Поняття «етносу» та «етногенезу» в сучасній етнічній екології.

 

У відомому сенсі етноекологія виступає як складова частина екології людини, що досліджує загальні закони взаємовідношення біосфери і антропосистеми. Як найбільш «споріднені» нею дисципліни в даному випадку можна розглядати екологію особи, аутогенну екологію, екологію популяції і екологію людства в цілому.

Умовимося, що під етносом ми розуміємо стійкий в історичному часі колектив, який протиставляє себе всім іншим аналогічним колективам і відрізняється своєрідним типом поведінки, тобто особливою поведінковою мовою. У більш розширеному формулюванні етнос — спільність людей, що історично склалася, саморозвивається, цілісна і стійка, характеризується, певними відносинами з навколишнім природним середовищем, певними особливостями фізичного і психологічного складу культури, відносин з навколишнім природним середовищем, історичного розвитку і нерідко — політичної долі. Відома і така, найбільш коротка і ємка дефініція — це «еколого-социально-культурная популяція».

«Субетнос» відноситься до тих, що входять до складу етносів спільнот, з власною самосвідомістю, що володіє, і особливими властивостями, які виражені з меншою інтенсивністю, чим в основних етнічних одиницях, це система відрізняється своїми господарськими, побутовими і культурними особливостями. Приклади російських субетносів — помори, старообрядці, козаки; українських — гуцули, бойки та інші. Деякі сучасні субетноси у минулому представляли цілком самостійні утворення: мегрели і свани — грузинські субетноси, тірольці — австрійський, провансальці — французький тощо.

Народження суперетносів відбувається на базі певної етнічної домінанти (сукупності політичних, ідеологічних або релігійних цінностей). Відомо, що арабський суперетнос сформувався з окремих племен на базі ісламу, візантійський — на основі православ'я, російський — на грунті російської державності. Одна і та ж людина може одночасно входити в декілька етнічних співтовариств. Наприклад, якась особа, що вважає себе росіянином, одночасно може бути кубанським козаком або помором, слов'янином або представником візантійського суперетносу.

Просторовий підхід в етнічній екології виявляє тісний зв'язок з етнокультурным ландшафтознавством. У вітчизняній географії культурний ландшафт, як правило, не відділявся від природного і аналізувався як його змінений варіант. Абсолютна більшість географів вважали, що як змінений, так і перетворений ландшафт продовжує залишатися природним комплексом на тій підставі, що в нім діють ті ж природні сили і закономірності, що і в первісному ландшафті.

Якісний поворот в трактуванні поняття «культурний ландшафт» відбувся в кінці XX ст. у зв'язку розвитком географії культури. Деякі дослідники виразили незгоду з традиційним тлумаченням культурного ландшафту як різновиду антропогенного. Було висловлено думку, що головний «порок» ландшафтознавчих визначень полягає в тому, що вони спираються на надзвичайно звужені уявлення про людську культуру, на гіпертрофовану оцінку у формуванні культурного ландшафту інтелектуальної і духовної діяльності людей. Ось один з висловів на цю тему: «Що стосується духовних цінностей, то було б вульгаризацією включати їх до складу ландшафту нарівні з кліматом, грунтом, а також з об'єктами матеріальної культури. Якщо навіть допустити..., що культурноинтеллектуальная енергія, філософські, релігійні і інші ідеї грають визначальну роль у формуванні і розвитку культурного ландшафту, то вводити їх до складу останнього — це те ж, що включати до складу океану місяць на тій підставі, що її дія викликає в океані приливи. Ідеї і духовні цінності не можуть бути власністю якого-небудь ландшафту».

Трактування етнічного ландшафту ми засновуємо на ландшафтознавчій концепції. Етноландшафт як видове по відношенню до родового поняття визначається як природноетнічний організм, в якому всі основні компоненти: рельєф, клімат, вода, грунт, рослинність, тваринний світ і етнічне співтовариство знаходяться в складній взаємодії, утворюючи єдину систему, що давно сформувалася.

Відомі спроби пов'язати особливості етногенезу з геологічною будовою, магматизмом і разломной тектонікою літосфери Землі, проте вони страждають слабкою аргументацією і навряд чи можуть викликати довіру у тому числі і унаслідок «екстравагантності» самої тези. Ще більший скепсис викликає бажання встановити збіг і навіть пряму кореляцію геологічного чинника з пасіонарними поштовхами Л.М. Гумільова. Один з головних аргументів — це геометрія пасіонарних поштовхів, які розташовуються у вигляді геодезичних ліній, розташування яких добре співпадає з розташуванням геодинамических структур літосфери, особливо в складних поясах глиб складки. «Навіть у ділянках стародавніх платформ, перекритих могутнім чохлом опадів, разломная тектоніка фундаменту до цих живе в гідромережі, деталях рельєфу, точкових землетрусах. Фіксується через геофізичні і геохімічні аномалії. І нерідко до цих структур тяжіють ареали розповсюдження етносів і субетносів».

Як приклад приводиться розвиток Східно-африканської рифтової долини в мезозої і кайнозої, до якої географічно тяжіє центр появи австралопітеків більше 5 млн. років назад, а в новий час — етногенез баньяруанда, барунди, бакуба і інших місцевих народів. І вже зовсім екзотичним виглядає твердження, що «і в даний час народи, що живуть тут, постійно знаходяться у збудженому стані з явними ознаками зайвої пасіонарної енергії, яку вони використовують при нагоді на шкоду сусіднім етносам».

Мається на увазі, перш за все, багаторічне протистояння хуту і тутсі в Руанді, а також внутрішні міжусобиці в Уганді і Заїрі (Конго). Але міжплемінні тертя виявляються і в інших регіонах тропічної Африки: вони властиві Нігерії, Кіт Д'івуару, Чаду і іншим африканським державам, розташованим на значній відстані від зони пасіонарної активності.

Інша гіпотеза говорить про просторове поєднання осей пасіонарних поштовхів із зонами глибинних розломів, контролюючих ртутне зруденіння і про прояви ртуті в нафтогазових родовищах. Деякі дослідники припускають, що глибинні енергопотоки могли викликати сплеск біохімічної енергії в антропосфері, і це могло послужити причиною ентогенеза. Чи не надавала ртуть при цьому мутагенну дію? Її екологічно безпечні кількості могли викликати благословенні мікромутації при закладанні пасіонарних якостей майбутнього етносу?

2.Особливості життєзабезпечення на початкових етапах формування та розвитку етнічних спільностей.

 

Етнокультурний аспект природокористування.

Ставлячи в центр своєї уваги вивчення взаємозв’язків в системі «організм - середовище», екологія враховує особливості людини як соціально-біологічної істоти, об’єднаної в етнопопуляційні групи, тобто етноси. Відтак екологічні дослідження про взаємодію етнічних спільнот з природним середовищем можна означити як етноекологічні. Зважаючи на поліетнічність сучасного людства, велике значення господарської діяльності в життєзабезпеченні людських колективів та зростаючий перетворюючий їх вплив на довкілля, етноекологічні дослідження є надзвичайно актуальним, проте недостатньо розробленим напрямком. Пропонована стаття має на меті зменшення прогалини у вивченні особливостей традиційних систем життєзабезпечення етнічних спільнот в умовах їхнього існування впродовж етногенезу. На увагу заслуговує розгляд того, що культура, як основний механізм адаптаціі та життєзабезпечення людини до природного середовища свого існування, має етнічну специфіку, ним детерміновану.

Перші концепції про взаємодію людей, в том числі етнічних спільнот, з природним середовищем з’явились в XVIII ст. головно у вигляді географічного детермінізму, згідно якого особливості середовища визначають матеріальну і духовну культуру, психічний склад і форми політичного устрою народів світу. З середини XIX ст. подібній проблематиці були присвячені роботи Ф. Ратцеля, Ф. Боаса. Перші, власне етноекологічні праці пов’язані із появою в середині ХХ ст. «культурної екології», засновник якої Дж. Стюард вивчав процеси адаптації людських спільнот до природного середовища. В колишньому СРСР перші спроби вивчення різноманітності етнокультурних явищ у зв’язку із змінним природним середовищем існування етносів знайшли відображення в роботах М.М.Чебоксарова, Б.В. Андріанова (концепція «господарсько-культурні типи»), Ю.В.Бромлея, В.І.Козлова, Л.М.Гумільова, В.П.Алєксєєва та ін. Окремі аспекти функціонування етнічних екосистем розглянуто в працях В.Коржик, Т.Панасенко, Р.Сливки, П.Штойка та ін.

Як і будь-які системи, етнічні спільноти взаємодіють із своїм середовищем. Таким для етносу є природне оточення, яке є умовою як виникнення, так і його функціонування. Розгляд проблеми такої взаємодії вимагає акцентування уваги на їх взаємозалежності та взаємообумовленості.

Наявність розуму, мовлення, здатності виготовляти та вдосконалювати знаряддя праці забезпечили людині швидкий розвиток і одночасно зумовили специфіку взаємодії з природою. На відміну від інших живих організмів, людина адаптується до навколишнього природного середовища шляхом не стільки біологічним, скільки через зміну своєї господарської діяльності, яка знаходить своє відображення у культурі. В процесі еволюції людина навчилася відмежовуватись від навколишнього середовища, використовуючи при цьому штучне середовище, яке захистило її від несприятливого впливу середовища існування [6, с.140]. Захисна функція штучного середовища реалізувалась через створення та застосування одягу, знарядь праці, житла, формування поселенських утворень, способів господарювання тощо, тобто через культуру в широкому сенсі слова.

Культура, а, особливо, так звана матеріальна культура, як основний механізм життєзабезпечення і адаптації людини до природного середовища набула рис етнічної специфіки [6, с.5]. Відтак, власне культура стала еволюціонувати у відповідь на: 1) внутрішні потреби людини та соціуму та 2) зміни в довкіллі. Прогресуючий розвиток людини перемістився в область свідомості, психіки та інтелекту (відбір за інформаційно-прогностичними властивостями мозку).

Найдавніші наші предки заселяли земну поверхню вкрай нерівномірно. Вони формували малочисельні групи, які внаслідок природних перешкод (моря, ріки, гори, лісові масиви, пустелі) та великих відстаней, існували ізольовано. В процесі адаптації до території кожна група продукувала поряд із загальнолюдськими, зумовленими загальними закономірностями розвитку, свої стереотипи природокористування, форми поведінки та традиції. Зокрема, збиральництво чи полювання, як способи експлуатації природного середовища на ранніх етапах етногенезу, мали повсюдне поширення. Проте збирали чи полювали люди лише на ті види, які були поширені на їхній (згодом - етнічній) території. Тому в людських колективах формувались свої, особливі навики та способи природокористування, зумовлені природно-географічними особливостями території заселення та особливостями поведінки й екології видів, які ставали об’єктами збиральництва чи полювання. Причому своєрідність способів взаємодії етнічних спільностей з довкіллям підсилювалась значною їх ізольованістю та розділеністю.

Біотичні особливості території впливали і на світоглядні та релігійні уявлення спільнот, як окремі сторони духовної культури етносу, насамперед, звичаї, обряди, побут, а також на менталітет населення. Як наслідок, етноси відрізняються один від одного як такі людські угруповання, що по-різному увібрали в себе дух навколишнього їх ландшафту, тобто етноменталітет є результатом несвідомого опосередкування, вбирання у себе соціальним природного [8, с.175].

Клімат визначав особливості одягу і технології його виготовлення, перелік культур для сільськогосподарського обробітку, транспортні засоби в різні пори року, святковий календар. Ґрунти, рельєф і гідрографічна сітка напряму детермінували характер трудової діяльності, особливо в сільськогосподарській галузі, на тип сільських поселень і т. ін. Природо-ресурсні особливості місцевості впливали на властивості, якість, форму житлових і господарських будівель, знарядь праці, специфіку повсякденного життя.

Успішна адаптація етнічних спільнот до території як середовища існування завершувалась сприйняттям останньої як «своєї». Практично у всіх етносів існують свого роду символи етнічної приналежності, прототипами яких служать елементи ландшафту (тополя в українців, береза у росіян, сакура у японців, кленовий листок у канадців і т. ін.), поєднані з топонімікою (Дніпро в українців). Натомість, будь-яка інша територія, яка відрізнялась кліматом, рельєфом, ландшафтом, ресурсами, розглядалась представниками даної групи, як небезпечна.

Сформовані спільнотою навики природокористування з часом набували статусу традицій, а тому передавались нащадкам, як механізм успішного життєзабезпечення етносу. Оптимальне забезпечення потреб вимагало дотримання традицій природокористування. Останні залишались тим стійкішими, чим довше жив етнос на даній території. Швидке освоєння території супроводжувалось зростанням чисельності етносу, яке призводило до: 1) зростання щільності, 2) неможливості оптимального задоволення потреб та відтворення природних ресурсів, 3) накопичення продуктів життєдіяльності, що в сукупності формувало демо-екологічну кризу. За таких умов існуючі традиції природокористування частково втрачали свої позиції, але ще деякий проміжок часу люди експлуатували довкілля традиційно. До прикладу, мисливці продовжували полювати на традиційний вид, не дивлячись на те, що його скорочення порушувало структуру місцевого біоценозу; скотарі навіть при виснаженні пасовищ не бажали займатись землеробством [6, с.143].

Досягнувши критичної точки, демо-екологічна криза спонукала групу до перегляду традицій, які не відповідали умовам навколишнього середовища, які змінились. Пошук нових форм, способів природокористування ставав для етнічної спільноти шляхом до виживання в змінених умовах. В окремих випадках це штовхало частину населення на освоєння нових, суміжних територій, в результаті чого формувались нові етнографічні групи чи субетноси (наприклад, гуцули, бойки в українському етнічному середовищі) або нові етноси. Збереженню основних етнічних ознак, реалізованих в культурі, серед емігрантів слугували близька спорідненість клімату, ландшафту тощо. В протилежному випадку, вони виробляли відмінні традиції життєзабезпечення своєї групи, які через елементи духовної та матеріальної культури, обумовлювали їх етнічну специфіку як нової етнічної спільноти.

Демо-екологічна криза, зумовлена зростанням чисельності населення і неможливістю задоволення потреб, провокувала також різного роду конфлікти, сутички, війни між народами. Як свідчить історичний досвід, у випадку перемоги розв’язання демо-екологічних проблем досягалось завдяки хижацькому природокористуванню чужих земель.

Послаблене таким чином навантаження на навколишнє природне середовище на старих, давно освоєних територіях сприяло відновленню природної рівноваги в даній етноекосистемі, традиційного природокористування. Однак, можливість повторення кризових явищ, підсилена недостатнім розвитком транспортних засобів (особливо в умовах пустель, гірських долин, островів), відсутністю стратегічних місць для міграції, штовхала представників етнічної спільноти до пошуку нових знарядь праці, нових ресурсів, нових методів їх використання. Таким чином з’являлась нова система природокористування, яка забезпечувала потреби групи. Розвиток та удосконалення продуктивних сил уможливлює використання етнічною спільнотою тієї частини етнічної території, яку до цього розглядали як непридатну: «цілинні» землі степів, схили гір, напівпустелі, пустелі, болота, острівні території тощо.

Накопичення навиків життєзабезпечення етносами у відповідності до змінених умов зумовлювало якісну зміну у природокористуванні, а саме його новий спосіб, тип, ступінь. Виділяють декілька послідовних ступенів експлуатації природи: збиральництво, мисливство, скотарство, землеробство. Перехід із одного ступеня на інший визначався ступенем оптимальності умов на етнічній території: чим більше обмежень з боку природного середовища відчував етнос, тим швидше намагався подолати лімітуючий вплив довкілля через нові підходи у природокористуванні.

Кожен наступний якісний стрибок у природокористуванні зменшував вимоги етносу до розмірів території: скотареві необхідно для забезпечення нормальної життєдіяльності менше землі, ніж збирачеві чи мисливцю, землеробові, менше, ніж скотареві. Як наслідок, спостерігаємо тенденцію до збільшення густоти населення на етнічній (освоюваній) території і формування запасів із надлишків товарного виробництва. Останні спонукають етноси до обміну між собою. Розвиток обміну між етнічними спільностями сприяє консервації господарських традицій[6].

Тому накопичений етносами досвід природокористування в умовах незмінних природних умов сприяв формуванню етноекосистем, в яких гармонійно, рівноважно взаємодіють соціосфера та біосфера. Рівновага у взаємозв’язках етносу та довкілля досягалась через пошук оптимальних способів життєзабезпечення, розвиток продуктивних сил, використання різних видів необхідних ресурсів, підвищенням їх продуктивності, що не дозволяло виснажувати певні види природних ресурсів. Антропогенне навантаження послаблювалось і завдяки веденню комплексного господарства. Тривале застосування такого підходу сприяло найбільш оптимальній адаптації етнічної спільності до території, а також підтриманню на основі традиційного природокористування рівноваги в етноекосистемі.

Отже, взаємодія людини з природою у кожного етносу має свої особливості, які проявляються в різних сферах. В свою чергу, ці особливості є проявом поліморфізму етнічної культури, який підсилює її адаптивні можливості. Одночасно поліморфізм дозволяє повніше використати етносам, які мешкають в певній природній ніші, ресурси території без їх виснаження. Зважаючи на це, доцільно розглядати систему “етнос – середовище” як етноекологічну цілісність.