Економіка – основа життя людини і суспільства

В С Т У П

 

Глава 1. ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ ЯК НАУКА

 

•Економіка – основа життя людини і суспільства. •Виробництво та його елементи. •Економічні ресурси і фактори виробництва. •Людина в економіці. • Людські потреби та їх особливості. •Альтернативність ресурсів і проблема економічного вибору. •Економічний продукт. •Предмет і функції політичної економії. •Методологія політичної економії. •Економічні категорії, закони і принципи.

 

Людина в економіці

Людина водночас є біологічною та соціальною істотою. Перше означає, що вона є часточкою природи і з’явилася у результаті склад­ного і тривалого процесу біологічної еволюції, а друге – що вона також є часточкою великого соціуму – людського суспільства.

 

Людина – продукт і елемент як природи, так і суспільства.

Розуміння діалектичної єдності біологічного та соціального у люди­ні має принципове значення, адже недооцінка того чи іншого аспекту неминуче призведе до викривлень у соціальному розвитку. Відділити людину від природи можна тільки теоретично, в абстракції. Людина не може існувати поза природою, а тим паче займатися господарською діяльністю. Водночас, наука виділяє і досліджує окремо природне та соціальне середовище діяльності людини.

Природне середовище, або довкілля, визначає природні умови господарської діяльності людини. До таких умов відносять кількість населення, кліматичні умови, ландшафт, спадковість, якість харчуван­ня, географічне розташування, розміщення продуктивних сил, транс­порт, житло, одяг і багато іншого.

Як уже згадувалося, людина здійснює свою діяльність за умов природної обмеженості (рідкісності) виробничих ресурсів. При цьому відмінності клімату і ландшафту, ґрунтових умов і корисних копалин, надзви­чайна різноманітність флори і фауни – усе це та багато іншого зумовлюють певні умови господарювання (економічної діяльності).

Людина досить комфортно живе у земній біосфері – прошарку життя на поверхні нашої планети. Водночас, стан біосфери нині пов­ністю залежить від життєдіяльності живих організмів (свого часу саме живі рослини наповнили атмосферу Землі життєдайним киснем). Поси­лення свідомості, думки у господарській діяльності, створення таких її форм, які усе посилюють вплив життя на довкілля, ведуть до нового стану біосфери – ноосфери (прошарку розумного життя навколо пла­нети), вчення про яку створив видатний український вчений Володимир Вернадський.

З позицій сучасної науки про життєдіяльність людини у природно­му середовищі необхідно враховувати і зв’язок людини зі Всесвітом. Життя – явище космічного масштабу, а людина – істота космічна[2]. Земна ноосфера з часом розшириться далеко у космічний простір і розумне життя заповнить його, вийшовши спочатку за межі земної атмосфери, а потім і Сонячної системи, Галактики, розселиться по усіх зоряних світах (якщо, звичайно, не існує десь у глибинах космосу іншого розумного життя).

Отже, суттєвою рисою людського життя і діяльності є залежність від природи. Одні природні блага (повітря, вода, сонячне світло) зна­ходяться у такій кількості і такій формі, що їх використання практично не має обмежень, а тому задоволення потреб у них не вимагає особливих зусиль і жертв. Це – вільні та дармові блага.

Інші блага є рідкісними, або обмеженими. Щоб задовольнити потреби в них, необхідні значні зусилля по їх добуванню і пристосу­ванню до споживання. Ці блага називають господарськими. Вони й утворюють виробничі ресурси.

Нині перетворювальна діяльність людини у природі (насамперед – господарська) досягла такого ступеня, що реальною стала загроза екологічної катастрофи. Виникла наука екологія, яка вивчає взаємодію живих організмів між собою і з природним середовищем та негативні ефекти цієї взаємодії.

Зниження якості довкілля негативно позначається на житті людей, викликає тяжкі захворювання. Людина, яка сама є часткою природи, так захопилася її перетворенням для втамування власних потреб, що ста­вить під сумнів навіть збереження і розвиток людської цивілізації.

Проте приходить розуміння необхідності відновлення і послідов­ного дотримання принципу гармонійного співіснування людини і приро­ди. Людина вчиться відновлювати навколишнє середовище, яке вона зіпсувала чи майже знищила своєю господарською діяльністю, вироб­ляти бережливе ставлення до природи, насамперед – до природних ресурсів. Екологія все більше впливає на розвиток виробництва, еко­номіки в цілому.

Соціальне середовище людської діяльності визначається сукупні­стю соціальних (суспільних) відносин (стосунків) людей. Серед них виді­ляють економічні, а також політичні, культурні, духовні, соціальні, ідео­логічні, правові, екологічні, науково-технічні та інші. Господарську (еко­номічну) діяльність людей визначають економічні відносини.

 

Економічні відносини – стосунки між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ.

 

Економічні відносини утворюють систему, цілісність якої визнача­ється їх загальною економічною природою і діалектичними взаємозв’я­зками.

Економічні стосунки людей пронизують усі сфери економіки – виробництво, розподіл, обмін і споживання, утворюючи основу для роз­витку інших суспільних відносин людей – соціальних, політичних, пра­вових, екологічних, ідеологічних, науково-технічних, духовних, мораль­них та інших. Економічні відносини визначають своєрідні “правила гри” господарської діяльності.

У системі економічних відносин насамперед виділяють соціально-економічні та організаційно-економічні відносини.

 

Соціально-економічні відносини – відносини між людьми з приво­ду власності на ресурси (фактори) виробництва і життєві блага.

 

Отже, соціально-економічні відносини – це відносини власності.

 

Власність – відносини між людьми, що відображають певну фор­му привласнення життєвих благ, і особливо – форму привласнення засобів виробництва (тобто володіння, розпорядження та користування ними).

 

Об’єктами власності стають засоби виробництва і життєві блага, а її суб’єктами, тобто власниками, – окремі особи, групи людей, під­приємства, установи, держава.

Власність – категорія історична. Однак людство знає тільки два типи власності – власність особисту і власність колективну. Водно­час, згадані типи власності втілюються в різноманітних формах.

 

 

Форма власності – критерій, що характеризує власність за озна­кою суб’єкта власності, тобто визначає, кому належать різноманітні об’єкти власності.

 

Критеріїв форм власності є кілька.

За критерієм привласнення (хто привласнює) виділяють індиві­дуальну, колективну і державну форми власності.

За критерієм права власності (права на володіння, розпоряджен­ня і використання) розрізняють приватну, спільну і державну вла­сність.

Історично першою була общинна власність (насамперед – на землю), але під впливом прогресу продуктивних сил і суспільного поділу праці (спеціалізації виробництва) з’явилась приватна власність (вла­сність окремої особи чи сім’ї). З розвитком економіки, особливо ринко­вої, відбувалася еволюція приватної власності, яка з часом модифіку­валася у більш гнучку і пристосовану до ринку форму – корпоративну власність (акціонерну власність), а також у партнерську власність (власність партнерів, які утворюють спілку). Згодом утворилися також державна (власність держави у цілому) та муніципальна власність (власність органів місцевої державної влади), а також інтегрована власність (тип власності, у якому поєднуються різні її форми; наприк­лад, приватна і державна).

Виходячи з цього, можна виділити сукупність форм власності у сучасній економіці:

· загальнонародна власність, яка має загальну і однакову дос­тупність для усіх членів суспільства (насамперед – власність на приро­дні ресурси);

· державна власність, яка охоплює ресурси надр, підприємства і установи, які підпорядковані центральній владі (об’єкти власності пере­даються органами народовладдя у відання державних органів на умо­вах використання з делегуванням відповідальності);

· муніципальна, комунальна власність, яка передана органами народовладдя у відання і розпорядження місцевих державних органів;

· колективна власність, яка є неділимою частиною власності загальнонародної, переданої (викупленої або орендованої) у відання і розпорядження трудових колективів (так звані “народні підприємства”);

· корпоративна приватна власність, яка утворюється на основі майна з пайових внесків асоційованих власників, що використовується ними за власним розсудом з дотриманням встановлених законом пра­вил і обмежень (акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю);

· спільна пайова власність, яка існує на основі спільного майна, утвореного пайовими внесками співвласників, які розпоряджаються ним за власним розсудом з дотриманням відповідного законодавства (так звані повні та командитні господарські товариства, або спілки, вироб­ничі кооперативи тощо);

· індивідуальна приватна власність, яка існує у вигляді майна, речей, інформації, належних особисто індивіду і використовуваних на власний розсуд з дотриманням встановлених законом правил і обме­жень (індивідуальні підприємства, наприклад, власне діло).

Саме відносини власності є визначальними у створенні соціаль­ного середовища господарської діяльності. Це знаходить свій вираз у результатах господарювання. Великий шотландський економіст XVIII століття, творець економічної науки Адам Сміт, маючи на увазі зна­чення приватної власності, писав, що “людина, яка не має власності, не може мати інших інтересів, ніж їсти побільше і працювати поменше”. Мотивація до праці людини без власності або зовсім незначна, або взагалі відсутня. Цей теоретичний висновок підтвердився практикою господарювання країн (зокрема, й України), де до недавнього часу безроздільно панувала суспільна (державна) власність, яка сприйма­лася як “нічийна”. Приватна ж власність створює умови вільної конку­ренції і спонукає власників до ініціативної, творчої і більш результа­тивної праці.

 

Соціально-економічні відносини утворюють ядро, серцевину будь-якої економічної системи, визначаючи економічну природу і тип існую­чого економічного ладу.

Економічні відносини власності завжди мають свою правову форму. Правовий (юридичний) зміст власності відображає право суб’єкта власності на володіння, розпорядження і використання об’єкта власності, а також відповідальності за нього.

Водночас, економічні відносини власності потрібно відрізняти від юридичних (правових). Якщо економічні відносини власності відобра­жають відносини між людьми з приводу володіння, розпорядження об’єктами власності (економічними ресурсами і життєвими благами) та їх використання суб’єктами власності, то юридичні вказують на став­лення людей до речей (суб’єктів власності до її об’єктів).

Варто відзначити, що відносини власності визначають стосунки розподілу господарських і споживчих благ.

Розподіл ресурсів (господарських благ) і споживчих благ відбу­вається насамперед за власністю. Тому відносини розподілу також включаються до соціально-економічних відносин, як і відносини стосовно відтворення (безперервного повторення) суспільного виро­бництва.

 

Організаційно-економічні відносини – стосунки між людьми з приводу поділу та кооперації праці, комбінування виробництва, його технології і організації, обміну ресурсами та благами.

 

До організаційно-економічних стосунків включають передусім відносини виробництва та обміну.

Виходячи з цього, можна поглибити зміст організаційно-економіч­них відносин, які, таким чином, є відносинами з приводу трудової діяль­ності, грошового та товарного обігу, ціноутворення, фінансів і кредиту, менеджменту та мáркетингу, банківської, біржової, страхової справи тощо (у цьому переліку відображено елементи поділу і кооперації праці, організації виробництва і обміну тощо).

Можна виділити також інші елементи системи економічних відно­син: техніко-економічні (стосунки з приводу застосування техніки і тех­нологій), еколого-економічні (з приводу збереження довкілля), інфор­маційно-економічні (з приводу виробництва, зберігання і переробки інформації, тобто нагромаджених знань) та інші.

Уся система економічних відносин відіграє вирішальну роль у розвитку людини як господарюючого суб’єкта. Вони формують так звану людину економічну (за термінологією А. Сміта), поведінка якої у виробництві, розподілі та обміні благ визначається як природним, так і соціальним середовищем. “Економічна людина” – лише один з виразів суті людини розумної (homo sapiens) стосовно економічної сфери її життя і діяльності.

Людина розумна – це продукт як земної та космічної природи, так і соціального середовища, у якому вона існувала та розвивалася, це мисляча істота, що володіє даром розуму і мови, здатністю до праці, пристосування речовини природи до своїх потреб, перетворення цієї речовини у життєві блага, здатністю до їх обміну. Людина – осереддя багатьох властивостей і здібностей, унікальний для Землі витвір при­роди і соціального середовища, носій багатогранного внутрішнього світу – мікрокосму, цілісна істота з безмежними варіаціями потенцій і потреб. З одного боку, можна виділити інтелектуальну чи духовну суть людини, з іншого – її суспільну природу, прагнення до спілкування, кооперації своєї діяльності, ще з іншого – сукупність фізичних і розу­мових здібностей, завдяки яким людина може працювати і творити.

Однак з усіх ознак людини розумної для нашого аналізу потрібно виділити ті, які, за визначенням А. Сміта, роблять її людиною еконо­мічною, вказують на її роль і місце в економіці. Йдеться про наступне:

· людина має здатність до господарської діяльності;

· людина здатна до співпраці, поділу і кооперації господарської дія­льності;

· людина здатна втамовувати власні потреби, здійснюючи госпо­дарську діяльність;

· потреби людини – спонукальний мотив будь-якої господарської діяльності;

· людина здатна господарювати раціонально, прагнучи одержати максимальну вигоду за мінімальних затрат;

· господарська діяльність людини підпорядкована природним і со­ціальним законам, які визначають «правила господарської гри»;

· людина – чинник будь-яких економічних явищ і процесів, осеред­дя і рушійна сила економіки.

“Економічна людина” є водночас і носієм праці як виробничого ресурсу, і власником факторів виробництва, і виробником та спожива­чем життєвих благ. Її участь в економіці різнобічна.

Людина як особистий фактор виробництва була і зостається головним та вирішальним елементом продуктивних сил суспільства, а як людський фактор включає не тільки виробничу, але й інші види діяльності людини, вказуючи на те, що вона є й суб’єктом економічних та інших соціальних відносин: працівником і власником, виробником і споживачем.

 

Економіка існує задля людини, а діяльність людини утворює економіку!

 

Політична економія вивчає конкретні прояви людського фактора тільки у контексті економічної (господарської) діяльності людини, насамперед у виробництві господарських і споживчих благ.

Економічний продукт

Життєве (господарське чи споживче) благо, створене економічни­ми ресурсами (працею, капіталом, природними ресурсами, підприємницькими здібностями) у їх поєднанні, єекономічним продуктом.

Продукт, або благо, може існувати у речовій формі, тобто бути речовим благом, або у неречовій формі, тобто бути неречовим благом, яке економісти називають послугою. У цілому продукт є ефек­том виробництва.

Речове благо – продукт, що сприймається органами чуття люди­ни, а неречове благо – продукт, який органами чуття не сприймається, водночас він реально існує і споживається, втамовуючи людські потре­би.

 

Неречове благо, або послуга, відрізняється від речового тим, що є не річчю, а діяльністю з корисним ефектом, яка втамовує певні людські потреби.

 

Особливість послуги полягає у тому, що процес її надання (виробництва), на відміну від речового продукту, завжди співпадає з її спожи­ванням у часі та просторі.

Розрізняють послуги матеріальні і нематеріальні.

Матеріальні послуги задовольняють матеріальні потреби лю­дей (зокрема, ремонт одягу чи взуття, водогону на кухні, перевезення вантажів тощо), а нематеріальні послуги втамовують духовні, соціа­льні та культурні запити людей (у знаннях, освіті, охороні здоров’я, видовищах, розвагах, спілкуванні тощо).

Наприклад, економічним продуктом коваля, ткача, металурга, кондитера, ювеліра, пекаря стають речові блага, які, звичайно, є матеріальними; а водія, що перевозить сировину чи готовий речовий продукт, слюсаря, котрий на кухні лагодить кран, кравця, який ремонтує одяг, чи шевця, що ремонтує взуття, – матеріальні неречові блага (послуги); тоді як продуктом викладача, адвоката, лікаря, вчителя, актора, футболіста-професіонала – нематеріальні послуги.

Специфічною формою неречового продукту, тобто послуг, є також інформація, або нагромаджені та систематизовані знання. Інформація стала продуктом виробництва, об’єктом зберігання, обробки і передачі. Саме інформація є продуктом діяльності економіста, вченого, програ­міста, бухгалтера, аудитора, маркетолога, управлінця, викладача та деяких інших учасників суспільного виробництва. Створення, зберіган­ня, обробку інформації потрібно розцінювати як матеріальні чи нема­теріальні послуги, у залежності від сфери їх застосування.

У свою чергу, як матеріальний, так і нематеріальний економічний продукт поділяється на блага споживчі (споживаються особисто) та блага господарські, або інвестиційні (економічні ресурси, що спожи­ваються у виробництві).

 

Економічний продукт у будь-якій формі має дві характерних осо­бливості, або, як їх ще називають, властивості чи сторони: корис­ність і цінність, або вартість.

З одного боку, продукт завжди задовольняє чиюсь потребу (для цього він і створюється), що й визначає його корисність, а з іншого – він володіє здатністю прирівнюватися до інших продуктів і обмінюватися на них у визначених кількісних пропорціях, що є наслідком його цінності (вартості). Потрібно наголосити, що цінність (вартість) продукту прояв­ляється тільки під час обміну, тобто на ринку, коли продукт набуває товарної форми, стаючи товаром, який оцінюється через гроші.

 

Товар – продукт, створений для обміну на інші продукти чи для продажу.

Водночас варто підкреслити, що товарами можуть бути не тільки економічні продукти, а й будь-які корисні блага, які не обов’язково є результатом корисної діяльності людини (скажімо, земля, вода чи робоча сила), але надходять у споживання (особисте чи виробниче) через обмін.

Корисність є натурально-речовою стороною продукту, вона визначається певними механічними, фізичними, хімічними, біологічними чи соціальними параметрами, якісними характеристиками, їх доцільною сукупністю та певним співвідношенням, що й визначає можливості продукту у задоволенні матеріальних чи духовних потреб людей.

Цінність, або вартісна сторона продукту, визначається витрата­ми тих виробничих факторів, які застосовувалися при його створенні. Саме це дозволяє порівнювати різнорідні продукти між собою і визна­чати кількісні пропорції їх обміну. На практиці цінність (вартість) про­дукту визначається через його грошову оцінку, тобто ціну.

Варто наголосити, що економічна природа вартості продукту стала предметом тривалої теоретичної дискусії. Одні теоретики (на початку ХІХ століття Давід Рікардо, а потім послідовники його вчення, насам­перед Карл Маркс) доводили, що вартість продукту створюється вит­ратами виключно одного виробничого фактора – праці. Цей підхід було названо трудовою теорією вартості.

Рікардо не був першим теоретиком, хто сформулював трудову тео­рію вартості – до нього це зробили ще у XVII столітті В. Петті і дещо пізніше П. Буаґільбéр, а в XVIII столітті – Ф. Кенé і А. Сміт, однак він став першим, хто абсолютизував цей підхід до економічної при­роди вартості.

Більшість сучасних теоретиків дотримуються думки про багатофакторну природу вартості.

Початки цього напряму можна знайти в А. Сміта, однак закінченого вигляду він набув у вченнях Сея і Мальтуса на початку ХІХ століття.

Ж.Б. Сей і Т. Мальтус стверджували, що у створенні вартості продукту беруть участь усі економічні ресурси – не тільки праця, а й капітал і земля (природні ресурси), пізніше до них приєднали й підпри­ємницькі здібності людини, а виразом цінності (вартості) продукту є його корисність.

Теорію корисності розвивали Ф. Ґаліані і А. Р. Тюргó у XVIII сто­літті та Ж.Б. Сей, однак найбільший вклад у її формування зробили мар­жиналісти і неокласики на рубежі ХІХ і ХХ сто­літь, розробивши теорію граничної корисності життєвих благ, за якою виразом цінності блага є його гранична корисність – корисність останнього екземпляру з запасу цього блага.

Усі ці підходи до визначення економічної природи вартості благ будуть розглядатися у наступних розділах.

До цього можна додати, що прихильники трудової теорії вартості не вважають нематеріальні послуги продуктом, а тому працю, витра­чену для їх надання, назвали непродуктивною, тобто такою, що про­дукту не створює.

Першим це зробив Ф. Кенé, а потім цю хибну, з точки зору прихиль­ників багатофакторної природи вартості, думку розвинули А. Сміт, Д. Ріка­рдо та К. Маркс.

Проте більшість нинішніх дослідників заперечують це, вважаючи продуктивними як будь-яку працю, що створює матеріальний продукт і нематеріальні послуги, так і інші економічні ресурси – капітал, природні ресурси та підприємницькі здібності, які разом й створюють їх вартість (цінність).

 

Питання для самоконтролю

1. Що таке економіка та яка її структура?

2. Який зв’язок між виробництвом, розподілом, обміном і споживан­ням як сферами економіки?

3. Чому виробництво має двоїстий характер? Визначіть суть цієї двоїстості.

4. Чим праця відрізняється від робочої сили?

5. Що таке предмети і засоби праці? Вкажіть, якими бувають пред­мети праці та яка структура засобів виробництва.

6. У чому сутність поділу праці та кооперації виробництва? Які ве­ликі суспільні поділи праці ви можете назвати?

7. Які економічні ресурси виділяє політична економія? Вкажіть, який існує зв’язок між економічнми ресурсами і факторами, або чинни­ками, виробництва.

8. Яку загальну особливість мають усі економічні ресурси?

9. Що таке економічні відносини людей та які види економічних від­носин виділяє політична економія?

10. Які типи та форми власності ви можете назвати?

11. У чому сутність і яка структура людських потреб? Визначте загальну особливість усіх людських потреб.

12. У чому полягають альтернативність економічних ресурсів і суть економічного вибору? Що показує крива трансформації?

13. Що таке економічний продукт? Яке благо є речовим, а яке неречовим? Чим матеріальний продукт відрізняється від нематеріаль­ного?

14. Дайте визначення предмету економічної теорії (політичної еко­номії), вкажіть на його позитивну і нормативну сторони. Які методи і прийоми застосовує економічна теорія (політична економія) для дослід­ження свого предмета?

15. Що таке економічні категорії, закони і принципи? Вкажіть, які види категорій і законів виділяє економічна теорія. Чим економічні зако­ни відрізняються від економічних принципів?

Література до глави 1

1. Вступ до економічної теорії: Підручник. / За ред. З.Ватаманюка. – Львів: «Новий Світ – 2000», 2007. – С.7-80.

2. Економічна теорія: політекономія: Підручник / За ред. В.Д.Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2008. – С.13-59.

3. Загальна економічна теорія: Політична економія: Підручник. У 2-х частинах / За ред. І.В.Буяна, В.М.Ковальчука. – Тернопіль: Лідер, 2001. – Част.1. – С.5-42.

4. Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика: В 2-х тт. – М.: Инфра-М, 2007. – Т.1. – С.2-26.

5. Мэнкью Н.Г. Принципы экономикс: Учебник / Пер.с англ. СПб: Питер, 2002. – С.13-37.

6. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н.Климка. – К.: Знання, 2002. – С.15-93, 567-590.

7. Самуэльсон П. Экономика: Вводный курс / Пер.с англ. – М.: Прогресс, 1964. – С.23-33.

8. Самуельсон П.А., Нордгауз В.Д. Макроекономіка / Пер.з англ. – К.: Основи, 1995. – С.30-51.

9. Сучасні економічні теорії: Підручник / За ред. А.А.Чухно. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – С.13-121.

10. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика: Учебник / Пер. с англ. – М.: Дело, 1997. – С.2-39.

 

Глава 2. ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ

•Економіка і науково-технічний прогрес. •Суть і типи економічних систем. •Ринкова економіка, її види і сучасні моделі. •Планова (командно-адміністративна) економіка. •Перехід до ринку і особливості трансформаційної економіки. •Cтановлення сучасної цивілізації та економічної єдності світу.

 

Табл. 2.1. Характеристика типів економічних систем

 

Визначальні ознаки системи	Натуральна (традиційна) економіка	Ринкова економіка	Планова економіка	Регульована ринкова економіка
Форма виробництва	Натуральна	Товарна	Товарна	Товарна
Пануюча форма власності	Переважно общинна	Приватна	Державна	Змішана (за провідної ролі приватної)
Поділ праці	Нерозвинений	Розвинена система поділу праці	Розвинена система поділу праці	Розвинена система поділу праці
Продуктивні сили	Продуктивні сили доіндуст­ріального типу	Продуктивні сили індуст­ріального типу	Продуктивні сили індуст­ріального типу	Продуктивні сили постінду­стріального типу
Тип економічних зв’язків	Безпосередній між виробництвом і споживанням	Ринковий	Плановий	Ринковий

 

Якщо об’єктами економічної системи є продуктивні сили, соціа­льно-економічні і організаційно-економічні відносини, господарський механізм регулювання системи та їх різноманітні форми прояву, то варто виділити і її суб’єкти:

Ø домашні господарства – власників виробничих ресурсів і спожи­вачів товарів і послуг;

Ø підприємства (фірми) – споживачів виробничих ресурсів і виро­бників товарів і послуг;

Ø банки та інші кредитно-фінансові установи регулюють рух гро­шової маси і фінансові потоки, необхідні для нормального функціону­вання економіки;

Ø державу (уряд) як суб’єкт економіки, який забезпечує доцільне функціонування національної економіки, контроль над ринком для забе­зпечення суспільних потреб.

Домашні господарства забезпечують виробництво та відтворен­ня ресурсу праці (робочої сили), постачають виробничі фактори, само­стійно приймають господарські рішення, прагнуть до максимального задоволення потреб своїх членів, використовуючи доходи від продажу ресурсів.

Фірми (підприємства) функціонують заради одержання доходу (прибутку) на принципах ризику і відповідальності, прагнуть до його максимізації, самостійно приймають господарські рішення, використову­ють економічні ресурси для створення життєвих благ з метою їх про­дажу (обміну), а прибуток – для особистого споживання його власників і для розширення виробництва.

Банки виконують функції по перетворенню вільних грошових кош­тів у капітал, є посередниками в його розміщенні і платежах.

Держава (уряд) здійснює політичну і юридичну владу, реалізуючи функції державного регулювання економіки.

Динамічне функціонування економічної системи забезпечує вироб­ництво, розподіл, обмін і споживання життєвих благ.

Тип економічної системи визначається пануючою формою вла­сності на економічні ресурси. Зокрема, основою традиційної (само­достатньої, натуральної) економіки є колективна власність сусідсь­кої чи сільської общини (у первісному суспільстві), яка може поєдну­ватись з елементами приватної і державної власності (у рабовласниць­кому і феодальному суспільствах), ринкової економіки – приватна власність у різноманітних її проявах, планової (командно-адміністра­тивної) економіки – державна власність з елементами колективної (колгоспно-кооперативної) власності, регульованої ринкової еко­номіки – насамперед корпоративна приватна та інтегрована вла­сність, а також фактично усі форми власності. Тому сучасну ринкову економіку часто називають змішаною економікою (у ній “змішано” різноманітні форми власності при провідній ролі приватної).

 

Табл. 2.2. Основні моделі сучасної ринкової економіки

Характеристика моделі	Корпоративна ринкова економіка	Змішана ринкова економіка	Соціальне ринкове господарство
Цільова спрямованість державного регулювання	Захист інтересів великого бізнесу	Створення умов для розвитку підприємництва	Захист інтересів усіх громадян
Принципи регулювання економіки	Визначення основ­них пріоритетів економічного розвитку	Короткострокове регулювання	Довгострокове регулювання
Частка держав­ного сектора в економіці	Менше 5%	Близько 10%	До 25-30%
Типові країни	Гонконг, Японія, Австралія	США, Велика Британія, Канада	Німеччина, Франція, Австрія, Швеція

 

Корпоративна ринкова економіка має найбільше спільних рис з економікою вільної конкуренції. Модель ринкової економіки, яка орієнтована на вільну конкуренцію, нині зберігається, мабуть, тільки в Гонконзі, та й то з відомими застереженнями з огляду на передачу цієї території десять років тому Великою Британією Китаю.

Змішана ринкова економіка характеризується співіснуванням різноманітних форм власності: приватної індивідуальної, приватної корпоративної (акціонерної), колективної, сімейної, муніципальної, державної, інтегрованої тощо.

Соціальне ринкове господарство ґрунтується на поєднанні сили ринку та державного регулювання, яке спрямоване на обмеження нега­тивних ефектів конкурентної економіки і соціальний захист громадян.

Економічні суб’єкти ринкової системи (домашні господарства, фірми, банки і держава) взаємодіють через систему ринків (ринки ресурсів і товарів та послуг), які складають основу ринкового еконо­мічного механізму регулювання системи. Ринки, регулюючи потоки виробничих ресурсів, продукту, доходів і витрат, забезпечують саморе­гулювання економічної системи (у ринковій економіці вільної конку­ренції – в абсолютному значенні, а у регульованій ринковій економіці регулююча роль ринку доповнюється регулюючим впливом держави).

Через систему ринків також здійснюється конкуренція господарю­ючих суб’єктів ринкової економіки за обмежені (рідкісні) ресурси виро­бництва, а у кінцевому рахунку – за рівень доходів.

Саморегулювання ринкової економічної системи відбувається через економічний (господарський) кругообіг.

Господарський кругообіг – ресурсні, продуктові, грошові і фінан­сові потоки між суб’єктами економічної системи, які опосередковую­ться ринками ресурсів і товарів та послуг, а також держави, що вико­нують роль господарського механізму.

 

Зокрема, ланки і потоки господарського кругообігу у регульованій ринковій економіці відображено на схемі (рис. 2.1).

Як і будь-яка схема, дана схема господарського (економічного) кругообігу страждає спрощеністю і неповнотою. Зокрема, на ній відсутні потоки доходів і витрат домашніх господарств і підприємств, а також ринок як система саморегулювання економічної системи; не показані на ній і економічні інститути.

Економічні інститути потрібно відрізняти від економічних суб’єк­тів. Економічні інститути – набори правил і законів, які визначають взаємодію суб'єктів економіки, тобто установ і організацій, корпоративно діючих осіб, що мають внутрішню структуру, інституціональні рамки, які визначають взаємодію індивідів, що складають організацію чи установу.

 

Рис. 2.1. Господарський кругообіг в ринковій економічній системі

Схема на рис. 2.2 демонструє більш повний господарський (економічний) кругообіг у ринковій системі (однак у ній не знайшлося місця банкам як суб’єктам ринкової економіки). Вона показує, що вла­сники ресурсів (домашні господарства) продають їх фірмам через ринок ресурсів; використовуючи придбані фактори, фірми виробляють товари і послуги, які через споживчий ринок потрапляють до сфери споживання (домашні господарства). Потоки ресурсів і товарів утворюють внутріш­нє, або мале, коло економічного кругообігу.

Фірми, купуючи виробничі ресурси, здійснюють свої витрати, які на ринку ресурсів перетворюються на доходи домашніх господарств. Ці доходи використовуються домашніми господарствами для закупівлі товарів і послуг (споживчі витрати). Споживчі витрати на споживчому ринку стають доходами фірм. Потоки доходів і витрат утворюють зовні­шнє, або велике, коло економічного кругообігу.

Два кола кругообігу властиві для ринкової економіки вільної конку­ренції. Ринок (ринки ресурсів і товарів) виконує функцію саморегулю­вання економічної системи (регулювання виробництва і споживання).