Поняття Росії-Євразії в російській політ. географії

Вперше поняття „Євразії” вводиться у політико-географічній концепції Семенова-Тяншанського. Він вводить це поняття в контексті міркувань про способи територіальної могутності у світі.

 

На сучасній карті світу можна виокремити 3 великі океанічні бухти або Середземні моря: Європейське Середземне море, Китайське море, і Карибське разом з Мексиканською затокою. Всі 3 моря не знали льодовикової епохи, тут виросли найбільш сильні і оригінальні цивілізації і державності, зародилися релігійні уявлення, які справили величезний вплив на інші народи.

 

Всі 3 моря мають плодоносні землі оточені пустелями, тому є важкодоступними з боку суші. На цій підставі можна зробити висновок, що розпорядником і носієм просвітництва для сусідніх материків буде той народ, який оволодіє 1-м з цих 3-х Середземних морів або ж об’єднає воєдино їх узбережжя, утримуючи у сфері свого впливу навколишню пустелю. У другому випадку – цей народ буде називатися володарем світу.

 

Оскільки до цього часу не сталося ніяких суттєвих геологічних переворотів, то світове значення цих морів не змінилося, тому володарем світу стане той, хто одночасно зможе оволодіти всіма 3-ма морями або ж володарями світу стануть ті 3 нації, кожна з яких заволодіє 1-м з цих морів. Серед цих морів Європейське Середземне море має першочергове значення, а тому оволодіння цим морем є першим кроком у досягненні світової територіальної могутності.

 

Історичними схемами такого досягнення були (і є):

 

- кільцеподібна – оточення Середземного моря кільцем своїх територіальних володінь (Грецькі колонії, Наполеон, Рим);

 

- система „від моря до моря” або „система суцільного континентального руху” – Олександр Македонський;

 

- шматкоподібна система – морські колонії іспанців і португальців. Розкидані по морям окремі острови і шматки материків пов’язуються між собою періодичними рейсами кораблів (Великобританія).

 

Для Росії найбільш доцільною є система „від моря до моря”. Але при цьому слід враховувати, що географічне положення Росії перетворює цю систему на головну загрозу територіальній могутності і цілісності Росії. Це пояснюється так: головний недолік системи „від моря до моря” є величезна протяжність у широтному напрямку. За такої протяжності початок цієї системи є більш густонаселеною і більш розвинутою в економічному відношенні територією порівняно з протилежним кінцем. Відповідно, у випадку Росії, система „від моря до моря” набуває вигляду меча, що поступово звужується і слабшає, вклинюючись при цьому між: 1) суворими у кліматичному відношенні територіями Півн. Азії; 2) між споконвічними землями найбільшої держави жовтої раси (Китай).

 

Під час зіткнення з зовнішнім ворогом можна легко обрубати кінець меча і знищити саму суть системи „від моря до моря”. Для попередження цієї можливості необхідним є економічне і культурне вирівнювання географічного центру Росії з її західним кінцем, що є її культурно-економічним центром.

 

Перша умова такого вирівнювання є відмова від звичного уявлення про Росію, яка поділяється Уральськими горами на 2 частини. Ці частини слід не розділяти, а навпаки прагнути об’єднати в одне географічне ціле – Росію-Євразію. Росія-Євразія повинна розглядатися не як окраїна Росії, а як особлива культурно-економічна одиниця, яка займає простір між Волгою та Єнісеєм, від Льодовитого океану до самих південних кордонів Російської держави, і є рівноправною з Росією-Європою.

 

Росію-Євразію можна побудувати у два способи.

 

Перший (радикальний) спосіб – перенесення столиці Росії з Росії-Європи у Росію-Євразію.

 

Другий – використання культурно-економічних колоніальних баз, які є „азональними”, тобто незалежними від зонального розміщення природних багатств. Такими базами в розбудові Росії-Євразії мають стати: Урал, Алтай, Туркистан разом із Семиріччям і Байкалом.

 

Ламанський („Три світи Азійсько-Європейського континенту”)

 

Європа разом з Азією утворюють єдиний Азійсько-Європейський материк. Він внаслідок величезної площі і однакової віддаленості від Африки, Америки і Австралії, є природним центром земної кулі, який чинить величезний тиск на решту її частин. У межах Аз-Європейського континенту треба виділяти 3 (а не 2) світи, кожен з яких має лише йому властиві географічні, етнологічні та культурно-історичні властивості.

 

1) по-перше, це власне Європа (корінна), або Західна романо-германська чи католицько-протестанська

 

2) по-друге, власне Азії з її стародавніми та середньовічними цивілізаціями

 

3) по-третє, Серединний світ [далі С.св.] (несправжня Європа і несправжня Азія). Цей світ є сходом для Європи і заходом для Азії. Вступаючи у цей світ ми маємо сказати, що тут закінчується Азія, але Європа ще не починається. А вступаючи в нього з Європи ми маємо сказати, що тут закінч Європа, але не починається ще Азія. Цей Серединний світ є Росією.

 

 

Західний кордон цього світу, який відмежовує його від власне Європи є:

 

- по-перше, сухопутним рос-норвезько-швецьким кордоном.

 

- по-друге, Ботнічною та Фінською протоками;

 

- по-третє, ламаною прикордонною лінією, яка проходить по прусським та австрійським землям та між Балтійським та Адріатичним морями.

 

Південний кордон цього світу є природнім і існує у вигляді Середземного моря та азіатської Туреччини.

 

Північний кордон – є природнім: утворюють води Північно-Льодовитого океану, Охотського та Японського морів, Берингова протока.

 

Серединний світ принципово відріз від власне Європи і власне Азії. Якщо останні мають вигідно розвинуту берегову лінію, то більша частина морських берегів Серединного світу позбавлена за невеликими виключеннями б-якої культурної значущості.

 

С.св. хар-ся особливостями:

 

1. надзвичайна бідність берегового розвитку порівняно з величезними просторами внутрішніх материкових країн.

 

2. наявність величезних суцільних рівнин та високих гір-х хребтів, які простяг переважно на окраїнах С.св.

 

3. величезний простір земель із суворим північним кліматом.

 

 

Іван Ільїн відмічає географічну і культурну своєрідність Росії і з цією метою викор пон „Росії, як єдиного живого організму. Росія – це не механічне поєднання територій і народностей, а організм природи і духу. Це означає, що б-який інший народ потрапивши в географічні та історичні умови російського народу був би змушений іти тим же шляхом, що й останній. Органічна єдність Росії визначена передусім географією і нав’язана їй землею, а вже потім сформована як релігійно і культурно.

 

Це означ, що від самого початку свого існування, рос. народ опинився на відкритій з усіх боків і лише умовно поділюваній рівнині, яка слугувала „великим прохідним двором”, які переселялися зі сходу та півдня на захід. Відсутність природних кордонів спонукала Росію до постійної оборони, освоєння рівнини і постійного замирення її зброєю.

 

Завдяки своїй географічній єдності, Росія ствердила і власне господарську єдність, тобто своє існування в якості господарського організму, де всі території пов’язані між собою вільною циркуляцією роб. сили, сировини, готових товарів та єдиної валюти. Оскільки господарський масив суші завжди задихається без моря, то майбутнє Росії багато в чому буде залеж від того, чи вдасться їй зберегти вихід до морів. Цей вихід буде головною ставкою у боротьбі Росії із Заходом, який постійно прагне зачинити Росію в її безвихідному степо-лісовому, територіальному та континентальному блоці.

 

(!!! Євразійство не зводиться до того, що особливістю Росії є синтез зх і сх).

 

Г.п. євразійців починається з міркувань про те, на яких засадах повинна будуватися Рос держава, які завдання вона повинна виконувати, з тим, щоб простір Євразії постав не лише як єдиний, а й був утриманий в якості такого.

 

Як географічний світ Євразія немовби створена для утворення єдиної Д. Але самого по собі географічного призначення для такої єдності недостатньо, оскільки воно лише вказує на спосіб її досягнення.

 

Континент Євразії та його географічні та культурно-історичні виміри.
Як географічний світ, Євразія, пише П. Савицький немовби "створена" для утворення єдиної держави, однак ця єдність реалізується лише в конкрет­ному історичному процесі ствердження особливого світу євразійської. Самого по собі географічного призначення для такої єдності недостатньо, оскільки, згідно з М. Трубецьким та П. Савицьким, воно лише вказує на спосіб її досягнення. Шляхами сполучення, пише М. Трубецькой, у Євразії історично слугували річки та степи. При цьому системи великих річок йдуть тут переважно у меридіональному напрямку, а система степу проходить через всю Євразію із заходу на схід. У світлі завдання держав­ного об'єднання Євразії, зазначає М. Трубецькой, цей суто географічний факт означає, що народ, який володіє тією чи іншою річковою системою, панує ли­ше над частиною Євразії, володіння ж системою степу забезпечує панування над усією Євразією загалом. " Історично першою спробою об'єднання степу, а через нього і всієї Євра­зії, стала, за визнанням євразійців, імперія Чингізхана, якому, за словами М. Трубецького, належить велика й невідворотна за своєю привабливістю ідея "державного об'єднання усієї цієї частини світу. Саме ця ідея, на думку М. Трубецького, з часом була пов'язана з православ'ям й, отримавши християнсько-візантійське обґрунтування, успадкована Російською державою. Остання тому є спадкоємицею монгольської держави не лише у відношенні території та деяких особливостей державного устрою - наприклад, організація поштових сполучень, а й за самими своїми ідейним замислом та державним ідеалом. Навіть у часи, коли Росія прагнула ствердити себе в якості європейської держави й усіляко соромилася визнати свій природний зв'язок з Азією, вона силою речей змушена була продовжувати справу державного об'єднання Євразії – справу Чингізхана - свідченням чого є приєднання Криму, Кавказу, Закаспійського краю, Туркестану та закріплення Росії у Сибіру. Навіть похід Суворова (в 1799 р.) та походи 1813-1815 років, мають бути визнані геополітичним аналогом по­ходів Атилли, - в сенсі руху організованих військових сил з глибин Євразії углиб Європи. Чингізхан не зміг попередити "розтікання" простору Євразії. З двох причин(М. Трубецького) По-перше, розпливчата безформності шаманізму (як наслідок абсолютна віротерпимість, що утруднювала вироблення релігійно-догматичної форми для державної ідеї) По-друге, практично безпідставна ставка на етногра­фічно та географічно обмежений й історично минущий кочовий побут. Тому Росія має вирішити два завдання. Перше полягає у справжньому оволодінні степом, своєрідному його "замирен­ні" не стільки силовому, скільки передусім культурному та господарському. Друге завдання формулюється у вигляді застереження для Росії, яка має уникати будь-яких спроб приєднати до себе країни, що не належать до географічного світу Євразії, окресленого Біло-морсько-Кавказькою, Західносибірською та Туркестанською рівнинами. Континент-океан Росія є країною яка обділена доступом до морських комунікацій. Поєднання ознаки виняткової віддаленості областей Росії від берегів моря з ознакою замерзання її морів та їх "замкнутості", що фактично посилює ризик зовнішньо-примусового припи­нення доступу до даного водного басейну, загрожує їй перспективою бути "за­двірками світового господарства", яка стає реальністю в умовах інтенсивного входження до світового океанічного обміну. Протистояти владі "океанічного світу" Росія може лише за умови створення господарського взаємодоповнення просторово суміжних областей континентального світу. Використання принципу континентального сусідства здат­не забезпечити певну економічну самодостатність Євразії - здійснення процесів обміну в її межах без посередництва світового ринку. Окрім цього, стверджує П. Савицький, саме цей принцип заохочує виробництво в континен­тальних країнах-сусідах. Більш того, продовжує П. Савицький, континентальний світ здатний втя­гувати до свого внутрішнього обміну не лише Савицький: з точки зору існуючої агрономії, значні простори російського степу можуть бути визначені як область „непозбутнього трипілля”. Це означ, що деякі частини російського степу взагалі ніколи не піддадуться землеробському заселенню і залишаться областями абсолютного скотарства. Загальнокультурне значення цього факту полягає у прищепленні російській етнографічній стихії степного початку, який треба перетворити на невід’ємну складову новітньої російської історії. Політичне об’єднання Євразії має здійснюватися у спосіб культурного об’єднання, що має базуватися на тезі про синтез осілої і кочової стихій. Саме тому однобічному ототожненню російської культури зі слов’янською не варто протиставляти таке ж однобічне ототожнення її з туранською (кочова, степова) культурою. Лише з огляду на критику цієї однобічності є сенс вести мову про присутність туранського елементу в російській культурі. Цей елемент не є самодостатнім для перетворення географічної цілісності Євразії на державну цілісність. Таке перетворення можливе лише за умови спільних зусиль „народу землероба” і „народу вершника”. Державне об’єднання Євразії зумовлене також фактом найбільшої її обділеності стосовно передумов участі у світовому господарстві, яке існує як господарство океанічне. Господарська самодостатність Євразії існує як „континент-океан”. Це не означає зведення якось „економічної Китайської стіни” між Росією та світовим господарством. Це означає, що в межах Росії-Євразії мають урівноважуватися суттєво промислові і суттєво господарські області як помірного так і теплого поясів. Самодостатність Росії в господарському плані означ необхідність усвідомлення обмеженої 2-рядної ролі „океанічного” принципу у господарському становленні Росії. „Який би вихід до Середземного моря чи Індійського океану не знайшла б Росія, морський прибій ніколи не принесе своєї піни до Симбірського обриву”. Звідси важливість розробки власної континентальної політики напротивагу океанічній, яка загрожує Росії підпорядкуванням морським державам внаслідок ігнорування континентальних сусідств.

 

Теоретичні передумови Євразійства (Є.).
П. Савицький розрізняє географічні й геополітичні підстави Є. Перші є об'єктивним фактом, другі - мають стати результатом певної державної політики. Євразійці мають своїми попередниками російських географів, та могутню тра­дицію російського філософського й історіософського мислення й у цьому відношенні, визнає П Савицький, мають ще більше попередників, аніж у своїх суто географічних визначеннях, зокрема, слов'янофілів. Вихідним пунктом у розумінні геополітичної концепції євра­зійства можна вважати феномен російської ідеї, покликаної вирішити так зва­ну "загадку Росії", яка, згідно з М. Бердяєвим, пов'язана з визначенням за­вдання та місця Росії у світі, а згідно зі В. Соловйовим, полягає у посередницькій ролі Росії стосовно Заходу і Сходу. Російська ідея, за словами В. Соловйова, має дати відповідь на питання про смисл існування Росії у світовій історії шляхом окреслення тієї "органічної функції"", яка покладена на цю країну в загальному житті людства. Зазначені смисл і функція російської ідеї Соловйов, М. Бердяєв, В. Іванов, Л.Карсавін та ін., полягають у тій особливій та визначальній ролі, яку Росія покликана відіграти в світі й від вико­нання якої залежить його майбутнє. М. Бердяєв з цього приводу пише, що Росія не може визначати себе, як Схід, і протиставляти себе Заходу. Росія, вважає М. Бердяєв, повинна усвідомлювати себе й Заходом, Схід-Заходом, об'єднувачем двох світів, а не їх роз'єднувачем. Зазначена своєрідність Росії обстоюється творцями російської ідеї виключно як релігійна, християнська, а точніше східно християнська. Л. Карсавін, наприклад, пояснює це тим, що християнство одного боку, явило себе на самій грані Заходу та Сходу, протиставивши остан­ні одне одному як християнську і нехристиянську культури. З іншого ж боку християнство як своєрідний "синтез" еллінізму, іудейства та східних релігій з релігійністю Заходу забезпечує взаємну обумовленість західної та східної культур, їх проростання одна в одній. Єдність людства, вва­жає В. Соловйов, дана у Церкві Христа, бо християнська істина стверджує не­змінне існування націй і прав національності. М. Бердяєв підкрес­лює, що в християнській історії немає одного обраного народу Божого, а різні народи в різні часи обираються для великої місії. Східно-християнська ж свідомість, православ'я, пише Л. Карсавін, особливо гостро й глибоко переживає ідеал єдності людства, оберігає повноту та чистоту христи­янської істини, а тому має перевагу перед західним християнством, якому вла­стивий так званий індивідуалістичний месіанізм. Православ'я, відзначає у цьому сенсі І. Ільїн, по-перше, є особливим, самостійним і великим словом в історії та системі християнства. А по-друге - береже у собі й дбайли­во вирощує те, що втратили інші західні одкровення й те, що наклало свій від­биток на всі вітки християнства, магометанства, іудейства та язичества в Росії. Оскільки бажана єдність людства має бути забезпечена православною свідомістю, російська ідея, підкреслює В. Соловйов, базується не на силі зброї, а існує як такий аспект християнської ідеї, який є носієм історичного смислу християнства. Росія, пише В. Соловйов, повинна "... покласти всі свої націо­нальні сили на здійснення, у згоді з іншими народами, тієї досконалої та все­ленської єдності людського роду, безперечна основа якої дана нам у Церкві Христа". Таким чином, поєднання Заходу та Сходу, яке є "вели­ким світовим завданням", має відбутися виключно у сфері релігійній, духовній загалом. Завдання православної чи російської культури, зазначає з цього при­воду Л. Карсавін, є універсальним, й індивідуально-національним. "Ця культу­ра має розкрити, актуалізувати збережені нею з VIII ст. потенції, але розкрити їх шляхом прийняття в себе того, що було актуалізоване культурою західною (в цьому сенсі "європеїзації") та доповнення прийнятого своїм". М. Бердяєв підкреслює, що християнська месіанська свідомість може бути лише свідомістю того, що найближчим часом Росія покликана сказати своє нове слово світу, як сказав його вже світ латинський та світ германський. Це слово означає розкриття Росією своїх духовних потенцій, внаслідок чого її духовна культура зможе визначати й перетворювати духовне життя Заходу.   О. Кізіветтер у статті "Євразійство" сво­го часу зазначав, що й географи, історики, економісти та історики літератури і мистецтва завжди враховували той факт, що Росія сформувалася на рубежі Європи та Азії, а тому багато чого не можна зрозуміти в російсько­му житті і російській історії без урахування ролі в них азіатського елементу. Скажімо, факт наявності в російській стихії останнього і, ширше, "чужорідного" елементу констатували ще за довго до євразійців історик С. Єшевський та етнограф М. Харузін. Перший зазначає, що російське плем'я є не чистим племенем, а результатом поєднання різних народностей за умови переважання народності слов'янської, другий стверджує, що про­сування росіян на північ та схід супроводжувалося їх взаємною асиміляцією з "туземцями-старожилами", так що "... азіатський кочівник-киргиз, підпорядко­вуючий своєму впливу в деяких місцевостях російського сибірського козака, під час переходу від кочового способу життя до осілого, "хліборобського", зрікається вже з другого покоління від імені кайсака, носить російський одяг і називає себе християнином". М. Карамзін писав, що Росія у своє­му громадському образі представляє риси як азіатської, так і європейської час­тин світу, а саме: суміш, по-перше, древніх східних звичок, що принесені слов’янами у Європу; по-друге візантійських традицій, які перейняті росіянами пазом із християнською вірою, і, нарешті, деяких германських нахилів, отриманих ними від варягів. А О. Ковалевський відмічав, провидіння, яке керує долями Росії, призначило їй бути посередницею між Європою і Азією, а тому Росія має виконати почесну для неї роль здійснення синтезу європейських та азіатських культур. Та й думка про посередницьку роль Росії між Заходом і Сходом, яку зазвичай наголошу­ють, ведучи мову про євразійство, насправді не належить авторам останнього. Так, ще М. Румянцев, міністр іноземних справ за царювання Олександра І, висловлювався про доцільність для Росії використовувати шлях "між Чорним і Каспійським морями, щоб пов'язати Левант із Персією, Індією і Бухарією, а ці краї взаємним ланцюжком із Балтійським морем".

 

Євразійські погляди М. Трубецького та місце “української проблеми” в ній.	|
М. Трубецького розбудова Росії-Євразії та набуття останньою визначення "континенту у собі" передбачає пе­редусім пошук "самодостатнього" культурного контексту. Саме зміна культури, є найбільш важливою для євразійства, зміну ж політично­го ладу чи політичних ідей без зміни культури слід відкинути як несуттєву і недоцільну. Першим кроком на шляху пошуку автентичного завданням розбудови Ро­сії-Євразії культурного має стати усвідомлення відносної цінності європейської культури для запитів російського культурного будівництва. Це диктується тим, що, по-перше, європейська культура є романсько-германської - етнічної групи і, по-друге, базу­ється на егоцентричних установці та оцінці. М. Трубецького, формулює низку положень для ствердження культурної самодостатності Росії: По-перше, потрібно усвідомлювати, що Євро культура не є чимось особливим, не є культурою для всього людства, а лише результатом творчості групи народів, що мали спільну історію. По-друге, лише для цієї групи народів Євро культура є обов’язковою. По-третє, європейська культура не може бути досконалішою чи "вищою" за будь-яку іншу культуру, створену іншою етнографічною групою, бо "вищих" чи "нижчих" культур і народів не­має, а є лише більш чи менш схожі одне на одного культури і народи; Два положення які є базовими для створення культури Росії-Європи: По-перше, творчість у межах культури відмінної від Євро не може бути класифікована як відхилення від прогресу та "загальнолюдської цивілізації"". По-друге, висновком про можли­вість цілковитого приєднання до культури, створеної іншим народом, виключ­но за умови повного антропологічного змішування з цим народом. Два завдання які стоять на шляху самодостатньої творчості Перше завдання "пізнай самого себе" - аналіз усієї сукупності елементів національної психології російського народу та особливостей їх поєднання між собою(елемент національної психології – слов’янський елемент, через аналіз сім`ї народу) Друге завдання “будь самим собою”- наданням цим сукупності та особливостям автентичних культурних форм(туранський елемент – східної орієнтації) Російська культурна стихія являє собою поєднання слов'янського та туранського елементів, тяжіння яких один до одного, в свою чергу, є несвідомим фактом російського культурного життя. Усвідомлення цього факту передбачає осмислення механізму їх синтезу, знаходження деякої формули останнього з тим, щоб забезпечити існування Росії в якості особливо­го світу. Цяформула: "оправославлення татарщи­ни та туранізація візантійської традиції". Перша частина цієї фор­мули зумовлена незаперечністю сполучення з Православ'ям усіх успадкованих Росією тра­дицій, які лише у такий спосіб могли стати власне російськими. Друга частина зумовлена проникненням рис туранської психіки в російське тлумачення Православ'я. Відобразилося на Рос. Характері побутового сповідування православ’я, яке передбачало втілення релігійних переживань та ідей, не стільки у витонченій богословській формі, а у формі зовнішнього побуту та культури. З огляду цю формулу, російська держава не може і не повинна опиратися на різного роду "пан-ізми", які здатні посилити відцентрові сили шляхом підкреслення однобічного того чи іншого елементу з якимось іншим народом, що проживає за межами Росії. Найбільш вдалою формою вираження знайденої формули є євразійська ідея, яка поєднує слов'янську і туранську складові за допомогою констатування спільності їх історичної долі. Без широкого пропагування цієї ідеї серед носіїв обох елементів та перетворення її на стійке переконання останніх Росія-Євразія приречена на розпад у якості державно­го та економічного цілого. Ця ідея має стати ідеєю-володаркою, тобто ідеєю, відповідно до якої мають бути організовані всі сторони життя Росії-Євразії, в тому числі і її державність. Стосовно останньої ідея-володарка не означає неминучого усталення яко­їсь однієї політичної форми, будь-яка політична форма має набути вигляду ідеократії, тобто забезпечити таку організацію державної влади, за якої правляча верства складається з лю­дей, об'єднаних єдиним світоглядом.
Проблеми геополітичної ідентичності Росії та основні підходи до її вирішення.
Особливості геополітичного положення сучасної Росії прийнято позначати формулою стиснутий простір. Зміст – у втраті Росією чисельних вікон у Європу, в наслідок чого Росія виявилася відкинутою у глиб континенту, а в історичному плані у до Петрову епоху. В Європу Рос. Повернулася до XVII ст. а на Кавказі до рубежів XIX ст. З огляду на це все частіше виникають питання попередніх століть, як такі що є неминучими для Росії: перспективи втрати Кавказу, Сибіру і Далекого Сходу. Першим кроком у визначенні геополітичної ідентичності є з’ясування контекстів, в межах яких прийнято здійснювати роздуми про специфіку Рос. Згідно з І. Ільїним, ціконтексти існують як деякі ідіоми традиційного осмислення Росії та певні проблеми, які пов’язані з цим осмисленням. До таких ідіом відносяться: 1) Ідіома безсловесності.Питання: коли і у зв’язку з чим російський народ врешті-решт скаже своє слово. 2) Ідіома простору.Традиційно Рос. Ототожнюється з простором а Захід з часом. Існують два тлумачення цієї ідіоми: а) Буквальне –безмежність територій і розрізненість населення, але ці хар-ки властиві також Канаді чи Монголії. б) Алегоричне – опозиція простір час існує, як екстенсивне – інтенсивне. Але у Рос. мали місце і динаміка перетворень. 3) Ідіома богообраності.Яка своїм наслідком має крайність консерватизму та зарозумілості, а з ін. боку крайність самокартання. Ці крайнощі сумуються уявленням про неминучість вітання над Росією тягаря людського горя. 4) Ідіома вторинності або відсутності самодостатності. 5) Ідіома серединності.Стверджує уявлення про Росію, як мітання між Зах. Та Сходом. 6) Ідіома неосяжності. “Умом Россию не понять…”. У цьому кліше є протиставлення. Ці ідіоми доповнюються проблемами: 1) Проблема онтології Рос.Зміст: чим є Рос? Ільїн - вирішення цього питання лежить через відповіді: а)Рос. це імперія, що перевищує розміри СРСР – охоплює Польщу, Фінляндію, Аляску. б) Рос. геогр. Співпадає з контурами СРСР. в) Рос. – це РФ сьогодні. г) Рос. – це те чим вона може бути після відокремлення від Рос. Великоросії. 2) Проблема ідентичності нац. духу.До цього часу відсутня апологетика, а наявна не завжди глибока чесна критика рос. культури. 3) Проблема геополітики. Є дві тенденції: а) Передбачає раціональну, активну кооперацію на базі формування фільних економічних просторів. б) Відстоює автаркію на базі господарсько-політичного соц. аспекту 4) Проблема хронополітики.Пов’язана з розумінням того, яку саме Євро і яку Азію слід мати на увазі під час вироблення проектів Європеїзації. 5) Проблема консолідації – загальний принцип розбудови Рос. держави. 6) Проблема онтології Рос. життя. Зі з’ясування умов виникнення общини. Подолання ідіом і розв’язання проблем мислителями, з’ясування структури Західного міфу про Рос. – існування цього міфу свідчить про факт певної відчуженості О-та міфологізації від тих хто є носієм міфу. У цьому міфі розрізняють три компоненти: - Побутовий міф про Рос. Зароджується у межах літератури про подорожі і змальовує явище Рос. побутової культури з т. з. звичних цивілізаційних уявлень європейців. - Літературний міф.Ґрунтується на тому, що Рос. літературні образи є достовірним джерелом знань про Рос. реальність. Політичний міф. Ядро: уявлення про Росію, як про країну внутрішнього деспотизму і зовнішньої агресії, як про країну, якій простоїть Західне метафізичне прагнення до свободи. Рос. одвічно нездатна породити самостійний внутрішній імпульс до свободи, а ствердження цього імпульсу можливе у спосіб наслідування західного взірця.

 

Велика Європа Ж. Тіріара.
Жан Тіріар (стаття „Надлюдський комунізм”) розвинув ідею континентальної держави, яка повинна змінити державу територіальну. На основі цієї ідеї обґрунтовує положення про Європу від Дубліну до Владивостоку. Така необхідність зумовлена наступними факторами: - недостатність ідеї націоналізму для об’єднання європейських народів; - фактичне існування декількох Європ, якими маніпулює Вашингтон; - американська присутність у Європі, яка не лише породжує ризик війни і загрожує перетворенням Європи на поле битви, а й позбавляє американців можливості подолати кризу власного суспільства, яка розпочинається. Майбутня єдина Європа, вважає Ж. Тіріар, в ідеологічному плані повинна базуватися на так званому націонал-комунотаризмі, тобто синтезі немарксистського комунізму та нерасистського націо­нал-соціалізму. Як політичне утворення Єдина Європа буде мати за основу концепцію континентального націоналізму і існувати у вигляді імперії, право приєднання до якої буде надаватися не кожній державі. Головні кроки для створення такої Європи є: - усунення американського домінування у Європі та відмова від ідеї „фінляндизації” Німеччини, яка передбачає надання Німеччині статусу „обеззброєного нейтралітету”; - укладання союзу зі сходом (Росія), розробка разом з ним власної доктрини Монро, девіз якої – „жодного американського солдата на Середземному морі”. - визнання Росії не лише Європейською державою, а й єдиною Європейською країною, яка не залежить від світової американської імперії - поєднання геополітичної концепції Хаусхофера (теорія континентального блоку) з могутністю російської армії. Вирішальна роль у побудові нової Європи у Німеччини, яка стоїть однією ногою на сході, іншою – на заході. Тому вона найкраще може виконати роль посередника між Західною Європою і Сходом. Останні, скоряючись географії у створенні своєрідної спільноти доль, переміщають місце можливого військового протистояння марксистсь­кого комунізму та демократизму в частину Африки, яка знаходиться між 20 градусами північної широти та 20 градусами південної широти і не є надто значущою для людства.

 

Ж. Парвулеско про геополітичні підстави єдиної Європи.
Фр.письменникЖан Парвулеско на підставі ідеї де Бенуа про спільне минуле європейських народів, робить висновок, що майбутнє „Великоконтинентальне європейське об’єднання” виключає Китай і має південно-східним полюсом Індію. Сенсом прогресуючої інтеграції Великого континенту є ядерне оточення Китаю ансамблем Великоконтинентальних держав, які утворюють вісь Париж-Берлін-Москва-Нью-Делі-Токіо. Політично єдина Європа: - становить велику перешкоду для реалізації США плану встановлення планетарної гегемонії, - загрожує перетворенням США на другорядну державу у спосіб руйнування так званого „американського міфу”. Цим пояснюється спроба США об’єднати зусилля з нейтралізації Великої Європи з прагненням Китаю протистояти своєму континентальному оточенню. До цих прагнень додаються різноманітні версії ісламського фундаменталізму, які географічно локалізовані вздовж південного берега Євразії. Протистояння США і Європи підпадає під загальну схему протистояння морської і континентальної могутності. Геополітичними підставами подолання цього протистояння на користь Європи є: - усвідомлення особливої об’єднуючої місії Франції стосовно всіх елементів Великого континенту - розуміння того, що ця місія зумовлена тяжінням Франції до Південної Америки, яка є континентом-дублером для США та Антарктики, контроль над якою разом з контролем над Арктикою дозволить Євразії отримати статус „imperium ultimum” – імперії без обмежень. - підтримка претензій Індії на тотальну політичну гегемонію в Південній Азії, оскільки Індія є крайнім сходом для великого континенту. визнання за Росією ролі „геополітичного рятівного мосту з Європи до Індії” внаслідок переміщення центру тяжіння сучасної великоконтинентальної політики із заходу на схід.

 

Й. Лохаузен про геостратегічне значення Перської затоки.
Австрійський генерал Йордіс фон Лохаузен: війна у Перській затоці була війною США проти об’єднаної Європи, центром якої є економічна могутність Німеччини. Протистояння об’єднаній Європі було при цьому непрямим воєнним протистоянням, а мало метою одне з джерел її економічного процвітання – арабо-перську нафту. Контроль над родовищами корисних копалин, які є життєво важливими для Європи, з боку США значно посилює позиції США в протистоянні з Євросоюзом. Крім нафти Перська затока має й велике стратегічне значення, зумовлене її географічним положенням: Перська затока – не лише серце Близького сходу, який в свою чергу є центром старого світу, а й найбільш вразливе в геополітичному відношенні місце старого світу. Така вразливість пояснюється тим, що ніде окрім цього місця, океани не врізаються так глибоко в Афро-Євразійський континент, а саме: Індійський океан через Червоне море і Перську затоку, а Атлантичний океан через Середземне і Чорне моря. Район Перської затоки є найбільш вразливою точкою старого світу тому, що він є найбільш доступною для провідників океанічної могутності зоною Світового острову. Крім цього володіння цією зоною, яка своєрідно пов’язує далекий схід з Африкою і Європу з Індією, може як забезпечити захист, так і створити загрозу Середньому сходу, Європі, Індії та Африці.

 

Офіційний Ватикан про єдину Європу.

Мотиви Єдиної Європи присутні у політиці офіційного Ватикану, викладеній в численних промовах та посланнях Івана Павла II. В 1979 р. у промові тодішній Папа Римський висловив переконаність, що своєю персоною він уособлює духовну спільність християнської Європи, що є спадкоємницею двох великих традицій. Іван Павло II вважав, що Бог вибрав його для того, щоб він залучив до церковної спільноти слова та мови, які ще ріжуть слух, що звик до звуків романської, германської, англосаксонської, кельтської мов. Тим самим офіційний Ватикан закликав до перегляду зверхності Заходу по відношенню до слов'янських культурних традицій та мов і до нового розуміння Європи, яке не може більше ідентифікуватися виключно лише з західною її частиною.

Іоанн Павло II звертає погляд на сучасне становище континенту. Континент в кризі, констатує папа в промові, 9 листопада 1982 р. Криза охопила і світське і релігійне життя. Штучні розколи позбавляють народи права вільно об’єднуватись для вирішення проблем інших континентів.