Формування характеру у дітей-олігофренів

 

Особливості формування та прояву характеру у розумово відста­лих дітей найбільш повно описані С.Я.Рубінштейн [66].

Виховати позитивні риси характеру в учнів допоміжної школи, на думку С.Я.Рубінштейн, важче, ніж у здорових дітей. Проте було б грубою помилкою думати, що їхній характер не залежить від виховання, що він визначений лише неповноцінністю їхньої нервової сис­теми. Разом з тим, факти свідчать, що у шляхах формування характе­ру розумово відсталих дітей є багато своєрідного. Передусім привертає увагу той факт, що у дітей, які перенесли одне й те ж захворювання головного мозку, часто формуються подібні риси характеру. Так, на­приклад, у епілептиків часто спостерігаються такі риси, як охайність, яка доходить до ступеня педантичності, скупість, злопам'ятність. У деяких дітей, які перенесли енцефаліт, спостерігаються такі риси, як навіюваність, легковажність, безтурботність, імпульсивність, у інших — настирливість, схильність до утворення надмірно задубілих звичок. У дітей, які перенесли черепно-мозкову травму, нерідко відмічають такі риси, як хворобливе самолюбство, роздратованість, гарячковість.

Як відомо, в нормі характерологічні особливості дітей є досить різноманітними. Хвороба ж сприяє виникненню подібних шаблонів характеру, своєрідних характерологічних стандартів. Це наводить ба­гатьох спеціалістів на думку про те, що характер дитини прямо зу­мовлений хворобою, що особливості характеру самі по собі є про­явом її хвороби.

Виникають питання: чи може хвороба бути причиною створення певного складу характеру? Як поєднуються вплив виховання та вплив хвороби на характер дитини?

Характер (поряд з вищими формами пам'яті та мисленням) відно­ситься до вторинних утворень у розвитку психіки дитини-дебіла. Характер дитини визначається її вихованням, умовами життя у кон­кретно-історичних обставинах. Хвороба не утворює ніякого складу характеру, проте створює, по-перше, певні особливості динаміки не­рвових процесів дитини і, по-друге, є сама по собі однією із важливих умов життя дитини, до якого вона якось пристосовується.

Відомо, наприклад, що діти, які перенесли травму головного мозку, не витримують шуму і втомлюються від звичайного для шко­ляра розумового навантаження. Гостро переживаючи неспроможність, що виникає через це в умовах шкільного режиму, такі діти іноді хитрують, уникаючи важких завдань, контрольних робіт, праці у шумних майстернях. У них виникають шкідливі звички, а у подаль­шому й такі риси характеру, як брехливість, хитрість, прагнення уни­кати труднощів. Поряд з цим діти стають хворобливо самолюбивими, образливими, іноді проявляють схильність компенсувати свої недо­ліки хвастощами, підкреслюванням якихось своїх переваг. Чи озна­чає це, що сама по собі травма головного мозку створює подібні риси характеру? Ні. Якби дитина, яка перенесла травму, одержала вихо­вання, розраховане на компенсацію її втомлюваності та невитривалості, то характер її міг би бути абсолютно іншим.

М.С.Певзнер [51] доводить, що деякі риси характеру, які розг­лядають зазвичай як риси, зумовлені енцефалітом, в умовах правильно­го коригуючого виховання не виникають. Отже, характер дітей, у тому числі й тих, які перенесли хворобу головного мозку, завжди зумовлений вихованням. Проте діти, які перенесли ті чи інші хвороби головного мозку потребують спеціального коригуючого виховання.

Крім цих причин існують і деякі інші, загальні причини, які впливають на характер всіх учнів допоміжних шкіл.

Сімейне виховання хворих дітей відбувається із значними труд­нощами. Батьки не можуть зазвичай визначити міру суворості та ви­могливості щодо хворої дитини. Так, наприклад, якщо дитина ослабле­на і з неохотою виконує дії самообслуговування, батькам нелегко вир­ішити, чи слід пожаліти її, як хвору, і виконати необхідні дії замість неї, чи примусити її зробити все необхідне самій. Правильне вирішен­ня цих, здавалось би, дрібних питань важливе для формування харак­теру дитини. Від суворості та вимогливості батьків, від трудового на­вантаження та організації режиму дня дитини залежать основні риси її характеру: воля, самолюбство, працелюбність, почуття обов'язку тощо.

Між тим спостереження показують, що у сімейному вихованні учнів допоміжних шкіл часто переважають крайнощі: батьки або над­мірно шкодують своїх хворих дітей і, створюючи для них вдома теп­личну, нетрудову обстановку, сприяють формуванню безхарактерності, безвідповідальності, або, навпаки, безжалісно третирують своїх дітей, принижують їхню гідність, сердяться на них за повільність, забудьку­ватість та інші недоліки, викликані хворобою. Трапляється, що дітей принижують та ображають ровесники. Ці крайнощі — надмірна жалість та зневага — однаково сильно псують характер дитини. На жаль, у багатьох випадках тільки у допоміжній школі (під впливом вчителя, з одного боку, та рівноправного стану в дитячому колективі — з дру­гого) стає можливою корекція цих шкідливих впливів на характер розумово відсталої дитини.

Найнесприятливішими чинниками, що впливають на характер школярів з інтелектуальною недостатністю, є сімейно-побутове неблагополуччя, негативний вплив середовище поза сім'єю і порушен­ня організаційно-нормативних і педагогічних вимог їх виховання.

Розумово відсталі підлітки з труднощами поведінки змушені ніби двічі адаптуватися до оточення. У середовищі "своїх" (товаришів по вулиці) вони адаптуються досить легко і швидко. У шкільному сере­довищі, де вони почувають себе відторгнутими, ізольованими, адап­тація відбувається складніше, оскільки розвивається конфлікт підлітка з формальним оточенням, яке виставляє до нього вимоги виконувати певні норми поведінки. Такий психологічний дискомфорт примушує підлітка шукати виходу із ситуації, і він шукає контактів з тими, хто вважає його "своїм". Такий подвійний характер соціальної адаптації розумово відсталих підлітків з труднощами поведінки, поряд з нега­тивними показниками розвитку їх моральної сфери, дозволяють відмітити і очевидну адекватність самооцінки і більше наближення рівня домагань до наявних можливостей, ніж це відмічається у розу­мово відсталих підлітків" без порушень поведінки.

Період вікових криз також сприяє посиленню негативних впливі 11 соціального характеру з наступним виникненням у школярів девіацій поведінки за невротичним або психопатоподібним типом, які в умовах несприятливого середовища можуть призвести до відхилень поведінки асоціального характеру (алкоголізм, крадіжки).

Одним із важливих прийомів формування характеру дітей виховання у них звичок. Питання про їх значення ставив ще Е.Сеген.

Ще у 1905 р. Е.Сеген у книзі "Виховання, гігієна та моральне лікування розумово ненормальних дітей" писав: "звичка — друга на­тура. Й ідіотія (у часи Сегена словом "ідіотія" позначались всі сту­пені розумової відсталості) — майже в усіх своїх найбільш відштовху­ючих симптомах є не витвором природи, а переважно результатом звичок; звичка до нервового тіку, звичка до інертності, до неуваж­ності, до крику, до неохайності, до онанізму, звичка до повторення одних і тих же вражень та актів, до відхилення від нормальних функцій — ось що складає образ ідіота.

Всі органи без винятку, і особливо головний мозок, можна зміцни­ти та розвинути вправою. Залишаючись у бездії, всі органи, і знову-таки найбільше головний мозок, позбавляються здібності реагувати, втрачають життєвість, атрофуються.

Таким чином, звичка — все для ідіота, все для його спасіння або для його кінцевої загибелі".

У цьому висловлюванні Сегена великий інтерес представляють два його положення. Перше з них стверджує, що образ ідіота є не витвором природи, а переважно результатом звичок. Інакше, чис­ленні недоліки у характері та поведінці розумово відсталих дітей ви­никають після хвороби, а не внаслідок хвороби. Вони є результатом неправильного, неадекватного формування звичок у хворої дитини.

Спостерігаючи серед учнів допоміжних шкіл дітей, які кривля­ються, розважаються монотонними розхитуваннями, колупанням у носі тощо, ми не рідко намагаємось віднести ці дурні звички до числа хво­робливих симптомів. Між іншим, дитячі психіатри знають, наскільки важко відмежувати деякі звички олігофренів та психопатів від хвороб­ливих симптомів, наскільки відносна сама по собі ця межа. Складність такого розмежування стає зрозумілою, якщо врахувати, що фізіологіч­ною основою звичок є динамічний стереотип і що звичка є тим механіз­мом, завдяки якому способи поведінки, що формуються ззовні, стають мов би властивістю нервової системи дитини.

І психопатологічні симптоми в своїй основі є не спонтанною продукцією хворого мозку, а лише певною мірою зафіксованою, спо­твореною реакцією на зовнішні та внутрішні подразники.

Якщо епілептичний напад, дисфорія тощо можуть розглядатись як реакція пошкодженої нервової системи на те чи інше коливання внутрішнього середовища організму, то прояв дратівливої слабкості, наприклад, можна зрозуміти лише як спотворену реакцію на зовнішні подразники. Проте ця дратівлива слабкість може зникнути разом з астеніею, яка її породила, а може фіксуватись, стати звичним способом реагування, тобто рисою характеру дитини.

Також підвищена, а іноді надмірна охайність дітей-епілептиків, найвірогідніше, може бути зрозумілою як звична форма компенсації забудькуватості цих дітей.

Тобто, хороші та погані звички виникають в учнів допоміжних шкіл у результаті певного способу життя, як прояв її компенсаторних особистісних тенденцій.

Досі залишається мало вивченим і навіть мало врахованим питання про негативні, спонтанно виникаючі шкідливі шляхи компен­сації. Між тим в основі, так званих, негативних шкідливих звичок дитини-олігофрена нерідко лежать саме ці негативні засоби компен­сації. Так, наприклад, щоб заволодіти увагою оточуючих, бути прий­нятим у гру дітей або одержати бажану іграшку олігофрен, не володі­ючи соціально прийнятними способами дії, може привернути увагу до себе кривлянням, безглуздими витівками, він може навчитись за­бирати іграшки силою, може досягати бажаного невпинним плачем. Рідко, дуже рідко вдається хворому, нерозумному малюку самостійно знайти шлях позитивної компенсації і викликати симпатії товаришів за допомогою доброти, поступливості, вміння гратись.

Таким чином, невдалі шляхи компенсації призводять іноді до виникнення негативних звичок. Проте шкода, яка виникла таким чином, посилюється тим, що якась одна звичка прокладає шлях іншій, аналогічній. Так, наприклад, звичка палити сприяє виникненню нега­тивної звички красти, оскільки паління спонукає добувати гроші на цигарки, а звичка ходити на прогулянку прокладає шлях позитивній звичці вивчати навколишнє, милуватись природою.

Психічна декомпенсація у підлітків-олїгофренів з наступними порушеннями поведінки за невротичним типом проявляється у хво­робливому переживанні почуття власної інтелектуальної неповноцін­ності. Спостерігається невірі? у свої можливості, перебільшене переживання своїх невдач. Під час усних відповідей; контрольних робіт виникає стан страху, розгубленість. Після перегляду фільмів або чи­тання оповідань зі страшним змістом посилюється лякливість, страх темноти, виникають важкі сновидіння. Діти переживають дефекти зовнішності, моторну незграбність. Зауваження в класі викликають ніяковість або підвищений неспокій.

Почуття неповноцінності сприяє появі у деяких учнів аутичних відхилень! Діти прагнуть залишитися на самоті, не спілкуватись з однолітками та педагогами. У фантазіях компенсаторного типу вони уявляють себе красивими, сильними.

Ряд вчинків, які зовні виглядають як асоціально спрямовані, наприклад, немотивовані Прогули, спроби бродяжництва, також носять характер захисних реакцій. Разом з тим, у таких школярів відміча­ються і позитивні особистісні властивості: доброзичливість, прив'я­заність до батьків, учителів.

При психічній декомпенсації і порушенні поведінки за психопатоподібним типом у дітей попри порушення шкільної дисципліни (непосидючості, дратівливості, схильності до немотивованих вчинків, конфліктів з вчителем та товаришами, агресії і т.п.) спостерігається асоціальна поведінка (ранній алкоголізм, крадіжки, бродяжництво, схильність до нарко- і токсикоманії, сексуальні ексцеси). Для них характерна відсутність інтересів до шкільних занять. В усій їхній поведінці переважає емоційно-вольова нестійкість, незрілість. Вираз­на інфантильність проявляється у веселому, безтурботному настрої зі схильністю до метушливості і нав'язливості, з відсутністю стійких прив'язаностей при високій комунікабельності.

Основний провідний мотив поведінки цих підлітків — задово­лення. Від завдань, які вимагають навіть незначних зусиль, вони відмов­ляються; на уроках балакучі, розгальмовані; у будь-якому виді діяль­ності імпульсивні, нетерплячі. Через підвищену навіюваність вони часто залучаються до конфліктів, стають знаряддям здійснення пра­вопорушень або злочинів. Незрілі форми самоствердження проявля­ються у таких підлітків у хвастливості, примітивних вимислах.

Переважання афективної збудливості і рухливої розгальмованості проявляються в більшості дітей у надмірній дратівливості, схиль­ності до агресивних розрядів. Через незначні приводи вони, наприк­лад, можуть кинути у вчителя, в товариша книгу або зошит, розірва­ти підручник, розпочати бійку, нецензурно сваритися. Афективна реакція цих дітей зовсім не відповідає причині, яка її викликала.

З інтелектуальною недостатністю часто контрастує своєрідна дорослість інтересів, їхня однобічна життєва спрямованість, мрії про одруження, сім'ю, хорошу роботу. Часто афективна збудливість про­вокується загостреним самолюбством, нетерпимістю до критики, про­тестом, негативізмом щодо авторитету дорослих. Насмішки через інте­лектуальну недостатність викликають бурхливі афективні спалахи з агресією, бійки, прагнення до самоствердження і доказу своєї фізич­ної переваги. У цих дітей відмічаються коливання настрою, які суп­роводжуються злістю, похмурістю, підозрілістю.

Відмітимо, що в генезисі поведінки підлітків-олігофренів важ­ливе значення має несприятливе становище у класному колективі. Звідси неповага до колективу класу, прагнення уникнути спілкуван­ня з однокласниками, конфліктні стосунки з класним керівником.

Таким чином, виховання позитивних звичок сприяє загальному позитивному напрямку компенсації дитини-олігофрена, а стихійне формування негативних звичок спонукає її стати на шлях негативної, хибної компенсації.