Предмет і функції політичної економії

Тільки тепер, після попереднього аналізу економіки, можна визна­чити, що ж вивчає політична економія, тобто яким є її предмет.

Звернувшись до наукових літературних джерел минулого і сього­дення, можна побачити еволюцію уявлень про предмет політичної економії.

Зокрема, меркантилісти – представники першої в історії економіч­ної школи (XVІ-XVIIІ століття), які відображали економічні інтереси купців і торгівців[3], дали першу назву економічній науці – політична еко­номія. Меркантилісти вважали політичну економію наукою про багат­ство, “сукупність правил господарської поведінки” і про “торговельний ба­ланс”. Сферою створення багатства при цьому уявлялася торгівля, насамперед міжнародна.

Термін “політична економія” як назва науки з’явився у 1615 році, коли французький меркантиліст А. де Монкретьєн видав свою книгу “Трактат політичної економії”. Цей термін А. Монкретьєн сконструював з грецьких слів politikos – “державний, громадський”, oikos – “домашнє гос­подарство”, nomos – “закон”, тобто “політична економія” – “державне (громадське) управління домашнім господарством”.

Школа фізіократів [4], яка існувала у Франції у 60-70-х роках XVIII століття (Ф. Кенé, А. Тюргó та інші) перенесла предмет досліджень політичної економії з сфери обігу до сфери виробництва, що було величезним досягненням економічної думки того часу.

Водночас, фізіократи помилково вважали джерелом багатства ли­ше сільськогосподарське виробництво, хоча й трактували багатство, на відміну від меркантилістів, матеріальними благами. За уявленнями фізі­ократів, предметом політичної економії є національне багатство, під яким вони розуміли продукт землеробства.

Англійська класична політична економія (XVII-XІХ століття) роз­ширила предмет політичної економії до досліджень умов виробницт­ва та нагромадження національного багатства (А. Сміт, 70-ті роки XVIII cтоліття), а також розподілу цього багатства (Д. Рікардо, початок ХІХ століття), створюваного у всіх галузях матеріального виробництва (про­мисловості, сільському господарстві, будівництві тощо, а не тільки у землеробстві), що проявляється в економічних законах та економіч­них відносинах.

Марксистська політична економія (друга половина ХІХ століття) предметом політичної економії вважала систему виробничих відно­син – відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ (багатства) і відповідну систему економіч­них законів (К. Маркс).

Паралельно з цим розвивалося й уявлення про політичну еконо­мію як науку про народне господарство (В. Рошер і К. Бюхер – пред­ставники так званої історичної школи в економічній теорії, 30-40-ві роки ХІХ століття).

У надрах маржиналізму [5] в його неокласичному варіанті напри­кінці ХІХ століття з’явилась нова назва економічної теорії – “еконо­мікс” (В. Джевонс, А. Мáршалл), предмет якої обмежувався дослід­женням багатства і економічної поведінки раціонального господа­рюючого суб’єкта стосовно його виробництва, розподілу та спожи­вання. Увага зосереджувалася на ізольованому суб’єкті господарюван­ня, його стимулах до дії і мотивах протидії, тобто підкреслювалася роль людини в економіці.

Якщо маржиналісти і неокласики обмежили предмет політичної економії (економічної теорії) виключно рівнем окремого господарюючого суб’єкта (підприємства), то кейнсіанці (Дж. М. Кейнс, 30-ті роки ХХ сто­ліття) значно розширили його, перенісши центр досліджень на рівень усієї економіки в цілому, тобто на рівень макроекономіки.

Джон М. Кейнс під предметом політичної економії (він повернув права “громадянства” цьому терміну, вважаючи поняття “політична економія” і “економікс” тотожними) розумів дослідження кількісних функціональних залежностей у ринковій економіці, взаємозв’язків макроекономічних параметрів.

Водночас великий англійський економіст застерігав: “Економічна теорія не є набором уже готових рекомендацій, застосовуваних безпосередньо у господарській практиці. Вона є швидше методом, ніж вченням, технікою мислення, допомагаючи тому, хто володіє нею, приходити до правильних висновків”.

Представники раннього інституціоналізму [6] – течії економічної думки, що виникла у США на зламі ХІХ і ХХ століть (Т. Веблен та інші), зводили предмет політичної економії до широкого спектру позаеконо­мічних явищ – так званих інституцій, які визначають економічні явища і процеси (психологія і біологія людини, право і держава, сім’я і вихо­вання, звичаї і досвід, наука і техніка, технологія і новаторство тощо).

У всесвітньовідомому підручнику американського теоретика, Нобе­лівського лауреата П. Самуельсона “Економікс” (витримав 16 видань, починаючи з 1948 року) наводиться кілька визначень предмета еконо­мічної теорії (економікс). Ось лише деякі з них:

1. Економічна теорія – наука про види діяльності, пов’язані з обміном і грошовими угодами між людьми.

2. Економічна теорія – наука про використання людьми рідкісних або обмежених виробничих ресурсів (земля, праця, товари виробничого призначення, наприклад, машини і технічні знаряддя) для виробництва різних товарів (таких, як пшениця, м’ясо, пальто, концерти, дороги і яхти) і розподілу їх між членами суспільства з метою споживання.

3. Економічна теорія – наука про економічний вибір.

4. Економічна теорія – наука про повсякденну ділову життєдіяль­ність людей, добування ними засобів до існування і використання цих засобів.

5. Економічна теорія – наука про те, як людство вирішує свої завдання у сферах споживання і виробництва.

6. Економічна теорія – наука про багатство.

Пол Самуельсон підкреслює, що ніяке визначення предмета еко­номічної теорії не може бути повним і точним, тим не менше дає його власну характеристику: “Економічна теорія є наукою про те, як з рід­кісних виробничих ресурсів люди і суспільство протягом певного часу, за допомогою грошей чи без їх участі, вибирають для виробництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання нині і в майбутньому між різними людьми і групами суспільства”1.

У 14-му виданні підручника це визначення стало значно коротшим, що не змінило його суті: “Аналітична економіка вивчає, як суспільство використовує обмежені ресурси, щоб виробляти різні товари, і розпо­діляє їх серед людей”2.

Це звертання до популярного підручника з економічної теорії доз­воляє зробити висновок, що нині вона вважається універсальною нау­кою про проблеми вибору ресурсів і економічну поведінку людей. Враховуючи той факт, що політична економія (економічна теорія) – наука універсальна і різнопланова, можна сформулювати наступне виз­начення її предмета.

 

Економічна теорія (політична економія) – наука про основні закономірності, що визначають розвиток економіки, поведінку людей та їх груп у виробництві, розподілі, обміні і споживанні життєвих благ з метою задоволення своїх потреб за умов відносної обмеженості економічних ресурсів, що породжує проблему економічного вибору і конкуренцію за їх використання.

.

Варто враховувати, що політична економія (економічна теорія) досліджує історичну еволюцію економіки у бік зростання її доцільності (раціональності), джерела і рушійні сили економічного розвитку та примноження національного багатства, а також шляхи зростання добробуту окремих соціальних груп і громадян.

Отже, вивчаються ті ж економічні відносини, але акцент робиться не на об’єкті відносин (засобах і предметах праці та виробленому про­дукті), як у класичній чи марксистській політичній економії, а на суб’єкті цих відносин – людині. Такий аспект надзвичайно важливий для соціа­льно орієнтованої ринкової економіки, до формування якої спрямовані економічні реформи в Україні.

Економічна теорія структурно включає у себе такі частини: мікроекономіку, що досліджує ринкову поведінку окремих господарюючих суб’єктів (фірм, окремих галузей і галузевих ринків); макроекономіку, що вивчає функціонування національної економіки як єдиного цілого; мезоекономіку, або метаекономіку, що досліджує функціонування інфраструктурних підсистем економіки (грошової, фінансової, біржової, аграрно-промисловий чи військово-промисловий комплекси тощо); меґаекономіку, або ґлобальну економіку, що вивчає функціонування світової економіки в цілому.

По-грецьки “мікрос” – “малий”, отже дослівно термін “мікроеконо­міка” означає “мала економіка” чи “економіка малого”. Грецьке ж “мак­рос” означає “великий”, тобто “макроекономіка” – це “велика економі­ка” або “економіка великого”. Терміни “мезоекономіка” і “метаеконо­міка” також сконструйовано із грецьких слів, тут “мезос” – “середній”, “проміжний”, а “метас” – “після (чогось)”, “за (чимось)”, отже “мезоеко­номіка” – “проміжна економіка”, а “метаекономіка” – “економіка за (мік­роекономікою), після (малої економіки)”. Стосовно терміну “меґаеконо­міка”, то у його основі знаходиться грецьке “меґас”, тобто “дуже великий (надвеликий)”. А от global – слово французьке (від латинського – globus) і означає воно “всезагальний”.

З позицій дослідження економічних відносин в економічній теорії можна виділяти політичну економію, предметом якої є аналіз еконо­мічних відносин і економічних законів, та економікс, що вивчає законо­мірності ринкової економічної системи[7]. Водночас, можна й ототожнити поняття “політична економія” та “економічна теорія”.

При визначенні предмета політичної економії (економічної тео­рії) з метою його більш чіткого і широкого осмислення доцільно виді­ляти:

· сферу дослідження – економічне середовище, у якому здійсню­ється господарська діяльність;

· об’єкт дослідження – економічні явища і процеси в економічній системі;

· предмет дослідження – життєдіяльність “економічної людини”, груп людей і держави, їх економічна поведінка і економічна політика у зв’язку з тим економічним середовищем, у якому вони знаходяться.

Основне завдання політичної економії (економічної теорії) – здійснювати не просто описання явищ і процесів в економіці, а виявити їх взаємозв’язки та взаємозумовленість, тобто розкрити систему еконо­мічних явищ і процесів та систему законів, які ними управляють. У цьо­му полягає відмінність економічної теорії (політичної економії) від конк­ретних економічних наук.

У предметі економічної теорії (політичної економії) прийнято виділяти дві сторони – позитивну і нормативну (за термінологією А. Сміта).

Позитивна сторона полягає у проведенні абстрактного (теоретич­ного) дослідження економіки та її елементів, а нормативна сторона – у підготовці рекомендацій загального характеру для раціональної еконо­мічної поведінки усіх господарських суб’єктів – від окремої людини до держави, у формуванні уявлень про цілі та напрями економічного роз­витку. Нормативна економічна теорія є науковою основою для розробки економічно ї політики держави.

У якості універсальної науки економічна теорія (політична еконо­мія) виконує ряд важливих функцій: теоретико-пізнавальну, аналітичну, практичну, прогностичну, виховну і методологічну.

 

Теоретична, або пізнавальна, функція полягає у поясненні зако­нів, принципів, процесів і явищ економічного життя, аналітична – в аналізі економічних явищ і процесів, практична – у визначенні мети і напрямів економічного розвитку, рекомендацій для економічної поведі­нки суб’єктів економіки та економічної політики держави, виховна – у вихованні раціонального економічного мислення, визначенні правил ринкової економічної поведінки, методологічна функція полягає у створенні теоретичної основи для системи конкретних економічних наук.

 

Ще представник історичної школи В. Рошер у першій половині ХІХ століття підкреслював, що економічні знання дає не тільки еконо­мічна теорія, а ціла низка самостійних конкретних економічних наук, кожна з яких має свій специфічний предмет, особливе завдання і певні логічні прийоми дослідження.

Конкретні економічні науки виробляють систему правил, необ­хідних для практичної господарської діяльності, а тому відносяться не до загальної теорії, а до мистецтва у господарській практиці.

Найважливіше завдання економічної теорії – бути основою, кар­касом не лише усієї системи економічних наук, а й економічних навча­льних дисциплін, що робить її основою вищої економічної освіти.

Економічна теорія (політична економія) є методологічним фундаментом цілого комплексу економічних наук:

· галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, торгівлі тощо);

· функціональних (фінанси, бухгалтерський облік, аудит, банків­ська справа, страхова справа, менеджмент, мáркетинг, прогнозування і державне регулювання економіки та інші);

· інформаційно-аналітичних (статистика, економічний аналіз, економіко-математичні методи);

· спеціальних (міжгалузевих) (економетрія, економічна геогра­фія, економічна історія, демографія, економічна політика тощо).

Водночас, економічна теорія – це одна з наук про суспільство, поряд з історією, філософією, соціологією, політологією, правом, релігіє­знавством та іншими. Вона покликана розкривати тільки одну сторону соціальних явищ – економічну, інші суспільні науки – усі інші їх сторони. Тому лише вся сукупність соціальних наук разом у змозі пояснити все суспільне життя людей.

Економічна теорія враховує знання, здобуті як конкретними економічними, так і іншими соціальними, фундаментальними (зокрема, мате­матикою) і природничими науками, без врахування яких отримані тео­ретичні висновки можуть виявитись хибними чи некоректними.

Економічна теорія – це не набір правил про те, як стати багатим. Вона не дає, та й не може дати готові відповіді на всі питання життя.

Економічна теорія – лише інструмент, спосіб мислення та осмислення економічної дійсності.

Оволодіння цим інструментом зможе допомогти кожному зробити правильний вибір у багатьох господарських і життєвих ситуаціях.

Водночас, економічну теорію потрібно відрізняти від економічної політики. Політична економія (економічна теорія) розвивалася в пошу­ках відповіді на питання, поставлених господарською практикою та еко­номічною політикою, але залишається тільки інструментом осмислення економічної дійсності та прогнозування її розвитку.

 

Економічна політика – цілеспрямована система заходів держави у сферах суспільного виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ.

 

Економічна політика покликана відображати економічні інтереси суспільства, усіх соціальних груп і спрямована на зміцнення націона­льної економіки у цілому та реалізацію економічних інтересів нації.

Економічна політика знаходить варіанти вирішення економічних проблем і приводить у дію їх механізми. Здійснення завдань економіч­ної політики може призвести до змін в економіці, її удосконаленні і навіть до зміни економічних систем, що знаходить вираз у наступному розвитку економічної теорії.

Економічна теорія (політична економія) опирається на фактич­ний стан економічної системи, тому за своєю природою має позитив­ний характер і намагається звільнитися від суб’єктивних оцінок еконо­мічної дійсності. Вона формулює наукові уявлення про усі рівні функ­ціонуючої економіки. Однак, пізнаючи економіку, політична економія виявляє певні рецепти активного впливу держави на економіку, тобто набуває нормативного характеру.

Отже, хоча економічна теорія не є безпосереднім змістом еконо­мічної політики держави, вона виступає її теоретичною основою. Еко­номічна політика, нормативна за своїм характером, має опиратися на висновки позитивної економічної теорії, інакше держава у цій своїй діяльності не матиме ніяких шансів на успіх.