Умови зародження руху опору в Україні та головні його етапи

22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На території захопленій ворогом, у відповідь на запроваджений «Новий порядок» поширився антифашистський рух Опору. В Українському антифашистському русі Опору існувало в основному 2 течії: радянський рух Опору (партизани і підпільники) та національно-визвольний рух на чолі з ОУН, який крім боротьби проти німців, вів активну антирадянську і антипольську діяльність, домагаючись основної мети – розбудови соборної України. Найефективнішою формою руху Опору став партизанський рух. На Україні загальна чисельність партизан сягала 300 тисяч осіб. Наступ нацистської Німеччини на СРСР, застав її війська не готовими до ведення бойових дій: досвід організації тактики партизанського руху в роки громадянської війни було забуто, а на теоретичні розробки накладено табу. Катастрофічні поразки на фронтах, величезні людські втрати, що їх зазнали збройні сили СРСР, змусили радянсько-партійне керівництво вживати заходів для розгортання радянсько-партизанської боротьби в тилу німецьких військ. Однак, ці перші кроки супроводжувалися помилками і прогалинами в роботі. 29 червня 1941 р. Й.Сталіним була оприлюднена директива ЦК ВКП(б) про перебудову всіх організацій які діяли біля лінії фронту на військовий лад. У цій директиві йшлось про створення диверсійних груп для розгортання партизанської війни. 18 липня цю директиву доповнили постановою ЦК ВКП(б) про організацію руху Опору в тилу ворога. З’явилася потреба в виснаженні ворожих військ, саме це завдання було поставлене перед партизанськими загонами. Партизанський рух 1941-1944 років на тимчасово окупованій німецько-фашистськими військами території СРСР у своєму розвитку за радянською періодизацією пройшов три етапи.

Перший період тривав від початку війни й до кінця листопада 1942 року (до битви під Сталінградом) на цьому етапі виступи партизан були нечисленними і неорганізованими. Слабкість радянського підпілля і партизанського руху була зумовлена багатьма причинами, вважалося, що війна буде вестись на «чужій території», тому нічого серйозного не готовилось до ведення партизанської війни; підпільні організації створювались поспіхом, не вистачало кваліфікованих кадрів, озброєння і боєприпасів, відсутність досвіду і конспіративної роботи і т.п. Із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були сформовані до війни для діяльності на окупованій території, дієвими на початку 1941 року залишилися лише кілька десятків.

Лише в другій половині 1942 року, коли було створено координаційний центр - Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем, радянський рух опору значно розширився і активізувався. Відновилась діяльність багатьох підпільних обкомів КП(б)У. Наприкінці 1942 року в Україні діяло вже 800 партизанських загонів і груп. Виникли великі партизанські загони і з’єднання під командуванням С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова, М.Попудренка, М.Наумова, П.Вершигори та ін. Партизани здійснювали диверсії на комунікаціях ворога, особливо залізницях, псували лінії зв’язку, підривали мости, поліцейські дільниці і військові комендатури, добували розвіддані для діючої армії. Другий період (кінець 1942 року – 1943 рік). Основним змістом партизанської боротьби в Україні у другому періоді (кінець 1942 року – 1943 рік) стала реалізація розроблених ЦККП(б)У й УШПР оперативних планів бойових дій на зимовий період 1942-1943 років,на весняно-літній 1943 року, зокрема плану захоплення та утримання переправ через ріки Десна, Дніпро, Прип’ять і допомога Червоній армії щодо оволодіння Києвом. Другий період партизанського руху став часом найбільших його досягнень у бойовій, диверсійній, розвідувальній діяльності в тилу фашистських військ, вершиною військової майстерності. В 1943 році С.Ковпак здійснив Карпатський рейд. Гучного резонансу серед населення окупованих територій мали рейди Я.Мельника, М.Наумова, О.Сабурова, О.Федорова з Лівобережної України на правий берег Дніпра, у район білорусько-українського Полісся.

Особливу активність партизанський і підпільний рух проявив в 1943 році, коли ним в окупаційній зоні було підірвано 3700 ешелонів і майже півтори тисячи залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської боротьби, яка завдала відчутного удару ворогу, зриваючи постачання фронту.

На третьому етапі Руху Опору (січень-серпень 1944 року) перед партизанами України стояло завдання й надалі активними діями дезорганізувати тил німецько-фашистських військ, сприяти бойовим операціям Червоної армії. Пріоритетне значення надавалося виходу партизанських загонів і з’єднань на терени Західної Волині та Галичини.

Важливою складовою руху Опору була діяльність підпільників. Всього в роки війни в Україні діяли 23 обкоми КП(б)У та 9 підпільних обкомів комсомолу, 3.5 тис. підпільних організацій і груп.

Особливо активну війну у ворожому тилу вела молодь. В нацистському документі – «Наслідки німецького воєнного управління в зоні групи армій «Південь»» відзначалося: «З молоді складалося більшість активістів боротьби за справу. Радянські банди, утворювалися переважно з молоді». Широко відомі героїчні подвиги підпільної організації «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, яка нараховувала близько 100 юнаків і дівчат; «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївська область) керівник В. Моргуненком; с. Потіївка (на Житомирщині) – керівник І. Бугайченко; підпільна організація міста Ніжин (очолювана Я. Батюком) та багато інших. Найбільш успішно діяли підпільні обкоми, створені на базі партизанських загонів (Чернігівський, Полтавський, Харківський, Кіровоградський та ін. підпільні обкоми партії). Всього в діяльності підпільних організацій на 1942 рік брали участь 100 тисяч чоловік.

Форми боротьби: важливе місце у діяльності підпілля займала масово політична робота серед населення, саботаж економічних дій німців, диверсії, перешкоджання вивозу населення на роботи до Німеччини, збір розвідданих.

Гітлерівські окупаційні чиновники мали всі підстави називати радянську партизанську боротьбу "регулярним другим фронтом”. Як свідчать праці сучасних українських дослідників періоду окупації України фашистами, діяльність партизанських загонів була пов’язана з такими проблемами як низький рівень дисципліни бійців і їх аморальна поведінка. Радянські партизани як і німці наводили жах на цілі райони, спалювали села, проводили каральні походи. Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів. Деякі обмежилися тільки постачальними походами. Адже, особливу проблему створювала та обставина, що партизанам треба було харчуватися та одягатися, тож часом вони здобували одяг та їжу шляхом пограбування мирного населення. Радянське керівництво добре знало про ці порушення і намагалося вжити заходів проти запійного пияцтва, насильства, відсутності дисципліни і розкладання. Застосовувалися такі методи, як заклики, заборони, загрози покарання і покарання, аж до розформування особливо деморалізованих загонів. Не зважаючи на це, мало що змінювалося, адже командири намагалися приховати непорядки від начальства. Партизанський рух у 1941—1944 pp. в УРСР, як свідчать історичні документи, спогади його учасників та праці дослідників, пройшов складний і часом драматичний шлях розвитку, перетворившись в 1942-1943 pp. у важливий фактор розгрому німецько-фашистських окупантів. Якщо в 1941—1942 pp. дії нечисленних загонів партизанів (від 25 до 100 бійців) мали переважно розрізнений характер, то вже з весни 1943 р. проти ворога вели бойову діяльність 29,5 тис. бійців і більше, озброєні гарматами, мінометами, автоматичною зброєю, їхні дії координувалися спеціальними штабами.Системний характер мали диверсії партизанів на комунікаціях гітлерівської армії, які призводили до зриву військових перевезень, тягли за собою втрати ворога у живій силі та техніці. Ведучи активну «рейкову війну», українські радянські партизани під час Курської і Сталінградської битв підривали в середньому 10 ворожих ешелонів на добу. "У міру того, як війна набирала затяжного характеру, а бої на фронті ставали дедалі упертішими, - писав німецький генерал Гудеріан, - партизанська війна ставала справжнім бичем, дуже впливаючи на моральний дух фронтових солдатів”. В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків. Близько 200 тисяч партизан нагороджені орденами та медалями, в тому числі понад 127 тисяч – медаллю "Партизан Великої Вітчизняної війни” І та II ступенів, 233 відважним народним месникам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Проблемою висвітлення діяльності партизан в роки ВВВ є неспівпадання статистичних даних про чисельність партизанських загонів, кількість бійців що брали в них участь. Абсолютна більшість радянських громадян дізнавалася про партизанський рух з мемуарів колишніх партизанських командирів, які великими тиражами з’явилися в часи, коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Микита Хрущов. Створювалися вони, за підтримки влади, як частина радянської пропаганди. В той же час Хрущов був противником системних досліджень партизанського руху, розуміючи що вони розвінчають романтичний образ "радянських месників”. Українська партноменклатура прагнула показати свою республіку найбільш партизанською з усіх партизанських. Усі ці цифри історики піддали ревізії після розпаду СРСР. Зокрема Анатолій Кентій стверджує що реальна чисельність партизанів, які одночасно діяли на окупованій території, була максимальною на січень 1944 року – близько 48 тисяч. А за роки війни загалом, пише радянський дослідник Олександр Богун через партизанські загони пройшло біля 100 тис. чоловік. Цифра 468 тис. солдатів вермахту які загинули від рук партизанів, що була офіційно прийнята в СРСР теж радикально завищена, американський історик Джон Армстронг, проаналізувавши німецькі джерела, пише про 30-45 тис. загиблих солдатів Вермахту й колабораціоністів на всій території СРСР. Німецький історик Луц Клінкхаммер називає цифру в 18 тис.. 10 тис. німців, і їхніх союзників і колабораціоністів убили радянські партизани в УРСР упродовж 1941-1944 років. Такі приблизні дані на основі аналізу архівних документів наводить О. Богун. Отже, якщо порівняти 18 тис. убитих партизанами німців в СРСР німецького історика Клінкхаммера і 10 тис. убитих німців та колабораціоністів убитих партизанами України яку наводить російський історик О. Богун можна зробити висновок що українські партизани зробили найбільший внесок у перемогу над нацистами. Майже 30 тис. самих учасників Руху Опору загинуло, потрапило в табори смерті, або змушено було зректися боротьби. На території Західної України, де закріпилася ОУН, дії радянських партизан не мали народної підтримки, хоча в радянських партизанських загонах, що діяли на цій території звичайно були й місцеві жителі. Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу відстояти свою Батьківщину. За своїми масштабами, всенародна боротьба в тилу ворога, стала важливим військово-політичним фактором в розгромі фашизму. Сила і могутність підпілля і партизанського руху полягали у міцній їх підтримціураїнським народом.

Радянська і націоналістична течія руху Опору Складовою частиною руху Опору у фашистському тилу, особливо з 1942 року, стали дії певної частини ОУН та УПА. Ефективність діяльності ОУН знижувалася її розколом у 1941 році на дві частини – помірковане на чолі з Мельником, і радикальне кероване Бандерою. Ці дві частини почали між собою ворогувати. Хоча їх розходження мало лише тактичний характер (ідеологія, курс на підтримку Німеччини, як і головна мета – незалежність України – були спільними). Стратегічний задум оунівських керівників полягав у тому, щоб, згідно з тезою теоретика українського націоналізму Д. Донцова, Україна визволилася від більшовиків «в тіні німецького походу на схід». В той же час нацисти, експлуатуючи їхнє прагнення до створення незалежної держави, активно використовували українських націоналістів у завоюванні «східного простору». Після гітлерівського нападу на СРСР, боївки обох ОУН, розгорнули диверсійно-підривні та розвідувальні дії в тилу радянських військ. Похідні групи оунівців створювали на окупованій території органи місцевого самоврядування, які діяли в контакті з підрозділами вермахту та відділеннями гестапо. І лише, коли оунівці наочно переконалися у справжніх цілях гітлеризму, і тоді активніше стали вести боротьбу проти нацистів. Становлення оунівського партизанського руху почалося з середини 1942 року. В жовтні 1942 року ОУН-б створили значні військові формування. В лютому 1943 року бандерівці перейшли до збройної боротьби з німецькими окупантами, а в березні керівник ОУН-б М. Лебедь наказав назвати ці збройні формування Українською повстанською армією. Загони отамана Бульби-Боровця, який ще влітку 1941 року організував військове підпілля – «Поліська січ» для боротьби з радянськими партизанами, і ОУН-м поступово було приєднані до створюваної УПА. За зонами дії УПА поділялась на 4 групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння), УПА-Південь (Поділля), а також УПА-Схід, діяльність якої не вдалось по справжньому організувати. Повстанські загони протидіяли вивозу робочої сили і продовольства Німеччини, нападали на невеликі німецькі військові гарнізони. Німецьке командування неодноразово вдавалося до воєнних каральних операцій із залученням танків і літаків проти повстанців, проте не зуміли ліквідувати УПА, яка нарощувала свої сили. Лише у жовтні-листопаді 1943 року вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизан. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережній Україні, то збройні формування ОУН, насамперед УПА, діяли на теренах Західної України. Об’єднувала їх любов до Вітчизни та те що своєю діяльністю вони зробили вагомий внесок у перемогу над ворогом. Однак із-за протиборства між ними антифашистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою. Нам цікаво було дізнатися про спільні і відмінні риси діяльності радянської та націоналістичної течії руху Опору, для цього ми спробували їх порівняти. Із наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА регіонів, вона спрямовує свій удар проти радянської влади і підрозділів Червоної Армії. Але це не могло зупинити визвольного походу радянських військ, які невпинно гнали загарбників на захід.

 

72.україна на міжнародній арені в післявоєнний період

Після завершення воєнних дій з огляду на вагомий внесок українського народу в перемогу значно підвищився міжнародний авто­ритет України. Україна серед 51 країни світу була однією із заснов­ників Організації Об’єднаних Націй (OOH). Делегація України на чолі із заступником голови Ради народних комісарів, народним ко­місаром закордонних справ УРСР Д. Мануїльським працювала над розробкою Статуту OOH. Урочиста церемонія його підписання відбулась 26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско. Разом з іншими делегаціями Статут підписала й делегація України як країни - засновниці нової міжнародної організації, що мала на меті забезпечити мир і безпеку народів в усьому світі. Статут OOH набрав чинності 24 жовтня 1945 р. Цей день щороку відзначається як день ООН. На першій сесії Генеральної Асамблеї OOH у 1945 р. Україну було обрано членом економічної та соціальної ради. З 1947 р. Україна -член Економічної комісії OOH для Європи. У 1948-1949 pp. УРСР була непостійним членом головного органу OOH - Ради Безпеки. Беручи активну участь у роботі OOH та інших міжнародних організацій (таких як ЮНРРА - Адміністрація допомоги і відбудови при OOH (1945 p.), Женевська конференція (1949 p.), яка ухвалила Конвенцію про захист жертв війни, Дунайська конференція (1948 p.), що виробила конвенцію про режим судноплавства по Дунаю), Україна послідовно підтримувала ідею надання допомоги країнам, що потерпіли під час Другої світової війни. У 1946 р. Україна брала участь у роботі Паризької Мирної кон­ференції і підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. Українська дипломатія багато зробила для розвитку OOH, зокрема таких її органів, як Комісія з прав людини, Міжнародна організація праці (МОП), Комісія OOH з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), у переговорах щодо обмеження озброєнь. У 50-х роках представники УРСР працювали в 16-ти Міжнародних організаціях, підписали 60 міжнародних угод і конвенцій. Складним був період затяжної “холодної війни”, період боротьби між капіталізмом і соціалізмом за вплив на країни Центральної та Південно-Східної Європи, що виявилось у створенні так званого со­ціалістичного табору. Україна поставляла країнам, які належали до Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), чавун, вугілля, продукцію машинобудування, важливі види сировини тощо. Отримувала вона звідти промислове обладнання та інші товари. Громадяни України брали участь у будівництві та обладнуванні багатьох підприємств у країнах Східної Європи та в окремих слаборозвинених країнах. По­чинаючи з 1953 р. УРСР внесла відповідні кошти у фонд ООН для країн, що почали розвиватися. Понад 20 млн трудящих України в 1950-1951 pp. підписали Стокгольмську відозву до народів світу про заборону атомної зброї. Увійшовши до Всесвітньої Ради Миру, представники УРСР підписали Звернення Ради про укладання Пакту Миру між великими державами. Активна позиція України на міжнародній арені посилювала інтерес світової громадськості до історії, культури і побуту народу республіки.
Значну роль у розвитку зарубіжних зв’язків відігравали Українсь­ке Товариство культурних зв’язків із закордоном, українська комісія Всеслов’янського комітету СРСР та Український радіокомітет. Розширювалися зв’язки діячів науки і культури України з діячами науки і культури Англії, США, Польщі, Чехословаччини, Югославії та інших країн. У 1954 р. Україна стала членом ЮНЕСКО. Проте за авторитарної влади в СРСР зовнішньополітична діяль­ність в ці роки певною мірою була обмежена. Україна рухалась у фарватері зовнішньополітичних кроків СРСР, що природно для унітарної держави, де панує монополія центру на зовнішню політику. Україна, формально маючи право встановлювати прямі міжнародні відносини, включаючи обмін дипломатичними місіями, за відсутно­сті реального суверенітету, справжньої державності в республіці фактично не могла ним скористатися.

73. відбудова народного господарства урср у післявоєнний період. Суперечливий характер суспільно політичного розвитку

Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнний час. Відбудова в Україні мала певні особливості, які відрізняли її від західних країн.

Насамперед, суттєво відмінними були масштаби збитків, завданих війною. У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16,15 тис. промислових підприємств. В Україні залишилися неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в інших країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії — 30%, у Франції — 38%, а рівень англійської промислової продукції вже в 1946 р. досяг 90% від рівня 1937 р.Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946—1947 pp. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946—1947 pp. дедалі більше набувала ознак справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон; посилилося кримінальне переслідування «розкрадачів хліба», які, згідно зі статею 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу».До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих на дистрофію. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятувати державні позички зерна. Проте на неодноразові звертання першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав: «Ти м´якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси». Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж одержала, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях республіки в 1946 р. померло майже 282 тис, а в 1947 р. — понад 528 тис. осіб. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ресурси, треба було поповнювати капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні зокрема була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх позицій у Європі СІНА після Другої світової війни проголосили «план Маршалла». Американською програмою фінансової допомоги було охоплено 16 західноєвропейських держав, яким було асигновано в 1948— 1952 pp. 13,3 млрд. дол. 3 ідеологічних мотивів СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-східної Європи відмовилися від участі в «плані Маршалла».Україна як частина СРСР і західні держави обрали суттєво відмінні моделі відбудовчого процесу. Якщо на Заході відбудова здійснювалася в такій послідовності: стабілізація національної валюти, відбудова інфраструктури (доріг, засобів зв´язку та ін.), розвиток сільського господарства та легкої промисловості, реконструкція і технічне переозброєння важкої індустрії, то в радянській економіці послідовність фаз була іншою. Ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої промисловості — основи воєнно-промислового комплексу, на економію та накопичення фінансів і ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану. Цікаво, що у Франції теж здійснювалося державне регулювання економіки, так зване капіталістичне «програмування», але воно мало лише рекомендаційний, а не обов´язковий, як у СРСР, характер.Економіка України, на відміну від західних країн, у повоєнний час відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, доля республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво впала з 18% у довоєнний період до 7% 1945 р. Надалі, попри бурхливий розвиток, українська промисловість вже не зможе повернути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, будуть розвиватися значно швидшими темпами.Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові певного об´єкта. Особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка виявлялася в широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове виконання п´ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено 80% робітників і службовців України, то наприкінці 1948 р. — вже 90%.Характерним для стратегії радянського керівництва в процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. В основі цієї моделі лежала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок нещадної експлуатації сільського господарства. У 1946—1950 pp. на потреби важкої промисловості було направлено 80% капіталовкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орієнтованих на воєнно-промисловий комплекс (електроенергетика, металургія, машинобудування тощо), але водночас гальмувало та деформувало процес виробництва споживчих товарів та розвиток сільського господарства.Повоєнне село, яке фінансувалося за залишковим принципом (не більше 7% загального обсягу асигнувань), мусило виконати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисловості в сировині, розв´язати проблему постачання міст продовольством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту в країни Східної Європи. Намагаючись виконати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикує традиційні командні методи: посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку — кампанія в справі ліквідації порушень колгоспного статуту (1946); прямі репресії — депортації до Сибіру «осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві» (з 1948); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарського виробництва — політика укрупнення колгоспів (1950).Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу народне господарство України за короткий строк було відбудоване. У роки першої повоєнної п´ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургійні заводи «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський, Єнакієвський. Крім того, промисловий потенціал республіки поповнився новими підприємствами. Обсяг валової продукції промисловості усієї України протягом 1946—1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15% (проте, на думку сучасних фахівців, довоєнного рівня вдалося досягти тільки в Наступній, п´ятій п´ятирічці (1951—1955)1. У країнах Заходу процес відбудови йшов значно швидше. Так, в Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досягнуто в 1947 p., у 1951 р. його перевищено на 31%, у Франції — в 1948 p., а в Італії — у 1950 р.До кінця четвертої п´ятирічки питома вага вироблених в Україні найважливіших видів продукції промисловості в загальносоюзному обсязі становила: чавуну — 47,8%, сталі — 30,6%, прокату — 33,2%, залізної руди — 53%. У 50-ті роки республіка знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Водночас значно відстає легка промисловість (1950 р. її валова продукція становила лише 79% рівня 1940 р.) і сільське господарство (відповідно — 91%).Отже, відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, завдані війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946—1947 pp. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно використовували асигнування, що надавалися СІЛА відповідно до «плану Маршалла». Характерними для відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

 

74. спроби реформ у 1950-60хх роках причини невдач

Поряд з процесами лібералізації політичного і суспільного життя нове керівництво відразу після смерті Й. Сталіна розпочало ряд економічних реформ. Потреба в зміні економічної політики була очевидною. Господарська система, створена Й. Сталіним протягом 1930-40-х років мала такі характерні риси:

монополія суспільної (фактично державної) власності на засоби виробництва;

планова економіка – обсяги виробництва повністю регламентувались держпланами;

повна централізація управління економікою, зокрема, важливі підприємства (в Україні це – підприємства вугільної, енергетичної, металургійної галузей, військово-промислового комплексу) підпорядковувались загальносоюзним міністерствам у Москві, де і здійснювалось планування;

максимально обмежена господарська самостійність підприємств, як наслідок, – їх повна залежність від державних капіталовкладень;

зосередження основних капіталовкладень на розвитку важкої промисловості за рахунок легкої промисловості та сільського господарства.

Держплани, розроблені в союзних міністерствах, не могли враховувати всі особливості економічного життя на місцях. Централізація породжувала надмірний бюрократизм, що призводив до плутанини, затримок, збоїв виробництва. Все більше відчувалась диспропорція в розвитку економіки, зростала різниця в темпах розвитку важкої промисловості та сільського господарства. Крім того неможливо було надалі ігнорувати проблеми соціального забезпечення робітників та особливо селян. Отже, економічні реформи цілком назріли.

Проведення економічних реформ, насамперед у сфері господарського управління, мало для М. Хрущова також політичне значення. У партійній, державній і господарській бюрократії коренилися головні джерела консервативних політичних тенденцій, саме потужний бюрократичний апарат чинив спротив політиці оновлення суспільства.

У 1954-1956 рр. здійснено певні заходи, спрямовані на скорочення управлінського апарату. В УРСР у рамках цієї політики у 1954-1955 роках скоротили 61 тис. управлінців. Міністерства паливної та місцевої промисловості УРСР об’єднали в одне міністерство. Проте цих заходів виявилось недостатньо.

У 1957 р. М. Хрущову вдалося зламати опір консервативного бюрократичного апарату шляхом реформи управління промисловістю. Досі стара система значно ускладнювала економічні зв’язки між підприємствами різних міністерств, а це, відповідно, стримувало розвиток кооперування виробництва, породжувало громіздкі схеми постачання та нераціональні перевезення. Іноді складалась ситуація, коли, наприклад, підприємство завозило сировину з іншої республіки, а сусіднє або ближнє підприємство виробляло таку ж сировину. Такі явища були спричинені неузгодженістю дій різних міністерств, яким підпорядковувались підприємства. Стало зрозуміло, що передбачити з одного центру усі нюанси виробничого процесу просто неможливо. Тому М. Хрущов ініціював перенесення управлінських органів у регіони, ближче до виробництва.

31 травня 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Закон «Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом в Українській РСР». Територія України поділялася на 11 економічних адміністративних районів – Київський, Харківський, Львівський, Вінницький, Сталінський, Ворошиловградський, Дніпропетровський, Запорізький, Одеський, Станіславський та Херсонський райони.Кожен район об’єднував кілька областей. У травні 1960 р. було утворено ще три економічні адміністративні райони – Кримський, Полтавський, Черкаський.

У кожному з економічних адміністративних районів утворений орган планування та управління місцевою промисловістю та будівництвом – Рада народного господарства (Раднаргосп).

Паралельно зі створенням раднаргоспів значно зменшилась кількість і повноваження міністерств. В Україні ліквідовано 11 промислових і будівельних міністерств. Два міністерства перетворено із союзно-республіканських у республіканські. Міністерства, що залишились, звільнялись від безпосереднього управління підприємствами. Здійснювати свої функції вони могли через раднаргоспи. Внаслідок реорганізації майже уся промисловість УРСР перейшла в підпорядкування Ради Міністрів УРСР, раднаргоспів та місцевих рад депутатів. Раднаргоспи підпорядковувались Раді Міністрів УРСР та координували роботи з місцевими радами депутатів (хоча їм не підпорядковувались). Були розширені права місцевих рад у сфері планування та постачання підприємств.

Для того, щоб раціоналізувати та спростити управління всередині самих підприємств, на фабриках і заводах почали скорочувати кількість цехів та об’єднувати дільниці. Практикувалось також об’єднання споріднених виробництв і створювалась система головних підприємств.

Реформа 1957 р. не змінювала природи планової радянської економіки, відповідно не усувала головні недоліки такої негнучкої економічної моделі. Тому дуже швидко з’явилися нові негативні явища. Наприклад, у 1961-1963 рр. місцева промисловість перейшла з підпорядкування місцевих рад депутатів до раднаргоспів. Як наслідок, – з продажу зникло багато дрібних товарів широкого вжитку, оскільки раднаргоспи не надавали належної уваги розвитку місцевої промисловості. Крім того, посилилось так зване «місництво» – коли керівництво раднаргоспів турбувалося лише про розвиток своїх регіонів. Планова економіка ставала більш хаотичною, адже отримувала вказівки не з одного, а з багатьох центрів.

Як наслідок, у 1960 р. розпочалися заходи щодо відновлення централізації економіки. Для координації діяльності раднаргоспів утворена Українська рада народного господарства, голова якої входив до складу Ради Міністрів УРСР. У кінці 1962 р. кількість економічних районів в Україні зменшилася з 14 до 7. Внаслідок цих змін система управління стала ще більш забюрократизованою, ніж до реформи 1957 р.

Реформа 1957 р. сприяла збільшенню економічної самостійності УРСР. Під контроль раднаргоспів України перейшло 10 тис. підприємств. Як наслідок, під керівництвом раднаргоспів опинилось 97 % підприємств республіки.

Таким чином, в середині 1950-х – першій половині 60-х рр. в Україні відбувався пошук шляхів удосконалення господарського управління. Радянська влада не допускала відмови від планової економіки, а навпаки, в ході реформи передбачалось її удосконалення.

В 1950-х роках у країнах Західної Європи та в США почали досить активно розвиватися нові галузі хімії, кольорової металургії, приладо- і машинобудування. Ці явища засвідчили початок науково-технічної революції (НТР). Вона означала перетворення науки на основний фактор розвитку виробництва. Основними проявами НТР були: автоматизація виробництва, відкриття і використання нових видів енергії, створення і застосування нових видів конструкторських матеріалів. НТР змінила світову економіку, відповідно змінились пріоритети у виробництві. Відтепер обсяги видобутку вугілля та виплавки сталі перестали бути основними показниками економічної могутності держав.

Директорський корпус радянських підприємств не мав достатніх стимулів для підвищення їх технічного рівня. В існуючих тоді умовах у промисловості керівники підприємств були значно більше зацікавлені в зростанні кількісних показників виробництва для виконання плану, ніж в якісних.

Виникла проблема, звідки взяти кошти на прискорення науково-технічного прогресу, на зміцнення військово-промислового комплексу в умовах гонки озброєнь, на підтримку на високому рівні старих галузей промисловості; здійснювання соціальних реформ, що також вимагали серйозних коштів. Для вирішення цих завдань М. Хрущов вимушений радикально змінити розподіл капіталовкладень. Він започаткував нововведення у цій сфері.

1) Соціальні реформи здійснювались за рахунок так званого «фонду нагромадження».

2) Для збільшення коштів на ракетно-ядерну та космічну програму скорочено чисельний склад армії. Офіцерський корпус на початку 1960-х років зменшився на 200 тис. осіб. М. Хрущов вважав, що в можливій війні головним аргументом буде ядерна зброя. Тому були урізані програми розвитку військово-морського флоту та авіації, що викликало незадоволення багатьох військових. Звільнені кошти спрямовувались на розвиток ядерного потенціалу та створення потужних ракет-носіїв. Зокрема, у Дніпропетровську швидко розбудувався найбільший у світі ракетобудівний комплекс.