Робітничий та селянський рух

На початку XX ст. на політичну боротьбу проти царського самодержавства, панування поміщиків і буржуазії, разом з трудящими всієї Росії піднімалися й робітники та селяни України. Це була класова, революційна боротьба — складова частина всеросійського революційного руху.

Напередодні 1 Травня 1900 р. Харківський комітет РСДРП друкував і розповсюдив майже на всіх підприємствах міста відозву «Перше травня» і брошуру «Що таке Перше травня». У відозві були сформульовані вимоги, що їх мали висувати робітники 1 Травня. Комітет РСДРП закликав робітників на знак солідарності з пролетарями всього світу 1 Травня оголосити страйк і провести демонстрації, мітинги, сходки. За розробленим планом робітники всіх заводів і фабрик Харкова мали припинити роботу, вийти на вулицю, провести загальну демонстрацію, потім зібратися на Кінний майдан, де мав відбутися загальноміський мітинг.

Але через недостатню організованість соціал-демократів і через те, що план став відомий властям, які розмістили на вулицях війська й зуміли роз'єднати заводський і залізничний райони, план повністю здійснити не вдалося.

Однак, незважаючи на це, святкування 1 Травня в Харкові вилилося в могутній страйк і масову політичну демонстрацію.

Святкування Першого травня 1900 р. в Харкові, будучи одним з яскравих проявів міжнародної пролетарської солідарності трудящих країни, мало велике значення для розгортання революційного руху в Росії.

Цей виступ харківських робітників наочно показав, Що робітники не тільки доросли до політичної боротьби, а що вони її уже розгортають.

У 1901 —1902 рр. революційний робітничий рух наростав. Велике значення для його посилення в Україні мали заворушення та виступи у великих пролетарських центрах Росії.

Численні страйки й демонстрації в 1901—1902 pp. прокотилися й по Україні. 11 березня 1901р., на заклик Київського комітету РСДРП, в Києві відбулася масова демонстрація робітників і студентів.

У лютому 1902 р. політичні демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві. Досвід показував, що у страйках і демонстраціях 1902 р. пролетаріат уперше протиставляв себе, як клас, усім іншим класам і царському урядові.

У 1903 р. страйковий рух по всій країні, в тому числі й в Україні, піднявся на новий, вищий рівень. Уперше в історії політичні страйки охопили одночасно великий район — Україну і Закавказзя, весь Південь Росії.

В усіх важливих центрах загальним страйком керували комітети РСДРП. Одеський, Київський, Катеринославський, Миколаївський та інші комітети РСДРП випускали й розповсюджували відозви, в яких закликали робітників до політичних страйків і демонстрацій, формулювали їх вимоги — повалення самодержавства, політичні свободи, 8-годинний робочий день, безпосередньо організовували їх виступи.

В Україні першими 1 липня застрайкували робітники залізничних майстерень Одеси. Через кілька днів до страйку включилися портовики, матроси, потім робітники заводів та фабрик і 17 липня страйк в Одесі став загальним. Цього дня в місті відбулася політична демонстрація.

Страйкували також робітники Донбасу, Севастополя, Житомира, Чернігова, Феодосії.. Повсюдно висувалися політичні вимоги: 8-го-динний робочий день і політичні свободи.

Майже у всіх містах на придушення страйків і демонстрацій уряд кидав війська — козачі сотні й піхоту. Відбувалися збройні сутички.

Одночасно з революційним рухом робітників і під його впливом піднімалися на боротьбу проти поміщиків і селяни. Головними причинами масового селянського руху були кріпосницькі пережитки й зумовлене ними тяжке становище більшості селянства — поміщицьке землеволодіння, малоземелля селян, відробітки й кабала, викупні платежі, численні податки й побори, повна політична безправність селян та ін. Безпосереднім поштовхом до піднесення селянської боротьби у 1902 р. в Росії був голод, викликаний неврожаєм 1901 р.

Абсолютна більшість селянських виступів 1901 — 1904 pp. була спрямована проти поміщиків, за ліквідацію поміщицького землеволодіння й розподіл поміщицьких земель між селянами. Форми селянського протесту були різноманітними. Як і раніше, селяни захоплювали поміщицькі землі й угіддя, чинили опір розмежуванню земель, спасували поміщицькі посіви й сінокоси, рубали ліси, виступали проти продажу майна за недоїмки, відмовлялися вносити борги й різні платежі, вимагали поліпшення орендних умов та ін. Разом з тим дедалі частіше селяни вдавалися й до більш гострих форм боротьби. Вони громили або підпалювали поміщицькі маєтки, магазини і будинки лихварів-торговців, розбирали продукти харчування і майно в маєтках, били, а то й вбивали поміщиків, їх управителів, царських чиновників, вступали в збройні сутички з поміщиками, місцевими властями, поліцією, військами. Селяни й сільськогосподарські робітники відмовлялися працювати в поміщицьких маєтках і на заводах, оголошували страйки, проводили мітинги, маніфестації, нелегальні збори.

Особливо широкого розмаху селянські виступи набрали в Полтавській і Харківській губерніях весною 1902 p., що стали першим селянським повстанням. Для придушення Полтавсько-Харківського селянського повстання царський уряд кинув війська. Хоча повстання 1902 р. охопило значну територію і багато селян, воно все-таки залишилося локальним виступом, окремим вибухом.

У 1903—1904 рр. селянський рух продовжував наростати.