Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Архівне будівництво в Україні за часів радянської влади (1919–1990 рр. )
Зі встановленням радянської влади в Україні архівне будівництво розвивалося відповідно до декрету РНК РРФСР "Про реорганізацію і централізацію архівної справи" (червень 1918 р.). У січні 1919 р. у Харкові в складі Всеукраїнського комітету охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС) Наркомосвіти УРСР було створено архівно-бібліотечну секцію на чолі з В. Барвинським - всеукраїнську установу з керівництва архівною справою. Рішенням Наркомосвіти УРСР у липні 1919 р. архівну секцію ВУКОПМИС було перейменовано на Головне управління архівною справою, підпорядковане позашкільному відділові Наркомосвіти УРСР. Ця установа розробила проект загальної архівної реформи в республіці, яка передбачала створення Всеукраїнського архівного фонду, організацію мережі центральних і місцевих архівних установ, підготовку кадрів для архівної системи. У серпні 1919 р. було засновано Всеукраїнський Головний архів у Києві, де зосереджувалися фонди київського, подільського і волинського генерал-губернатора, київського губернатора і губернського правління, губернського жандармського управління, попечителя Київського учбового округу. Основи архівної політики радянського уряду було викладено у "Тимчасовому положенні про архівну справу", затвердженому РНК УРСР 20 квітня 1920 р. Всі архіви, у тому числі приватні документальні зібрання, оголошувалися загальнонародним надбанням. Архіви ліквідованих установ, а також архівні документи діючих установ і організацій передавалися у повне розпорядження архівних секцій при губнаросвітах, встановлювалася відповідальність у законодавчому порядку за знищення і продаж архівів. Виконання цієї постанови уряду УРСР покладалося на Архівний відділ ВУКОПМИСу, реорганізований у квітні 1921 р. у Головне архівне управління при Наркомосвіті УРСР (Головарх). У вересні 1921 р. народний комісар освіти затвердив Положення про Головарх, його штати і колегію. До складу колегії Головарху увійшли Микола Скрипник, Дмитро Багалій, Василь Веретенников, Митрофан Довнар-Запольський. Головарх здійснював загальне керівництво архівною справою в Україні, а на місцях створювалися і губернські архівні управління (губархи). У 20–30-х роках XX ст. розгорнулася практична централізація документів в архівосховищах і організація центральних архівів республіки: Центрального архіву революції у Харкові (січень 1922 р.), Центрального історичного архіву ім. Володимира Антоновича у Києві (травень 1922 р.), Центрального архіву праці (1925), Всеукраїнського центрального фотокіноархіву (1931). Постановою РНК УРСР "Про охорону архівів" від 31 жовтня 1922 р. оголошувалося створення ЄдиногоДержавного архівного фонду (ЄДАФ).
З січня 1923 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) затвердив "Положення про Центральне архівне управління", за яким Головарх при Наркомосі УРСР реорганізовано в Українське центральне архівне управління (Укрцентрархів) при ВУЦВК. Укрцентрархів здійснював загальне керівництво архівною справою в республіці. Місцевими органами Укрцентрархіву були губархи при президіях губвиконкомів, при яких створювали губернські історичні архіви для зберігання, впорядкування й наукового розроблення місцевих архівних матеріалів. Впродовж кінця 20–30-х рр. XX ст. в архівній системі УРСР відбувалося зміцнення командно-адміністративних методів управління архівами. У квітні 1929 р. було створено ЦАУ СРСР (Центральне архівне управління СРСР). Партійно-державна диктатура в архівній галузі, яка спиралася на репресивний апарат ОДПУ (Об'єднане державне політичне управління) – Народний Комісаріат Внутрішніх Справ (далі – НКВС), помітно впливала на принципи роботи архівів. Партійно-урядові органи організовували кампанії "чисток" архівів (т. зв. макулатурні кампанії) і архівних кадрів: науковців-архівістів піддавали нищівній критиці на сторінках архівознавчих видань "Радянський архів" та "Архів Радянської України"; з роботи звільняли досвідчених архівістів та замінювали їх членами партії; під слідством перебували сотні архівістів, безпідставно звинувачених у зв'язках з білоемігрантськими, контрреволюційними військово-офіцерськими, націоналістичними організаціями (серед них –– В. Романовський, О. Рябінін-Скляревський, В. Новицький, С. Гаєвський, О. Грушевський та ін.). Логічним завершенням курсу більшовиків на тотальну політизацію і одержавлення архівів стало підпорядкування архівної системи НКВС. 1938 р. уряд СРСР прийняв постанову про передання управління архівами до НКВС СРСР. Центральне архівне управління СРСР було реорганізоване в Головне архівне управління НКВС СРСР, якому підпорядковувалися архівні установи союзних республік. Нове підпорядкування архівної системи в СРСР викликало зміни в організації управління архівною справою в УРСР. З березня 1939 р. відання архівними установами передавалося НКВС УРСР. Центральне архівне управління УРСР було перетворене на Архівний відділ НКВС УРСР (з червня 1941 р. - Архівне управління НКВС УРСР). Центральні і обласні історичні архіви підпорядковувалися відповідно народному комісару внутрішніх справ УРСР та начальникам управлінь НКВС областей, міські і районні архіви – начальникам міських районних відділів НКВС.
З 1920 р. поряд з державною архівною системою в Україні формувалася система партійних архівів як складова частина архівного фонду Комуністичної партії. Формування партархівів офіційно започаткувала постанова РНК РРФСР (вересень 1920 р.) про створення комісії для збирання і вивчення матеріалів з історії Жовтневої революції та історії Російської комуністичної партії більшовиків (згодом ширше відомою під назвою Істпарт). В Україні таку комісію було створено навесні 1921 р. при ВУЦВК з метою збирання, зберігання, систематизації, вивчення і видання архівних документів з історії революції. В руках Істпарту зосереджувалася монополія на володіння документами з історії КП(б)У та революційного руху в Україні. У 1922 р. Істпарт підпорядковувався ЦК КП(б)У, водночас створювалася мережа бюро істпартів, завданням яких було збирання документів з історії революційного руху в Україні, заснування історико-революційних архівів, музеїв та публікація документів. Історико-революційні документи зосереджувалися в спеціальних відділах державних історичних архівів. 1922 р. у Харкові було організовано Центральний архів революції, фактично підпорядкований Істпарту. З реорганізацією 1929 р. Українського Істпарту в Інститут історії партії і Жовтневої революції в Україні при ЦК КП(б)У і створенням у його складі спеціального підрозділу – Єдиного партійного архіву КП(б)У в республіці почала діяти автономна архівна система. Єдиний партійний архів у 1929–1930 рр. організував приймання документів від Центрального архіву революції. До нього передавали документи поточного діловодства (до 1926 р. включно) відділів ЦК КП(б)У. Єдиний партійний архів здійснював організаційно-методичне керівництво партійними секціями в окружних історичних архівах. Адміністративно-територіальні реформи позначалися на мережі місцевих партійних архівів. Після утворення областей формувалися партійні архіви обкомів КП(б)У. Згодом Єдиний партійний архів виділився в самостійну одиницю - Центральний партархів ЦК КП(б)У. 1940 р. функціонувало 17 партархівів. Партійні архіви обслуговували політико-ідеологічні, науково-інформаційні та кадрові потреби партії. Характерною особливістю партійного архівного фонду була засекреченість, обмежений доступ, повний контроль за використанням архівних документів. З початком гітлерівської агресії діяльність архівних установ України підпорядковувалася вимогам воєнного часу. Невідкладному і обов’язковому вивезенню підлягали секретні і надсекретні фонди, які мали оперативне значення для НКВС (у віданні якого з 1938 р. перебували архіви): списки і картотеки на "ворогів народу", осіб, підозрюваних у шпигунстві. До категорії "першочергових для евакуації" було віднесено фонди політичної поліції другої половини ХІХ – початку XX ст., які містили джерела до історії революційної боротьби, та обліковий і науково-довідковий апарат держархівів. Водночас в окупованому Києві залишалися найдавніші й найцінніші фонди, серед яких актові книги ХVІ–ХVІІ ст. Керівні архівні органи НКВС наказали знищити матеріали, які не вдалося евакуювати.
Перші місяці німецької окупації позначені не лише стихійним пограбуванням архівів, а й спробами відповідних окупаційних служб забезпечити їх збереження. Головною німецькою установою до кінця 1942 р., яка займалася питаннями архівної справи в Україні, був Оперативний штаб рейхсляйтера[5] Альфреда Розенберга. З жовтня 1941 р. до квітня 1942 р. за ініціативою місцевих органів управління та архівістів відновлювалася робота та забезпечувалося функціонування архівів. У цей період Оперативний штаб майже не втручався в роботу архівів. На другому етапі (квітень – грудень 1942 р.) вплив окупаційних установ на діяльність архівів посилювався, створювалися умови для переходу архівів до цивільного управління. В кінці 1942 р. було створено Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями при рейхскомісарові України. Підрозділом цієї провідної організації, яка займалася питаннями культурних установ в Україні, став Крайовий архів у Києві (грудень 1942 – вересень 1943 рр.). Крайове управління архівами з кінця 1942 р. очолив німецький архівіст доктор Г. Вінтер. Грабіжницька політика окупаційних архівних служб щодо архівних цінностей активізувалася з осені 1943 р., коли в ході війни відбувся вирішальний перелом. Почалося масове вивезення і нищення архівних фондів, руйнування архівних приміщень. Вивезення документів з України організувало Крайове управління. Відбирала документи з українських архівів адміністрація Г. Вінтера та спеціалісти штабу Розенберга. Першорядними вважалися документи німецьких громад в Україні, актові книги місцевих магістратів (як приклад функціонування середньовічного магдебурзького права).
З визволенням України восени 1944 р. почалася робота з відновлення радянської архівної системи і відбудова архівного господарства. Ще у листопаді 1943 р. до Києва повернулося Управління державними архівами НКВС УРСР, основними напрямами діяльності якого була реевакуація архівних фондів, відновлення діяльності центральних державних архівів, реорганізація їх мережі. Повоєнний період в історії архівної справи України пов’язаний насамперед з відбудовою архівів, їх приміщень, з включенням до Державного архівного фонду України архівних документів Закарпатської (1945) та Кримської (1954) областей, з розширенням підготовки в республіці архівістів, відкриттям кафедри архівознавства в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка (1944). У період т. зв. хрущовської відлиги (з сер. 50-х років ХХ століття) вживалися заходи щодо розвитку основної функції архівів – задоволення потреб суспільства у ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і використання архівних матеріалів. Постановою Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956 р. "Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР" уряд дозволив публікацію і "всебічне використання архівних матеріалів, вказавши на потребу видання путівників, описів та оглядів фондів". Путівники держархівів УРСР, видання яких започатковано наприкінці 50-х років XX ст., досить неповно відбивали склад і зміст документів архівного фонду республіки. Багато архівних фондів залишалися засекреченими. Критерії засекречування визначали партійні й державні інстанції, від яких залежали архіви. Відтак встановлювалася тотальна цензура на видання збірників документів, підготовлених архівами, контролювалася діяльність видавництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазнавала ідеологічного впливу. Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. На 1959 р. в УРСР існувало 25 обласних партархівів та Партійний архів Інституту історії партії при ЦК КПУ (згодом – Архів ЦК Компартії України, що проіснував до серпня 1991 р.). У 1966 р. система партархівів отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив "Положення про Архівний фонд КПРС", яке закріплювало паралельне існування двох архівних фондів. У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР. Перепідпорядкування архівів не привело до радикальних змін в архівній галузі. У 60–70-х роках минулого століття значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ. Нові підходи спостерігалися у формуванні документальної бази архівів. Вони комплектувалися науково-технічною документацією (1969 р. у Харкові було створено Центральний державний архів науково-технічної документації УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами. З сер. 50-х років XX ст. архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 р. Україна стала членом Міжнародної ради архівів), брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, "круглих столів" архівів. Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної системи проходили надто повільно. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, яке стало наростати з сер. 80-х років минулого століття, пов'язане з "горбачовською перебудовою" та усвідомленням архівістами своєї ролі в суспільстві.
|
||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2017-02-07; просмотров: 236; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.133.141.6 (0.011 с.) |