Початки архівів в Україні. Архіви адміністративних та судових установ литовсько-польської доби (xv – 1-а пол. XVII ст. )

Iсторія архівної справи в Україні невіддільна від світової історії зародження і розвитку архівів, формування архівних систем, генези світової архівознавчої думки. Водночас вона пов'язана з історією державних установ, громадських об'єднань і рухів. Вивчення історії архівів допомагає осмислити їх місце й роль у житті суспільства, пізнати закономірності еволюції різних типів архівів.

Історія архівів та архівної справи в Україні починається з утвердження її державності. Найдавніші писемні документи – грамоти періоду Київської Русі – виникали як результат взаємовідносин між великим князем і його васалами, між окремими феодалами. Грамоти закріплювали права на власність і привілеї.

Від часу запровадження християнства як державної релігії та інституційного утвердження церкви на території України беруть початок церковні архіви. Монастирі, церкви, митрополичі та єпископські кафедри були найважливішими центрами зосередження писемних документів. Давньоруська православна церква невдовзі після свого утворення стала не лише важливим духовним осередком, а й великим землевласником. Основним джерелом розширення церковних земельних володінь були бенефіції[1]. Монастирі дбайливо зберігали документи про своє заснування, на право володіння земельними угіддями та привілеї. У монастирських церквах і соборах документи зберігалися в ризницях [2] разом з цінними культовими речами і богослужебними книгами. Хранителями книг і грамот були ризничі (завідувачі ризниці). Давні монастирські архіви Київської Русі не збереглися переважно через ворожі навали, війни, природні катаклізми.

Давньоруські літописи зафіксували важливі відомості про широкі стосунки київських князів з чужоземними країнами, тексти договорів з Візантією, волзькими болгарами. Угоди скріплювалися писемними документами. Клятвені грамоти руських послів та інші важливі документи на пергаменті зберігалися в казні київських великих князів. Місцезнаходження князівських архівів разом з коштовностями свідчило про роль документів і ставлення до них великокнязівської влади.

Княжий двір як орган центрального управління Галицько-Волинської держави ХІІІ-XIV ст. мав серед своїх державних функцій, що домінували над приватними князівськими, завдання збирати та зберігати важливі документи. Галицький літопис серед двірських урядників, які виконували державні функції, називає печатника (канцлера). Коло обов'язків цього урядника не обмежувалося проставлянням печаток на князівських грамотах, він виконував доручення князя, зокрема здійснював слідство над боярами. У княжому дворі зосереджувалися документи про адміністративні, військові, судові, фінансові, церковні й дипломатичні справи Галицько-Волинської держави.

У XIV-XVI ст. українські землі Волині, Поділля, Київщини, Чернігово-Сіверщини опинилися під владою Великого князівства Литовського. Литовська доба залишила багаті архіви центральних та місцевих установ. Особливістю державного устрою Великого князівства Литовського було зосередження центрального управління в руках великого князя. З великокнязівської канцелярії, яка мала загальнодержавний характер, виходили документи, що регламентували життя на території Великого князівства Литовського, які стосувалися господарства, фінансів, військової справи, судів, відносин з іншими державами.

Централізація влади у Великому князівстві Литовському відобразилася на архівах. Акти, видані від імені великого князя, зосереджувалися в архіві, відомому під назвою Литовська метрика. Канцелярія встановлювала порядок видавання грамот. Виготовлену грамоту переписували і відпуск ("отпуск") заносили до книги. Далі грамоту передавали писареві для її скріплення. За "скріпою" писаря грамота могла виходити від імені князя без його підпису. Канцлер чи підканцлер скріплював грамоту печаткою.

Наприкінці XV ст. книги Литовської метрики складалися за тематичним принципом. Канцелярія вела "книги данин і судових справ", "книги аренд", "книги відправ" та "книги посольств". З ініціативи канцлера Льва Сапєги 1594 р. книги Литовської метрики почали переписувати. За кілька років всі книги було переписано, зроблено реєстри внесених до них документів. Старі книги мали зберігатися в казні, а переписані – у канцлера для загального користування.

У середньовічному діловодстві термін "метрика" відповідав термінові "реєстр" ("регест"). Регістри (реєстри) – це книги із записом текстів вихідних документів, що спричинило розвиток різновидів актових книг, до яких вписували різні документи. Акти верховної влади записували до книг Литовської метрики. Відомо також, що вже з XV ст. відпуски грамот, які видавалися від імені князя, копіювалися. До книги заносили і документи, які надходили до великокнязівської канцелярії, щоб на випадок втрати якогось з них була копія.

Центральним архівом Речі Посполитої, куди після Люблінської унії (1569) увійшли українські землі, була Коронна метрика. Ця назва закріпилася за урядово-адміністративними книгами, які вели в Коронній канцелярії. До книг вписували документи, що виходили з королівської канцелярії: королівські універсали, привілеї шляхетським родам і католицькій церкві, привілейовані акти, конституції, документи зовнішньополітичної діяльності.

Для інкорпорованих (приєднаних) до Корони Польської воєводств – Волинського, Брацлавського і Київського у Коронній канцелярії започаткували з серпня 1569 р. окрему групу книг – Руську (Волинську) метрику. Волинська метрика стала структурною частиною Коронної метрики. Книги перебували у віданні коронного канцлера, їх вели окремі "руські писарі" Коронної канцелярії.

Крім архівів центральних установ Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої, існували місцеві архіви, оскільки місцевій владі належала важлива роль в управлінні внутрішніми справами. У вигляді компактних архівних зібрань збереглися судово-адміністративні (актові) книги місцевих замків, гродів і земств. Подібно до ведення книг у центральних установах, на місцях також існувала практика запису актів до книг. Перший Литовський статут 1529 р. лише закріпив існуючу в судах традицію ведення актових книг, які складалися відповідно до категорій судів – гродських, земських, підкоморських.

Компетенція місцевих судів поширювалася не на всі соціальні верстви Польсько-Литовської держави. Судові справи знатних шляхтичів не вирішувались на місцях, їх розглядала центральна влада. В останній чверті XVII ст. було створено трибунали: Головний Коронний (у Польщі), Луцький (як вища судова інстанція для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств) та Головний литовський трибунал. В результаті діяльності цих трибуналів виникли їх архіви.

Акти, пов'язані з діяльністю міських урядів (магістратів, ратуш), відклалися в міських архівах. Найціннішу частину магістратських архівів становили привілеї та інші грамоти, які визначали права міста. Грамоти на магдебурзьке право, королівські акти, документи про межі міста тощо зберігалися в магістратських архівах під замком у скрині або спеціальній шафі. На колекції привілеїв та інших найважливіших документів складали описи. Більшість документів зберігалася у фасцикулах[3], описи на них не складалися. Окремі вхідні документи переписували до міських актових книг. У деяких містах існували спеціальні книги – копіарії, куди вписували привілеї міста. У Самборі така книга ("Привілеї міста Самбора") відома з 1562 р. У магістратських архівах, окрім збірки привілеїв, зберігалися адміністративно-судові книги та книги, пов'язані з веденням міського господарства.