Передумови і характер революції.

Революція 1905—1907 років у Росії була зумовлена всім ходом соціально-економічного і політичного розвитку країни. У той час, коли країни Західної Європи і США швидко прогресували по цивілізованому шляху розвитку, Росія, охоплена обручем самодержавно-поліцейського режиму, залишалася відсталою. З одного боку, в країні виростали великі капіталістичні фабрики, заводи, шахти, рудники та інші підприємства, формувався капіталістичний уклад, а з другого боку, зберігалися царське самодержавство, велике поміщицьке землеволодіння та інші феодально-кріпосницькі пережитки, які сковували розвиток продуктивних сил, гальмували весь суспільний прогрес. Царський уряд, поміщики-кріпосники і чиновницька, бюрократична верхівка з усіх сил прагнули не допустити ніяких радикальних змін, стояли за цілковите збереження старого державного і суспільно-політичного ладу, що прирікало країну на безнадійний застій і прогресуючу відсталість.

Поміщицький, капіталістичний і національний гніт поєднувався з політичним безправ'ям трудящих, необмеженою сваволею і поліцейським деспотизмом царського уряду. Усе це робило нестерпним становище народних мас і надавало соціальним суперечностям особливої гостроти та глибини. Корінні потреби суспільного розвитку, насущні інтереси всіх народів вимагали усунення царського самодержавства, ліквідації поміщицького землеволодіння та інших залишків феодально-кріпосницької системи, демократизації країни.

Революція, яка спалахнула на початку 1905 р. в Росії, за своїм соціально-економічним змістом була буржуазною. Перед нею стояли завдання — повалити царське самодержавство, встановити демократичну республіку, знищити становий лад, ліквідувати поміщицьке землеволодіння, ввести восьмигодинний робочий день. Здійснення цих завдань, передусім ліквідація царського самодержавства і широка демократизація країни, не виходили за рамки й не підривали основ буржуазного ладу, але відкривали шлях для більш прогресивного, цивілізованого капіталізму. У проведенні цих перетворень були кровно зацікавлені робітники й селяни, широкі трудящі маси.

У цих умовах провідною, причому вже самостійною політичною силою в революції виступав пролетаріат, як найбільш послідовно-революційний серед усіх трудящих мас клас.

Національною особливістю революції в Росії та її найважливішим завданням було розв'язання аграрного питання — знищення поміщицького землеволодіння та всіх інших залишків кріпосництва в землеробському устрої і в усіх суспільних та політичних установах. Найбільш зацікавленим у розв'язанні аграрного питання було селянство, через що воно, разом з робітничим класом, брало активну участь у революції.

У революції брали участь і міські дрібнобуржуазні верстви населення та радикально настроєна інтелігенція.

Велика й середня буржуазія, обуржуазнені поміщики й найближча до них верхівка інтелігенції були в опозиції до царизму й поміщиків-кріпосників, чиновничої бюрократії, не хотіли миритися з всевладдям самодержавства, мріяли про політичні свободи, а деякі навіть про парламентарну державу, але вони були проти революційної боротьби, за мирні методи впливу на царський уряд, за реформістський шлях перебудови країни.

УНП, УДП, УРП, УДРП

У 1902 p., коли більшість членів РУП стала відмовлятися від ідеї самостійності України, найрадикальніші її прихильники на чолі з М. Міхновським вийшли із РУП і створили Українську народну партію (УНП). Ця партія весь час була чисельно невеликою групою української інтелігенції, яка найбільш послідовно розробляла й намагалася пропагувати самостійницьку ідеологію серед широких мас українського народу, ставлячи метою спрямувати їх боротьбу на шлях створення української незалежної держави.

Протягом 1902—1904 pp. УНП видала ряд відозв і прокламацій.

У своїх виданнях УНП закликала всіх українців об'єднатися в боротьбі з чужоземцями за вільну Україну. Як засоби боротьби, УНП Визнавала страйки і збройне повстання.

Найбільш відомим і таким, який викликав численні різко протилежні оцінки, був твір М. Міхновського «Десять заповідей УНП», що став своєрідним маніфестом, катехізисом самостійників. Написаний він був у 1903 р. у Львові.

«Десять заповідей УНП» дістали гострий осуд і різку критику багатьох опонентів Махновського. Особливо друга й третя заповіді, де ворогами українців названі росіяни, поляки, угорці та євреї і де проголошується гасло «Україна для українців». Ясно, що «Заповіді» можна оцінювати як прояв шовінізму і навіть расизму. У 1903 р. при УНП була створена бойова організація самостійників «Оборона України», яка мала вести боротьбу за здійснення ідеалів партії і у вирішальний момент: очолити всеукраїнське національне повстання.

Одночасно з виділенням і розвитком в українському національному русі соціалістичної та націонал-радикальної течій продовжували діяти й українофіли, учасники громад, об'єднані в 1897 р. у Всеукраїнській безпартійній загальній організації і які стояли на поміркованих, ліберально-демократичних позиціях. На початку XX ст. ця організація складалася з окремих автономних громад — Київської, Катеринославської, Вінницької, Лубенської, Херсонської та ін. Виконавчим органом була виборна Рада у Києві, а вищим — з'їзди, які відбувалися тричі або двічі на рік.

У нових умовах члени Всеукраїнської організації не могли обмежуватися лише культурництвом і змушені були переходити до політичної діяльності й оформлення політичної партії. У 1904 р. на з'їзді Всеукраїнської організації було вирішено утворити «Українську демократичну партію» (УДП) й схвалено її програму. Лідерами партії були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко та ін. Партія стояла за федеративний устрій Росії і автономію України в її складі, за проведення реформ. Оскільки програма задовольняла не всіх членів, частина їх відкололася від УДП і восени 1904 р. створила Українську радикальну партію (УРП). її керівниками були Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський та ін.

Обидві партії — УДП і УРП — були нечисленними інтелігентськими групами, які не мали серйозного впливу в масах. Вони були подібними до російського «Союза освобождения» з тією головною різницею, що вони відстоювали ідею автономії України. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об'єдналися в одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

Отже, на початку XX ст. український національний рух активізувався й політизувався. Одночасно з загальноросійськими виникли українські політичні партії різних напрямів — соціалістичного (Українська революційна партія, Українська соціалістична партія, Українська соціал-демократична спілка), ліберально-демократичного (Українська демократична і Українська радикальна партія) і націонал-радикального (Українська народна партія). Вони мали між собою багато спільного в програмних положеннях і практичній діяльності, але їм були притаманні й свої особливості. Серед українських партій, на відміну від загальноросійських, не було ні крайнє лівих — більшовицьких, ні крайнє правих — монархічних.