Жанрова динаміка російської прози другої половини XVIII ст.

Звернення найбільшого представника класицизму другої половини XVIII ст. Хераскова до писання повістей і романів було викликано не тільки особливостями його індивідуального творчого шляху, а й усім ходом літературного розвитку даного періоду. Прихильники класицизму ставилися до романів і повістей, з їх переважно вузькоособистих, любовної тематикою, не тільки зі зневагою, але і з прямим засудженням. Виняток «класики» робили тільки для державно-політичного роману типу «Телемака» Фенелона. Відштовхувала російських «класиків» від романів і сама їх прозаїчна форма. У літературі класицизму культивувалася головним чином поезія - «мова богів», так само протистояв звичайному життєвому мови - прозі, як протистояла «облагороджена», «розумна» дійсність од, трагедій і героїчних поем справжньої, живої, конкретної реальності. Проза допускалася тільки в комедію, в сатиричну публіцистику, частково в сатиру (як літературні жанри, метою яких було осміяння «низькою» дійсності).

Але і в пору панування класицизму в літературі рукописні повісті та романи продовжували користуватися незмінною популярністю в широких верствах «неосвіченого», кажучи ходовим терміном письменників «класиків», читача (дрібне провінційне дворянство, купецтво, міське міщанство, грамотна верхівка селянства). Про це свідчить дуже велика кількість дійшли до нас списків цих повістей (так, наприклад, повість про Евдоне і Берфе відома нам в 16 списках, про «Петре Злати Ключів» в 20, про «Гереоне МІЛОРД» в 32 і т. П.). Переписування таких повістей, за свідченням сучасників, навіть було вигідним заробітком. Деякі з повістей проникали і в саму народну гущу, як це сталося, наприклад, з повістю про Бове, яка, як і інша повість XVII ст., Про Ерусланов Лазарович, зовсім втратила сліди свого літературного походження, перетворилася в народну казку, т. Е. по суті стала твором фольклору.

Однак з середини століття розповідні жанри проникають і в друк, не тільки стверджуючи своє право на існування, але і завойовуючи широку читацьку масу.

Так, якщо за ціле двадцятиріччя (1730-1754) з'явилося у пресі всього п'ять романів (в тому числі «Їзда в острів любові» і «Аргеніда» Тредіаковський і прозаїчний переклад «Телемака»), то за одне наступне п'ятиріччя (1755-1759) було опубліковано 31 твір романічного і оповідного жанру. Далі цифри зростають все більше і більше: щорічний випуск романів і повістей починає виражатися двозначними в 60-е і 70-е роки, а в 80-е і 90-е - і тризначними цифрами. Так, наприклад, в 1763 році було опубліковано 32 твори цього роду, в 1764 р.- 81, в 1782 р.- 89, у 1793 і 1794 р. по 128. Загальна кількість романів, що вийшли у нас в XVIII в. окремими виданнями, досягає, за підрахунком бібліографів, дуже великий для того часу цифри - 839 назв, якщо ж вважати і повторні видання, воно дорівнює 1175 книгам.

Саме в цій-то оповідної літературі, яка спиралася на широкі і в значній мірі недворянських читацькі кола, і почали проявлятися і визрівати чужі, а часто і ворожі дворянству третьесословная, часом і прямо демократичні тенденції. Тож не дивно, що зростання оповідної літератури був зустрінутий Сумарокова майже настільки ж несхвально, як і поява пізніше на російській сцені «слізних комедій». Про незвичайної популярності пове- ітей і романів свідчать і численні мемуарні свідчення сучасників. Це було ще однією ознакою, що підвалини класицизму здригнулися, що в літературі вже з'явилися зрушення, викликаний змінами в суспільному житті країни.

Серед друкованої оповідної літератури велике місце займали переклади. У їх числі було чимало творів пересічних - всякого роду романів-пригод з екзотичними назвами. Але поряд з цим протягом другої половини століття були опубліковані російські переклади та майже всіх найбільш видатних творів світової оповідної літератури. Російський читач не дворянин, частіше за все не володів іноземними мовами, отримував можливість познайомитися і з арабським збіркою «Тисяча і одна ніч», і з «Дон Кіхотом» Сервантеса, і з «Робінзоном Крузо» Дефо, і з романами і повістями Лесажа, Прево, Скаррона, Вольтера, Руссо, Свіфта, Фильдинга, Річардсона, Стерна, Гете. З початку 60-х років у пресі починають з'являтися і російські оригінальні романи, що належать перу вже відомого нам видавця сатиричного журналу «Пекельна пошта» Федора Еміна.