Іст-соціол. концепція М.Вебера

Наукову славу Веберові принесла праця «Протестантська етика і дух капіталізму». В ній вчений обґрунтував наукове положення, згідно з яким, релігійні переконання можуть бути вагомим чинником соціально-економічного життя. Тут Вебер марксистське вчення про економічну обумовленість історичного процесу і соціально-духовних змін ніби перевернув догори. Протестантизм як релігійно-етичне вчення містить ідею про працю як служіння Богові, а не як покарання за гріхи. Звідси, унікальна культура праці. Крім цього, протестантизм говорить про одвічну Божественну передвизначеність, спасіння чи гріховність людини. Оскільки Господь відкрито не дає людині знати про свою посмертну долю, визначити наявність Божої благодаті можна тільки по окремим знакам, наприклад, успіх у трудовій діяльності, прибуток від підприємництва тощо. Вчення про Божественне передвизначення сприяло утвердженню унікальної протестантської етики праці. Результатом цього став прискорений економічний і політичний розвиток країн, де панівною формою релігії був протестантизм

Вебер, спираючись на своє бачення соціальних явищ, по-новому розглянув низку історичних проблем. Так, він заперечував наявність аграрного комунізму у первісних народів. На відміну від марксистської інтерпретації цього питання, Вебер доводив, що відстале господарське мислення обумовлювало низький рівень економічного розвитку, а не навпаки.

По-своєму, Вебер витлумачив процес формування приватної, а потім великої земельної власності в середні віки. На його думку, головним чинником становлення фундаменту феодалізму стали: зростання військової техніки і розподіл праці між воїнами і землеробами, завоювання одних племен іншими, добровільне віддання «беззбройних» під покровительство «озброєних»; уявлення про надприродну харизму («магічну благодать») військових вождів, а не економічні фактори. Феодалізм Вебер трактував як «помісний устрій» з натуральним господарством, а поміщицький маєток, що орієнтувався на збут своєї продукції, науковець вважав капіталістичним виробництвом. Так само, відомий соціолог оцінював і середньовічне місто, яке він називав об’єднанням мешканців, які здатні носити зброю.

Іст. погляди О.Шпенглера

Відчутного удару традиційний європейський історизм зазнав з боку Освальда Шпенглера(1880 – 1936 рр.). У своїй фундаментальній праці «Присмерк Європи»він по-новому розглянув «морфологію світової історії». Шпенглер відкинув традиційну періодизацію всесвітньої історії на античну, середньовічну і новочасну і запропонував свою концепцію світової історії як низку незалежних одна від одної культур, які подібно всякому живому організму, переживають періоди зародження, становлення і вмирання.

Оскільки концепція єдності всесвітньо-історичного процесу, на думку філософа, нівелює унікальність і неповторність кожної спільноти, її варто замінити багатшою змістом картиною – циклічною історією виникнення, розвитку, загибелі численних самобутніх культур. За Шпенглером, істинно великими і повністю реалізованими культурами на планеті були: китайська, вавілонська, єгипетська, індійська, антична, візантійсько-арабська, західна, культура майя, російсько-сибірська. Унікальність кожної культури, доводив Шпенглер, визначається своєрідністю її «душі». Так, наприклад, основою античності була «аполлонівська душа», арабської – «магічна душа», західної – «фаустівська» і т.п. Умирання культури відбувається, стверджував філософ у формі переходу до «цивілізації» – закостенілого стану культури. На думку науковця, Європа також вже підійшла до стадії умирання, оскільки її культура набула якості цивілізації.

Теорія цивілізації А.Тойнбі

Серед мислителів першої половини ХХ ст., які послідовно критикували «наукову історію», тобто позитивістські концепції минулого, особливе місце займає Арнольд Тойнбі (1889 – 1975 рр.). Тойнбі вважав, що головним в історичному процесі є культура як єдність матеріальних, політичних і духовних діянь людей. З урахуванням фактора культури, Тойнбі розподіляє усі сучасні і минулі суспільства на цивілізації. Згідно з класифікацією англійського історика, упродовж історії людства існувала 21 цивілізація. Початок цивілізації відбувається завдяки появі унікальних, творчих особистостей, які здатні долати усталені форми життя і традиції. Якщо більшість членів спільноти починають їх наслідувати («мімезис»), то спільнота переходить від стану спокою «Інь» до активного стану «Ян».

Історичний процес відбувається шляхом «Виклику – Відповіді». Господь ставить важкий Виклик-випробування перед спільнотою, яка мусить дати свою Відповідь на Виклик. Сильна, творча, енергійна спільнота дає Відповідь, а слабка спільнота – гине. За Тойнбі, Виклики можна поділити на такі види: 1) зовнішні удари (війни, агресії), 2) зовнішній тиск (економічна, політична і культурна експансія сусідніх цивілізацій), 3) внутрішнє гноблення (становість, соціальне панування, національне гноблення). У процесі подолання Викликів спільнота пізнає довколишнє буття і волю Господа. У результаті перманентного діалогу між Людиною і Логосом виникає Істина. Важливим у концепції Тойнбі є категорія «вічної людини», тобто, особистості, яка наділена свідомістю і здатністю робити вибір мети своєї діяльності.

Рушієм історичного процесу, згідно з Тойнбі, є «життєвий порив», який здійснює творча еліта людської спільноти і веде за собою пасивну більшість. Саме творчі, освічені, енергійні люди готують суспільну Відповідь на черговий Виклик, пожвавлюючи суспільне буття і не даючи спільноті застоятися і розкластися. Цивілізація занепадає, вважав Тойнбі, тоді, коли творча еліта спільноти втрачає сили і енергію і вже не здатна повести за собою інертну масу.

Із 21 цивілізації у ХХ ст., на думку англійського мислителя, залишилося тільки сім. Причому одна з них – «західна» переживає кризовий період, період занепаду, який настав у ХVІІ ст., з моменту коли європейці втратили фундамент християнства.

Вихід, на думку Тойнбі, у створенні «світової федеративної держави». Це новітнє утворення має забезпечити збереження культурних цінностей кожної цивілізації і об’єднати їх на базі релігійної духовності у формі пантеїстичної «всесвітньої релігії».

Тойнбі доводив, що між цивілізаціями завжди були різноманітні зв’язки, які складали вагому частину життя цивілізацій. Тойнбі особливо наголошував на тому, що спільноти, які приєднуються до інших спільнот, забезпечують збереження безперервності історичного процесу.