Тема 4. Європейська класична філософія Нового часу та епохи Просвітництва

(XVII-XVIII ст.)

План

1. Поняття європейської класичної філософії.
2. Формування філософії Нового часу. Проблема методу наукового пізнання. Френсіс Бекон.
3. Р.Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського раціоналізму.

 

Ключові поняття: механічний матеріалізм, метафізичний метод, емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, індукція, дедукція, субстанція.

 

Теми рефератів:

1. Ідея “картезіанського сумніву” та раціоналістичний метод Декарта.

2. Розуміння Ф. Беконом науки та її методів.

3. Основні ідеї раціоналістичної метафізики Б. Спінози.

4. Монадологія Лейбніца та сутність його універсального методу.

5. Французькі просвітителі XVIII ст. про природу людини і суспільства.

6. Блез Паскаль – великий французький мислитель XVII ст.

7. Місце Дж. Берклі в історії гносеології.

8. Сутність полеміки Т. Гоббса з Р. Декартом.

 

Питання для самоконтролю

1. Які риси притаманні філософії Нового часу?

2. З’ясуйте особливості та основні напрямки філософії Нового часу.

3. У чому полягає відмінність філософії Нового часу від попередніх етапів її розвитку?

4. З’ясуйте сутність раціоналізму та емпіризму.

5. У чому особливість філософії Ф. Бекона?

6. З’ясуйте сутність філософського вчення Р. Декарта.

7. Що таке індукція й дедукція?

8. Що означає поняття “сенсуалізм”?

9. З’ясуйте сутність філософського вчення Дж. Локка.

10. З’ясуйте соціально-політичні погляди Дж. Локка.

11. Хто був засновником французького просвітництва?

12. У чому сутність соціально-політичного вчення Вольтера?

13. Назвіть головні ознаки філософії Просвітництва.

14. У чому полягає зв’язок Просвітництва та епохи Відродження?

15. Як розглядаються людина та суспільство у філософії Просвітництва і в теоріях французьких матеріалістів? Аргументуйте свою

відповідь.

 

Рекомендована література:

 

1. Історія української філософії: підручник. — К.: Академвидав, 2008.—624 с.

2. Історія філософії України: хрестоматія:навч. посіб. /упоряд.: М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. — К., 1993. — 560 с.

3. Причепій Є.М. Філософія: підруч. для студ. вищих навч. закл. / СМ. Причепім, A.M. Черюй, Л.А. Чекань. — К.: Академвидав, 2006. — 592 с.

4. Філософія: навч. посіб. / Л.В. Губерський. І.Ф. Надольний, В.П. Андрущенко та ін.; за ред. І.Ф. Надольного. - 6-те вид., виправл. і доповн. — К.: Вікар, 2006. — 466 с.

5. Таран В.О. Соціальна філософія: навч. посіб. / В.О. Таран, В.М. Зотов, Н.О. Резанов. — К.: Центр навч. л-ри, 2009. — 272 с.

6. Філософський енциклопедичний словник / ред. кол: В.І. Шинкарук та ін. — К.: Абрис, 2002. — 800 с.

7. Філософія: Підручник / О.П.Сидоренко, С.С. Корлюк, М.С.Філянін та ін.; за ред.. О.П.Сидоренка. – 2-ге вид., переробл. і доп..- К.: Знання, 2010.- 414с.

8. Ящук Т.І. Філософія історії: курс лекцій: навч. посіб. / Т.І. Ящук.— К.: Либідь, 2004. — 536 с.

 

 

Методичні рекомендації

Перше питання семінарського заняття знайомить студентів з одним із визначальних напрямків світової філософії, в основі якого є прагнення експериментального дослідження природи, розробка методів такого дослідження, що мало велике значення для теоретичного обґрунтування матеріальної філософії XVII-XVIIIст. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль все-таки належить Ф.Бекону і Р.Декарту. Саме вони започаткували класичну філософію.

Термін «класичний» застосовують як правило, до явищ, які стали вершиною у культурному розвитку, бездоганним зразком і особливо помітним внеском в скарбницю людської культури. Безумовно, у такому значенні європейську філософію XVII-XVIIIст. можна назвати класичною. Її зразковість полягає у тому, що саме вона зумовила стиль європейського мислення – раціональний, логічно упорядкований, побудований на чітко визначеній системі понять. Філософія цього періоду стала взірцем високої філософської культури, своєрідним ідеалом філософського мислення. Вона значним чином вплинула на духовну атмосферу Європи, на соціально-політичний і культурний розвиток європейської цивілізації.

Європейська класична філософія виникає у період утворення буржуазного суспільства та його цінностей на противагу цінностям феодального суспільства. То був час буржуазних революцій в Європі (В Англії, Нідерландах, Франції), коли руйнувалися всі застарілі форми суспільного життя, пов’язані з епохою феодалізму. Це визначило надзвичайну критичну спрямованість класичної філософії, її боротьбу з усім, що некритично сприймалося лише на віру. З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, державного порядку, розуміння природи тощо. Навіть сам людський розум стає предметом критичного дослідження, предметом аналізу його можливостей у пізнанні дійсності.

Розглядаючи друге питання необхідно зазначити, що у філософії XVII ст. виникають два основні напрямки - емпіризм та раціоналізм. Родоначальником емпіризму є англійський філософ Ф.Бекон (1561-1626). Він рішуче виступив проти релігійно-ідеалістичного світогляду, схоластичної філософії, яка відірвана від життя.

Як більшість мислителів Нового часу, Ф.Бекон, вважав, що завдання філософії – створити новий метод наукового пізнання, переосмислити завдання науки. У своїх дослідженнях він використовував експеримент та звернув увагу на його виняткову значущість для знаходження істини.

При підготовці до семінарського завдання зверніть увагу на те, що вчення про «привиди» було пов’язане з методом пізнання, який розробив англійський філософ Ф.Бекон. Він був переконаний, що пізнавати природу можна лише певним методом, який позбавлений еклектичних шукань та непослідовностей. Проблему вибору істинного методу та її розв’язання Бекон викладає своїм улюбленим алегоричним способом. Розглядаючи історію науки, Ф. Бекон установив, що в ній чітко простежуються два шляхи пізнання: догматичний та емпіричний. Він показав, що вчений, який дотримується догматичного методу, нагадує павука, що снує павутину з самого себе, робить висновки, відірвані від життя. Вчений, який дотримується догматичного методу, намагаючись накопичити максимум фактів, нагадує мурашку, що нерозсудливо тягне до мурашника все, що трапляється їй на шляху. Істинний метод пізнання полягає в розумовій обробці матеріалів, на основі досвіду. Учений, який дотримується такого методу, нагадує бджолу, що збирає солодкі соки із квітів і переробляє їх на мед. Таким чином, Бекон намагається уникнути крайнощів емпіризму та раціоналізму.

Усяке пізнання і всякий винахід повинні спиратися на досвід, тобто рухатися від вивчення поодиноких фактів до загальних положень.

Такий метод має назву індуктивного. Індукція – форма висновку, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення.

Бекон переконаний: знання – це сила, і той, хто володіє знаннями, буде могутнім. “Ми стільки можемо, – говорив Бекон, – скільки знаємо ”. Бекон розумів практичну ефективність знань як доказ їх істинності, а істинність – як запоруку їх подальшого використання. На думку Бекона, “Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь світ...”. Звідси механістичне за своєю

сутністю уявлення про істину як “точне” віддзеркалювання предметів і процесів природи і про помилки як спотворення такої дзеркальної

копії внаслідок дії різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їх “ідолами”, або “привидами”, вирізняючи чотири групи таких ідолів:

1) “привиди роду”, які пов’язані з недосконалістю самого людського розуму; 2) “привиди печери” – спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів; 3) “привиди площі”, що породжуються спілкуванням людей, процес якого нав’язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звичними, уявлення; 4) “привиди театру” – ті, які породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції та думки.

При підготовці до семінарського заняття зверніть увагу на те, що вчення про “привиди” було пов’язане з методом пізнання, який розробляв англійський філософ. Ф. Бекон. Він був переконаний, що пізнавати природу можна лише певним методом, який позбавлений еклектичних шукань та непослідовності. Проблему вибору істинного методу та її розв’язання Бекон викладає своїм улюбленим алегоричним способом.

Існують три основні шляхи пізнання: шлях павука, шлях мурашки та шлях бджоли. Експериментальному знанню відповідає метод Бекона, який складається зі сходження, порівняння, аналізу та експерименту. Бекон виділяв у складі душі безсмертну, створену Богом, розумну

її частину.

Слід мати на увазі, що Р.Декарт на відміну від Ф.Бекона, підкреслює раціональне начало в пізнанні. Розум є головним джерелом пізнання, більш того, критерієм його істинності. Роль досвіду він зводить до простої емпіричної перевірки даних розумових побудов.

У теорії пізнання Р.Декарт розвиває раціоналізм, тобто вчення, згідно з яким розум, думка визнається найвищою цінністю. Він сформулював чотири правила методу.

Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до органів чуття. Він розвиває «метод сумніву».

Заслуговує на увагу вчення Декарта про вроджені ідеї. Декарт вважав, що деякі поняття і судження є вродженими, а інтуїція усвідомлює істинність цих понять і суджень. Вроджені ідеї дають нам знання, і інтуїція забезпечує усвідомлення цього знання та його істинності. До вроджених ідей він відносить низку понять: Бог, існування понять, числа, структури тіл, фактів, свідомості, свободи волі. За своїми поглядами Р.Декарт був дуалістом. До вроджених ідей Декарт відносив ідею Бога, чисел, деякі загальні поняття.

Вчення Декарта розвивав Б.Спіноза, який протиставив дуалізму Декарта принципи монізму. На думку Спінози, існує тільки єдина, яка знаходиться поза свідомістю, субстанція, яка є причиною самої себе і не потребує інших причин.

В етиці є його відома теза «Свобода - пізнана необхідність». Але вона не відображає реальної морально-правої свободи в суспільстві яка передбачає вибір з альтернатив. Це показав наступний розвиток історії.

Вивчаючи ідеї мислителів Нового часу, потрібно зупинитись на дослідженні сутності сенсуалізму як філософського напрямку. Д.Локк (1637-1704) відомий як творець класичного сенсуалізму, творець трактату «Досвід про людський розум» (1690). За своєю сутністю філософія Локка має антидекартівське спрямування.

Локку першому вдалося довести, що мислення загального ґрунтується на чуттєвому сприйнятті сущого та сутності, що знання загального та істина побудовані на досвіді. Сенсуалізм у теорії пізнання Локка тісно пов'язаний з методологічним емпіризмом; він визнає роль розуму, однак обмежує його значення.

Душа людини (мислення), на думку Локка, позбавлена вроджених ідеальних структур, ідей, понять, принципів. Він проголошує душу «чистим аркушем» на який лише досвід накладає свій відбиток.

Наступний представник - Джордж Берклі послідовно досліджує можливості чуттєвого пізнання дійсності, наслідуючи головні принципи філософії Локка, водночас висвітлюючи слабкі місця сенсуалізму матеріалістичного. На основі роздумів про властивості субстанції, як носія властивостей речей, Берклі робить висновок, що субстанція принципово не дана чуттями. Натомість він схиляється до думки, що саме людські чуття є основою, субстанцією речей, що сприймається як сукупність різних властивостей. У праці «Трактат про принципи людського знання» Берклі робить остаточний висновок, що субстанцією може бути лише дух чи суб’єкт, який сприймає чуття.

Щоб довести це, він використовує аналіз різних чуттєвих властивостей людини і стверджує, що чуттєве сприйняття кольорів, руху, смаку,

форм речей неможливе без відповідних ідей, котрі повинні бути присутніми до самого сприйняття речі чи виникати водночас із чуттями.

Вказуючи на суперечливість ситуації, коли ідея може існувати до сприйняття речей (бо мати ідею фактично означає наявність чуттєвого

сприйняття), Берклі проголошує помилковою думку про можливість існування матеріальної, не мислячої субстанції.

Усі речі є лише “комплексами наших відчуттів ”. Їх існування можливе лише завдяки нашій свідомості. Тому для Берклі важливо вирішити проблему, звідки ці “ідеї ” виникають у наших думках. Дане питання наштовхує Берклі на необхідність обмеження абсолютності створеної ним філософської позиції суб’єктивного ідеалізму вченням раціоналістичного порядку про світ як результат однієї верховної духовної причини – Бога.

Давид Юм (1711-1776) теж продовжує традиції англійської школи сенсуалізму. На відміну від Локка (який вбачав джерело наших відчуттів у реальності поза суб’єктом) та Берклі (який вбачав джерело наших чуттів у духові або у божестві), Юм вважає, що неможливо довести остаточно ні точку зору першого, ні точку зору другого філософа. Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести емпіричним шляхом, відкидаючи гіпотетичні тлумачення. Тому він визначає, що людина може оперувати лише змістом наших чуттів, а не поняттям про їх субстанцію. Наші сприйняття світу не дають можливості довести ні його існування, ні його відсутність. Така агностична позиція

обґрунтовується у відомих творах Д. Юма “Трактат про людську природу” (1738), “Дослідження людського розуму” (1751) та ін. Усі “духовні сприйняття” він розділяє на два різновиди: перший охоплює більш сильні і визначається терміном “враження”, які діють під час бачення, тактильного відчуття тощо; другий – ідеї (уявлення), які він визнає менш сильними і точними. Усі наші ідеї чи враження є копією чуттєвих комбінацій. Визнаючи за думкою лише здатність розділяти та об’єднувати, Юм стоїть на позиціях чітко окресленого сенсуалізму.

Керуючись позицією Локка, Юм вирізняє чуття, які утворюються різними чуттєвими органами, на відміну від вражень, які є певним результатом внутрішнього стану суб’єкта. Розум сам по собі не здатен нічого додати до вражень, він лише розділяє або об’єднує їх. Юм визнає досвід найголовнішою складовою пізнання. Однак досвід у нього належить лише до оволодіння нашої свідомості враженнями. Досвід він розглядає як утворення схем суб’єктивних дій розуму з об’єднання чи розділення вражень.

Потім потрібно розглянути ідеї французьких просвітителів ХVІІІ ст., а саме: Дідро, Вольтера, П. Гольбаха, К. Гельвеція, Ж.-Ж. Руссо та інших. Вони наголошували на тому, що за допомогою розуму можна змінити людину. Мислителі стверджували, що не існує ніякого способу правління, який можна було б визнати ідеальним: концентрація влади призводить до деспотії, безмежна свобода – до анархії, розподіл влади послаблює її. Єдиний можливий засіб поліпшення суспільства, особливо моралі, – просвітництво, виховання.