Поділ України між іноземними державами і боротьба за незалежність у 2 половині хvіі століття

Після смерті Б. Хмельницького старшинська рада в Чигирині у серпні 1657 р. підтвердила рішення про обрання Юрія Хмельницького гетьманом. Однак було вирішено, зважаючи на його молодість, обрати наказним гетьманом генерального писаря Івана Виговського за умови передачі ним гетьманської булави повнолітньому Юрію Хмельницькому. Однак частина старшини, наприклад полтавський полковник М. Пушкар та запорожці на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем, виступили проти цього рішення. Прибічники І. Виговського в жовтні 1657 р. скликали у Корсуні Генеральну військову раду (запорожців на неї не запросили), яка обрала І. Виговського (1657—1659) гетьманом без обмежень.

І. Виговський — шляхтич з Київщини, освічена і талановита людина, брав участь у битві під Жовтими Водами на боці поляків, потрапив у полон, з якого його викупив Б. Хмельницький і призначив генеральним писарем.

У внутрішній політиці гетьман орієнтувався на старшину, шляхту, духовенство, наділяючи їх маєтками, а у зовнішній відстоював рівноправні відносини з Московською державою, уклав українсько-шведський договір, відновив союз із Кримським ханством, почав переговори з Польщею.

Самостійницькі настрої Запорозької Січі, антигетьманська політика М. Пушкаря, який претендував на булаву, невдоволення селянських мас призвели восени 1657 р. до різкого загострення ситуації. Боротьба старшинських угруповань за владу поставила Україну на межу громадянської війни. Саме з осені 1657 р., на думку багатьох істориків, почався другий етап Української національної революції, який закінчився у червні 1663 р. поділом України на два гетьманства.

Спроба І. Виговського порозумітися з опозицією закінчилася невдачею. Почалися відверті сутички між прибічниками та супротивниками Виговського. Гетьман запровадив економічну блокаду Запорожжя, але йому, як свого часу Б. Хмельницькому, не вдалося підкорити свавільних запорожців.

Спочатку І. Виговський шукав підтримки у Московської держави, але цього можна було досягти за рахунок посилення її впливу на Гетьманщину. Гетьман не міг погодитися на це.

Активна зовнішня політика І. Виговського, його намагання не допустити послаблення гетьманської влади викликали невдоволення Москви. Російський уряд, користуючись протистоянням в українському суспільстві, підтримав заколотників на чолі з М. Пушкарем. У Москву надходили доноси, у яких противники Виговського звинувачували його в намірах «продати Україну». Одночасно на кордони України почали стягуватися царські війська.

У виступі М. Пушкаря та Я. Барабаша, який охопив значну територію Лівобережжя, взяли участь 40 тис. осіб — частина козаків Полтавського полку, запорожці, селяни. У травні — червні 1658 р. гетьманські війська та загони татар виступили у похід на Лівобережну Україну. Боротьба, таким чином, переросла у громадянську війну. Повстанці з боями відійшли до Полтави, де і були розгромлені. Братовбивча війна спричинила загибель 50 тис. осіб, гетьман спустошив Полтаву за участь у повстанні, багато жителів міста потрапило у татарський полон. Пушкар загинув у бою, а Барабаш, намагаючись втекти до московського війська, був захоплений козаками і страчений.

З 1658 р. і до середини 80-х pp. XVII ст. в Україні тривав період, який отримав назву «Руїна». У цей час Україна пережила трагедію громадянської війни, старшинських міжусобиць та вторгнення чужоземних військ. В українському суспільстві посилювалася боротьба різних груп: частина старшини, духовенство, яких лякав московський абсолютизм, схилялися до Польщі. Інша частина старшини, міщани, селяни, рядові козаки, навпаки, вороже ставилися до союзу з Річчю Посполитою. їх лякала можливість поновлення польського гніту, національно-релігійних утисків.

І. Виговський у пошуках противаги Московській державі рішуче пішов на зближення з Польщею. Після тривалих переговорів у Гадячі (тепер Полтавська область) між Україною і Річчю Посполитою у вересні 1658 р. було укладено договір. Згідно з ним Річ Посполита повинна була перетворитися на федерацію трьох держав — Литви, Польщі і України, об'єднаних лише спільно обраним королем. Україна діставала назву Велике князівство Руське (в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств). На чолі Князівства повинен був стояти обраний гетьман, якого затверджував король. Гетьману заборонялися відносини з ІНЕГИМИ державами, окрім Кримського ханства. Кількість козацької армії мала складати ЗО тис. осіб. У всіх трьох державах мала бути скасована Берестейська церковна унія, а православна Церква зрівнювалася у правах з католицькою. Більшість населення не сприйняла Гадяцький договір. Переорієнтація на Річ Посполиту та союз із Кримським ханством не знайшли підтримки у суспільстві. Російський уряд Олексія Михайловича оголосив І. Виговського зрадником і закликав український народ не виконувати його розпоряджень. Громадянська війна доповнилася українсько-московською війною.

Навесні 1659 р. майже 150-тисячна московська армія під командуванням О. Трубецького та Г. Ромодановського почала наступ на Гетьманщину. На своєму шляху вона пограбувала та спалила багато українських міст, а наприкінці березня почала облогу Конотопа (тепер Сумська область), яка тривала понад два місяці. За цей час Виговський зібрав 120-тисячне українсько-татарське військо, яке під Конотопом завдало значних втрат московській армії — близько ЗО тис. осіб (українсько-татарські — 10 тис. осіб).

Але скористатися перемогою гетьману не вдалося, оскільки проти нього виступила старшина на чолі з полковниками уманським І. Безпалим, переяславським Т. Цецюрою та ніжинським В. Золотаренком, кожен з яких домагався гетьманської булави. Восени 1659 р. вони, за підтримки московських воєвод, організували повстання на Лівобережній Україні, прийнявши присягу на вірність московському цареві. Повстання перекинулося і на Правобережну Україну, де його очолив І. Богун. Антигетьманський виступ дозволив новоствореним після поразки під Конотопом московським військам захопити Лівобережжя. Одночасно проти І. Виговського виступили запорожці під проводом І. Сірка, які організували похід на Акерман, унаслідок чого татари залишили Україну, що спричинило розпад українсько-польсько-татарського союзу. Гетьман практично втратив владу над Україною. За цих умов І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікся булави та виїхав до Польщі. Пізніше, 1664 p., він був звинувачений поляками у зраді та страчений.

На козацькій раді у жовтні 1659 р. у Білій Церкві прихильники союзу з Москвою вдруге обрали гетьманом Ю. Хмельницького (1659— 1663). «Слабкий духом і тілом» та нерішучий, він перебував під впливом старшинських угруповань, у залежності від Москви, Варшави та Стамбула. 18-річний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для частини козацької старшини, що стояла за його спиною.

Новий гетьман під тиском обставин та московських військ на чолі з О. Трубецьким підписав у жовтні 1659 р. так звані Переяславські статті (договір). За ними новий гетьман обирався лише з дозволу царя. Гетьман без козацької ради не міг призначати та звільняти полковників і генеральну старшину. Крім того, гетьман не мав права зноситися з іноземними державами, але повинен був посилати козацькі війська у розпорядження царського уряду. На Україні збільшувалася кількість царських військ, які мали право перебувати у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Київський митрополит повинен був визнати зверхність московського патріархату. Українським загонам належало залишити Білорусію. Статтями передбачалася смертельна кара тим українцям, які робитимуть спробу відірвати Україну від Росії.

Переяславські статті 1659 р. фактично перетворили Україну на автономну складову Московської держави і тому викликали обурення широких верств українського суспільства.

У вересні 1660 р. розпочався новий етап російсько-польського протистояння у боротьбі за українські землі. Російську армію (20 тис. осіб) під проводом В. Шереметева, яка вирушила через Котельву на Львів, підтримав 30-тисячний корпус Т. Цецюри. На допомогу полякам, яких очолювали С. Потоцький, Ю. Любомирський та С. Чарнецький, підійшов 30-тисячний татарський загін. Ю. Хмельницький із ЗО тис. козаків рухався окремим шляхом. Російсько-українське з'єднання біля м. Любар на Волині, зіткнувшись з польсько-татарським військом, відійшло до Чуднова (Житомирщина), де почалися запеклі двотижневі бої.

Одночасно під Слободищами, за 25 верст від Чуднова, поляки оточили військо Ю. Хмельницького та примусили його підписати так званий Слободищенський трактат. Деморалізований та зневірений гетьман за згодою пропольської старшини пішов на укладення польсько-українського союзу. Згідно з ним Україна розривала союз з Московською державою і поверталася під владу Польщі на правах автономії. Слободищенський трактат нагадував Гадяцький договір І. Виговського 1658 p., але у ньому навіть не згадувалося Велике князівство Руське. Українське військо зобов'язувалося брати участь у воєнних діях Речі Посполитої проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство. Польській шляхті і магнатам поверталися всі маєтки в Україні.

Повернувшись у Чигирин зі Слободищ, Ю. Хмельницький наказав Т. Цецюрі припинити підтримку В. Шереметьева під Чудновим. У результаті російські війська зазнали повної поразки від Польщі, яка захопила всю Правобережну Україну (окрім Києва).

Козацька рада у Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки не підтримали його. Найтрагічнішим наслідком трактату став початок територіального розколу України.

На Переяславській раді наказним гетьманом Лівобережної України прихильники союзу з Московією обрали Я. Сомка (1660—1663). Ще восени 1659 р. він разом з Безпалим, Цецюрою та Золотаренком присягнув на вірність царю, допомагав московським військам боротися проти І. Виговського. Сестра Сомка була першою дружиною Б. Хмельницького.

На Правобережній Україні гетьманом залишався Ю. Хмельницький, який за допомогою поляків та татар почав збройну боротьбу з Я. Сомком. Україна знову стала ареною братовбивчої війни. Ю. Хмельницький неодноразово ходив у походи на Лівобережжя, та у червні 1662 р. російсько-українські війська завдали йому поразки, примусивши відступити на Правобережну Україну. Зневірившись у своїй силі об'єднати Україну, Ю. Хмельницький у січні 1663 р. зрікся булави та постригся в ченці. За згодою польського короля на раді в Чигирині гетьманом Правобережної України було обрано Павла Тетерю (1663— 1665). Він походив із реєстрового козацтва, був переяславським полковником. Брав активну участь у підготовці Березневих статей 1654 p., Гадяцької угоди 1658 р. та Слободищенського трактату 1660 р. Довгий час перебував у Варшаві, де користувався підтримкою короля Яна II Казимира. Був одружений з дочкою Б. Хмельницького.

На Лівобережній Україні на гетьманську булаву претендували наказний гетьман Я. Сомко та В. Золотаренко. Несподівано в боротьбу за владу втрутилося Запорожжя, яке висунуло претендентом на гетьманство свого кошового отамана Івана Брюховецького. Вмілий оратор, він мав великий вплив на бідне козацтво, яке привабив демагогічними обіцянками покарання старшини та збагачення.

У червні 1663 р. на Загальній Чорній раді (у ній брали участь не тільки козаки, а й селяни й міщани) під Ніжином саме за допомогою рядових запорожців гетьманом було обрано І. Брюховецького (1663—1668). Майбутній гетьман з 1648 р. займався вихованням гетьманича Юрія Хмельницького, виконував дипломатичні доручення, три роки був кошовим отаманом Запорозької Січі. Його кандидатуру підтримала Москва. Суперники І. Брюховецького Сомко та Золотаренко були ув'язнені та страчені.

Фактичним розколом України на дві частини — Правобережжя та Лівобережжя — закінчився другий етап Української національної революції. На хід подій у Правобережжі намагалася впливати Річ Посполита, а Лівобережжя знаходилося під контролем Московської держави. Громадянська війна продовжилася з новою силою, починався третій етап революції — боротьба за об'єднання Української держави.

Правобережний гетьман П. Тетеря, спираючись на підтримку Речі Посполитої, намагався схилити лівобережну старшину на свій бік та об'єднати під своєю владою українські землі. З цією метою у жовтні 1663 — березні 1664 pp. козацько-польсько-татарська армія (бл. 45 тис. осіб) здійснила похід на Лівобережжя. Але війська Г. Ромодановського та гетьмана І. Брюховецького відбили наступ П. Тетері. Одночасно запорожці на чолі з І. Сірком напали на татар, які в той час були союзниками поляків, а потім розгорнули наступ на резиденцію правобережного гетьмана, чим відтягай на себе значні воєнні сили.

Взагалі після смерті Б. Хмельницького Запорозька Січ почала відігравати значну, але часто деструктивну роль у політичному житті України. Саме тут зосереджувалися опозиційні гетьманам та старшині сили. Крім того, у політиці Запорожжя була відсутня тверда орієнтація на певного союзника.

Протягом 1664—1665 pp. Тетеря намагався придушити народне повстання проти польського панування, вів боротьбу зі своїми противниками, та врешті-решт змушений був виїхати до Польщі. На Правобережжі розпочалася боротьба за гетьманську булаву, в якій переміг черкаський полковник Петро Дорошенко.

Лівобережний гетьман І. Брюховецький спочатку провадив промосковську політику. Після обрання гетьманом він уклав у Батурині (тепер Черкаська область) договір (статті) з Московською державою. Батуринські статті підтверджували Березневі статті 1654 р. та містили додаткові пункти, за якими гетьманська адміністрація повинна була забезпечувати безоплатно продуктами харчування московські війська в Україні, повернути московським поміщикам селян-втікачів, українським купцям заборонялося вивезення та продаж горілки і тютюну в Московську державу. У 1665 р. Батуринські статті були замінені Московськими статтями.

І. Брюховецький першим з українських гетьманів у вересні — жовтні 1665 р. здійснив поїздку на поклон до царя у Москву, де йому було надано титул боярина. У грудні цього ж року гетьман підписав договір з Московським урядом — Московські статті. За ними:

• українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя;

• вибори гетьмана мали відбуватися лише з дозволу царя і в присутності московських послів, а обраний гетьман повинен був їхати в Москву для отримання гетьманських клейнодів;

• гетьманському уряду заборонялося вступати в дипломатичні стосунки з іноземними державами;

• збільшувалася кількість московських військ в Україні (військові гарнізони крім Києва, Чернігова, Переяслава і Ніжина розташовувалися у Полтаві, Кременчуці, Батурині, Глухові, Новгород-Сіверському, Каневі і у фортеці Кодак);

• збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод;

• гетьман позбавлявся права надавати містам самоврядування;

• українська православна Церква переходила у підпорядкування московського патріархату.

Московські статті 1665 р. обмежили політичні права України, посилили її військово-адміністративну і фінансову залежність від Московської держави.

Ще одного удару по інтересам України було завдано на початку 1667 р. Річ Посполита та Московська держава (як це було і за Віденським перемир'ям 1656 p.), за спиною України уклали у с. Андрусово (поблизу Смоленська) перемир'я на 13,5 років (до середини 1680 p.). Воно завершило російсько-польську війну за Україну, яка тривала з 1654 р. Польща визнавала входження Лівобережної України до складу Московської держави, а Правобережна Україна залишалася за Річчю Посполитою. Московія повертала собі Сіверську землю (з Черніговом і Стародубом) та Смоленськ. Київ на 2,5 року передавався Московській державі, а потім мав відійти до Польщі. Запорозька Січ переходила під спільне управління Речі Посполитої та Московії. Тож відбувся поділ України на дві частини.

Через 10 років після смерті Б. Хмельницького Андрусівське перемир'я фактично перекреслило багаторічну боротьбу українського народу за власну державу, мрії про возз'єднання всіх українських земель. Московська держава остаточно відмовилася від свого зобов'язання за Березневими статтями 1654 р. допомагати Україні в боротьбі з Річчю Посполитою.

Московські статті 1665 p., розміщення царських військ в Україні, проведення майнового перепису населення у 1666 р. з метою визначення розмірів оподаткування, умови Андрусівського перемир'я викликали обурення всіх верств українського суспільства. Воно було скероване і проти І. Брюховецького та його старшинського оточення, яке проводило відверто промосковську політику.

У 1667—1668 pp. на Лівобережній Україні відбулися масові народні виступи, які переросли у повстання. За цих умов І. Брюховецький переорієнтував свою політику, вирішивши очолити народний рух. У січні 1668 р. на старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади в Україні. Проти І. Брюховецького царський уряд послав війська на чолі з Г. Ромодановським. Одночасно гетьман вступив у переговори з П. Дорошенком.

Після П. Тетері гетьманом Правобережної України став П. Дорошенко (1665—1676), онук гетьмана Михайла Дорошенка (1623—1628). Військову та дипломатичну школу майбутній гетьман пройшов у Б. Хмельницького, після смерті якого підтримав І. Виговського, а згодом Ю. Хмельницького та П. Тетерю.

Глибока криза української державності викликала наміри у патріотичних сил, до яких належав і П. Дорошенко, зупинити руйнівні процеси, об'єднати українські землі та відновити їх незалежність. Але в умовах розколу країни після Андрусівського перемир'я Речі Посполитої та Московської держави 1667 р., П. Дорошенку весь час доводилося міняти союзників у зовнішній політиці. Переговори гетьмана з царським урядом Олексія Михайловича про повернення прав і вольностей Війська Запорозького, возз'єднання всіх українських земель не мали успіху. Гетьман порвав з Річчю Посполитою та шукав підтримки у Кримського ханства та Туреччини.

У жовтні 1667 р. П. Дорошенко з татарами здійснив похід у Галичину, де обложив польську армію. Але союз гетьмана з татарами не знайшов підтримки у запорожців. Вони під проводом кошового отамана І. Сірка напали на Крим, зірвавши спільні дії П. Дорошенка і татар проти поляків. Запорожці вкотре виступили як деструктивна сила, заважаючи П. Дорошенку в його спробах об'єднати Україну. Гетьман змушений був знову прийняти підданство Польщі.

Антимосковське повстання на Лівобережній Україні, яке очолив І. Брюховецький, давало надію на порозуміння між обома гетьманами. У червні 1668 р. правобережні полки вступили на Лівобережжя з метою об'єднання з військами І. Брюховецького, які стояли під Опошнею (тепер Полтавська область). Але козаки, які підтримували правобережного гетьмана, виступили проти І. Брюховецького, вбили його та проголосили на козацькій раді гетьманом всієї України П. Дорошенка. Гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. В умовах, коли він змушений був вести боротьбу на два фронти — проти Московії та Польщі, ворожу йому позицію зайняло Запорожжя, обравши гетьманом П. Суховія, підтриманого кримським ханом. Загроза владі гетьмана обох боків Дніпра виникла і з боку уманського полковника М. Ханенка, обраного козаками деяких полків гетьманом Правобережної України. Крім того, на Лівобережжя у вересні 1668 р. почався наступ московських військ, а на Брацлавщину — польських. Усе це змусило П. Дорошенка покинути Гетьманщину. Він призначив після себе наказним гетьманом Лівобережної України чернігівського полковника Д. Многогрішного, якого в умовах присутності московських військ у березні 1669 р. на Генеральній військовій раді у Глухові було обрано гетьманом.

Отже, у 1669 р. в Україні одночасно було три гетьмани — Д. Многогрішний, П. Дорошенко і М. Ханенко.

Сімдесяті роки XVII ст. стали однією з найтрагічніших сторінок української історії. Як Б. Хмельницький у 1654 р. пішов у московське підданство, так П. Дорошенко, з метою відвоювання Правобережної України у Польщі, що підтримала М. Ханенка, пішов під турецький протекторат.

У 1670—1672 pp. Правобережжя вже вкотре стало ареною кривавої та руйнівної війни, цього разу українсько-польської. Турецько-українські війська султана Мохамеда IV та П. Дорошенка розбили польсько-українські війська коронного гетьмана Яна III Собеського та М. Ханенка і на початку вересня 1672 р. обложили Львів. Річ Посполита змушена була піти на укладення в Бучачі (нині місто Тернопільської області) мирного договору.

За ним Польща відмовлялася від прав на Поділля, Брацлавщину та південну Київщину, які переходили під управління гетьмана П. Дорошенка — підданого Османської імперії. У складі Речі Посполитої залишалися Галичина, Волинь та північна Київщина. Однак сейм не затвердив Бучацький мирний договір 1672 p., оскільки Річ Посполита не бажала втрачати Правобережну Україну, намагалася знову включити її до свого складу. Зазіхала на українські землі і Туреччина: наприкінці 1672 р. султан почав вимагати від П. Дорошенка руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення. Протурецька політика П. Дорошенка, постійні збройні сутички та війни змушували населення Правобережної України залишати рідні місця і переселятися, як це було і раніше, на Слобідську Україну.

Інакше було у Лівобережній Україні. Антимосковське повстання 1667—1668 pp., політика гетьмана П. Дорошенка, домагання старшини змусили Московську державу скасувати умови Московських статей 1665 р. і піти на поступки. Гетьман Д. Многогрішний (1669—1672) уклав з московським урядом у Глухові договір, який послабив централізаторську політику царизму. Глухівські статті 1669 р. передбачали:» підтвердження прав і привілеїв козацької старшини (в тому числі закріплення за нею її земель);

• обрання гетьмана на Генеральній військовій раді з наступним затвердженням царем і врученням ним клейнодів;

• заборону гетьманові зносин з іноземними державами;

• козацький реєстр у 30 тис. осіб;

• утворення при гетьманові найманого війська чисельністю 1 тис. осіб — так званих компанійців;

• присутність московських військ тільки у п'ятьох містах — Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі й обмеження влади воєвод тільки військовими справами;

• перехід збирання податків до гетьманської скарбниці;

• обмеження переходу селянства у козацтво;

• надання розореним містам пільг на 10 років.

Хоча в цілому Глухівські статті були спрямовані на обмеження державних прав України, вони чіткіше визначали її автономію у складі Московської держави.

Політика гетьмана Д. Многогрішного характеризувалася певною незалежністю у відносинах з московським урядом. Гетьман переніс свою резиденцію до Батурина, сформував компанійське військо, сам призначав полковників і сотників. Йому вдалося домогтися того, щоб Київ, незважаючи на умови Андрусівського перемир'я 1667 p., залишився у складі Лівобережної України. Д. Многогрішний був прибічником твердої гетьманської влади, її закріплення за своїм родом, що послаблювало політичну роль козацької верхівки.

За часів Многогрішного закінчився найтрагічніший період в історії України — Руїна. Це сприяло стабілізації життя, укріпленню та збільшенню старшинського землеволодіння. Саме в цей період почався процес формування козацької старшини як панівної верстви. Вже наприкінці XVII ст. старшина фактично витіснила рядових козаків з вищих посад та відсторонила їх від участі у прийнятті рішень. Постійні війни розоряли господарство рядових козаків, у результаті чого їх кількість постійно зменшувалася. Соціальна диференціація козацтва мала наслідком перетворення старшин на великих власників. Старшина — ця новостворювана козацька еліта — прагнула домогтися для себе особливих привілеїв за рахунок козацтва та селянства. Та поступова втрата Гетьманщиною автономну другій половині XVII ст., а потім і перетворення її на складову частину Російської імперії протягом XVIII ст. привели до злиття козацької верхівки — національної еліти — з російською земельною аристократією.

Д. Многогрішний не поривав стосунки з П. Дорошенком, вступивши у таємні переговори з ним щодо можливості переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини.

Політика гетьмана викликала невдоволення частини козацької старшини та Москви. У березні 1672 р. козацька верхівка за підтримки московських воєвод заарештувала Д. Многогрішного і видала царському уряду. Пізніше його судили в Москві, а потім вислали з родиною до Сибіру, де він помер на початку XVIII ст.

Протягом трьох місяців після арешту Д. Многогрішного правління Україною здійснювала група старшин (П. Забіла, І. Домантович, К. Мокієвич та інші), яка намагалася не допустити сильної гетьманської влади. Старшини звернулися до царя Олексія Михайловича з проханням про обрання гетьмана, влада якого була б обмежена — на зразок Польщі.

У червні 1672 р. на Конотопській раді за згодою царя у присутності Г. Ромодановського гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Самойловича (1672—1687). Він походив з Житомирщини, із сім'ї священика, освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Служив писарем у козацькому війську, був сотником, чернігівським полковником. Брав участь у антимосковському повстанні 1668 p., але потім дістав царське прощення. За гетьманства Д. Многогрішного став генеральним суддею. І. Самойлович був серед змовників, які виступили проти гетьмана та відсторонили його від влади. Досвідчений дипломат, І. Самойлович зміг налагодити стосунки і з царським урядом, і зі старшиною.

На раді у Конотопі було також укладено українсько-московські статті, які в цілому підтвердили Глухівські статті 1669 p., але містили положення, що обмежували повноваження гетьмана. Так, йому було заборонено без старшинської ради судити генеральну старшину та без ради з нею листуватися з іноземними правителями, особливо з гетьманом П. Дорошенком. Саме проти правобережного гетьмана повів тривалу боротьбу у 1674—1676 pp. І. Самойлович. Його метою було об'єднання Правобережжя та Лівобережжя у складі Московської держави під своєю владою за допомогою царських військ.

Бучацький мирний договір 1672 р. між Туреччиною та Річчю Посполитою, за яким остання відмовлялася від Правобережної України, Московська держава використала у своїх цілях. Вона мала намір, не порушуючи Андрусівського перемир'я, встановити свою владу на Правобережній Україні, змусивши П. Дорошенка скласти булаву, що співпадало з прагненням гетьмана І. Самойловича об'єднати дві частини України. Цьому сприяло і те, що у 1673 р. гетьман М. Ханенко знову, за підтримки поляків, розпочав боротьбу проти П. Дорошенка.

У березні 1674 р. московсько-українські війська Г. Ромодановського та І. Самойловича вступили у Правобережжя і обложили Чигирин — столицю П. Дорошенка. Але Туреччина та Кримське ханство також не збиралися відмовитися від панування над українськими землями. Тому на допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія на чолі з візирем Кара-Мустафою. Розпочалося багатоденне запекле протистояння. Та хоча більшість правобережних поляків, у тому числі М. Ханенко, перейшли на бік І. Самойловича, П. Дорошенко зберіг свою владу над Правобережною Україною. Однак його гетьманство утримувалося дуже дорогою ціною: турки і татари грабували населення, вимагали сплати данини, руйнували церкви та міста, перетворюючи Правобережжя на пустелю. П. Дорошенко, авторитет якого значно знизився, дедалі більше розчаровувався у турецько-татарських союзниках та своїх спробах визволення та об'єднання України.

А на старшинській раді правобережного козацтва у Переяславі у березні 1674 р. за згодою московського уряду І. Самойлович був проголошений гетьманом усієї України. М. Ханенко відмовився від гетьманства, склав військові клейноди та присягнув на вірність царю.

Восени 1675 р. на раді у Чигирині склав гетьманські клейноди та присягнув цареві і П. Дорошенко. Але він зробив це у присутності вірних йому козаків та кошового отамана І. Сірка. Московський уряд, однак, вимагав зречення гетьмана на лівому березі Дніпра у присутності І. Самойловича та московських представників. Категорична відмова П. Дорошенка від цієї пропозиції призвела до нового походу 30-тисячної московсько-української армії на Чигирин у вересні 1676 р. У ході облоги міста П. Дорошенко та його прибічники, зважаючи на безнадійність опору, склали зброю. Так після тривалої боротьби гетьман зрікся булави на користь І. Самойловича. П. Дорошенко, на вимогу царського уряду, переїхав до Москви, потім був воєводою у В'ятці. Помер гетьман під Москвою у 1698 р.

Падіння гетьмана П. Дорошенка вважають заключною подією Української національної революції, яка почалася в січні — лютому 1648 р. Кінець 50—70-х pp. XVII ст. — це роки громадянської війни та боротьби за врятування результатів національно-визвольних змагань. Українському народові не вдалося здобути власну державу, що в тих історичних умовах ставало практично неможливим. Політика Речі Посполитої, Туреччини та Московської держави, які прагнули захопити та поділити українські землі, дедалі більший відхід української еліти від створення незалежної соборної Української держави призвели до ліквідації державності на Правобережній Україні та повної поразки революції. Було втрачено більшість завоювань Національно-визвольної війни 1648—1657 pp., і тільки Гетьманщина зберігала автономію у складі Московської держави.

Безладдя, зречення П. Дорошенка гетьманства призвели до московсько-турецької війни 1676—1681 pp. за Правобережну Україну. Вже вкотре українські землі стали об'єктом перерозподілу. Султан використав у цій боротьбі Ю. Хмельницького. Після пострижения у ченці у 1663 р. він жив у монастирях, потім чотири роки перебував у польській тюрмі, а після звільнення, захоплений татарами у полон, був відправлений у Стамбул. Навесні 1677 р. зляканого та піддатливого сина великого гетьмана Б. Хмельницького турки проголосили гетьманом на правах васала султана Мехмеда IV.

У серпні 1677 р. 120-тисячна турецько-татарська армія, прихопивши Ю. Хмельницького, вдерлася в Україну, обложивши Чигирин.

У триденних боях українсько-московська армія (бл. 55 тис. осіб) зірвала плани загарбників, змусивши їх відступити.

У червні 1678 р. турки та татари (200 тис. осіб) під командуванням Кара-Мустафи розпочали другий чигиринський похід. Після місячної облоги у серпні місто було взято. Московсько-українська армія не змогла відстояти Чигирин і з боями відступила за Дніпро. Однак приближення осені, значні втрати, часті напади запорожців на чолі з І. Сірком примусили турецько-татарські війська також залишити Правобережну Україну. Відступивши, вони залишили тут свого ставленика Ю. Хмельницького та влітку 1679 р. почали готувати новий похід на Лівобережжя. Але врешті-решт султан та кримський хан не наважилися на продовження війни і розпочали мирні переговори з царем. їх наслідком стало укладення у січні 1681 р. Бахчисарайського миру на 20 років.

За умовами Бахчисарайського миру Туреччина та Кримське ханство визнавали приєднання Лівобережної України та Києва до Московської держави. Під владою Туреччини залишалися південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, а землі між Дніпром і Бугом мали бути незаселеними.

Ю. Хмельницького, з підписанням Бахчисарайського миру, було позбавлено гетьманства. У 1685 р. турецький султан знову проголосив його «гетьманом України», та невдовзі невдалого «гетьмана» було страчено у Кам'янці-Подільському.

Бахчисарайський мир зміцнив становище Московської держави, а Річ Посполита, навпаки, зосталася сам на сам із Туреччиною та Кримським ханством. Польщі вдалося утворити так звану антитурецьку «Священну лігу» (її членами стали Австрія, Венеція та Польща). Війська ліги на чолі з польським королем Яном III Собеським (1674—1696) у 1683 р. завдали великої поразки турецько-татарській армії під Віднем, зупинивши турецьку агресію у Європу. У Віденській битві на боці «Священної ліги» брали участь близько 5 тис. українських козаків на чолі з полковником С Палієм.

Тож Польща, скориставшись ослабленням могутності Османської імперії, відновила своє панування на Правобережній Україні. Вона почала переговори з Московією про укладення договору, спрямованого проти Туреччини та Кримського ханства і залучення Москви до «Священної ліги». Московська держава також пішла на переговори, оскільки прагнула поширити свій вплив на Чорноморсько-Азовське узбережжя, а у перспективі — вийти до Чорного моря. Гетьман І. Самойлович був проти московсько-польського союзу, оскільки давній ворог України — Польща — знову встановлював свій лад на Правобережжі, а гетьман втрачав контроль над ним.

У травні 1686 р. у Москві Річ Посполита та Московська держава уклали так званий «Вічний мир». Українські землі знову стали предметом поділу сусідніх держав, а її представники не були допущені на переговори.

«Вічний мир» повторював Андрусівське перемир'я 1667 р., за яким Україну було поділено на дві частини. Річ Посполита визнавала за Москвою Лівобережну Україну, Київ та Запорожжя на «вечные времена». Більша частина Правобережної України — Київщина, Волинь, Брацлавщина, Галичина входили до складу Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (у 1699 р. воно було приєднане до Польщі). «Вічний мир» передбачав свободу віросповідання православного населення у Польщі. Московія брала на себе зобов'язання почати боротьбу проти Кримського ханства та Туреччини. Укладення російсько-польського союзу спричинило розірвання Бахчисарайського миру. Московський уряд, який взяв участь й остаточному поділі України, не прислухався до застережень українського гетьмана, який був дуже невдоволений «Вічним миром».

У внутрішній політиці І. Самойлович, на відміну від Д. Многогрішного, брав до уваги старшинську раду, ігноруючи Генеральну раду за участю рядових козаків. Гетьман продовжував надання маєтків старшині та духовенству, зберіг наймане військо, створив зі старшинських дітей привілейовану гетьманську гвардію — так званих бунчукових товаришів. За своє 15-річне гетьманування І. Самойлович відстояв самостійність у прийнятті рішень, особливо в зовнішній політиці та укріпленні гетьманської влади. Він продовжив наміри Б. Хмельницького встановити спадкову владу, роздаючи високі посади та землеволодіння своїм дітям. Як і Б. Хмельницький, гетьман рішуче протидіяв самостійницькій політиці Запорозької Січі, прагнучи взяти її під свій контроль.

Як відомо, І. Самойлович намагався об'єднати Правобережну та Лівобережну Україну під своїм управлінням, що за підтримки Московської держави йому вдалося на певний час. Ставши у 1674 р. гетьманом усієї України, Самойлович звернувся до царя Олексія Михайловича з проханням приєднати до свого реґіменту (управління) і Слобідську Україну, але безрезультатно.

За гетьманування І. Самойловича почало відроджуватися господарське, культурне та церковне життя. Поряд з цим українська православна митрополія, яка була відновлена П. Сагайдачним у 1620 p., втратила свою незалежність (автокефалію). У 1686 р. вона була підпорядкована московському, а не константинопольському патріархату, як це було раніше.

Важливі події за гетьманування І. Самойловича відбулися у самій Московській державі. У рік зречення П. Дорошенка (1676) помер Олексій Михайлович — другий цар з династії Романових. Московський престол посів його бездітний син Федір Олексійович (1676—1682), після смерті якого загострилася боротьба придворних угруповань за владу. Царевич Іван — також син Олексія Михайловича — хворий та напівсліпий — був непридатною кандидатурою на трон. Але за ним стояли родичі його матері — бояри Милославські та владолюбна, енергійна сестра Софія. Вона, прагнучи престолу, за допомогою стрільців усунула від влади родичів та прибічників другої дружини царя Олексія Михайловича — Наталії Наришкіної. У результаті на московському престолі опинилися два царі: син Милославської царевич Іван та 10-літній син Наришкіної царевич Петро. Оскільки один із «царів» був нездатний царювати, а другий — ще дитина, влада на сім років опинилася у руках регентші Софії та її фаворита князя В. Голіцина.