Тема 15. Особистість у вимірах філософського аналізу

План

1. Особистість як соціальна система.

2. Культура і творчість.

3. Шляхи і засоби формування культури студента.

 

Ключові поняття: Альтруїзм, відповідальність,волюнтаризм, фаталізм, діяльність, духовна культура, екстраверт, індивід, індивідуалізація, індивідуальність, інтерес, інтроверт, людина, менталітет, особистість, потреба, сенс життя, свобода, соціальні роль, ціннісна орієнтація,

 

Теми доповідей та рефератів

1. Людина як вільна істота. Свобода, вибір, цінності.
2. Людське існування та його сенс. Життєва позиція особистості.
3. Формування біотичного світогляду: аспекти методології.
4. Соціальні норми як фактор впливу суспільства на особистість.
5. Рушійні сили історії.
6. Проблема героїв і мас в суспільному розвитку. Феномен маси і натовпу.

 

Питання для контролю та самоперевірки знань

1. Обґрунтуйте, що людина являє собою біопсихосоціальну єдність.
2. Виявіть сутність категорій «людина»,»індивід», «особистість»; визначте їх основні відмінності.
3. Як співвідносяться поняття «діяльність» та «активність»?
4. Чому проблема сенсу життя є однією з «вічних» у філософії?
5. У чому полягає сутність свободи? як вона пов’язана з відповідальністю?
6. Обґрунтуйте основні цінності соціального суб’єкту: свобода, життя, соціальна справедливість, власність.
7. У чому полягає роль особистісного начала в суспільному житті?

Рекомендована література:

 

1. Історія української філософії: підручник. — К.: Академвидав, 2008.—624 с.

2. Історія філософії України: хрестоматія:навч. посіб. /упоряд.: М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. — К., 1993. — 560 с.

3. Причепій Є.М. Філософія: підруч. для студ. вищих навч. закл. / СМ. Причепім, A.M. Черюй, Л.А. Чекань. — К.: Академвидав, 2006. — 592 с.

4. Філософія: навч. посіб. / Л.В. Губерський. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; за ред. І.Ф. Надольного. - 6-те вид., виправл. і доповн. — К.: Вікар, 2006. — 466 с.

5. Таран В.О. Соціальна філософія: навч. посіб. / В.О. Таран, В.М. Зотов, Н.О. Резанов. — К.: Центр навч. л-ри, 2009. — 272 с.

6. Філософський енциклопедичний словник / ред. кол: В.І. Шинкарук та ін. — К.: Абрис, 2002. — 800 с.

7. Філософія: Підручник / О.П.Сидоренко, С.С. Корлюк, М.С.Філянін та ін.; за ред.. О.П.Сидоренка. – 2-ге вид., переробл. і доп..- К.: Знання, 2010.- 414с.

8. Ящук Т.І. Філософія історії: курс лекцій: навч. посіб. / Т.І. Ящук.— К.: Либідь, 2004. — 536 с.

 

Методичні поради

 

Проблема людини — центральна в соціальній філософії. У всій своїй історії вона постійно прагне пізнати людину не лише як частину матеріального світу, тілесну істоту, а головним чином як творця історії, суб'єкта діяльності, істоту, котра мислить і відчуває, володіє складним і неповторним внутрішнім світом.

Адже студентам необхідно зрозуміти, що як і будь-яка гуманітарна дисципліна, соціальна філософія вивчає загальну будову суспільного організму, особливості його функціонування та розвитку.

Сучасна філософія визначає людину як вищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, суб'єкта суспільно-історичної діяльності і культури. Людина розуміється як жива істота, яка має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе.

Однак, слід звернути увагу студента, що з’ясувавши багатоаспектність природи людини, не можна відповісти на запитання, чому люди, які належать до єдиної етнічної спільності, відрізняються один від одного, чому одні люди відомі всій країні, а про існування інших знає тільки обмежене коло. Отже, для відображення всіх аспектів людської особистості, виходячи з того, що вона є багатогранною, використовуються різні якісні характеристики. Це такі поняття, як індивід, індивідуальність, особистість.

Для визначення конкретної людини, виокремлення її з колективу, соціальної групи у філософії вироблено поняття "індивід" (лат. неподільне), яке виражає найабстрактніше в людині, головним чином її тілесну відокремленість від інших людей(зріст, колір очей, шкіри, волосся, особливості будови тіла), тому воно доповнюється, як правило, більш конкретними поняттями "індивідуальність" та "індивідуалізм".

Індивідуальність — це виявлення унікального, неповторного, своєрідного у природних (біологічних), духовних і соціальних властивостях і якостях індивіда; одиничне в індивіді, те, чого не має в інших індивідів.

Індивідуалізм виражає пріоритети індивіда в будь-якій формі соціальної спільності, абсолютизацію його світоглядної позиції та її протиставлення суспільству. Він виявляється як у реальній життєвій практиці (у вчинках індивідів), так і в різних етнічних, філософських, політичних та інших концепціях, у яких людина зображується як одвічно несоціальна і навіть антисоціальна істота.

Студент має знати, що пріоритетною в людині є її соціальна система з такими елементами, як свідомість і членороздільна мова, світогляд, ціннісні орієнтації та соціальні установки, діяльність і спілкування, становище і статус у суспільстві та багато інших. Під її впливом біологічні структури і функції людського організму істотно модифікувалися, "олюднились", їх унікальність полягає в тому, що на відміну від тварин людина може разом з генетичною програмою (закодована в спадкових структурах, записана в молекулах ДНК і через зародкові клітини переходить від покоління до покоління) передавати досвід попередніх поколінь кожному наступному поколінню.

Біологічна і соціальна системи в людині — діалектично єдині, тому будь-які абсолютизації однієї з них не можуть мати науково-філософського обґрунтування. Проте нині, під впливом досягнень молекулярної і загальної генетики все частіше з'являються євгенічні утопії про поліпшення людини методами генетики. Деякі з них пропонують удосконалення всього людства, інші — створення тільки касти геніїв і вчених для управління рештою "неповноцінних" людей.

Діалектика біологічної і соціальної систем у людині виявляється у широкій гамі сторін її життєдіяльності — від фізіологічної до соціальної. При цьому біологічне в людині перебуває у соціально перетвореному вигляді. Біологічне є матеріалом для становлення людини, формування і функціонування її суспільних якостей. Перетворення цього матеріалу на власне людину з її здібностями є результатом дії факторів соціального порядку, головним чином трудової, виробничої діяльності. Людина — це діалектична єдність загального (родового, природного), особливого (соціального) і одиничного (індивідуального) способу існування. Людина біосоціальна за змістом, але соціальна за суттю. Для відображення соціального в людині і для розуміння біологічного в ній як носія соціального у філософії є поняття "особистість".

Особистість — це найвищий ступінь духовного розвитку людини, що являє собою стійку сукупність соціально вагомих якостей, які характеризують індивіда як унікальну суб’єктивність, здатну освоювати і змінювати світ. Кожна особистість – людина, але не кона людина є особистістю. Людським індивідом народжуються, а індивідом стають.

Людина особистістю стає і розвивається відповідно до міри засвоєння суспільних відносин. Жодна особистість, навіть найгеніальніша, не може вийти за межі наявних суспільних відносин у своєму вдосконаленні. Вона — об'єкт цих відносин.

Процес засвоєння особистістю певних суспільних відносин, що дає їй можливість функціонувати як повноправному членові суспільства, філософи називають соціалізацією. Її спрямування численні, як численні суспільні відносини і зв'язки між ними, тому, соціалізуючись, особистість може бути виноробом, економістом, політиком, юристом, письменником, художником, або одночасно, політиком і юристом, економістом, юристом і менеджером тощо. Отже, починати вивчення особистості треба не з дослідження самих індивідів, а з суспільних відносин, в яких вони формуються, функціонують і розвиваються, переходячи від абстрактного до конкретного, від загального до одиничного, до індивіда та індивідуальності.

Разом з тим особистість — не тільки об'єкт, а й суб'єкт суспільних відносин. Суспільні відносини, їх численні взаємозв'язки створюються спільною матеріальною і духовною діяльністю людей. Особистість — головна продуктивна сила суспільства, вона — власник, розпорядник і користувач засобів виробництва, ініціатор плюралізму форм власності, творець виробничих відносин — економічного базису, надбудови, науки і культури, родини і побуту, соціальних та історичних етнічних спільнот. Отже, взаємозв'язок суспільних відносин і особистості об'єктивно-суб'єктивний. Таким є і конкретний вияв складної і системної сутності особистості на всіх її рівнях: індивіда, соціальної групи, суспільства в цілому.

Першим і найпростішим елементом сутності особистості, індивіда є потреби. Як категорія соціальної філософії потреба відображає нужду особистості в тому, що їй необхідно або чого не вистачає для життя. Людина має безліч потреб: у харчуванні, житлі, одязі, збереженні довкілля, у знаннях, у політичному керівництві та ін. Без потреб особистості не буває. Сутнісне місце потреб у структурі особистості є ще одним підтвердженням того, що людина — частина природи, тому що первинні матеріальні потреби є і в людини, і в тварин (наприклад, у їжі, захисті від загрози для життя), а також особлива частина природи, оскільки виробляє засоби задоволення своїх потреб, тоді як тварина використовує для цього безпосередньо речі та предмети природи.

Задовольняється будь-яка потреба особистості через мету — ідеальний образ осмислення результату діяльності, шляхів і засобів його досягнення. Усвідомлена потреба, синтез потреби і мети утворюють інтерес (лат. має значення, важливо).

Потреби, мета, інтереси особистості класифікують за видами суспільних відносин, об'єктом і суб'єктом яких вона є. Розрізняють потреби, мету та інтереси: матеріальні (у харчуванні, одязі, економії водних, сировинних, паливних ресурсів, ефективному використанні земельних угідь), духовні (у знаннях, політиці, праві, моралі, естетиці, релігії, філософії, науці), соціальні (у праці, інформації, спілкуванні, уособленні), невиробничі (у послугах, транспорті, засобах зв'язку, предметах побуту, освіті і вихованні). Всі вони можуть бути особистими, індивідуальними чи суспільними, прогресивними чи реакційними і консервативними, реальними чи уявними, державними, національними, сімейними, партійними тощо.

Філософське дослідження походження і функцій потреб та інтересів особистості зумовлює такі основні висновки.

По-перше, справжнім рушієм людської історії є розвиток потреб та інтересів особистості, способів і засобів їх задоволення і реалізації.

По-друге, задоволення потреб і реалізація особистістю своїх інтересів можливі тільки через суспільне виробництво, яке їх формує і для якого вони є мотивами його удосконалення. Кожна задоволена потреба і кожний реалізований інтерес з необхідністю зумовлюють нові потреби та інтереси і відповідно зростання суспільного виробництва.

По-третє, різні групи потреб та інтересів мають неоднакові основи і способи задоволення, виконують різні та неоднозначні функції. Тому суспільне виробництво поділяється на матеріальне, духовне, соціальне, а також невиробничу сферу.

По-четверте, матеріальні потреби та інтереси є визначальними в життєдіяльності особистості і суспільства, тому матеріальне виробництво — основа їх існування і розвитку.

По-п'яте, вивчення, знання потреб та інтересів особистості, врахування їх у теоретичній і практичній діяльності — головна умова наукового управління економікою та всіма іншими сферами державної, регіональної та місцевої систем життєдіяльності.

Потреби, мета та інтереси — головні мотиви діяльності. Разом із засобами і результатами діяльності вони утворюють її структуру. Сама діяльність як спосіб існування і розвитку особистості, всебічний процес перетворення нею природного і соціального середовища відповідно до своїх потреб, мети та інтересів є інтегрованим компонентом її сутності, тобто сутність особистості однозначно діяльна.

Діяльність— складне системне утворення. У ній розрізняють три напрями: 1) діяльність особистості стосовно зовнішньої та своєї природи; 2) діяльність стосовно інших людей; 3) діяльність щодо відновлення самої особистості. Виокремлюються такі роди діяльності: у першому напрямі — виробництво, розподіл, обмін і використання матеріальних засобів життя, а також охорона здоров'я людей; у другому — політичний, правовий, моральний, естетичний, філософський, науковий і релігійний роди; у третьому — навчально-педагогічний і виховний. Інтегрують усі роди наукова і управлінська діяльність. Кожний рід включає сукупність видів і підвидів діяльності, зумовленої конкретною працею.

Важливим питанням для розуміння проблеми особистості є питання про типологію особистостей. Існує ціла низка типологій, що беруть за основу певний критерій, серед яких: налаштованість особистості насоціальні ролі, соціальні фактори, психоенергетичні якості особистості, цивілізаційні особливості суспільства.

Наприклад, німецький філософ, психолог Едуард Шпрангер залежно від налаштованості особистості на соціально-рольові відносини виокремив кілька типів особистості, що простежуються на всьому історичному шляху розвитку людства: теоретичний, економічний(прагматичний),естетичний, соціальний, політичний, релігійний.

Деякі дослідники виокремлюють кілька великих соціальних типів особистості: діячі, мислителі, люди почуттів і емоцій, гуманісти і сподвижники.

Особистість як об'єкт і суб'єкт суспільних відносин — продукт обставин і виховання. Аналізуючи особистість, варто відзначити, що в умовах прискореного розвитку цивілізації роль особистості в суспільстві, рівень її свободи істотно зростають, у зв’язку з чим стає більш актуальною проблема співвідношення свободи особи і її відповідальності перед іншими людьми і суспільством у цілому.

Діапазон розуміння свободи у соціальній філософії надзвичайно широкий — від повного заперечення самої можливості вільного вибору до обґрунтування "втечі від свободи" в умовах сучасного цивілізованого суспільства. Філософія свободи була предметом роздумів І. Канта і Г. Гегеля, Л. Шопенгауера і Ф. Ніцше, Ж.-II. Сартра і К. Ясперса, М. Бердяева і В. Соловйова, Т. Прокоповича і Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка та багатьох інших філософів, учених, літераторів, постів. У свідомій людській історії не було періоду, коли б прагнення людей до свободи не було головним у їхньому житті. У війнах і збройних конфліктах, міжнаціональних суперечках, соціальних вибухах і релігійних протистояннях — всюди кожна зі сторін — учасниць конфлікту завжди виступала під прапором свободи. Нині до діяльності з практичного досягнення свободи долучились маси народу. Однак проблема залишається дуже гострою. Її сутність зводиться до питання про детермінацію чи індетермінацію (причинну обумовленість або необумовленість) думок, ідей, намірів, бажань, вчинків та дій людей: індивідів, соціальних верств і груп, народностей і націй, різних колективів.

У науковій соціальній філософії свобода вважається родовою ознакою людини і людства. Свобода — здатність людини до активної діяльності відповідно до своїх потреб, інтересів і бажань, у процесі якої вона досягає поставленої мети. Механізмом реалізації свободи є вибір людиною світоглядної позиції, ідеї, теорії вчинку чи дії. Можливості цього вибору завжди обмежені необхідністю.

Філософська категорія "необхідність" фіксує внутрішні, стійкі всезагальні зв'язки дійсності та напрями їх розвитку, рух пізнання вглиб об'єкта до виявлення його сутності, спосіб перетворення можливості па дійсність. Прикладами необхідності в суспільстві є ринкова економіка, демократія як форма політичного режиму, економічна інтеграція держав і народів, життя, смерть тощо.

У філософії розрізняють природну та історичну необхідність. У ній визначається природна необхідність як предмети, явища і процеси природи, існування і функціонування яких жодним чином не залежить від людини і людства, оскільки вони об'єктивні, наприклад обертання Землі навколо своєї осі і навколо Сонця, природний відбір і боротьба за існування у світі рослин і тварин тощо.

Вибирати об'єктивні умови для життя і діяльності люди не можуть. Однак вони мають певну свободу у виборі мети дій, тому що у будь-якій об'єктивній ситуації для особистості завжди є не одна, а декілька реальних можливостей поведінки, хоч і різного ступеня ймовірності. Навіть тоді, коли для вибору немає альтернативи, люди можуть уповільнити настання небажаних для них подій чи прискорити наближення бажаних. Вони певною мірою вільні також у виборі засобів досягнення мети. Отже, свобода не абсолютна, а відносна. Вона тим більша, чим краще люди усвідомлюють свої реальні можливості, чим більше засобів для досягнення мети у їхньому розпорядженні, чим більше їхні інтереси збігаються з об'єктивною тенденцією розвитку.

Свобода завжди конкретна. Абстрактної свободи немає. Чим більше людина пізнає і використовує у житті та діяльності об'єктів природи і законів їх розвитку, тим вищий ступінь її свободи, менша залежність від стихійних природних сил. Перші люди, які виокремилися з тваринного світу, були в усьому істотному невільними, як і тварини, але кожний крок па шляху культури був кроком до їх свободи.

Категорія "історична необхідність" розглядається у філософії як відображення всієї сукупності реальних суспільних відносин і об'єктивних законів їх розвитку: законів взаємозв'язку суспільного буття і суспільної свідомості, продуктивних сил і виробничих відносин, базису і надбудови, способу виробництва і соціальної структури та ін. Історична необхідність детермінує думки, поведінку, потреби, мету, інтереси, ідеали особистості, однак не заперечує її свободи. Історична необхідність і свобода особистості діалектично єдині: свобода особистості не лише виявляє історичну необхідність, а й накопичується в ній як безперервний ланцюг свободи вибору в минулому і сьогоденні.

Можливість вибору для особистості у суспільстві є завжди, але не завжди цей вибір є вільним. Якщо в межах природної необхідності свобода вибору визначається знаннями об'єктивних законів її розвитку і вмінням особистості застосовувати їх у житті та діяльності, то в межах історичної необхідності — знаннями об'єктивних законів розвитку суспільства і діяльністю на їх основі. Свобода — не свавілля. Жити в суспільстві і бути вільним від нього не можна. Свобода особистості, колективу, соціальної групи, суспільства в цілому полягає не в уявній незалежності від об'єктивних законів, а в знанні необхідності, у здатності вибирати, приймати рішення і діяти зі знанням справи. Таке теоретичне обґрунтування свободи апробовано практикою. Не можлива вільна особистість без знання природної та історичної необхідності, а також без знання справи, якій має служити.

Не може бути вільною особистість у суспільстві, політична і соціальна системи якого не захищають її, засобами насильства порушують її права, придушують гласність, підкоряють собі засоби масової інформації, маніпулюють суспільною свідомістю, заохочують національну ворожнечу, привласнюють право розпоряджатися долею людей. Об'єктивні умови справжньої свободи можуть бути реалізовані тільки тоді, коли у суспільстві буде подолано відчуження особистості від власності, влади і культури, коли діяльність людей стане свідомою історичною творчістю, коли люди самі почнуть творити свою історію, коли з'явиться реальна можливість запобігати непередбаченим економічним наслідкам, коли кожна особистість розвиватиметься всебічно і гармонійно. Тоді, за прогнозами класиків соціальної філософії, людство здійснить стрибок у царство свободи.

Свобода — системний феномен, основні компоненти якого такі: 1) пізнання можливості чинити так чи інакше (у кінцевому підсумку — пізнання необхідності);

 

2) зіставлення, узгодження індивідом пізнанної необхідності зі своїми переконаннями, сумнівами, інтересами;

 

3) вияв волі (вибір і вирішення);

 

4) самореалізація в об'єктивному світі.

 

Свобода особистості передбачає її відповідальність (юридичну, моральну та ін.) перед суспільством. Без відповідальності свободи не буває. Інакше — несвобода у таких формах, як волюнтаризм чи фаталізм.

Волюнтаризм (лат. воля)— напрям у філософії та соціально-політичній практиці, який волю, тобто здатність особистості до вибору мети діяльності і внутрішніх зусиль для її здійснення, розглядає як вищий принцип буття. Діяти волюнтаристски означає не зважати па об'єктивні закони природи і суспільства, видавати своє свавілля за вищу мудрість. Негативні наслідки волюнтаризму відомі: народні страждання, криваві війни, злиденність, уповільнення розвитку та багато ін.

Не залишає місця для вільного вибору і фаталізм (лат. доля) — світогляд невідворотної реалізації одвічної приреченості будь-якої події у житті особистості, кожного її вчинку. Соціальний фаталізм утопічний, він ігнорує випадковості у суспільному житті, а за причини всього, що в ньому відбувається, приймає або "темну силу", або волю всемогутньої божественної істоти, або долю людини. На філософії фаталізму спекулюють різні окультні вчення минулого і сьогодення, у тому числі й астрологія.

Особистість — суб'єкт свободи, її носій. Свобода не надається людям ззовні, а досягається у боротьбі та праці. Чим більше труднощів долає особистість на шляху до свободи, тим щасливішою усвідомлюється її цінність. Варіантів взаємовідносин особистості та суспільства з приводу свободи є декілька: для досягнення свободи будь-якою ціною стати у відкритий конфлікт із суспільством; піти в монастир, у скит, у себе, у "свій світ", і так вільно самореалізуватися, якщо здобути свободу серед людей неможливо; адаптуватися до умов життя, пожертвувати чимось своїм, але досягти нового рівня свободи в модифікованій формі; узгодити свої інтереси з інтересами суспільства, що цілком реально в державах розвинутих демократій.

Отже, буття кожної людини в системі суспільних відносин індивідуалізоване. Індивід — представник людського роду. Особистістю він не народжується, а стає. Особистість є не тільки продуктом суспільства, а й суб'єктом історичного процесу. Як суб'єкт індивід соціалізується, підіймається на рівень особистості, реалізує себе у спілкуванні, праці, пізнанні, творчості.

Справжня свобода— динамічний стан особистості і суспільства. Вона досягається завдяки соціальним умовам, за яких особистість розвивається гармонійно і всебічно. Реалізується свобода тоді, коли всі люди отримують доступ до загальнолюдського досвіду, знань, духовних та матеріальних цінностей, здобудуть можливість розкрити всі свої здібності і таланти. Студент мусить знати, що особистість і суспільство – це дві взаємозалежні, взаємодоповнюючі сторони способу засвоєння дійсності людиною. Немає особистості без суспільства, і немає суспільства без особистості.

Розглядаючи наступне питання семінарського заняття, слід ознайомитись із категоріями «духовне життя суспільства», «духовне виробництво», «духовна культура».

Найширшим поняттям є духовне життя суспільства. Воно охоплює багатогранні процеси, явища, пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей, сукупність їх поглядів, почуттів, уявлень, а також процеси виробництва суспільних та індивідуальних ідей і їх засвоєння.

Духовне виробництво – це вид трудової діяльності, сутністю якої є творення предметів для духовних потреб людей. Студент має знати специфічні властивості духовного виробництва, що вирізняє його від матеріального виробництва. Основними є такі:

1) результатом матеріального виробництва є матеріальні цінності, світ речей, а результат духовного виробництва – духовні цінності, світ ідей;

2) якщо матеріальне виробництво спрямоване на створення безпосередньо значущих цінностей, то виробництво духовне –це цінності, що тільки в кінцевому результаті стають суспільно корисними;

3) якщо в матеріальному виробництві предмет використовується як речовинна форма – поглинається або додається до чогось. тобто зникає як самостійний, - то в процесі духовного виробництва відбувається інформаційне

4) використання предмета безвідносно до його матеріальної форми, тобто предметне тільки не зникає, а може набувати більшого обсягу.

Особливу увагу потрібно приділити вивченню поняття «культура», зокрема у сенсі відображення духовності людини, проявів її свободи, творчої активності. Слід зрозуміти також, що прогрес культури розкриває розвиток людського духу, розуму, здібностей людини. Студенти повинні усвідомити, що проблема творчості пронизує майже всю історію філософії, адже перші спроби осягнути цю проблему силою розуму зробили філософи Стародавньої Греції. За часів Середньовіччя серед філософів виділяють два підходи до розуміння творчості: перший, який був пов'язаний з богословським розумінням творчості, її таємничого характеру, її складності, а другий був пов'язаний з вже згаданою античною традицією. У нові часи значний внесок у розроблення цієї проблеми зробили представники німецької класичної філософії:Кант, Гегель. Творчість є провідною філософською проблемою у дослідженнях філософів –екзистенціалістів, неофрейдистів. Сучасна матеріалістична філософія виходить з того, що об’єктом творчості є не тільки природа і суспільство, але також сама людина в її єдності з формами спілкування і самореалізації.

Відповідаючи на третє питання, слід зазначити, що культура сучасного студента є цілком пов’язаною з матеріальними і духовними цінностями і нормами, які визначають особливості сучасної культури. В цьому контексті можна казати про вихованість та освіченість студентів, про усвідомлення ним необхідності бути гармонійно розвиненою особистістю. а також всебічно підготовленим фахівцем. Слід зазначити також, що це питання цілком і повністю також є пов’язаним з культурою мови та спілкування студента, адже саме високий рівень індивідуальної культури може протистояти небезпеці розповсюдження масової культури. Розмірковуючи над проблемами культури, освіти та вихованості сучасних студентів, варто відзначити, що досить актуальним залишається вивчення таких понять, як культура та контркультура, нігілізм та традиціоналізм.

 

Питання до іспиту з філософії

 

 

1. Об’єкт і предмет філософії.

2. Поняття світогляду, його специфіка,структура,функції.

3. Проблема субстанції в античній філософії.

4. Історичні типи світогляду і сучасність.

5. Філософські погляди Арістотеля.

6. Філософські погляди Геракліта та перша історична форма діалектики.

7. Формування і розвиток філософського поняття матерія.

8. Основні ідеї середньовічної патристики.

9. Проблема критерія істини у сучасній філософії.

10. Номіналізм і реалізм у середньовіччі.

11. Фома Аквінський – систематизатор середньовічної філософії.

12. Натурфілософія і гуманізм Відродження.

13. Зміст об’єктивного вчення Платона.

14. Особливості духовних процесів та розвитку філософії в епоху Нового часу.

15. Філософський емпіризм у творчості Ф.Бекона.

16. Філософський раціоналізм у творчості Р.Декарта.

17. Онтологія Нового часу про світобудову та місце людини в ній.

18. Основні ідеї І.Канта.

19. Філософія Г.Гегеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.

20. Антропологічний принцип філософії Л.Фейербаха.

21. Марксизм в системі філософської культури.

22. Загальні особливості філософії ХХ ст.. та її основні напрямки.

23. Філософія екзистенціалізму та її вихідні ідеї.

24. Позитивістська тенденція в сучасній світовій філософії.

25. Основні напрями релігійної філософії ХХ ст.

26. Вихідні ідеї фрейдизму та неофрейдизму. Їх вплив на духовне життя ХХ ст.

27. Предмет та проблеми соціальної філософії.

28. Діалектичний метод Сократа та його роль у становленні наукової філософії.

29. Суспільно-еономічна формація та її зміст.

30. Історична необхідність і свобода особистості.

31. Філософські погляди Г.С.Сковороди.

32. Діалектика як методологічна система.

33. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії.

34. Атомістична концепція Демокріта.

35. Принципи діалектики.

36. Закон взаємного переходу кількісних та якісних змін.

37. Закон єдності та боротьби протилежностей.

38. Сучасна наука про принципи та рівні буття.

39. Закон запереченя заперечення.

40. Категорії діалектики як універсальні форми мислення.

41. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.

42. Методологічна функція категорій «причина» та «наслідок».

43 Методологічна функція категорій «одиничне», «особливе», «загальне».

44. Методологічна функція категорій «необхідність» та «випадковість».

45. Методологічна функція категорій «зміст» та «форма».

46. Методологічна функція категорій «сутність» та «явище».

47. Методологічна функція категорій «можливість» і «дійсність».

48. Методологічна функція категорій «система» і «елемент».

49. Свідомість як вища форма відображеня.

50. Структура та функції свідомості.

51. Емпіричні загальнонаукові методи пізнання.

52. Теоретичні загальнонаукові методи пізнання.

53. Діалектика як вчення про розвиток та її альтернативи.

54. Проблема свободи особистості в філософії.

55. Чуттєве пізнання та його форми.

56. Простір і час як форми існування матерії.

57. Логічне пізнання та його форми.

58. Філософія українського Просвітництва.

59. Універсальні методи пізнання, їх співвідношення.

60. Основні етапи розвитку філософської думки в Україні.

61. Сучасна філософсько-світоглядна ситуація в Україні.

62. Культура особистості як система її цінностей.

63. Суспільство і суспільні відносини.

64. Метафізика як альтернатива діалектики.

65. Соціальні наслідки сучасної науково-технічної революції.

66. Особистість як результат обставин і виховання.

67. Культура особистості як система її цінностей.

68. Суспільство і суспільні відносини.

69. Структура способу матеріального виробництва.

70. Продуктивні сили та їх основні елементи.

71. Виробничі відносини та їх структура.

72. Поняття природи. суспільство як частина природи.

73. Рушійні сили та субєкти історичного розвитку.

74. Діалектика продуктивних сил та виробничих відносин.

75. Суспільне виробництво як соціально-філософська категорія.

76. Суспільна психологія, її структура та роль у житті суспільства.

77. Діалектика базису та надбудови.

78. Роль народних мас і особистості в історії.

79. Форми суспільної свідомості як типи відображення суспільного буття.

80. Релігія як сфера духовної культури: структура та функціональне покликання.

81. Проблема єдності світу.

82. Поняття методу та рівнів наукового пізання.

83. Форми науковогопізнаня.

84. Проблема істини у фіософії та науці.

85. Єдність чуттєвого та раціонального пізнання.

86. Поняття " людина", " індивід", " особистість".

87. Сутність і структура суспільної свідомості.

88. Наука як форма суспільної свідомості.

89. Соціальні наслідки науково-технічної революції.

90. Діалектика суспільного буття і суспільної свідомості.

91. Філософські ідеї у творчості Т.Шевченка.

92. Взаємодія суспільної ідеології та психології.

93. Проблема походження свідомості у філософії.

94. Історичні форми і особливості діалектики.

95. Особистість,її сутність та зміст.

96. Культура як предмет філософського осмислення.