Особливості соціально економічного розвитку лівобережної україни та правобережжя і галичини у 18 ст

Правобережна Україна як культурно-територіальний регіон українських земель мала свої особливості, зумовлені історичними умовами і традиціями. Протягом першої половини XVIII ст., коли вона знову перейшла до Речі Посполитої, там поляки запровадили таке економічне та суспільно-політичне життя, яке вони вкорінили уже на всій території Галичини.

Його економічною основою було велике землеволодіння у формі магнатських латифундій. Економічна і політична влада належала відомим магнатським родинам – Потоцьким, Чарторийським, Сангушкам, Тишкевичам, Браницьким, Яблонським та ін. Користуючись слабкістю королівської влади, магнати не тільки пред’являли права на батьківські землі, які належали їм до Національної революції середини XVII ст., а й захоплювали королівські та колишні шляхетські землі. Так, Потоцькі, котрим належало майже все галицьке Покуття, прибрали до своїх рук ще й Канівське староство, що раніше перебувало у власності короля, Сангушки та Яблонські – Корсунське, Черкаське та Чигиринське староства. Більша частина дрібної та середньої шляхти, яка не зуміла довести обґрунтованості своїх претензій у майнових суперечках з магнатами, була змушена або одержати маєтності на умовах васальної залежності та оренди, або просто поступала на службу до них економами, управителями, адміністраторами.

Внаслідок цього на середину XVIII ст. майже 40 польських магнатів контролювали 80 % території Правобережжя. На західноукраїнських землях у руках магнатських родин опинилося майже 60 % усіх селянських господарств. Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Адже ці землі в другій половині XVII – на початку XVIII ст. були спустошені воєнними діями, набігами кримських і ногайських орд, політикою «великого згону» лівобережних гетьманів та російського царизму і перетворені в «пустельне поле». Тож мало було закріпити за собою права на володіння землею – треба було цю землю заселити.

Ця обставина змушувала магнатів і шляхту не лише впорядковувати старі села, а й засновувати нові поселення – так звані слободи. Вони виникали на умовах звільнення їх засновників від повинностей і податків на певний термін. Заснування слобід відбувалося на основі «привілею» чи особливих прав на осілість, які надавалися власниками дрібній шляхті, «дідичним» селянам та новопоселенцям. Визначаючи терміни існування слобід, магнати зважали на конкретні умови розвитку своїх маєтків. У різних регіонах він становив від 10 до 30 років. Передбачалося, що протягом цього періоду поселенець збудує собі якесь житло, обробить певну кількість землі, придбає робочу худобу і реманент. Для пришвидшення цього процесу окремі пани надавали «слобожанам» своєрідний кредит у вигляді посівного зерна, рогатої худоби тощо.

Період «пільгових років» розпочався на Правобережжі ще у 1680-і рр., однак найбільшого розмаху набув уже в наступному столітті. Щоб заселити спустошені війнами землі, магнати і шляхта стали закликати сюди селян із Західної України, різних областей Польського королівства і Великого князівства Литовського, де вже було встановлене кріпацтво, а також Лівобережної України. Були випадки заснування слобід переселенцями з Молдови та Валахії. Ця народна колонізація сприяла господарському відродженню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVIII ст. набула поширення не лише в Галичині та Закарпатті, але й на всій території Правобережжя. Характерною рисою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення селян, які після закінчення «пільгових років» у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти. На території Правобережної України протягом XVIII ст. склалися й співіснували три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок, у другому, поряд із чиншем, запроваджувалася відробіткова рента; у третьому домінувала панщина.

Закінчення терміну «пільгових років», запровадження відробіткової ренти й посилення особистої залежності та економічного визиску селян стало однією з причин виникнення значних соціальних рухів серед «хлопського» населення Речі Посполитої. Пізнавши, хай і на короткий час, звільнення від позаекономічного примусу, українські селяни затято опиралися закріпаченню, поповнюючи ряди повстанців (їх на Правобережжі називали гайдамаками).

Проте селянське господарство відіграло вирішальну роль у відбудові зруйнованої під час довголітніх воєн економіки Правобережної і Західної України та відновленні тут землеробства і тваринництва, різних промислів. За своїм економічним становищем селянство не було однорідною верствою. Воно складалося із заможної верхівки, селян, які володіли невеликими земельними наділами, і тих, хто не мав землі. За характером феодальних повинностей посполиті (селяни) поділялися на «панщизняних» (тих, хто відробляв на землях пана певні повинності) і «чиншових» (ці платили своєму шляхтичеві грошову ренту – «чинш»). Крім того, залежно від забезпеченості робочою худобою (волами і кіньми) серед правобережних селян розрізняли «тяглових» і «піших».

Розвиток товарно-грошових відносин на Правобережжі і західноукраїнських землях у першій половині XVIII ст. поступово призводив до соціальної диференціації сільського населення. З одного боку, збільшувався прошарок заможних селян, а з іншого – виникала велика група малоземельних: піших, халупників, однотяглових. Так, у Богуславському старостві на Київщині в 1768 р. у 36 селах налічувалося 2767 селян, з них безтяглових – 1525, з тяглом – 1242 господарства (однотяглових – 286, що мали по 2 воли – 188, по 3 – 538, по 4–5 – 105, по 6 і більше волів – 125 селянських господарств). З’явилася й постійна категорія вільних селян – «гультяїв» та наймитів. Вони постійно наймалися до заможніших господарів: козаків, шляхти, міщан-ремісників. У поміщицьких господарствах Правобережжя було розповсюджене так зване челядництво, коли селянам замість панщини чи інших повинностей надавали робити «у дворі» пана протягом року, а то й більше. За певну винагороду вони виконували обов’язки сторожів, пастухів, нянь, погоничів, бондарів, ковалів, рибалок тощо.

Найбільші розміри повинностей виконували селяни на Волині, Київському Поліссі та західній частині Поділля внаслідок щільнішої заселеності цих регіонів.

Зростання товарності магнатського господарства у XVIII ст. вело до створення нових фільварків і збільшення норми повинностей селян, адже всі основні види господарських робіт (заорки весною, оборки восени, зажинки, обжинки, закоси, обкоси) виконувалися ними та їхнім інвентарем. Панщина переважала на Волині (до 234 днів у рік), інтенсивно поширювалася на Поділлі та в окремих районах Київщини, однак на півдні Брацлавщини і Київщини її майже не було. Крім панщини, посполиті відбували й інші повинності: шарварки (дорожна повинність), толоки, сторожу, гребельне та ін.

Впровадження панщини обмежувало селянське господарство, що надавало поміщикові робочу і тяглову силу. Таким чином, головна роль в організації сільськогосподарського виробництва поступово переходила від селянського двору до панського фільварку, який все ширше втягувався у ринкові відносини. Разом з тим розвиток фільваркового господарства супроводжувався зменшенням селянських наділів та зростанням малоземельних і безземельних селян.

Від середини XVIII ст. у Київському, Брацлавському і Подільському воєводствах одночасно з розвитком панщини йшов процес формування ринку праці, чому сприяло впровадження вільного і примусового найму місцевого населення.

Ще складнішою в кінці XVII – у XVIII ст. була доля населення західноукраїнських земель, які перебували в складі Речі Посполитої, Османської імперії, Угорщини та Австрії. Люди в Галичині, Буковині і Закарпатті страждали не лише від соціального, національного і релігійного гніту іноземних поневолювачів, а й від постійних воєн, політичної нестабільності й адміністративних змін. У господарському розвитку західноукраїнські землі відставали від Лівобережної і Правобережної України. На цих землях загальмувався розвиток продуктивних сил, особливо міст і мануфактурного виробництва, через зростання феодального землеволодіння та повинності селян, погіршення їх юридичного становища. Ключові посади в адміністративних органах Галичини займали поляки, на Закарпатті – угорці, які були тут повновладними господарями. До спустошення і господарського занепаду територію Буковини призвели турецькі загарбники і місцеві великі бояри, які постійно вели між собою міжусобну боротьбу.

Зростання магнатського землеволодіння на західноукраїнських землях призвело до занепаду й обезземелення селянських господарств. Так, у Жидачівському повіті Галичини безземельні становили 22,5 %, малоземельні – 50,8 % усіх селян. Більше 30 % галицьких селянських господарств не мали робочої худоби. Розвиток аграрного сектора західноукраїнських земель і Правобережжя наприкінці XVII – у XVIII ст. визначали рутинний стан техніки, екстенсивні методи господарювання і низька культура сільськогосподарського виробництва.

Водночас під впливом товарно-грошових відносин магнати і шляхта все частіше шукали шляхів збільшення кількості і розширення асортименту вироблюваної продукції. З цією метою в окремих маєтках у XVIII ст. помітні прогресивні нововведення, процеси і тенденції. Для підвищення родючості, зокрема, застосовуються сівозміни та угноєння ґрунтів, розширюється асортимент сільськогосподарських культур, поглиблюється спеціалізація їх вирощування в регіонах. Більше уваги приділяється племінній та селекційній роботі в тваринництві. У землеробстві переважно вирощуються зернові культури. Збільшуються посівні площі, як правило, за рахунок освоєння луків, чагарників, заболочених місцевостей, косогорів тощо. На півдні Волині у першій третині XVIII ст. лише площі яровини зросли у 10 разів. Як і раніше, на Поділлі, Київщині та Волині, у Галичині широко культивувалися жито, пшениця, ячмінь, овес, просо, гречка, горох тощо. Проте серед культур зернового клину на першому місці стояли жито і пшениця. В другій половині ХVIII ст. в окремих фільварках Волині й Поділля пшениця займала більше 30 % озимого клину, в Галичині 25 % посівів займало жито, 35 % – овес. Цьому значною мірою сприяли зростання цін на зерно. Зростав асортимент зернових культур. У Тульчинському ключі, наприклад, засівалася пшениця трьох сортів (сандомирська, біла і червона), жито – місцеве й «саксонське», горох – угорський і турецький.

Збільшувалося вирощення таких технічних культур, як тютюн, льон, коноплі, хміль. Наприкінці XVIII ст. почали вирощувати картоплю, кукурудзу, цукрові буряки. Сталися певні структурні зміни: поряд із землеробством у магнатських господарствах розвивалося тваринництво, садівництво, бджільництво, різні промисли, що відповідало не лише власним, а й ринковим потребам землевласника. Його господарство ставало багатогалузевим, у ньому поглиблювався поділ праці.

Відбувалися зрушення не тільки в аграрному секторі, а й у промисловості, будівництві, торгівлі, фінансах. Базовими підвалинами розвитку промисловості того часу були ремесла та промисли. Серед ремісників Правобережжя найбільше було шевців, кравців, теслярів, ковалів, кушнірів, чинбарів, пекарів, м’ясників, ткачів, гончарів, ювелірів тощо. Проте розвиткові ремесел і промислів та економічному зростанню правобережних і західноукраїнських міст перешкоджали монопольні права магнатів і шляхти на найбільш прибуткові галузі господарства: млинарство, ґуральництво, броварництво, воскобійні, поташні, цегельні. Тому зростання ремісничого виробництва відбувалося повільно й нерівномірно. Одним з найбільших ремісничих центрів Волині у другій половині XVIII ст. стало Дубно, де провідними галузями були металообробне, шевське й кравецьке ремесла. В місті діяли 10 кузень, 12 водяних млинів, механізми яких використовували і в ремісничому виробництві. В Житомирі склався центр металообробного та ювелірного ремесел. Ремісники різноманітних спеціальностей працювали в Луцьку, Острозі, Кременці, Кам’янці-Подільському, Тульчині, Немирові та інших містах.

Найбільшим центром ремісничого виробництва на західноукраїнських землях був Львів. На початку XVIII ст. в місті діяли понад 30 цехів, найбільшими з яких були кравецький (69 ремісників), шевський (83), ткацький (понад 50) працівників.

Дуже прибутковою галуззю залишалося ґуральництво, яке досягло значного розвитку, особливо в магнатських маєтках. На горілку перероблялися десятки тисяч центнерів хліба, вирощеного у фільваркових господарствах. У 1799 р. лише в Подільській губернії діяли 445 панських винокурень (ґуралень). У магнатських господарствах виробляли поташ і селітру, добували руду, діяли лісопилки, воскобійні, свічкарні, цегельні, гути тощо. У промисловому виробництві постійно розширялись ремісничі спеціальності (наприкінці XVIII ст. їх нараховувалося понад 300), спеціалізація ремесел (існувало, зокрема, 34 спеціальності з деревообробки, 25 – будівництва, 17 – виробництва одягу) і залучення ремесла до процесу товарно-грошових відносин. У містах Закарпаття в цехи об’єднувалося близько 200 ремісників 30 спеціальностей.

В 1770– 90-х роках у промисловому розвитку Правобережної України сталися якісно нові зміни: у маєтках магнатів і шляхти виникали суконні, полотняні, панчішні, шкіряні та інші мануфактури. Здавна існуючі рудні, гути, гамарні також набували мануфактурного характеру. Потоцькі відкрили у Тульчині суконну мануфактуру на 95 верстатів, у Махнівцях – панчішну, суконну, екіпажну, крохмальну фабрики і друкарню. На панчішній фабриці, зокрема, діяли 25 залізних і 10 циліндричних верстатів, які обслуговували 34 робітники. Приватні фабрики було відкрито у Корці – з виробництва фаянсових виробів, у Немирові – полотна. Поміщицькі підприємства поступово витісняли міське дрібнотоварне виробництво у цих галузях. А це, відповідно, служило причиною того, що міста і містечка Правобережжя та Галичини під польським гнітом почали занепадати як осередки економіки і торгівлі. В цьому полягала ще одна особливість соціально-економічного розвитку цих регіонів.

Абсолютна більшість міських поселень так і залишалися дрібними приватновласницькими населеними пунктами з символічною формою самоврядування й переважанням серед їх мешканців не ремісничого люду, а сільськогосподарських виробників. Так, у 1770-і роки у Волинському воєводстві приватним власникам належали 90,4 % міст і містечок, у Брацлавському – 98 %, у Подільському – 77,2 %, Київському – 69,7 %. Статус більшості з них фактично мало чим відрізнявся від сіл, а ремесла, якими тут займалися, обслуговували потреби панського двору та попит власної сільської округи. Вільні або так звані королівські міста все більше відчували тиск старостинської адміністрації, яка, ігноруючи міське самоврядування, поступово обмежувала його, обкладала міщан значними податками й повинностями. Магістрати й ратуші погрузли в корупції, хабарництві, фінансових зловживаннях, що негативно впливало на стан міського життя, підривало цехову систему самоврядних міст.

Характерною ознакою правобережних і західноукраїнських міст і містечок наприкінці XVII – впродовж XVIII ст. було зростання в них євреїв-орендарів завдяки протекції магнатів, зацікавлених у їх посередництві та орендарських послугах. Так, лише на території Галичини у другій половині XVIII ст. проживало майже 30 % євреїв Речі Посполитої, де загалом їх було понад 60 тис. осіб – приблизно третина єврейського населення тогочасної Європи. У багатьох західноукраїнських містечках вони становили навіть більше половини жителів міст: у Добромилі – 70,2 %, Дрогобичі – 58,8 %, Перемишлі – 55,6 % тощо. Подібна картина була характерна у XVIII ст. не лише для галицьких, а й волинських, подільських і київських містечок так званої «смуги постійної єврейської осілості». Єврейське населення переважно займалося торгівлею, лихварством, орендарством, корчмарством і нецеховим ремеслом (золотарі, шевці, кравці, кушніри, шклярі). В Правобережній і Західній Україні головною перешкодою на шляху формування загального внутрішнього ринку стали поширення відробіткової ренти і великі привілеї магнатів у торгівлі (зокрема, право землевласників обмежувати, а то й забороняти селянську торгівлю). Продаж товарів у магнатських маєтках обмежувався також монопольним правом їх власників на стагнення мита.

Поширеним явищем було зловживання адміністрації, зокрема службовців митниць. На розвиток внутрішньої торгівлі негативно впливали свавілля польських магнатів і шляхти, які часто грабували українських купців, ставили всілякі перешкоди їм у відкритті і проведенні окремих ярмарків та базарів. Проте, незважаючи на ці труднощі, на правобережних і західних українських землях набирає розмаху як внутрішня, так і зовнішня торгівля. Наприкінці XVIII ст. у важливі центри торгівлі перетворилися Львів, Дубно, Житомир, Луцьк, Могилів, Ржищів. Для купівлі-продажу сюди з різних місцевостей з’їжджалися купці або їхні уповноважені.

У другій половині XVIII ст. поглибилася торгова спеціалізація правобережних та західноукраїнських міст. Так, у Кременці, Луцьку, Славуті продавалася сіль. Дубно, Ковель, Володимир відомі як центри торгівлі худобою і солоною рибою. Житомир став одним із центрів торгівлі сукном, полотном, шовковими і бавовняними тканинами, цукром і чаєм. Хмільник був відомий торгівлею поташем, селітрою, склом. Дедалі більшого значення як торговий центр набував Бердичів, який був розташований на перехресті основних шляхів. У результаті трьох поділів Речі Посполитої і приєднанням до Росії Причорномор’я та Криму відбулися значні зміни у зовнішній торгівлі Правобережної України. Втратила колишнє значення торгівля через Гданськ і дедалі більша роль належала торгівлі через чорноморські порти. Волинь, Поділля, Київщина все більше втягувалися у тісні економічні зв’язки з Лівобережною Україною і Слобожанщиною, які в той час стали складовою всеросійського ринку.

Отже, соціально-економічний розвиток правобережних і західноукраїнських земель наприкінці XVII – у XVIII ст. мав свої особливості, які полягали насамперед у тому, що економічною основою цих регіонів було велике землеволодіння у формі магнатських латифундій з його фільварково-кріпосницьким гнітом, яке гальмувало вільний розвиток сільського господарства, ремесел і торгівлі, а також міст. Однак під впливом товарно-грошових відносин землевласники шукали шляхів підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, розвивали ремесла і промисли, торгівлю. Якщо у XVIII ст. на Лівобережжі, у Слобожанщині й Запорожжі найбільша власність була сконцентрована в українських родинах – гетьманських і старшинських, то у Правобережжі й Західній Україні – в польських магнатів і шляхти. Однак розвиток тут підприємств мануфактурного типу, внутрішньої і зовнішньої торгівлі свідчив про новий етап у процесі формування ринкових відносин на цих українських землях.