Історичні погляди М.Драгоманова

Михайло Драгоманов (1841-1895) увійшов в історію насамперед як видатний український мислитель і політичний діяч. Одночасно він був непересічним істориком, який залишив помітний слід у вітчизняній історіографії. Праці М. Драгоманова засвідчують, що він дотримувався думки про еволюційний розвиток суспільного життя. Той же еволюціонізм давав драгоманівській історіософії змогу відчувати постійну мінливість історичного процесу, відсутність в ньому чогось постійного, застиглого, нерухомого.

Драгоманов виробив власну періодизацію історії України. Він її поділяв на княжо-городський період, феодально-литовський, пансько-польський, козацький і царсько-російський. Торкаючись у своїх працях того чи іншого періоду української історії, Драгоманов завжди порівнює його з історією інших країн та народів.

Особливо критично оцінює Новий період української історії, коли Україна переходить під зверхність Москви. Історик називає цей період "пропащим часом" для української культури, оцінюючи розвиток її з погляду ідеї прогресу. Почавши мову про Москву, Драгоманов присвячує цьому багато місця у своїх статтях і в своїй великій історико-публіцистичній роботі "Україна і центри". Його ставлення до Росії неприховано критичне й негативне. Трагізм російської історії, на думку Драгоманова, полягав у тому, що Росія не могла утворити федеративного союзу.

Інтерес викликають погляди Драгоманова на козаччину. Він рішуче заперечує погляд на козаків, який визнає їх розбишаками. В козаччині Драгоманов вбачає два позитивні моменти: 1) протест проти тяжких для народу суспільних порядків і 2) колонізаційний та оборони Руської землі від чужинців. На думку історика, українське козацтво в свою кращу пору прийняло до своїх лав не лише простих селян та міщан, але й освічені й культурні верстви українського народу, і цим піднесло свідомість учасників національно-визвольних змагань. М.Драгоманов високо оцінював політичний устрій, який виробило українське козацтво. Загалом Драгоманов будував своє розуміння суспільної ідеології виходячи із свого розуміння української історії, тісно поєднуючи європейську думку із здоровими традиціями українських мас.

Перу М. Драгоманова належить ряд ґрунтовних праць, прямо або опосередковано присвячених історії та етнографії України і українській літературі, які сприяли європеїзації української історіографії. («Чудацькі думки про ук-раїнську національну справу», «Про українських козаків, татар та турок», «Пропащий час: українці під Московським царатом», «Що таке українофільство?», «Шевченко, українофіли і соціалізм» та ін.).

Наук. доробок В.Антоновича

(1830-1908) - вихованець історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира, фундатор української національної історіографії, один з творців наукової школи істориків-документалістів. В. Антонович був головним редактором Київської Тимчасової комісії для розбору давніх актів, очолював Історичне товариство Нестора Літописця. У мозаїці праць видатного історика домінуюче місце займають дослідження з української історії. Серед них: «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Уманський сотник Іван Гонта», «Київ та його доля і значення з XIV до XVI ст.», «Археологічна карта Київської губернії» та багато інших. Червоною ниткою через праці історика проходить ідея самобутності українського народу, її споконвічності. Він був у числі перших, хто науково застосував поняття «Україна-Русь», порушив питання про українськість Київської Русі. Вагомий сегмент творчої спадщини В. Антоновича становлять джерелознавчі праці, зокрема «Исследования о козачестве по актам с 1500 по 1648 год», «Последние времена казачества на правой стороне Днепра: по актам с 1679 по 1716 год», та ін. Особлива заслуга В. Антоновича в збиранні, дослідженні і виданні документів з української історії. Він видавець 8 тт. «Архіву Південно-Західної Росії», «Мемуаров, относящихся к истории Южной Руси».