Альтернативність ресурсів і проблема економічного вибору

Отже, найважливішою особливістю потреб людей є їх безмежне зростання. Проте втамування потреб не може бути повним, адже виро­бничі ресурси, які є чинниками виробництва життєвих благ, рідкісні, або обмежені. Це означає, що виробництво просто не в змозі задовольнити усі потреби одразу, одночасно. Тому виникає проблема вибору тих пот­реб, які виробництво може втамувати, використовуючи наявні обмежені ресурси.

Кожна окрема особа, сім’я, фірма, держава повинні вирішувати, які потреби потрібно задовольнити насамперед. Одні й ті ж обмежені економічні ресурси – праця, капітал, природні ресурси, підприємницькі здібності – можна використати у виробництві для створення життєвих благ, які задовольнятимуть різні потреби.

Це означає, що виробничі ресурси є альтернативними.

 

Альтернативність ресурсів полягає у тому, що одні й ті ж рід­кісні ресурси можна використовувати для створення різних госпо­дарських і споживчих благ.

 

Альтернативний характер ресурсів зумовлює існування проблеми економічного вибору.

 

Проблема економічного вибору існує тому, що завдяки обмеже­ності виробничих ресурсів виникає питання альтернативності їх використання та пошуку найкращого (найдоцільнішого) поєднання.

 

Людина здійснює свій економічний вибір, коли вирішує, на вироб­ництво чого витратити свої обмежені ресурси: зокрема, що посадити на дачній ділянці (6 соток землі – дуже обмежений ресурс!) – полуницю, горох чи тюльпани, а якщо спробувати вирощувати все, то у якій про­порції; що купити на свій обмежений грошовий дохід (це теж ресурс) – велосипед чи модну куртку. Дитина робить свій економічний вибір, коли на гроші, дані їй на купівлю зошита, купує собі морозиво. Землевласник здійснює свій вибір, віддаючи землю в оренду одному з кількох претен­дентів, або ж вирощуючи урожай сам, а орендар – використовуючи землю за різним призначенням. Держава здійснює економічний вибір, коли вирішує, як і на що використати доходи державного бюджету, коли замість масла виробляє гармати, чи замість гармат – масло1. Усі і скрізь зіштовхуються з проблемою економічного вибору.

З економічним вибором пов’язане й доцільне та раціональне використання виробничих ресурсів. Правильний економічний вибір дозво­лить задовольняти зростаючі потреби, а невдалий призведе до значних перевитрат ресурсів і зниження рівня задоволення потреб людей.

Існує поняття ціни економічного вибору, яка визначається ціною задоволення тих потреб, що залишилися невтамованими, тобто від задоволення яких відмовилися, обравши інші, більш суттєві. Те, від чого відмовилися, називають зумовленими (прихованими) витратами здійсненого економічного вибору.

Проблема економічного вибору та альтернативності витрат економічних (виробничих) ресурсів породжує проблему використання виробничих можливостей – окремого підприємства, об’єднання підприємств, галузі, регіональної чи національної економіки.

 

Виробничі можливості визначаються кількістю альтернатив­них економічних ресурсів і доцільним і ефективним їх використанням.

 

Економічні (виробничі) ресурси повинні застосовуватись повністю, щоб забезпечити максимум випуску благ. Проте кількість останніх визначається дією закону рідкісності ресурсів, що графічно втілюється у кривій виробничих можливостей, або кривій “трансформації” виробництва (“трансформація” тут означає “переключення” альтерна­тивних ресурсів з виробництва одних життєвих благ на створення інших). Така крива побудована на рис. 1.1.

 

Рис. 1.1. Крива виробничих можливостей, або крива “трансформації”

 

Вона відображає різноманітні варіанти економічного вибору гіпотетичного підприємства “Клімат”, що обирає між виробництвом двох благ – холодильників (їх річну кількість відзначено по вертикальній осі) і побутових кондиціонерів (по горизон­тальній осі). Для спрощення аналізу припустимо, що усі випущені холодильники і кондиціонери абсолютно однакові.

Фірма, виробничі можливості якої відображено на рис.1.1., повні­стю використавши існуючі ресурси (їх грошова вартість складається з витрат на засоби та предмети праці, робочу силу тощо), може виробити протягом року 5 тис. холодильників (точка А) або 8 тис. кондиціонерів (точка F), якщо спрямує усі свої ресурси на виробництво лише холо­дильників чи лише кондиціонерів. Проте існує багато інших проміжних варіантів використання виробничих можливостей, кожен з яких дозво­ляє виробляти максимально можливий обсяг обох благ. Зокрема, точка В відображає такий економічний вибір фірми, коли вона виробить 4 тис. холодильників та 3 тис. кондиціонерів на рік, точка D показує комбінацію виробництва 2 тис. холодильників та 6 тис. кондиціонерів тощо. Крива трансформації AF утворюється безліччю точок, кожна з яких відображає певний варіант економічного вибору фірми.

Економічна суть трансформації виробництва полягає у тому, що фірма здійснює свій економічний вибір шляхом перерозподілу альтер­нативних ресурсів між виробництвом холодильників і кондиціонерів. Графік межі виробничих можливостей ілюструє той факт, що фірма (це може бути й галузь національної економіки, і вся економіка, і майстерня ремісника, і сільськогосподарська ферма тощо), котра повністю реалі­зує свій потенціал, не може збільшити виробництво одного блага, не поступившись випуском іншого. Функціонування фірми (галузі, економі­ки в цілому) на межі виробничих можливостей, яку й описує крива трансформації, свідчить про ефективність її виробництва.

Виходячи з цього, вибір комбінації, що відповідає точці М на гра­фіку, можна вважати невдалим, адже при цьому відбувається неповне або нераціональне (неефективне) використання ресурсів. Виробництво ж на основі вибору точки N взагалі нездійсненне, адже ця точка зна­ходиться за межами виробничих можливостей даної фірми (за межами кривої трансформації). Така виробнича комбінація стане можливою тільки за умов зростання виробничих можливостей (збільшення кіль­кості чи якості застосованих ресурсів). Інакше кажучи, із зростанням кількості виробничих факторів (або з підвищенням їх продуктивності, тобто якості) межа виробничих можливостей розширюється, а зі скоро­ченням кількості ресурсів вона звужується.

 

Економічний продукт

Життєве (господарське чи споживче) благо, створене економічни­ми ресурсами (працею, капіталом, природними ресурсами, підприємницькими здібностями) у їх поєднанні, єекономічним продуктом.

Продукт, або благо, може існувати у речовій формі, тобто бути речовим благом, або у неречовій формі, тобто бути неречовим благом, яке економісти називають послугою. У цілому продукт є ефек­том виробництва.

Речове благо – продукт, що сприймається органами чуття люди­ни, а неречове благо – продукт, який органами чуття не сприймається, водночас він реально існує і споживається, втамовуючи людські потре­би.

 

Неречове благо, або послуга, відрізняється від речового тим, що є не річчю, а діяльністю з корисним ефектом, яка втамовує певні людські потреби.

 

Особливість послуги полягає у тому, що процес її надання (виробництва), на відміну від речового продукту, завжди співпадає з її спожи­ванням у часі та просторі.

Розрізняють послуги матеріальні і нематеріальні.

Матеріальні послуги задовольняють матеріальні потреби лю­дей (зокрема, ремонт одягу чи взуття, водогону на кухні, перевезення вантажів тощо), а нематеріальні послуги втамовують духовні, соціа­льні та культурні запити людей (у знаннях, освіті, охороні здоров’я, видовищах, розвагах, спілкуванні тощо).

Наприклад, економічним продуктом коваля, ткача, металурга, кондитера, ювеліра, пекаря стають речові блага, які, звичайно, є матеріальними; а водія, що перевозить сировину чи готовий речовий продукт, слюсаря, котрий на кухні лагодить кран, кравця, який ремонтує одяг, чи шевця, що ремонтує взуття, – матеріальні неречові блага (послуги); тоді як продуктом викладача, адвоката, лікаря, вчителя, актора, футболіста-професіонала – нематеріальні послуги.

Специфічною формою неречового продукту, тобто послуг, є також інформація, або нагромаджені та систематизовані знання. Інформація стала продуктом виробництва, об’єктом зберігання, обробки і передачі. Саме інформація є продуктом діяльності економіста, вченого, програ­міста, бухгалтера, аудитора, маркетолога, управлінця, викладача та деяких інших учасників суспільного виробництва. Створення, зберіган­ня, обробку інформації потрібно розцінювати як матеріальні чи нема­теріальні послуги, у залежності від сфери їх застосування.

У свою чергу, як матеріальний, так і нематеріальний економічний продукт поділяється на блага споживчі (споживаються особисто) та блага господарські, або інвестиційні (економічні ресурси, що спожи­ваються у виробництві).

 

Економічний продукт у будь-якій формі має дві характерних осо­бливості, або, як їх ще називають, властивості чи сторони: корис­ність і цінність, або вартість.

З одного боку, продукт завжди задовольняє чиюсь потребу (для цього він і створюється), що й визначає його корисність, а з іншого – він володіє здатністю прирівнюватися до інших продуктів і обмінюватися на них у визначених кількісних пропорціях, що є наслідком його цінності (вартості). Потрібно наголосити, що цінність (вартість) продукту прояв­ляється тільки під час обміну, тобто на ринку, коли продукт набуває товарної форми, стаючи товаром, який оцінюється через гроші.

 

Товар – продукт, створений для обміну на інші продукти чи для продажу.

Водночас варто підкреслити, що товарами можуть бути не тільки економічні продукти, а й будь-які корисні блага, які не обов’язково є результатом корисної діяльності людини (скажімо, земля, вода чи робоча сила), але надходять у споживання (особисте чи виробниче) через обмін.

Корисність є натурально-речовою стороною продукту, вона визначається певними механічними, фізичними, хімічними, біологічними чи соціальними параметрами, якісними характеристиками, їх доцільною сукупністю та певним співвідношенням, що й визначає можливості продукту у задоволенні матеріальних чи духовних потреб людей.

Цінність, або вартісна сторона продукту, визначається витрата­ми тих виробничих факторів, які застосовувалися при його створенні. Саме це дозволяє порівнювати різнорідні продукти між собою і визна­чати кількісні пропорції їх обміну. На практиці цінність (вартість) про­дукту визначається через його грошову оцінку, тобто ціну.

Варто наголосити, що економічна природа вартості продукту стала предметом тривалої теоретичної дискусії. Одні теоретики (на початку ХІХ століття Давід Рікардо, а потім послідовники його вчення, насам­перед Карл Маркс) доводили, що вартість продукту створюється вит­ратами виключно одного виробничого фактора – праці. Цей підхід було названо трудовою теорією вартості.

Рікардо не був першим теоретиком, хто сформулював трудову тео­рію вартості – до нього це зробили ще у XVII столітті В. Петті і дещо пізніше П. Буаґільбéр, а в XVIII столітті – Ф. Кенé і А. Сміт, однак він став першим, хто абсолютизував цей підхід до економічної при­роди вартості.

Більшість сучасних теоретиків дотримуються думки про багатофакторну природу вартості.

Початки цього напряму можна знайти в А. Сміта, однак закінченого вигляду він набув у вченнях Сея і Мальтуса на початку ХІХ століття.

Ж.Б. Сей і Т. Мальтус стверджували, що у створенні вартості продукту беруть участь усі економічні ресурси – не тільки праця, а й капітал і земля (природні ресурси), пізніше до них приєднали й підпри­ємницькі здібності людини, а виразом цінності (вартості) продукту є його корисність.

Теорію корисності розвивали Ф. Ґаліані і А. Р. Тюргó у XVIII сто­літті та Ж.Б. Сей, однак найбільший вклад у її формування зробили мар­жиналісти і неокласики на рубежі ХІХ і ХХ сто­літь, розробивши теорію граничної корисності життєвих благ, за якою виразом цінності блага є його гранична корисність – корисність останнього екземпляру з запасу цього блага.

Усі ці підходи до визначення економічної природи вартості благ будуть розглядатися у наступних розділах.

До цього можна додати, що прихильники трудової теорії вартості не вважають нематеріальні послуги продуктом, а тому працю, витра­чену для їх надання, назвали непродуктивною, тобто такою, що про­дукту не створює.

Першим це зробив Ф. Кенé, а потім цю хибну, з точки зору прихиль­ників багатофакторної природи вартості, думку розвинули А. Сміт, Д. Ріка­рдо та К. Маркс.

Проте більшість нинішніх дослідників заперечують це, вважаючи продуктивними як будь-яку працю, що створює матеріальний продукт і нематеріальні послуги, так і інші економічні ресурси – капітал, природні ресурси та підприємницькі здібності, які разом й створюють їх вартість (цінність).