Міжнародні стандарти у галузі прав і свобод людини.

Запровадження єдиної світової системи захисту прав і свобод людини стало одним із найважливіших завдань створеної після завершення Другої світової війни ООН, одним із засновників якої є Україна.

Серед цілей діяльності ООН – міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотримання прав людини і основних свобод для всіх.

Створення такої системи захисту передбачало не лише формування системи міжнародного права шляхом прийняття зобов’язань країнами-членами ООН через міжнародні багатосторонні та двосторонні угоди, а й побудову міжнародного механізму, який забезпечував би контроль за виконанням цих зобов’язань у галузі прав людини.

10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини, яка була першим міжнародним офіційним визнанням того, що всі люди мають рівні права та свободи від народження. Цей документ фактично став маніфестом людства щодо необхідності забезпечення прав людини. Це був один із найважливіших висновків за наслідками Другої світової війни. І хоча положення цієї Декларації мають рекомендаційний характер, вони були покладені в основу розбудови всієї системи міжнародного законодавства в царині прав і свобод людини.

Сьогодні надзвичайно важливо, щоб усі країни дотримувались принципу верховенства права, проголошеного в Декларації та сімох основних документах з прав людини – Міжнародних пактах про громадські та політичні права, а також про економічні, соціальні й культурні права ( 1966 р., Україна ратифікувала у 1973 р.), Міжнародній конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1965 р., ратифіковано Україною у 1969 р.), Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок ( 1979 р., ратифіковано у 1981 р.), Конвенції щодо катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984 р., ратифіковано нашою державою у 1987 р.), Конвенції про права дитини ( 20 листопада 1989 р. 27 вересня 1991 року Україна ратифікує ) і Конвенції про захист трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей ( 1990 р., Україною досі не ратифіковано). Окрім вище названих сімох основних міжнародних документів з прав людини, ГА ООН у 2006 році прийняла Конвенцію ООН про права інвалідів та Міжнародну конвенцію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, які, на жаль Україною також досі не ратифіковано

Задля здійснення моніторингу виконання цих міжнародних договорів були створені відповідні спеціальні органи – комітети ООН.

У 1966 році ГА ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадські і політичні права склали Міжнародний Білль про права людини.

Обидва пакти є міжнародно-правовими договорами. Їх особливість полягає в тому, що коли держави, які є членами ООН ратифікують пакт і стають його «державами-учасницями», вони добровільно беруть на себе низку юридичних зобов’язань із захисту прав, що містяться у відповідному тексті прав і норм, а також сумлінно забезпечувати відповідність національних законів своїм міжнародним зобов’язанням. Таким чином, ратифікація договорів у галузі прав людини передбачає відповідальність та підзвітність держави в цих питаннях як перед міжнародним співтовариством та іншими державами, так і перед своїми громадянами й іншими особами, які проживають на її території.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (Омбудсман) вважає, що саме це є принциповим моментом у створенні системи міжнародних стандартів з прав людини. Проте відповідальне ставлення до цього факту, на жаль, ще не сало нормою у нашій країні ні для державних органів, ні для громадського суспільства. Це робить актуальним постійний моніторинг стану дотримання Україною міжнародних стандартів з прав людини.

Прийняті пакти запроваджували також конкретні механізми контролю за захистом відповідних прав: Міжнародний пакт про громадські і політичні права став основою для створення окремого органу ООН – Комітету з прав людини (1976 р.), на який було покладено здійснення нагляду за дотриманням зобов’язань, узятих державами-учасницями договору. А відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права повноваження щодо здійснення моніторингу виконання зобов’язань надавалися існуючому органу ООН – Економічній і соціальній раді. Лише в 1985 році було створено окремий Комітет з економічних, соціальних та культурних прав.

У 1970 році було створено Комітет з ліквідації расової дискримінації, у 1982 році – Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок, у 1987 році – Комітет проти катувань, у 1991 році – Комітет з прав дитини, у 2003 році – Комітет з захисту прав всіх трудящих мігрантів та членів її сімей, у 2008 році – Комітет з прав інвалідів.

Конвенційні комітети створюють систему конвенційних органів ООН. Усі держави, що ратифікували ці пакти та конвенції або приєдналися до них, зобов’язані надавати відповідним комітетам доповіді про вжиті ними заходи щодо втілення у життя прав, закріплених у пактах та конвенціях та про прогрес, досягнутий ними у використанні цих прав. Конвенційні органи обираються з представників цих держав. Вони розглядають доповіді держав і дають свою оцінку діяльності кожної з них з погляду ефективності виконання взятих зобов’язань, а також розробляють рекомендації.

Після аналізу наданих держ. доповідей комітети приймають заключні зауваження. Хоча з юридичного погляду вони не мають обов’язкової сили, але відображають думку єдиного експертного органу, здатного ухвалювати такі постанови стосовно стану виконання державами-учасницями своїх зобов’язань відповідно до підписаної конвенції чи пакту. Тому, як правило, держави-учасниці вносять зміни до свого законодавства та правозастосовної практики на підставі заключних зауважень конвенційних комітетів.

Таким чином, Україна взяла на себе зобов’язання надавати більшості конвенційних органів доповіді про дотримання прав і свобод, передбаченими універсальними конвенціями ООН, і виконувати зауваження цих органів, а також брати участь у інших формах міжнародного контролю. Відповідно до статуту ООН і Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року Україна має сумлінно виконувати чинні договори, учасницею яких вона є, а також дотримуватися всіх загальновизнаних норм міжнародного права у галузі прав і свобод людини. Зокрема, згідно з Міжнародними пактами про права людини Україна зобов’язана привести своє законодавство у відповідність до міжнародних стандартів, закріплених у цих пактах.

Відповідно до ЗУ «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 року Україна підтвердила свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР. З набуттям Україною незалежності було проголошено необхідність її побудови як правової держави, орієнтованої на загальнолюдські цінності. Це стало принциповим напрямом розвитку України на засадах демократичної держави і необхідною умовою входження України до європейської та світової спільноти.

Ухвалення ВР України нової Конституції країни відкрило сучасний етап виконання зауважень та рекомендацій конвенційних органів ООН. У ст.. 9 Конституції встановлено конституційний принцип, згідно з яким чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана ВР України, є частиною національного законодавства України.

Контроль за виконанням міжнародних договорів Україною здійснює Міністерство закордонних справ України та Міністерство юстиції – відповідають за своєчасну підг. і передачу конв. органам періодичних доповідей нашої держави, готують окремі розділи зазначених доповідей, у складі делегації України забезпечують представлення держ. інтересів під час розгляду доповідей на засіданнях конвенційних органів ООН

Важливим елементом констит. системи контролю за додержанням конят. прав і свобод людини стало створення відповідно до ст.. 101 Основного Закону країни уповноваженого ВР України з прав людини. (інститут Омбудсмана), який бере участь у підготовці доповідей з прав людини.(виконавча влада намагається підлакувати дійсність та приховати недоліки, уповноважений принципово не погоджувалася)

Детальний моніторинг підготовки доповідей з прав людини засвідчив, що переважно рекомендації комітетів ООН виконуються частково у кращому разі, а то й зовсім не виконуються. Особливо занепокоєння в Уповноваженого викликало те, ці рекомендації і пропозиції залишилися терра інкогніто для громадян України.

Пекучою проблемою залишається поширення інформації в укр. Суспільстві щодо пропозицій та зауважень конвенційних органів. Це є не лише важливою передумовою для сприйняття та поглиблення правосвідомості населення України щодо обов’язків держави та їх дотримання, а й створює умови для контролю за діями держави по забезпеченню прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів з боку громадського суспільства.

Уповноважений з прав людини вважає, що системний аналіз стану виконання Україною зобов’язань, які випливають із заключних зауважень та рекомендацій конвенційних комітетів ООН, а також сприяння їхньому широкому оприлюдненню має стати одним із найважливіших завдань української влади.