містив 25 розділів і 722 позиції. Третина бібліографії (головним чином зарубіжної) була вилучена цензурою. Запропонована Д.Дорошенком схема періодизації історії України складалася з таких періодів: археологічний; княжий; литовсько-польський (Козаччина); московський (Руїна, Гетьманщина); Запоріжжя; сер. XVIII - 60-ті рр. XIX ст.; новітня доба.

Таким чином, у перші роки XX ст. Д.І. Дорошенко проявив себе здібним бібліографом, праці якого заповнили поважну прогалину в українській бібліографічній літературі і спричинилися до подальшого розвитку цієї ділянки українознавства.

Стаття "П.Куліш (10 років з дня смерті)" була написана влітку 1906 р. для "Нової Громади", а вийшла друком у часописі "Україна" (Кн. ІІ) у 1907 р. [42]. Ця стаття деякими дослідниками вважається першою науковою працею Д.Дорошенка [2:9-10]. Втім, беручи до уваги вже згадану вище бібліографічну працю Дмитра Івановича, можна вважати статтю про П.Куліша його першою науковою працею з історіографії. Д.Дорошенко подає життєпис та аналіз творчості історика на основі чисельної попередньої літератури про П.Куліша, критично ставиться до його наукової спадщини.