Тема 14. Суспільство як предмет філософського аналізу

План

1. Методологічні принципи вивчення суспільства.
2. Матеріальний спосіб виробництва. Його структура і роль у суспільному розвитку.
3. Суспільно-економічна формації – сходинки історичного процесу.

 

 

Ключові поняття: виробництво, виробничі відносини, всесвітньо-історичний процес, географічне середовище, громадянське суспільство, ідеологія, клас, конфлікт, людство, мораль, народність, нація, плем’я, політика, право, природа, продуктивні сили, релігія, рід, сім’я, соціальна спільнота, суспільні відносини, суспільно-економічна формація, суспільство, форми суспільної свідомості, цивілізаційний підхід, цивілізація.

Теми доповідей та рефератів

1. Основні концепції історії.
2. Соціальний прогрес:цивілізація та формація. Теорії локальних цивілізацій.
3. Суспільство як система. Характеристика духовного життя суспільства.
4. Основні аспекти співвідношення культури та цивілізації.
5. Актуальні завдання сьогоднішнього осмислення глобальних проблем.

 

Питання для контролю та самоперевірки знань

1. Які є теоретичні моделі суспільства в соціальній філософії й у чому полягають відмінності між ними?
2. Які Ви знаєте методологічні принципи пізнання суспільства?
3. Якою є структура суспільства як соціальної системи?
4. У чому полягає різниця між поняттями «діяльність», «праця», «виробництво»?
5. Дайте характеристику основних закономірностей розвитку сучасного суспільства.
6. Що слід розуміти під статикою суспільства і його динамікою?

Рекомендована література:

 

1. Історія української філософії: підручник. — К.: Академвидав, 2008.—624 с.

2. Історія філософії України: хрестоматія:навч. посіб. /упоряд.: М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. — К., 1993. — 560 с.

3. Причепій Є.М. Філософія: підруч. для студ. вищих навч. закл. / СМ. Причепім, A.M. Черюй, Л.А. Чекань. — К.: Академвидав, 2006. — 592 с.

4. Філософія: навч. посіб. / Л.В. Губерський. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; за ред. І.Ф. Надольного. - 6-те вид., виправл. і доповн. — К.: Вікар, 2006. — 466 с.

5. Таран В.О. Соціальна філософія: навч. посіб. / В.О. Таран, В.М. Зотов, Н.О. Резанов. — К.: Центр навч. л-ри, 2009. — 272 с.

6. Філософський енциклопедичний словник / ред. кол: В.І. Шинкарук та ін. — К.: Абрис, 2002. — 800 с.

7. Філософія: Підручник / О.П.Сидоренко, С.С. Корлюк, М.С.Філянін та ін.; за ред.. О.П.Сидоренка. – 2-ге вид., переробл. і доп..- К.: Знання, 2010.- 414с.

8. Ящук Т.І. Філософія історії: курс лекцій: навч. посіб. / Т.І. Ящук.— К.: Либідь, 2004. — 536 с.

 

Методичні поради

 

Слід акцентувати увагу, що людське суспільство - одне із найскладніших з відомих науці явищ дійсності. Як специфічне утворення суспільство виникло, розвивається і функціонує на засадах багатогранних і різноманітних взаємозв’язків між людьми та соціальними спільнотами – суспільних відносин, що складаються в процесі їх діяльності. Суспільство в широкому розумінні - це частина матеріального світу, що відокремилась від природи і являє собою форму життєдіяльності людей, яка історично розвивається. У вузькому розумінні - це певний етап людської історії (наприклад, докапіталістичне суспільство, ранньофеодальне суспільство) або окреме, індивідуальне суспільство (соціальний організм).

В історії філософії і соціології під суспільством часто розуміли сукупність людських індивідів, що об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Арістотель), контролю над своїми діями (Гоббс, Руссо). Розуміння суспільства як заснованого на конвенції, договорі, однаковій спрямованості інтересів було характерним для філософії XVII - початку XIX ст. Разом з тим у XIX ст. виникає критика "договірної" теорії суспільства.

Огюст Конт вбачав витоки суспільства в дії деякого абстрактного закону формування складних і гармонійних систем. Гегель протиставляв "договірній" теорії трактування громадянського суспільства як сфери економічних стосунків, де всебічно переплітаються всілякі залежності. Заперечуючи поняття абстрактної, позаісторичної людини. У сучасній західній соціології розуміння суспільства як сукупності абстрактних індивідів замінюється розумінням його як сукупності дій тих самих абстрактних індивідів (наприклад, теорія соціальної дії).

Суспільство вивчає безліч наук: соціологія, історія, археологія. історія держави і пава та багато інших, кожна з яких має свій аспект вивчення суспільства. Соціальна філософія при вивченні суспільства акцентує увагу на сутності і закономірностях розвитку суспільства, на цілях, рушійних силах, змісті і спрямованості історичного процесу. Студент має знати, що поряд з поняттям суспільство існують і такі поняття як «спільність», «народ», «нація», «держава». Хоча ці поняття досить близькі і на рівні повсякденної свідомості часто вживаються як синоніми, їх необхідно розрізняти. Термін «спільність» вживається для позначення сукупності людей, пов’язаних спільним походженням, мовою, культурою, долею. До найважливіших спільностей належать Батьківщина, рід, плем’я, народність, нація.

Соціальна філософія під поняттям «суспільство» має на увазі продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об’єднаних не на основі спільності, а на основі спільних інтересів і договору. Поняття «суспільство» - ширше, ніж поняття спільність, тому не всяка спільність є суспільством, але будь-яке суспільство має риси спільності.

Слід проаналізувати поняття «народ», «нація». Усі розглянуті поняття тісно пов’язані між собою і взаємно перетинаються.

Отже, суспільні відносини – це те специфічне, що відрізняє соціальні утворення від усіх інших систем матеріального світу. Але це значить, що суспільство – це тільки суспільні відносини.

Якщо сутність суспільства є сукупністю всіх суспільних відносин, то його зміст — соціальна система, яка складається з багатьох компонентів. Для їх вивчення філософія розробила певні загальнонаукові методологічні принципи.

По-перше, науково-теоретичний аналіз суспільства можливий лише на основі принципу ідеалізованого об'єкта. У реальному існуванні людське суспільство представлено безліччю держав і народів; монархій і республік; племен, народностей і націй; політичних партій і масових громадських організацій; родоплемінних, національних, світових і так званих нетрадиційних релігій; багатих і бідних людей, письменних і не письменних, підприємців і безробітних. Філософія не претендує на розкриття причин конкретних соціальних процесів, але ставить проблему і орієнтує в науковому пошуку її вирішення. Логічне філософське знання про суспільство значно бідніше за дійсний історичний процес, але глибше і ґрунтовніше за будь-яке інше знання.

По друге - принцип ідеалізованого об'єкта обов'язковий до застосування у процесі дослідження суспільства не тільки як цілісного соціального організму, а й усіх його компонентів зокрема, тому він завжди синтезований з принципом конкретності пізнання. Поняття "суспільство" — абстрактне, але є абстракцією від конкретного, від реальних явищ і подій, відносин народів і держав, від різноманітних суспільних процесів.

По-третє, принцип об'єктивності передбачає вивчення суспільства таким, яким воно є насправді, неприпустимість суб'єктивізму в оцінках і висновках, волюнтаризму в прийнятті рішень і діях, узгодження їх з вимогами об'єктивних законів розвитку.

По-четверте, принцип всебічності вивчення відображає всю різноманітність зв'язків суспільства як об'єкта пізнання і вимагає їх дослідження. Пріоритетними наукова філософська методологія вважає зв'язки всезагальності: одиничні, особливі та загальні, причинно — наслідкові, необхідності і випадковості, змісту і форми, сутності і явища, можливості та дійсності, цілого і частини, системи та елемента. Вивчити всі зв'язки неможливо, але вимога всебічності в пізнанні застерігає від помилок.

По-п'яте, принцип розвитку передбачає вивчення суспільства у його історії, русі, зміні; дослідження механізмів розвитку, визначення джерел, тенденцій та перспектив суспільного прогресу на основі всезагальних законів діалектики у їх екстраполяції па соціальне пізнання.

По-шосте, принцип первинності суспільного буття відносно суспільної свідомості відображає взаємодію суб'єктивних орієнтацій і мсти людей з об'єктивними умовами їх діяльності, а також супідрядність компонентів системи суспільства в таких формах, як первинне — вторинне чи визначальне — визначуване.

Згідно з відомою формулою, не суспільна свідомість визначає суспільне буття людей, а суспільне буття визначає їх суспільну свідомість. Філософія визначає суспільне буття як категорію для вираження матеріальних відносин людей до природи і один до одного в усій різноманітності їх вияву. Люди спочатку повинні їсти, пити, мати одяг і житло, а вже потім займатися політикою, наукою, філософією, релігією, мистецтвом та ін. Отже, категорія "суспільне буття" є результатом усвідомлення людьми залежності свого становлення, існування, функціонування і розвитку від кількості і якості матеріальних засобів життя. Категорія "суспільна свідомість" виражає всю сукупність ідей, теорій, поглядів, відчуттів, настроїв, звичаїв, традицій у суспільстві.

Питання про співвідношення суспільного буття і суспільної свідомості в соціальній філософії основне. Ідеалістична і матеріалістична філософія по-різному відповідають на нього.

Ідеалізм абсолютизує роль суспільної свідомості у житті суспільства, перетворює її на останню і визначальну силу історичного процесу. З того факту, що люди беруть участь у суспільних перетвореннях, свідомо реалізують свої інтереси, мсту, ідеали, ця філософія робить висновок про первинність у суспільстві суспільної свідомості. З нього постають теоретичні та практичні рекомендації з питань удосконалення суспільства: необхідно поліпшувати свідомість людей через відповідну освіту, навчання і виховання.

Дослідження суспільства стало науковим лише тоді, коли філософам і вченим вдалося відкрити об'єктивні закони і закономірності його функціонування та розвитку, тобто закони і закономірності, дії яких не залежать від волі людей та мети, що вони ставлять. Про їх існування вперше в історії філософії в повному обсязі заявили класики німецької філософії. Як і І. Кант, Г. Гегель стверджував, що інтереси, воля, бажання людей — різноспрямовані, але хаос випадкового є лише зовнішнім вираженням історії, це — явища, за якими приховується внутрішня сутність історичного процесу, тобто його об'єктивна закономірність.

Суспільне буття є об'єктивною основою суспільної свідомості. Boнo відображається в ній і визначає напрями її розвитку. Якщо, наприклад, у суспільному бутті люди підпорядковані стихійним природним чи соціальним силам, то їхню суспільну свідомість представлено міфами, релігійними догмами, сподіваннями на справедливість, але тільки в "потойбічному світі". У суспільстві зі становою пірамідою влади панує мораль особистої відданості, слухняності тим, хто стоїть на її вершині, і навіть обожнення їх. Отже, розпочинати вивчення минулого, сучасного і майбутнього суспільства варто не зі свідомості, а з суспільного буття людей, що є ключем до розуміння політичних, правових, естетичних, релігійних, філософських та всіх інших поглядів і теорій, а також ключем до розуміння керівниками всіх рівнів управління свого призначення та діяльності. Для зміни суспільної свідомості, ціннісних орієнтацій, соціальних установок і життєвих планів людей необхідно змінити, удосконалити їх суспільне буття

Суспільне буття визначає суспільну свідомість. Реалізовувати цю об'єктивну закономірність здатні лише освічені, компетентні спеціалісти зі сформованим науковим світоглядом. їх підготовка передбачає функціонування в суспільстві розвинутої системи навчання і виховання. Не тільки суспільна свідомість, а й суспільне буття створюється людьми, їхньою всебічною діяльністю. Отже, суспільство є об'єктивно-суб'єктивною реальністю. У ньому первинність суспільного буття і вторинність суспільної свідомості не тотожні у загально-філософському розумінні первинності матерії і вторинності свідомості.

Суспільна свідомість може відставати від суспільного буття або випереджати його. Вона може або активно стимулювати, або гальмувати суспільний прогрес. Звісно, самі по собі ідеї не можуть змінити буття людей.

Взаємозв'язок суспільного буття і суспільної свідомості в їх відносній самостійності історично послідовний. На ранніх етапах розвитку суспільства суспільна свідомість формувалася під безпосереднім впливом буття, який з часом ставав все більш опосередкованим — через державу, правові, релігійні та інші відносини, а зворотний вплив суспільної свідомості на суспільне буття набував, навпаки, все більш безпосереднього характеру. Можливість такого процесу полягає в здатності свідомості правильно відображати буття.

Отже, матеріалістичне вирішення питання про суспільне буття і суспільну свідомість є вихідним методологічним принципом пізнання всіх явищ і процесів суспільного життя. Встановлення залежності суспільної свідомості від суспільного буття включило суспільну свідомість до системи закономірних зв'язків соціального цілого. Суспільна свідомість — необхідний чинник і умова вирішення всіх проблем у суспільстві. Його ефективність визначається ступенем повноти і точності відображення реальних закономірностей та потреб суспільного розвитку, конкретних умов і об'єктивних можливостей зміни суспільного буття.

Знання людиною змісту категорій "суспільне буття" і "суспільна свідомість" не звільняє її від необхідності конкретних досліджень суспільства. Ці категорії вкрай абстрактні. Щоб знати історію, економіку чи політику, необхідно їх вивчати. Однак тільки ці категорії відкривають шлях до пізнання об'єктивних законів розвитку суспільства, до вивчення суспільства як системи, що розвивається.

Суспільне буття має складний зміст. Його сутністю с процес матеріального виробництва. Класики матеріалістичного розуміння історії суспільства стверджували, що перший історичний акт — це виробництво засобів для задоволення матеріальних потреб людей.

Виробляти означає створювати що-небудь. У матеріальному виробництві люди створюють продукти харчування, предмети одягу, будують житло, дороги і мости, обробляють землю, тобто те, що є об'єктивно необхідним. На відміну від тварин, людина не може задовольнятися тим, що дає їй природа у готовому вигляді.

Поєднуючи свою працю з тим, що дасться природою, використовуючи її закони, люди створюють те, чого в ній немає. Їхня діяльність з виробництва для себе матеріальних засобів життя завжди мас суспільний характер, тому матеріальне виробництво с системоутворюючим процесом, тобто таким, який інтегрує всю різноманітність суспільного життя в єдине ціле. Як суттєві та діалектично єдині компоненти цього процесу матеріалістична філософія розглядає продуктивні сили і виробничі відносини.

Соціально-філософська категорія "продуктивні сили" відображає систему суб'єктивних (людина) і об'єктивних (речових) елементів процесу матеріального виробництва. До цієї системи насамперед належать люди — безпосередні учасники цього виробництва, які організовують, спрямовують, здійснюють матеріально-виробничий процес завдяки своїм фізичним даним, званням, досвіду, вмінню і навичкам. Люди — головна продуктивна сила суспільства. Міра їх компетентності, професіоналізму, готовності свідомо, відповідально і якісно виробляти продукцію на підприємствах всіх форм власності, практичної реалізації цієї готовності є критерієм економічної ефективності, а в цілому — цивілізованості народів і держав на різних етапах їх Історії.

У матеріально-виробничому процесі люди діють на предмети природи і використовують їх корисні для себе властивості. Наприклад, це предмети праці — кам'яновугільні пласти при їх розробці, врожаї трав при заготівлі кормів, овочі при їх консервуванні чи солінні тощо. Всезагальним предметом праці є земля за її обробітку культивування. Отже, предметами праці можуть бути не тільки об'єкти безпосередньої природи, а й створені людиною штучно і яких у природі в готовому вигляді немає, у тому числі сплави металів, пластмаси, синтетичні волокна, засоби захисту рослин від шкідників тощо. Якщо предмети праці були в обробленні людиною раніше, то вони є сировиною. Наприклад, видобута уранова руда — сировина для виробництва атомної енергії; змелене зерно, тобто борошно — сировина для хлібобулочних виробів іт. ін. Без предметів праці, як і без продуктивної сили людей, матеріальне виробництво неможливе, отже, неможливе саме існування людини і суспільства. Якість і кількість предметів праці завжди в людській історії є об'єктивним показником досягнень суспільства.

Під час виробництва матеріальних благ люди впливають на предмети праці засобами праці, основою яких є знаряддя праці: машини, механізми, прилади, інструменти, виробничі будівлі і споруди, джерела енергії, зрошувальні системи, сучасні комп'ютери і т. ін. Всезагальним засобом праці с земля.

У системі "предмети праці — знаряддя праці" провідне місце наложить знаряддям праці. За визначенням класиків матеріалістичного розуміння історії, вони є кістяком і мускульною основою виробництва, показником ступеня зрілості суспільства, мірою розвитку робочої сили, засобів суспільного поділу праці, способом поєднання природних сил з людиною, формою оволодіння людьми природними силами і каналом введення їх у суспільне життя. Історичні епохи людства відрізняються не тим, що виробляється, а тим, як виробляється, якими знаряддями праці.

Сукупність засобів і предметів праці під час їх використання в процесі матеріального виробництва створює засоби виробництва, які становлять речовий компонент продуктивних сил, або матеріально-технічну базу підприємства, комплексу підприємств, держави, суспільства.

Отже, продуктивні сили створюються та удосконалюються двома видами людської праці: живою, безпосередньою, і матеріалізованою, нагромадженою в засобах виробництва. Жива праця зумовлює матеріалізовану працю і сама є її виявленням. Людська робоча сила створює всі компоненти продуктивних сил, організує їх взаємодію, визначає оптимальність цієї взаємодії і здійснює функцію цілеспрямування діяльності для подальшого їх розвитку.

Механізмами удосконалення продуктивних сил є головним чином виробничі технології і науково-технічні новації. Технологія (грец. мистецтво, майстерність, вміння, метод) — це сукупність методів обробки, виготовлення, зміни властивостей і форм сировини, матеріалів, що застосовуються у виробництві. Сучасні технології перетворили природу на робоче місце людини. Завдяки їм багато природних процесів стали керованими, а виробнича діяльність набула універсального характеру. Пріоритетними стали безвідходні і маловідходні, енергозберігаючі, конвеєрні та інші прогресивні технології.

Технологічна організація матеріального виробництва передбачає усвідомлення економічного завдання і вибір для його вирішення оптимальних засобів і методів. Досягається такий вибір за допомогою техніки, тобто штучно створених матеріальних засобів доцільної діяльності людини.

Техніка перетворює розумову працю людини па пріоритетну порівняно з фізичною працею яка біологічна у своїй основі. У фізичних операціях людина є лише агентом технологічного процесу. Лише розумова праця робить її організатором і керівником виробництва. Її продукти у виробництві — це ідеальні образи тих виробів, які потрібно отримати, а також технологічних схем і контрольних рекомендацій щодо їх якості. Наука все більшою мірою входить до структури продуктивних сил, стає безпосередньою продуктивною силою, а виробництво — технологічним застосуванням науки.

Взаємозв'язок науки, техніки і виробництва поглиблюється. При цьому наука в наші дні випереджає техніку, є провідною силою прогресу матеріального виробництва, орієнтується не лише на техніку і виробництво, а й на саму людину, на розвиток її інтелекту, творчих здібностей, культури мислення, на створення умов для її всебічного, ціннісного розвитку. Органічне поєднання науки і техніки, перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства і перерозподіл функцій між машиною і працівником виробництва у напрямі оптимізації творчої ролі людини, звільнення її від ролі агента технологічного процесу — на сьогодні головні напрями прогресу продуктивних сил.

Отже, структуру продуктивних сил утворюють люди, які діють па основі виробничого досвіду всіх попередніх поколінь, володіють трудовими вміннями і навичками, беруть участь у матеріальному виробництві свідомо, відповідально та ефективно, а також засоби виробництва, організація праці, виробничі технології, техніка і досягнення науки. У підсумку показником рівня розвитку продуктивних сил є досконалість людського фактора, головної цінності суспільства — людини.

У матеріальному виробництві продуктивні сили постійно взаємодіють з виробничими відносинами. Соціально-філософська категорія "виробничі відносини" відображає складну структурно-функціональну та ієрархічно-супідрядну систему тих різноманітних зв'язків між людьми, які виникають у процесі спільної матеріально-виробничої діяльності. Зокрема це економічні відносини, тобто відносини між людьми у процесі матеріального виробництва.

Для функціонування матеріально-виробничого процесу необхідне поєднання працівника з предметами і засобами (знаряддями) праці. Воно може бути різним залежно від їх належності суспільству, групі людей чи окремим особам.

Відносили людей між собою з приводу привласнення засобів виробництва і створюваних з їх допомогою матеріальних благ називаються відносинами власності. Конкретним їх змістом є володіння засобами виробництва, розпорядження ними і використання їх. Реалізуються вони в різноманітних формах.

Власність та її форми є відображенням соціально-практичного буття людини. Природа не знає власності. "Власність — це можливість користуватися вигодами, які надаються кожному членові суспільства його працею і вмінням".

Крім відносин власності, виробничі відносини включають відносини розподілу, обміну і споживання виробленого продукту. Вони можуть бути або відносинами співпраці власників (взаємодопомога, солідарність), або відносинами залежності незаможних і заможних від багатих (рабство, кріпацтво, найманство). Виробничі відносини визначають найістотніші аспекти буття людини. Для одних людей вони — джерело багатства, для інших — нестатків і підневільної праці.

Виробничі відносини і продуктивні сили — діалектичні протилежності. Методологічною основою вивчення їх взаємодії є діалектика категорій змісту (продуктивні сили) і форми (виробничі відносини).

Продуктивні сили визначають виробничі відносини. Який зміст продуктивних сил, така і форма їх існування, тобто виробничі відносини. Розвиток продуктивних сил обумовлюється удосконаленням всіх їх компонентів: кваліфікації, професіоналізму і виробничого досвіду людей; диференціації поділу праці, розширення та поглиблення її спеціалізації; засобів виробництва, знарядь праці, техніки і технологічного застосування науки. Зі зміною продуктивних сил змінюються виробничі відносини. Наприклад, перехід від натурального господарства до товарного в традиційному суспільстві відбувся, коли були винайдені та впроваджені в матеріальне виробництво механічний ткацький верстат, прядильна машина, паровий двигун і разом з машинною технікою сформувався новий тип працівника.

Водночас виробничі відносини не пасивні, вони не змінюються автоматично за змінами у змісті продуктивних сил. Як і будь-яка форма, вони активні, чинять на продуктивні сили істотний зворотний вплив: чи то прискорюють, чи гальмують їх розвиток; є формою, яка забезпечує рух продуктивних сил уперед, або стають путами, що стримують їх розвиток. Так, виробничі відносини колишнього Радянського Союзу у підсумку руйнували його продуктивні сили, що призвело до розпаду цієї величезної держави на п'ятнадцять самостійних незалежних країв. Становлення в них сьогодні ринкової економічної системи супроводжується формуванням виробничих відносин нового типу, які створюють широкі можливості для оновлення всіх компонентів продуктивних сил.

Законом матеріального виробництва є відповідність виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Коли така відповідність у державі є, її економіка та всі інші сфери суспільного життя розвиваються стало і в прогресивному напрямі. Однак вона суперечлива. Продуктивні сили розвиваються швидше, ніж виробничі відносини, тому на певному етапі між ними виникає суперечність. її гостроту можна зменшити за допомогою економічного реформування, цілеспрямованої діяльності політичного керівництва країни щодо приведення виробничих відносин у відповідність до характеру та рівня розвитку продуктивних сил. Проте невідповідність може стати масштабною і конфліктною і тоді в країні неминуча соціальна революція — тільки вона за цих обставин здатна відновити порушену відповідність і забезпечити ефективне матеріальне виробництво.

Історично конкретна єдність продуктивних сил і виробничих відносин називається способом виробництва. Філософська категорія "спосіб виробництва" виражає соціальний аспект діяльності суспільної людини зі створення необхідних для її життя матеріальних благ, на відміну від категорії "технологічний спосіб виробництва", змістом якої є відображення техніко — організаційного аспекту цієї діяльності.

Способові виробництва в розвитку суспільства належить особлива роль. У складній системі взаємозв'язку та взаємодії різних сторін і сфер суспільного життя (економіки, політики, науки і техніки, ідеології і культури) він є основним. Матеріалістична соціальна філософія вважає, що у кінцевому підсумку спосіб виробництва зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Історія людства насамперед є історією зміни способів виробництва. Зі зміною способу виробництва змінюється вся система суспільних відносин і спосіб життя людей. Творцями способів виробництва є безпосередні виробники матеріальних засобів життя.

Отже, матеріальне виробництво — це основа існування та розвитку суспільства; реальність, в якій кожне покоління людей змушене жити і працювати. Люди не можуть вибирати чи конструювати його за своїм бажанням. їм необхідно з цією реальністю погоджувати всі свої дії, як вони погоджують їх з природною реальністю та її законами. Якщо програма дій чи заклик, гасло висуваються без урахування процесів у матеріальному виробництві, то вони або передчасні, або взагалі нездійсненні.