Особливості традиційного способу природокористування українців та цілісність природного середовища. Традиційна аграрна культура

У предметно-практичному освоєнні світу вкоріненість світоба­чення українця у ним же витворений природний світ трансформувалася у природовідповідні та людинодоцільні засоби і технології аграрної, ремісничої та мистецької діяльності. За увесь історичний час, відколи людність мешкає в Україні, тобто принаймні кілька тисяч років, десь аж до XVIII ст., ми практично не знаємо випадків значних екологічних катастроф, якими так рясніє історія багатьох інших етносів. Так, зникали деякі види тварин та рослин, змінювалися ліси та степи, але явних екологічних криз не спостерігалось. І це за умов, що тут завжди щільність населення була досить високою. Такий стан речей якраз і пояснюється виробленням та застосуванням відповідних технологій.

Ще за часів трипільських скотарів, хліборобів та металургів сфор­мувалося вміння використовувати природні процеси та тенденції у бажаному для себе напрямі, не вносячи водночас збурення у довкілля. І досі гуцул, перш ніж обробляти навесні землю, шанобливо просить у неї пробачення за турботу. То хіба ж міг український селянин у минулі віки за такого ставлення до землі-годувальниці звести її нанівець? І якщо стародавній металург розміщував свої печі на островах чи невгіддях, то хіба не думав він при цьому за навколишню природу?

Етноси шляхом «спроб і помилок» відшукують оптимальні варіанти природокористування, завдяки чому аборигенні етноси на своїй авто­хтонній території знаходяться, як правило, у стійких відносинах із довкіллям. У минулі часи було вироблено блискучі зразки гармонійного природокористування та закріплено їх у структурі ментальності, обрядо­вості, навіть релігійності українців.

На формування органічного природокористування населення Укра­їни, зокрема, вплинуло сусідство лісу і степу та їх взаємопроникнення у зоні лісостепу. Ліс накладає відбиток на весь устрій життя таких народів, як бразильські лісові індіанці, лісові народи внутрішньої Африки, північноамериканські та північноазійські мисливські племена і т. д. Ліс подрібнює такі народи на племена, громади, утруднює утворення серед них сильних політичних організацій, комунікацію, чинить перепони виникненню землеробства і скотарства. З іншого боку, ліс — джерело матеріалів для житла, одягу, домашнього начиння, зброї, набутої з навколишнього тваринного та рослинного світу.

Другим чинником був степ. Степ надає можливість для далеких пе­реміщень, його відкритість слугує комунікативним засобом для кочових народів. У цьому смислі для України степ завжди ніс у собі загрозу. Але з іншого боку, степ — ідеальна сфера для землеробства та скотарства, що визначається плодючістю грунтів та споживністю степових рослин.

Третім чинником був помірний клімат, не дуже вологий, але і не дуже сухий. Це відкидало необхідність зрошування та осушування, властиву більш південним регіонам степу та північному лісові.

Четвертий чинник — великі ріки, зокрема — Дніпро. Ріки, на думку Л. Мечникова, є перепоною для народів некультурних, і засобом кому­нікації — для народів культурних. Великі ріки несуть у собі синтез усієї сукупності фізико-географічних умов — і клімату, і грунтів, і рельєфу земної поверхні, і геологічної будови. Швидкість течії, велика кількість води обумовлюють можливість зрошування на півдні. У низинах біля рік також гуртується населення. Нарешті, ріки слугують джерелом зро­шування, що особливо важливо у степу, який зволожується недостатньо.

Ліс, поєднаний зі степом, створив комплекс ресурсів, необхідних для осілого життя, для будівництва, землеробства і скотарства. Дніпро став віссю, навколо якої формувалася предметно-практична діяльність укра­їнського населення, сприяв розвиткові міжетнічного господарського обміну. У той же час помірний клімат не поставив населення України перед необхідністю створювати великі людські спільноти для зрошу­вання, будівництва каналів тощо. Тому тут не з'явилося суспільств деспотичного типу, з міцною централізованою владою, общинним життям та знеосіблюючою кооперацією.

За даними археології, етнографії, історії традиційною формою при­родокористування в Україні є орне землеробство /ТЦе напряму випливає з високої плодючості грунтів України, і перш за все—чорнозему. Цьому сприяли також кліматичні умови (помірно холодна зима, відносно тепле літо, рівнинний характер поверхні), які стимулювали не тільки власне землеробство, але і можливість інтенсивних культурно-господарських контактів з іншими народами.

Іншими традиційними видами господарської діяльності українського субстратного населення були скотарство, рибальство, мисливство та бджільництво.

Інколи говорять про органічність взаємин автохтонного населення України і довкілля. Ця ідеалізація традиційних аграрних відносин простежується ще в історико-етнографічних працях XIX ст. Однак слід відмітити, що в історії України відомі епохи криз і епохи сталості. Етноси шляхом «спроб і помилок» відшукують оптимальні варіанти природокористування, завдяки чому аборигенні етноси на своїй авто­хтонній території як правило, набувають стійких відносин з довкіллям. Ці етноси Л. Гумільов називає персистентними, на відміну від пасіонар­них, які цю рівновагу порушують.

Одним з перших пасіонарних етносів в Україні відомий хато-хур-ритський етнос трипільців, який прийшов, очевидно, з північної Месо­потамії і запровадив тут землеробство. Однак, та система природоко­ристування, яка корисна для Північної Месопотамії, в Україні призвела до порушення балансу довкілля, унаслідок чого відбулася дезінтеграція цієї першої землеробської культури на теренах України. Тому зазначена «органічність» залежить від того, як давно відбувалося природокорис­тування тих чи інших спільнот на цьому терені і чи адекватно насліду­вався досвід природокористування. Прийшлі народи (хато-хуррити трипільці або іраномовні кочовики пізніших часів) спричинювали по­рушення традиційних «органічних» (фактично — усталених, переві­рених) відносин автохтонного населення України з довкіллям.

Традиційними видами господарської діяльності українського народу j. з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство та бджільниц­тво. Однак найголовнішим завжди залишалося землеробство, причому на теренах України було розвинуто усі три його основні види — хліборобство, городництво та садівництво.

Населення України займалося мотичним землеробством ще з епохи неоліту (VI-IV тис. до н. е.). Зазначені сприятливі кліматичні умови (помірно холодна зима, відносно тепле літо, родючі грунти) стимулювали не тільки власне землеробство, але і можливість інтенсивних культур­но-господарських контактів з іншими народами.

В Україні було відомо кілька систем землеробства. Найбільш давня з них, вкрай непродуктивна, вирубно-вогнева (вона зустрічалась подеку­ди ще у XX ст. — у Карпатах та Поліссі). її суть така: на обраній під посів ділянці лісу восени або взимку рубали ліс та кущі, залишаючи їх на місці. Навесні їх палили, після чого без оранки сіяли просо або льон. У наступні роки висівали жито або інші зернові. Через три-чотири роки врожайність знижувалась, і його залишали незасіяним (відпочива­ти, лежати).

Друга система — перелогова. Вона була більш поширена у степових районах. При перелозі після оранки цілини або земель, які «лежали» певний час необробленими, лан протягом кількох років засівали зерно­вими культурами: перші два роки — просом або іншими зерновими, після цього — житом тощо. Коли лан переставав родити, його залишали під «залеж» і вдавалися до нових ділянок цілини або перелогу. На кінець XIX ст. у зв'язку з тим, що цілинних земель в Україні майже не лишилося, ця система вийшла з ужитку.

Дві попередні системи були екстенсивними. Більш інтенсивною була і найбільш поширена трипільна система, яка вже широко панувала за часів Київської Русі, а виникла, мабуть, набагато раніше. У цьому варіанті придатна для обробки земля у тому чи іншому селі ділилася громадою на три частини. Одна відводилася під озимі, друга — під ярові культури, третя, незасіяна, парувала. Часто вона використовувалася як толока — пасовисько для худоби. У наступному році толока засівалася озимими, перша ділянка — ставала другою, а друга — третьою. Отже, відбувалося певне чергування.

Такий спосіб землеробства не потребував постійного розширен­ня і враховував, що землі необхідний відпочинок для відтворення родючості грунту. Крім того, під час використання грунту як пасовища він піддавався природному удобрюванню, покращувалася його структура тощо.

Слід відмітити, що у конкретних умовах тих чи інших регіонів селяни на практиці не завжди дотримувались трипільної системи. Так, у Карпатах довго переважала двопільна система, при якій уся земля ділилася на дві основні частини: одна оралася, інша «відпочивала». На

Поділлі було відоме чотирипілля, при якому одна частина залишалася під сінокоси.

Сам ритуал сівби також був пов'язаний з природними процесами. Так, з першим виїздом у поле було пов'язано чимало прикмет, обрядів та звичаїв. Деякі з них (наприклад, розсипання насіння проса через вогонь перед сівбою) мали раціональний характер, інші були пов'язані з забобонними уявленнями, мали магічну спрямованість. Так, небажаним вважалося засівати поле у вербну неділю. У день виїзду у поле селянин одягав чисту білизну, іноді з цього приводу не топили піч тощо.

Система випасання худоби також залежала від природних умов. Так, у зоні Лісостепу і, частково, Полісся, переважала вигінна форма, за якої влітку тварин зранку випускали на пасовисько, а на ніч заганяли у приміщення. У степовій зоні України, де до першої половини XIX ст. у зв'язку зі значною кількістю нерозораних земель тримали величезні табуни коней та отари овець, худобу випасали при теплій зимі цілорічно, для чого біля місць зимового утримання тварин залишали з літа незаймані пасовища.

На Поліссі поряд з вигінною зустрічалася й відгінна форма випасу, при якій велику рогату худобу, особливо — волів, які відокремлювалися на м'ясо, та молодняк, виганяли на віддалені пасовища лугів або лісів, де вони утримувалися до осені. При цьому вдень тварини паслися, а на ніч їх закривали в огороджену кошару. При кошарах влаштовувалися невеликі курені, у яких мешкали чабани. Ця форма випасу була найбільш виразною у гірському скотарстві Карпат, особливо — Гуцульщини.

Отже, традиційне природокористування в Україні характеризувалося екофільністю, відсутністю протиставлення природного та штучного, а також — відсутністю як прагнення підкорити світ природи, так і тенденції до пасивного підкорення йому. Світ української природи — це світ доглянутий та олюднений, але не позбавлений природного. Зокрема, це відображається й у ландшафтотворчій діяльності українсько­го народу.

ж неолюдненої взагалі, або природи-для-інших, — з другого. У будь-якому разі, перша з них сприймається як батьківщина, своє власне тіло, друга — як супротивне, не завжди зрозуміле і майже завжди вороже начало. Тому-то в українському світобаченні треба вишукувати генезис архетипів мислення та поведінки не від довкілля взагалі, а від такої його частини, яка угармонійована, або принаймні, узгоджена людністю, що замешкує її. Можна сказати, що під природним тілом автохтони краю розуміли такі утвори, які були освячені людським дотиком — духом, дією, долею. Усі інші тіла — антиприродні тому що антилюдські. Тому, хоча з раціонального погляду та ж сама тайга чи азійський степ — суть екосистеми (природні тіла), у ментальнім вимірі вони — ознака анти-світу, антиприроди. І подолання їх внаслідок цього пов'язане не лише з матеріальними, але з психологічними зусиллями.

Олюднена природа має два боки — вихідний світ ландшафту та те, що привнесене до нього людиною. Ця привнесеність зумовлена тим, що людина не пасивно перебуває у ландшафті, але видобуває з нього джерела існування. її спосіб адаптації — активний, пов'язаний саме з його предметно-практичним перетворенням. При цьому природа для людини виступає як ресурс для цих перетворень. Однак, стратегія зазначеного перетворення може виходити з двох основних парадигм: екофобної та екофільної. Це залежить від пануючого у спільноті світогляду.

Екофобна стратегія. її основою є погляд на світ природи як на те, що повинно бути підкорено, включено у штучний світ цивілізації. В основі такого підходу наскрізь етноцентричний, споживацько-грабіж­ницький погляд на природу, закорінений в іудейсько-християнську традицію.

Тут варто нагадати слова із Святого Письма, на котрі, як правило, посилаються при обгрунтуванні екофобності європейського мислення та дії. Мова йде про книгу Буття, зокрема, творення Богом людини. Сталося це, як відомо, у день шостий:

«Тож сказав Бог: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірами й над усіма плазунами, що повзають на землі"» (Буття 1: 26). І далі: «Узяв Господь Бог чоловіка й посадив його в Едемському саді порати його й доглядати його».

Таким чином, стверджується, що людина була створена як для панування над навколишнім органічним світом, так і доглядання його, порядкування у ньому. А звідси і витікає руйнівне, споживацьке ставлення європейської культури до природи. Однак екосистеми нищать як високорозвинені спільноти, так і представники інших культур — різним є лише ступінь та величини їхнього впливу. А до кризових наслідків (чи навпаки, рекреативних) призводить життєдіяльність носіїв так званої екофобної ментальності. Зокрема, нам відомі такі найбільш потужні екологічні катастрофи, спричинені людиною у історичні часи,

У Північній Африці ще у середині І тис. до н. є. зустрічалися нехай сухі, але савани, в яких мешкали слони, леви, на озерах мешкали гіпо­потами. Однак процес прогресуючого спустелення, який тут інтенсифіку­вався ще з середини IV тис. до н. е., вже за часів Римської імперії призвів до повного виснаження грунтів та остаточного знищення волого-тропічних ландшафтів. Місцеве автохтонне населення своїм інтенсивним землеробством поступово виснажило плодючість грунтів, знищило їх структуру та винищило фауну. На початку першого тисячоліття Північна Африка було основною житницею Римської імперії, що і «добило» ці терени в екологічному смислі. Щось подібне відбувалося у цивілізації давнього Хорезму у низинах Амудар'ї у І тис. до н. є. тощо.

Прогресуюча деградація грунтів Месопотамії, зокрема — їх засолен­ня, було спричинене неправильним природокористуванням прийшлого населення. Це були як горці, які неодноразово завойовували царства Шумера та пізніше — Вавилонську державу. Невдале втручання адміні­страторів іноземного, зокрема — єгипетського, походження теж зіграло свою роль. Як відомо, велика солоність грунтів Месопотамії та дуже слабкий нахил рівнини у бік моря несуть у собі постійну загрозу утворення солончаків. Землеробство тут традиційно грунтувалося на побудові каналів-проток, які б виводили зайву сіль у ріку. Землеробство, яке грунтувалося на цьому, було помірно продуктивним, але праце-ємним, оскільки потребувало створення систем шлюзів та каналів.

У той же час долина Нілу мала великий нахил, а грунти тут не засолювалися. Це дозволяло давнім єгиптянам збирати потужні врожаї двічі-тричі на рік після короткочасного розливу Нілу навесні та повного осушення після цього сільськогосподарських угідь.

Коли один з правителів вавилонської держави одружився на давньо­єгипетській принцесі, то з нею прибуло чимало радників, які запропо­нували запровадити єгипетську систему осушення у Месопотамії. На­слідки не забарилися: після декількох років потужних врожаїв у нижній течії Тигру та Євфрату почали утворюватись величезні солончаки, а чимала кількість грунтів була виведена з сільськогосподарського обігу.

Коли прийшлий етнос порушує способи природокористування ав­тохтонного, то подібне відбувається часто. Так, в історії України ми спостерігаємо наступне.

У XVIII ст., як відомо, Російська імперія підступом знищила запо­розьке козацтво, відібрала їхні землі, води, вольності — своєрідна подяка за «возз'єднання» і охорону південних кордонів. За підрахунками, невдовзі по руйнуванні Січі, лише великі землевласники зосередили у своїх руках понад 8,8 млн. десятин землі, або 53,5 % всієї запорозької землі. А ще — щедрою рукою роздавалися землі прийшлим колоніс­там — сербам, хорватам, чорногорцям, грекам, німцям. Втім, це не означає, що українців тут не стало, ні, навіть у ці часи у «Новоросії» вони становили 4/5 населення, тим часом як всі інші (росіяни, волохи тощо) — лише 1/5. Проте устрій життя та природокористування вже істотно визначалися цінностями іншого, прийшлого етносу.

І наслідки не забарилися. Практично повністю було знищено Степ, вирубані основні лісові масиви. Перераховане вище руйнування прак­тично довершила тоталітарна система — розорано майже всі придатні для цього землі, вирубано майже всі первинні ліси, а Дніпро перетворено на низку смердючих ставків-водосховищ, осушено верхові болота, унаслідок чого впав рівень ґрунтових вод та зменшилась кількість води у малих ріках України.

Таким чином, екофобна стратегія може бути притаманною як авто­хтонам, так і прийшлому населенню. Деградація середовища може бути поступовою, якщо етноси здійснюють помірний тиск на ландшафти, і швидкою, якщо цей тиск — дуже потужний.

Екофільна стратегія. Зрозуміло, що людина володіє такими засоба­ми та механізмами впливу і осягнення довкілля, котрі неминуче спри­чинюють у ньому зміни. Зрозуміло, що вона повинна видобувати з природного середовища джерела власного існування. Однак, якщо людина виходить з установки на підкорення природного динамічного середовища штучному культурному, то відбувається швидкий занепад і природи, і суспільства. Адже природа — основа людського буття, її субстанційна підстава.

Є два способи використання природного потенціалу — неорганічний та органічний. Наприклад, з появою гігантських колгоспів та радгоспів в Україні ми маємо гігантські терени, які засіяно монокультурами. Для їх підтримання необхідне постійне втручання людини. Однак, монокуль­тура всеодно виснажує грунт. У нормальних біоценозах грунт віднов­люється за рахунок різноманіття рослинного та тваринного світу. Таке різноманіття має органічний характер, тобто кожен вид знаходиться у взаємозалежності від інших, його органічно вписано до цілісної екосис­теми. Ніде у світі природним шляхом не може бути створено гігантських теренів монокультури. Тільки людина створює такі ландшафти.

Установка на органічність взаємин людини і природи, відсутність протиставлення природного і створеного проявляється в українській ментальності постійно. Так, філософ Ф. Прокопович вважав, що створене та природне мають підстави для їхнього збігу. Ці підстави визначаються тим, що природа є мірою творення, а творення — завжди наслідування природі. Для Т. Шевченка Україна — живий, цілісний організм, сак-ральне начало. Відповідно і люди, і природа її — суть також одухотворені, атрибутивні складники. У цьому розумінні і степ, і Дніпро, і кручі, і могили, все це — не тільки умови існування людини, а й саме її єство, так само, як і козачі вольності, чесність, щирість, достаток і доброта її народу.

Отже, при взаємодії людини і природи можливі дві стратегії — екофобна, яка має на меті повне перетворення природи, підкорен­ня її завданням людини, та екофільна, яка передбачає включення до екологічного комплексу людини як її складової. Саме таку форму нам демонструє традиційний спосіб адаптації та природо­користування українського народу, який є автохтоном на своїй території і, отже, тривалий час мав змогу сформувати достатньо високу екологічну культуру.