Основні напрями соціально-педагогічної діяльності фахівців.

2. Зміст і організаційно-правові форми роботи з дітьми та молоддю шкільного віку.

 

Література

1. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28.06.1996 р.//Відомості Верховної Ради України, 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист (збірник документів): Частина І. – К.: АТ “Видавництво “Столиця”, 1998. – 248 с. Частина ІІ. – К.: АТ “Видавництво “Столиця”, 1998. – 292 с.

3. Закон України “Про загальну середню освіту” № 651–ХІV від 13.05.1999 р.//Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 28. – С. 230.

4. Пащенко С.Ю. Підготовка соціального педагога до соціалізації дітей-інвалідів в умовах літнього оздоровчого табору. Наука і сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. – К.: Логос, 2003. – Том ХХХVI. – 310 с. – С. 101–109.

5. Соціальна педагогіка. Навчальний посібник/За ред. А.Й. Кап­ської. – К., 2000. – 264 с.

6. Закон України “Про охорону дитинства”від 26.04.2001 р. № 2402–III//Відомості Верховної Ради України, 2001. – № 30. – Ст.142.

7. Національна програма “Дати України”. Затверджена Указом Президента України від 18.01.1996 р. № 63. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист (збірник документів): Частина І. – К.: АТ Видавництво “Столиця”, 1998. – 248 с. – С. 69–88.

8. Законодавство України про пільги. Пільги. Переваги. Гарантії. Компенсації: Зб. норм. актів / Упоряд. Я.М. Гутарін. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 560 с.

9. Цілі та завдання УВКБ ООН в Україні. gk: c:/pi/ gkhcrjn.ua.dok.

10. Ольхович О.В. Становище біженців в Україні та шляхи їх соціальної інтеграції. Соціально-правовий захист молоді: Збірник наукових статей / Заг. ред. І.В. Козубовська, В.М. Великий. – Ужгород, 2002. – 319 с.

11. Державний комітет України у справах сім’ї та молоді. – Київ, 2002. – 21 с

12. Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 року із змінами та доповненнями // Збірник нормативно-правових актів у сфері захисту прав дітей / Туркевич І.К., Пастухов В.П., Куцим І.І. та ін. – К.: “Юнісеф”, 2000. – С. 32–37.

13. Педагогічно-правова профілактика правопорушень серед учнівської молоді: Науково-методичний збірник статей / В.П. Пастухов (ред.); Інститут змісту і методів навчання. – К., 1997. – 248 с.

 

1. Здійснювана у нашій країні реформа соціального захисту різних категорій населення вносить багато нового у сферу правового регулювання його соціального забезпечення. По суті, будується нова система соціального захисту, яка отримала своє законодавче обґрунтування в Основному Законі України – Конституції, зокрема у статті 46 закріплено право громадян на соціальний захист [1].

Захист дитинства є одним із стратегічних загальнонаціональних пріоритетів державної політики багатьох країн світу. Термін “ соціальний захист” відноситься до функцій держави, що означає турботу про матеріальне забезпечення непрацездатних громадян, зокрема дітей, інвалідів, людей похилого віку. Система соціального захисту дітей включає різні заходи, що проводяться у школі, у позашкільних закладах, роботу із сім’єю та громадськістю. Основним результатом цієї діяльності має стати формування соціальної захищеності дітей.

Соціально-педагогічна захищеність дітей здійснюється шляхом диференціації індивідуальних планів розвитку особистості, навчальних завдань, освіти. У результаті цього вони набувають достатніх знань для реалізації своїх професійних намірів та пізнавальних інтересів. Потрібно виходити із загального припущення про те, що ніяке нормативне соціальне мислення не буде можливим до тих пір, доки у нас не складеться стійке уявлення про індивідуальні цілі людини, до яких вона повинна прагнути і на підставі чого можна зробити висновки про адекватність будь-якого суспільства.

На сьогодні соціально-педагогічний захист у школі проводиться вчителями, вихователями, соціальними педагогами, психологами, які виступають від імені органів соціальної роботи, підприємств громадськості та суспільства. Суспільство повинно створити позитивні умови для розвитку та захисту прав всіх дітей.

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання й охорона суспільних відносин базується на соціальних нормах. У демократичній державі система таких правових норм посідає провідне місце.

Захистити і зберегти дитинство, здорове психічно і фізично, – це не тільки моральний імператив, а й потенційна передумова стійкого економічного та соціального розвитку країни. Причини, через які діти залишаються без батьківського піклування та виховання, досить різні, але наслідок один – дитина позбавляється конституційного права на сімейне виховання та батьківське піклування.

Забезпечити оптимальні умови життєдіяльності дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, безпритульних дітей, дітей-інвалідів, дітей із багатодітних сімей та прийомних сімей, дітей, які знаходяться у будинках сімейного типу, дітей-біженців, малолітніх матерів, дітей із сімей військовослужбовців – завдання закладів освіти, системи соціально-виховних інститутів держави. Це завдання мають вирішувати соціальні працівники і соціальні педагоги, які діють за різними напрямами соціально-педагогічній діяльності.

Традиційним для української культури є етичне, гуманне, милосердне і толерантне ставлення до дітей та молоді, які потребують особливої уваги внаслідок інвалідності або відхилень у фізичному чи розумовому розвитку. На жаль, в Україні історично склалася ситуація, за якої ця категорія дітей і молоді протягом довготривалого часу залишалася соціально незахищеною, і навіть, певною мірою, ізольованою від соціуму, а відкрите обговорення проблем стосовно інвалідності було непопулярним у суспільстві.

А) Соціально-правовий захист інвалідів.

Народитися або стати “не таким, як треба” – завжди велике нещастя для дитини. Ратифікуючи Конвенцію ООН про права дитини, держави-учасниці взяти на себе зобов’язання виявляти особливу турботу про дітей з обмеженими можливостями та забезпечувати їм людські умови, за яких діти ростимуть з почуттям власної гідності, впевненості у собі та можливістю брати участь у житті суспільства.

Сучасний соціально-правовий захист інвалідів із боку держави полягає у дотриманні норм щодо надання грошової допомоги, засобів пересування, протезування, організації і прийняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації і зв’язку до особливостей інвалідів [2, 64].

На жаль, сьогодні в українському суспільстві фактично практикується сегрегація щодо інвалідів, а її наслідком є нетолерантне ставлення більшості громадян до них. У контексті цього постає необхідність не лише адаптувати дитину-інваліда до соціуму, але й змінити ставлення людей до неї. Адже на сьогодні в Україні нараховується кілька десятків тисяч дітей з різними видами фізичних та психічних обмежень [4, 101]. І суспільство, яке претендує на високий рівень гуманності та цивілізованості, не може відвернутися від своїх дітей. Закон України “Про охорону дитинства” від 26.04.2001 р. № 2402–III визначає таку категорію дітей, як: “ Дитина-інвалід – дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту [3]. Інвалідність у дітей різко обмежує можливість включення дитини в адекватні її віку виховні і педагогічні процеси. Це значне обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації, тому дитина-інвалід має особливі потреби у розвитку психофізичних можливостей, доступі до об’єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації [4, 106].

Провідним компонентом роботи соціального працівника з даною категорією дітей є формування індивідуальності, їх соціалізація з урахуванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взаємозв’язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток наявних у неї психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні та пересуванні, забезпеченні ліками та продуктами харчування, організації оздоровлення. З цією метою, як зазначає А.Й. Капська, соціальний працівник повинен запроваджувати такі організаційні форми роботи, як клуби спілкування, творчі лабораторії, недільні школи для дітей, котрі не навчаються у державних закладах, реабілітаційні центри, ігротеки, літні реабілітаційні школи, гуртки з декоративно-прикладної, художньої та літературної творчості, дитячі журнали, виїзні консультації у школах-інтернатах, конкурси і фестивалі художньої творчості, виставки творчості, свята до пам’ят­них дат, благодійні естафети, телемарафони й інші благодійні акції, відвідування закладів культури і спортивних заходів, екскурсії, бібліотечне обслуговування тощо [5, 207].

Є певна закономірність: всебічний розвиток дітей тісно пов’язаний з умовами, в яких вони ростуть. Упевненість дитини у собі і своєму майбутньому, її самоусвідомлення значною мірою залежать від можливості жити безпечним і гідним життям.

Посередником у цьому довгому та нелегкому процесі природно має стати соціальний працівник. Це повністю відповідає його цілям як професіонала. Соціальні працівники можуть і повинні допомагати дітям з обмеженими можливостями стати рівноправними людьми, долаючи необізнаність суспільства стосовно дітей-інвалідів, яка призводить до дискримінації останніх. Сьогодні в Україні нараховується понад 2,5 млн. інвалідів. Майже 156 дітей з кожних 10000 – це діти з обмеженими можливостями. На сьогодні є гострою необхідність вивчення соціального та юридичного статусу дітей з обмеженими можливостями, зокрема: причини, які заважають їх рівноправності з іншими дітьми – відсутність відповідних законів чи упередженість населення; вплив ступеня інвалідності на ставлення до них суспільства, а отже, можливості адаптації до соціального середовища як способу життя; пристосованість соціального середовища (будівель, транспорту, шляхів та інших громадських місць) для користування ними такими дітьми [2, 63]. Діяльність держави щодо інваліда повинна виявлятися у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Б) Соціально-правова підтримка дітей сиріт.

Одним із головних напрямів соціально-педагогічної діяльності фахівців в українському суспільстві є соціально-правова підтримка з дітей-сиріт різних категорій.

В Україні склалася така ситуація, за якої функції служб допомоги дітям-сиротам та дітям, які залишися без батьківського піклування, розподіляються між установами освіти, охорони здоров’я, соціального захисту населення. Відповідно до статті 6 Закону України від 05.02.1993 р. № 2998 “Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні” [8] на соціальні служби для молоді, у яких працює соціальний педагог покладено функцію соціальної опіки дітей-сиріт та дітей, які залишися без батьківського піклування.

Законом України “Про загальну середню освіту” № 651–ХІV від 13.05.1999 р. у статті 21 забезпечується соціальний захист таких дітей-сиріт: вихованці шкіл-інтернатів усіх типів з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувають на повному державному утриманні. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які навчаються в інших загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечуються харчуванням, одягом та всіма необхідними для їх життєдіяльності послугами [6]. Але невизначеність окремих нормативних положень щодо державних структур, покликаних забезпечувати захист прав та інтересів дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, ускладнює реалізацію заходів щодо соціально-правового захисту дітей цієї категорії.

Ще дотепер в українському законодавстві не виокремлюють дітей-сиріт та дітей-соціальних сиріт, а також не розмежовуються діти, які навчаються у загальноосвітніх школах і живуть у родичів або прийомних батьків, і діти, які навчаються у школах-інтернатах. Немає сумніву в тому, що соціальний працівник повинен мати знання щодо різниці у підході до виховуючих і адаптуючих процесів основою цих категорій дітей. Як правило, діти що зростають при піклуванні дорослих, більш захищені, вони можуть навіть і не знати про опікунство. Діти ж, які навчаються і виховуються в інтернатних закладах, не захищені і соціально, і матеріально, а по закінченні навчального закладу більшість з них мають великі труднощі щодо адаптації до нового соціуму середовища, їм важко знайти роботу, ні з ким поділитися вдома і радістю, і невдачами, ні з ким порадитись; деяка частина з них потрапляє у несприятливі обставини після отримання квартири; частіше за все вони одружуються або виходять заміж лише для того, щоб мати хоч якусь опору у своєму житті.

В) Рівність і дискримінація дітей: соціально-педагогічний аспект.

На сьогодні в Україні не виокремлюється та не досліджується питання про рівність і дискримінацію дітей. Рівні права для всіх дітей – ось основоположний принцип Конвенції ООН про права дитини (зокрема ст. 2, 22, 23, 27–30), який поширюється на іммігрантів, біженців та осіб, які домагаються політичного притулку, такою ж мірою, як і на законних корінних мешканців країни [2]. Соціальний працівник на основі правових актів повинен викривати офіційну дискримінацію, відсутність рівноправності в освіті, умовах життя, охороні здоров’я, інших галузях життя дітей і молоді. Всі факти дискримінації потрібно перевіряти у самих дітей та їх рідних, не забуваючи при цьому нагадувати їм про право дитини на самовизначення, самореалізацію. У даному плані соціальний працівник має співпрацювати з органами самоуправління, громадськими організаціями та із засобами масової інформації, надаючи матеріал про тих, хто просить притулку, про інвалідів, іммігрантів, бідняків, біженців та інші групи населення, які знаходяться у меншості.

Ефективні оперативні підходи до роботи з дітьми та підлітками у надзвичайних ситуаціях ґрунтуються на законах і правах про дитин­ство та їх розвиток. Так, наприклад для ефективного захисту дітей-біженців необхідно, у першу чергу, визнати права [8, 498–500, 520–521, 522, 522–524], що мають всі діти, а також те, що вони є невід’ємною частиною політики держави, причому держава, яка прийняла таких дітей, є відповідальною за захист прав по відношенню до всіх, включаючи і дітей-біженців.

Це ще один напрям соціально-педагогічної діяльності фахівців в українському суспільстві, який потребує окремого дослідження та спеціальної підготовки спеціалістів.

Згідно з мандатом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, біженцями є особи, що вимушені залишити країни свого походження або проживання внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через свою расу, релігію, національність, політичні переконання або належність до певної соціальної групи, та які не бажають або не можуть повернутися до своєї країни. На початку 1996 року була запроваджена процедура визначення статусу біженця. З того часу приблизно 7690 заявників звернулися за статусом біженця в Україні. Майже 4000 з них отримали статус біженця, з яких 2697, включаючи 715 дітей, фактично знаходилися в країні (станом на 1 січня 2000 року). Більшість біженців походять з Афганістану – 80%, 30% біженців проживають у Києві та області, 30% – у Одесі та області, решта – у Львові, Харкові, Хмельницькому та інших регіонах. Щорічно приймальний центр УВКБ ООН приймає більше 18000 звернень. Протягом 2002 року дві з половиною тисяч шукачів притулку та біженців, серед яких 1102 дітей, отримали фінансову та матеріальну допомогу [9, 1–2].

Дитина-біженець – це дитина, котра є іноземним громадянином чи особою без громадянства, якій у порядку та на підставах, визначених Законом України “Про біженців” [3], надано статус біженця. У березні 1999 року у Києві було відкрито Соціальний центр УВКБ ООН для біженців. Центр пропонує [9, 3] таким клієнтом кваліфіковане юридичне та психологічне консультування, освітні програми для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, художню та музичну студії, бібліотеку, рукоділля, спортивні секції, курси української та російської мов.

На сьогодні постає питання підготовки соціальних педагогів до роботи з такою категорією дітей, як біженці. В Україні відсутні традиції в такій роботі, помітна недостатня робота недержавних організацій у наданні допомоги, простежуються проблеми з реєстрацією та податками недержавних організацій, що виявляють бажання працювати з дітьми-біженцями, виникає необхідність у додаткових професійних організаціях або професіоналізації недержавних закладів, які надають допомогу дітям-біженцям, у співпраці в у галузі охорони здоров’я, психологічної підтримки, соціально-педагогічної підтримки, підтримка у проведенні культурних заходів та ін.

Основна мета політики інтеграції біженців полягає у встановленні взаємовідносин між біженцями та суспільством, яке їх приймає. Головна роль при цьому відводиться самовизначенню та самодостатності мігрантів-біженців, а також тим діям, які спрямовані на їх підтримку з боку держави.

Збереження людської гідності біженця – це розуміння самоцінності людини, невід’ємності його прав на позитивні умови життя. Вимушена міграція ставить особистість у нерівні з усіма умови, доводить до стану нужденності та безправ’я. Це необхідно враховувати при проведенні певної педагогічно-правовиховної роботи.

Соціальний працівник сприяє у вирішенні питання професійної орієнтації батьків дітей-біженців, влаштування дитини у дитячий садок, школу, роз’яснює, де знаходяться установи, до яких можна звернутися по допомогу. У даному разі він виступає у ролі представника держави і є водночас посередником між клієнтом і державою.

Проблема біженців потребує комплексного вирішення за участю різних відомств державного та регіонального рівня підпорядкування. На даний момент особливо важливим є надання конкретної допомоги людині-біженцю, що можливо здійснити лише за умови функціонування мережі територіальних закладів [10, 181], які враховують ситуацію на місцях та її особливості. Нагальною потребою через є утворення розвинутої системи спеціалізованих закладів, які мають проводити роботу з біженцями. Адже для біженців є дуже важливою не тільки і не стільки свобода пересування та вибір місця проживання, скільки державно-правова захищеність, реінтеграція та адаптація, для чого потребується реалізація їхніх прав на соціальне обслуговування, працевлаштування, освіту дітей, медичну, психологічну, правову допомогу.

На сьогодні всезростаючою є потреба у розширенні мережі місцевих міграційних служб, соціальних служб та інших відомств, які б допомагали та підтримували біженців.

Г) Соціально-педагогічний супровід сімей групи ризику.

Соціальне оточення кожної дитини – це певна система соціальних зв’язків, яка впливає на формування особистості, самопочуття, поведінкові орієнтації, систему цінностей, життєві плани. Сім’я є найбільш впливовим елементом структури соціального оточення неповнолітнього. Знання того, як дитина сприймає своє соціальне оточення, якими є її соціальні погляди, якими чинниками визначається її соціальне самопочуття, дозволяє краще розуміти поведінку та шляхи впливу на процес виховання, допомагає визначити потреби у соціальній підтримці, проблеми повсякденного життя. На сьогодні п’ята частина дітей виховується без рідного батька, 5 відсотків – без рідної матері, 13 відсотків дітей зазначили, що не бачаться зі своїм батьком. Неповна сім’я – сім’я, що складається з матері або батька і дитини (дітей) [3]. На сьогодні в Україні нараховується 2 млн. неповних сімей [11, 13]. Виховання дитини у неповній сім’ї відбувається у більш важких умовах. Тому дуже розумно поступає той із батьків, який один виховує дитину, коли осмислює, розуміє ситуацію та шукає правильні шляхи для визначення перепон, щоб запобігти труднощам. У даний час в Україні ніхто не супроводжує такі сім’ї.

Проблема багатодітних сімей постала сьогодні особливо гостро. Це обумовлено, з одного боку, суперечливими реаліями сьогодення, а з іншого – підвищенням вимог до соціально-педагогічної роботи в державі. Багатодітна сім’я – сім’я, що складається з батьків (або одного з батьків) і трьох та більше дітей [3]. В Україні нараховується 321,4 тис. сімей із трьома дітьми, 79,3 тис. сімей із чотирма дітьми, 44,6 тис. – із п’ятьма та більше дітей [11, 13]. Соціальну підтримку здійснюють в Україні спеціалісти центрів СССДМ. Але доречно було б залучити до такої роботи соціальних працівників, які мають знання з педагогіки, захисту дитинства та материнства, практичної психології. В ідеалі багатодітну сім’ю повинні супроводжувати два спеціалісти – соціальний педагог, який займається проблемами дітей, та соціальний працівник, який вирішує проблеми батьків.

На сьогодні майже не проводиться робота соціальних працівників із неповнолітніми матерями, яка повинна включати індивідуальне та групове педагогічне, медичне і психологічне консультування. Неповнолітні вагітні потребують соціального патронажу, який дозволить знизити кількість дітей, від яких відмовилися, покращити психічне та фізичне здоров’я таких матерів.

Окремим напрямом роботи соціального працівника повинен стати супровід сімей військовослужбовців. У таких сім’ях безліч проблем, які виникають внаслідок частих переїздів за місцем служби батька; зміною шкіл, як мінімум 5–7; низькою можливістю працевлаштування матері, у випадку, якщо сім’я проживає не в місті обласного значення. Цей напрямок діяльності соціального працівника потребує окремого дослідження.

На сьогодні основними напрямами соціально-педагогічної діяльності фахівців в українському суспільстві є супровід, патронаж та соціально-правовий захист дітей-сиріт, як біологічних, так і соціальних, дітей-інвалідів різних категорій, дітей із багатодітних та неповних сімей, дітей-біженців, малолітніх матерів, сімей військовослужбовців.