Революційний рух у 1907—1914 pp.

Внаслідок поразки революції і встановлення режиму репресій робітничий рух у 1908—1910 рр. зазнав серйозного спаду, але зовсім не припинився. Правда, у страйковому русі зменшилася питома вага політичних страйків, переважали страйки економічні, причому здебільшого вони мали оборонний, а не наступальний характер.

Період спаду революційного руху виявився не тривалим. Уже восени 1910 р. почалося його нове поступове піднесення.

З осені 1910 р. почалося поступове піднесення революційного руху, на чолі якого йшли робітники Петербурга й Москви в єдиних лавах всеросійського; пролетаріату виступали проти царизму, поміщиків та капіталістів і робітники України. Разом з робітниками в боротьбу включалися селяни, солдати, матроси, демократична інтелігенція, зокрема студенти.

Яскравим прикладом пожвавлення революційного руху були політичні страйки й демонстрації у зв'язку зі смертю 7 листопада 1910 р. великого російського письменника Л. Толстого. Одночасно з масовими виступами в Петербурзі, Москві та в інших містах, з 8 по 13 листопада відбулися масові страйки і вуличні демонстрації робітників і студентів у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні.

У 1911 р. страйковий рух продовжував наростати. Найбільш активно виступали металісти, робітники гірничорудної промисловості і друкарі.

Поступове наростання боротьби трудящих, яке почалося в 1910—1911 pp., у 1912 p., після розстрілу царськими військами 4 квітня робітників на Ленських золотих копальнях, переросло в масовий революційний рух.

Разом з пролетаріатом усієї країни гаряче протестували проти Ленського розстрілу і робітники України. Уже 9 квітня почали політичні страйки робітники Києва і Миколаєва, 10-го — Харкова, 11-го — Катеринослава, Одеси, Єлиса-ветграда, а потім і інших міст.

Улітку і восени страйки продовжувалися. Особливо активізувався страйковий рух у листопаді, коли робітники протестували проти вироку військового суду в справі матросів лінкора «Иоанн Златоуст», які готували повстання на Чорноморському флоті.

У цілому страйковий рух у 1912 р. набув масового характеру, переріс рівень періоду реакції і 1906—1907 pp., наближаючись до рівня 1905 р.

Піднесення революційної боротьби робітників сприяло розвиткові селянського руху. Селяни, як і раніше, насамперед, виступали проти поміщиків — чинили потраву й скошували поміщицькі посіви, рубали ліс, спалювали маєтки, забирали хліб, сіно та інше майно, боролися за сервітутні права (за користування пасовищами, лісами, водоймами, рибною ловлею на поміщицьких землях), за поліпшення орендних умов тощо. Масового характеру набрав протест селян проти столипінської реформи: вони виганяли землемірів, знищували межові знаки, перешкоджали землевпорядним роботам і т. ін. Виступали селяни й проти властей та поліції: нападали на поліцейські команди, ігнорували вибори земства і волосного суду, зміщали неугодних сільських старост і волосних старшин, інколи чинили збройний опір військам тощо. На Правобережжі на цукрових заводах і в поміщицьких маєтках непоодинокими були страйки сільськогосподарських робітників, під час яких вони вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення житлових умов і харчування тощо.

Під впливом руху робітників та селян і тяжкого казарменого режиму дедалі ширше розповсюджувалися революційні настрої серед солдатів і матросів, особливо серед І моряків Балтійського і Чорноморського флотів.

Незадоволення політикою царизму поширювалося і серед демократичної інтелігенції, особливо серед студентства. Студенти Харківського і Київського університетів, Київського політехнічного інституту та інших навчальних закладів проводили політичні страйки, мітинги, сходки, протестуючи проти Ленського розстрілу, смертної кари і т. ін.

 

Національно-визвольний рух.

Наростання революційного руху викликало страх і шалену лють у царського уряду, чиновників і поміщиків-чорносотенців. Вони всіма силами і, передусім, терором і репресіями намагалися припинити боротьбу трудящих. Щоб підірвати єдність революційних дій, відвернути трудящих пригноблених націй від революційної боротьби, царський уряд, чорносотенні поміщики, всі реакційні сили вдавалися до посилення гніту народів національних районів, розпалювання національної ворожнечі.

Значне місце в нагнітанні погромницької атмосфери в країні царські власті відводили так званій «справі Бейліса». 12 березня 1911 р. у Києві був убитий 12-літній хлопчик Андрій Ющинський. Для поліції незабаром стало ясно, що це справа рук злочинницької зграї, яка групувалася навколо злодійського кубла В. Чеберяк. Однак власті оголосили це вбивство «ритуальним», здійсненим начебто євреями з метою виконання релігійних обрядів. У вбивстві було обвинувачено прикажчика цегельного заводу М. Бейліса. Його заарештували, дані судово-медичної експертизи були сфальсифіковані.

На захист Бейліса виступила передова громадськість (Горький, Короленко та ін.), демократична преса, робітники влаштували в Петербурзі, Юзівці, Києві, Одесі та інших містах страйки протесту проти суду над Бейлісом, У 1913 р. присяжні виправдали Бейліса. Як писав чиновник Департаменту поліції, процес Бейліса став «поліцейською Цусімою» царизму.

Як і інші народи національних районів, переслідування царських властей, чорносотенних поміщиків та буржуазії зазнавав і український народ.

Проти українського руху злісно виступали й такі російські газети в Україні, як «Новое время» та «Киевлянин». У 1908 р. у Києві утворився «Союз русских националистов», який вважав своїм завданням «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

У III Думі, обраній у 1907 р. на основі третьочервневого виборчого закону, серед депутатів членів українських партій, зокрема УСДРП, не було.

Але в III Думі 37 депутатів, до яких належали деякі священики, селяни, представники інтелігенції, у березні 1908 р. внесли законопроект про дозвіл викладання «в початкових школах місцевостей з малоруським населенням» рідною для цього населення українською мовою. Але Дума не схвалила цього законопроекту.

Робітничий клас, селянство і демократична інтелігенція, ведучи класову боротьбу спільно з трудящими всієї Росії проти царизму, поміщиків і буржуазії, разом з тим брали активну участь у національно-визвольному русі: виступали і проти національного гноблення й національних привілеїв, за вільний розвиток української культури — мови, літератури, преси, театру, навчання рідною мовою тощо. При цьому для широких трудящих мас характерним було дружнє ставлення до інших націй, відсутність ворожості до них, прагнення до зближення з робітниками й селянами всієї Росії, боротьба за рівноправність усіх народів, проти всякого національного гноблення. Дедалі активніше в національний рух включалися і робітники.

Особливо гострі дискусії з українського питання розгорталися при обговоренні кошторису міністерства внутрішніх справ 10 травня — 10 червня 1913 р.За задоволення національних вимог українського народу, передусім за право вільного користування українською мовою в школах, виступали соціал'Демократи, зокрема більшовик Г. Петровський, кадети П. Мілюков, А. Шингарьов, трудовики В. Дзюбинський, О. Корейський.

Проти допуску української мови в школах і задоволення національних вимог українського народу виступали де-путати-чорносотенці редактор газети «Киевлянин» Д. Піхно, голова Київського клубу російських націоналістів А. Савенко.

Російські соціал-демократи, ставлячи на перше місце інтереси боротьби трудящих проти царизму, поміщиків і буржуазії і вважаючи національне питання підпорядкованим класовим завданням пролетаріату, разом з тим визнавали право народів на самовизначення аж до відокремлення і утворення самостійних держав. Багато праць з національного питання напередодні і в час першої світової війни написав лідер більшовиків Ленін. Він викривав гнобительську політику царизму щодо поневолених народів, у тому числі й українського, проголошував їх право на вільний розвиток, відстоював інтернаціональну єдність трудящих усіх націй. Але постановка права націй на самовизначення у соціал-демократів, в тому числі й більшовиків, була надто абстрактною, не конкретною, а в практичній діяльності соціал-демократичні організації, зокрема в Україні, приділяли дуже мало уваги національному питанню.