Російської колоніальної експансії.

Подібний офіційний виступ в середині 60-х років був надзвичайно сміливим і рішучим

Кроком. Саме з нього починалася еволюція політичної думки українського дисидентства. І з

Бігом часу стримані виступи та ідеї політичної самостійності чи справжньої культурно-

Національної автономії України змінюються на безапеляційні вимоги відмовитись взагалі від

Комуністичного режиму, замінивши його на режим, що забезпечить справжні громадянські

Права на національну незалежність.

З II-ої половини 60-х років все більшого поширення в Україні набуває самвидавча

Література. В 1967 р. самвидав поширює історичну працю М.Брайчевського “Приєднання чи

Возз’єднання?”, яка піддала сумніву офіційні трактування Переяславської угоди та інших

Важливих аспектів історії козаччини. Така розвідка викликала жвавий інтерес в патріотичних

Колах української громадськості, сприяла популяризації самвидавчої літератури в цілому.

Самвидавом поширювалися есе В.Мороза “Хроніка опору”, “Репортаж із заповідника ім.

Берії”, твори Є.Сверстюка “Собор у риштованні”, М.Осадчого “Більмо” та інших авторів,

Публікувалися різноманітні листи, протести до офіційних радянських установ з приводу

Політичних арештів, порушення прав і свобод громадян в Україні, нищення пам’яток

Національної культури тощо.

Нарешті у 1970 р. самвидав організовується в окремий журнал “Український вісник”. На

Перших порах видавці вважали його “не антирадянським і не антикомуністичним”. Однак, з №

Український вісник” радикалізує свої погляди і закликає читачів до конспірації, вважаючи

Себе нелегальним органом. Крім простого інформування громадськості щодо розвитку

Політичної ситуації в республіці, матеріали “Українського вісника” розкривали суть

Окупаційного режиму в Україні і висували на порядок денний необхідність об’єднання всіх

Демократичних антиколоніальних сил як єдиний можливий шлях до розгортання широкої

Національно-визвольної боротьби. За допомогою української еміграції журнал почали

Випускати і пропагувати на Заході, що викликало значне занепокоєння в очах радянського

Керівництва.

Отже, самвидав відігравав важливу роль трибуни передових ідей, думок, ставав основою

Для нових досліджень на противагу офіційній ідеології, розкривав жорстокість і брехливість

- 233 -

Комуністичного тоталітарного режиму, був невід’ємною частиною всеукраїнського загального

Опору та готував ґрунт для подальшої боротьби за національне визволення.

Врешті, дисидентсво стало настільки небезпечним для СРСР, що Ю.Андропов, як голова

КДБ, розширює штати свого відомства і створює спеціальне п’яте управління для боротьби з

Інакомисленням.

Наскільки широким був дисидентський рух в Україні? За період від 1957 до початку 70-х

Років відомо понад 1200 прізвищ українців, які зазнали судових і позасудових переслідувань

Через звинувачення у так званому буржуазному націоналізмі. Враховуючи таємничість, з якою

в СРСР здійснювалось більшість політичних процесів, можна вважати, що це лише 10 % всіх

Засуджених. Адже лише протягом місяця під час нової хвилі арештів 1972 року, за

Повідомленням “Українського вісника”, в західних областях України було ув’язнено 1000 осіб.

З приходом у 1972 р. на посаду першого секретаря ЦК КПУ, прибічника Л.Брежнєва –

В.Щербицького розпочався новий масовий погром опозиційної інтелігенції. Особливо

Прославився в боротьбі з “носіями націоналізму” ідеолог-каратель, секретар ЦК КПУ

В.Маланчук і голова КДБ України В.Федорчук.

Першими прийняли на себе удар вчені-гуманітарії Академії наук УРСР. Зазнали

Переслідувань відомі історики Олена Апанович, Михайло Брайчевський, філософ Павло

Копнін та інші. В республіці великого розмаху набрала русифікація, яка тепер здійснювалась