Липні 1863 р. царський міністр внутрішніх справ П.Валуєв розіслав таємний циркуляр, який

Заборонив друкувати українською мовою книжки на основі твердження про те, що української

Мови “ніколи не було, нема і не може бути “. Українською мовою ще дозволялося друкувати

Лише твори художньої літератури. Хоч українці не підтримали польське повстання 1863 р.,

Привид “українського сепаратизму” тривожив офіційні кола. Було сформовано комісію, яка

Розглядала діяльність українофілів. За рекомендацією комісії, на основі доносу громадівця

Юзефовича цар Олександр ІІ видав Ємський указ 1876 р., за яким заборонялося викладання

Українською мовою у початкових школах, заборонялося книгодрукування українською мовою,

Навіть тексти до музичних творів не могли бути українською мовою, заборонявся імпорт

Української літератури, замість слова “Україна” цензура дозволяла вживати слово “Малоросія”.

Проте Указ не розв’язав української проблеми, а викликав зростання українського

Націоналізму.

У відповідь на Указ українські діячі й вчені М.Драгоманов, М.Зібер, С.Подолинський

Виїхали за кордон, де стали активно пропагувати ідеї культурного і національного

Самовизначення.

Після занепаду у середині 60-х рр., вже на початку 70-х українофільська течія, рух

Громадівців відродився. У 1873 р. український рух на чолі з істориком В. Антоновичем

Відновив свою діяльність, але вже нелегально. У Києві засновано Стару громаду, на відміну від

нових, переважно студентських, яка в 1873 р. зініціювала організацію Південно-Західного

Відділу Російського географічного товариства, перетворивши його на важливий український

суспільно-політичний центр. В подальшому члени Старої громади об`єдналися навколо

Журналу “Киевская старина” (1882–1907). Громади збереглися до 90-х років ХІХ ст. і дали

Чимало видатних українських культурних і політичних діячів, які згодом стали організаторами

Українських політичних партій.

Нова історична обстановка стимулювала розмежування в громадівському русі. Частина

Громадівців – М.Костомаров, П.Куліш – зайняли помірковані позиції, П.Житецький – схилявся

До компромісу, Б.Грінченко, О.Кониський – зайняли радикальні українофільські позиції. У

Громаді відбувся розкол і між національною і соціалістичною течіями. Національна течія

Гуртувалася навколо В.Антоновича, а громадівсько-соціалістична – навколо М.Драгоманова.

М.Драгоманов (1841–1895)– історик, фольклорист і громадський діяч, здійснив потужний

Вплив на українську суспільно-політичну думку як на Наддніпрянщині, так і в Галичині.

Основою його поглядів було наполегливе прямування до соціалістичних реформ, але без

Жорстокості, притаманній пізніше більшовицькій партії, відстоювання політичної свободи та

Конституціоналізму у західному стилі. У своїх працях Драгоманов пропагував перебудову

Російської імперії на основі федералізму як засобу для задоволення українських національних

Прагнень, без повного розриву з Росією. У 1876 р., після Ємського указу, вчений емігрував в

Швейцарію, висловлював соціалістичні ідеї в журналі “Громада” (1878–1882 рр.), який

Нелегально переправляли в Україну. В Женеві Драгоманов сформував український центр з

Яскравою федералістичною ідеологією. Розвиваючи ідеї Кирило-Мефодіївського братства,

мислитель у 1884 р. розробив конституційний проект об`єднання слов`янських держав: “Вільна

Спілка”, стрижневою ідеєю якого стали: автономія громадянина і федералізм осіб і колективів

- 123 -

Згуртованих на економічних засадах. М.П.Драгоманов – ідеолог українського громадівства,

Федералістичного соціалізму, автономії України в складі федерації слов’янських республік.

В Україні діяли і українські відгалуження загальноросійської організації “Земля і Воля”,

Заснованої у Петербурзі в 1876 р., яка виступила за майбутній соціалістичний лад, при якому